- Мар'яно! Голубонько, що ж ти тут сидиш? Промокла вся до ниточки. Ходімо до мене — зігрієшся. І одягнена легенько. Так і захворіти недовго. Ходімо, дівчинко, ходімо. – лагідно приговорювала жінка. В її голосі не було осуду, навпаки – турбота.
Несподівано все це. І турбота її, і ласкаві звертання. Занадто добре виглядає, щоб бути правдою.
Але ж ніяке то не марево, як наслідок перевтоми – і фізичної, і моральної. Сусідка що не є – справжня. Та сама заклята подруга її свекрухи.
Мар’яна від розгубленості аж рот відкрила, тільки й слова не промовила – не знала що казати. Та й чи варто мовити якісь слова? Втрачати час на непотрібну розмову? Ні — похитала головою жінка та повернулась боком до сусідки. Глянула на хату, де вже не жила, а виживала. Її тихе зітхання приховав грім.
Як би не хотілось, але треба вертатись додому – до п’яного чоловіка та його ненависної матері. В одному Пилипівна все ж права – природний холодний душ може дати не надто приємний наслідок – застуду. І це в кращому випадку. Можна ж і щось серйозніше підхопити, а лікувати її ніхто не буде.
А Мар’яна ж й не почула як біля неї з'явилася сусідка. Вже думала бігти додому, щоб не стати жертвою нових пліток, щоб не слухати лекцію ще й від сторонньої людини. таких бесід, де їй читали моралі та засуджували вистачало й вдома. І ще одна вже чекає. Вона не сумнівалась у цьому. Свекруха і без причини знаходила чим їй дорікнути.
Чому Пилипівна опинилась в таку погоду на вулиці Мар’яна не задумувалась. Та й навіщо їй ця інформація? Все ж таки вони живуть в селі й могла знайтись будь-яка причина чому сусідка опинилась біля власних воріт.
Більше її здивувала турбота заклятої подруги її свекрухи. Це щонайменше було неочікувано. Хоча вона вже колись думала, що самотня сусідка насправді не така погана, як здається. Тим паче вона не пакостила ніколи, першою сварку не провокувала, як то робила її родичка. А якщо й вступала у конфлікт, то завжди за діло. Або ж відбивала нападки Степанівни.
- Ходімо, дівчинко, зігрієшся. Не відмовляйся. Зігрієшся, з думками зберешся – все ж краще, ніж під холодним ливнем. Ходімо. В душу лізти не буду.
Тільки відмовитись від допомоги молодій жінці не дозволили. Як малу дитину, Пилипівна провела Мар'яну до своєї хати та допомогла скинути мокру одежу. Так само й допомогла одягнутись у сухий одяг. Але найголовніше — жінка не почула більше ні слова від Пилипівни. Та не дорікала, не засуджувала. навпаки — приготувала велику чашку малинового чаю та поставила перед гостею. Потім й сама присіла навпроти та чекала коли сусідка відігріється. Як захоче то сама розкаже, що вигнало її в таку погоду з хати.
У невеличкому селі, як і в будь-якому іншому, всі про всіх все знали. А сусіди то й поготів. І нехай невістка всі проблеми намагалась приховувати від сторонніх очей, люди й так знали про них. Бачили. Та й зле свекровисько не пропускала нагоди розповісти кожному зустрічному яка в її сина жінка непутяща.
Вже й Мар'яна зігрілась, вгамувала емоції та поглянула на свою рятівницю. Помітила, що й стихія вгамувалась.
— Дякую вам, Пилипівно, за все. Добра ви жінка. Та мушу вже вертатись додому. І одежу вам поверну, не хвилюйтесь.
- Та чого ж мені, дитино, за ганчірки хвилюватись. - сплеснула руками рятівниця від подиву. - Ти бережи себе, Мар'янко. А краще втікай від них куди очі дивляться. Не буде щастя тобі в цій сім'ї. Не марнуй життя своє. Рятуйся поки можеш, поки тебе ніщо не затримає тут.
Молодиця не знайшла слів, щоб дати правильну відповідь. Та й такої не існувало у даній ситуації. Короткий кивок, сповнений вдячності — єдине що було адресоване сусідці до того, як вона залишила теплу та гостинну хатину.
Тікай. Як же спокусливо це звучить. Як же гарно. Одразу перед очима почали вимальовуватись картинки – яскраві такі, сповнені спокою, умиротворення, руху, життя. Вони здавались такими реальними. Навіть, мали запах. Її мрії пахли свободою.
Тільки… Навряд чи вони здійсняться…
Куди їй податись без грошей? Без впевненості…
***
А наступного дня життя  Мар’яни стало на місце. Ні, в ньому нічого не змінилось. Воно залишалось таким же, як і день тому, і тиждень, і місяць тому. Все звичне – чоловік ледве продряпав очі та одразу помчав у відомому напрямку. Свекруха ж дала список завдань  та теж кудись рушила.
А вона що? Залишилась вдома, як казкова Попелюшка, яку не взяли на бал, та продовжувала гнути спину на грядці. Попередньо погодувавши птицю та іншу живність. Шкода, що вона не в казці й хрещеної феї не має.
Ближче до обіду – повернулась в пусту та прохолодну хату. Саме час щось приготувати. Не для себе, звісно, докладала зусиль — для чоловіка, який не оцінить її старань, для свекрухи, що знову бурчатиме. Байдуже їй було на власний голод. Головне, щоб вдалося оминути нового скандалу. Він близько. Відчувала. А вона ж втекти не могла. Принаймні, зараз.
Гучне постукування ножа по дощечці змішалось з її тихим мугиканням. Мар’яна при нагоді, коли поруч нікого немає завжди наспівувала собі пісні. Вони добряче відволікали від тужливих дум, слугували їй єдиною розвагою та допомагали працювати з більшим завзяттям. А потім до музичного супроводу її пісні додалось булькання – наваристий борщ уже дійшов до готовності на плиті. Його запах паморочив голову жінці – ще не їла нічого від самого пробудження. Пискнула духовка. Не припиняючи наспівувати улюблену пісню, жінка одразу метнулась до неї. Рум’яні пампушки також готові.
Ідеально було б зараз присісти за стіл біля вікна, дати ногам відпочити та нагодувати змучений організм. А ще насолодитись тишею. Насолодитись спокоєм, відчути момент.
Але то так і залишиться її маленькою мрією – зрозуміла Мар’я, щойно скрипнули вхідні двері, сповіщаючи про те, що хтось із її родичів повернувся додому. А їх же вже давно був час було змастити. Тільки нема кому, хоч у хаті є мужик. Але який там мужик, швидше оболонка, господар з дому зникав з першою випитою чаркою. Що то прийшов той самий хазяїн здогадатись було не важко. Добірний мат і дзвін розбитого скла давали більш ніж очевидну підказку.
- Олежику, ходімо приляжеш. Морже борщик будеш? Я пампушечки твої улюблені спекла.. – підскочила до ледве стоячого чоловіка, підхопила під руку та повела до ліжка.
Звикла вже до такої його появи вдома. Не намагалась більше сварити чи на шлях істинний направляти. Знала, що дарма все. А як лагідно буде звертатись до нього, то й меншим лихом обійдеться.
Той як і завжди щось бурмотів нерозбірливо. Тягнув до неї свою пику та псував повітря навколо своїм природним запахом, як інколи жартував.
А їй вже байдуже, хоч і досі гидко. Все. Абсолютно все. Всі його дотики, поцілунки, якщо так можна назвати змазані дотики його вуст, викликали огиду до нього. І до себе теж, бо ж терпіла. Залишалась колодою під ним під час виконання подружнього обов’язку. Часом і вдавати, що отримує задоволення не  потрібно було. А часом…
Все було як і сьогодні. Її байдужість помічалась. А на тілі залишались синці, як наслідок. Так Олег її карав. А вона терпіла.
Але заради чого? Дітей їм Бог не дав. Це й на краще – раптом зрозуміла вона. Пригадала пораду сусідки та, навіть, посміхнулась крізь сльози.
Вона втече. Буде вільна. Не сьогодні, хай за тиждень чи два, але точно скоро видихне. Почне жити нормальним життям.
А сьогодні зробить маленький крок до своєї мети.