Я не шукатиму більше човна

Amareto

Я помиляюсь щоразу з собою Я не тебе шукаю, а втому А пробую кожного присмак любові Шукаючи свого щастя і долі Я помиляюся, всім це відомо І не любов шукати, ні втому Шукати повинна я лиш себе Бо щастя моє всередині мене Коли рівновагу я віднайду І йтиму так вільно думками вперед Тоді тільки плавати я научусь І полечу від хвиль, що гребуть Я не шукати тебе лиш повинна Ти не той скарб як лиш здається Ти лиш той камінь наружний і гострий Об який я зламаю всі свої кості Я не тебе хотіти повинна А спокою й радості миті, години Я лиш себе віднайти маю сили А решта прийде і ти не є виняток Я не розбитись повинна в тім морі І не топитись щоб лилися сльози А не шукатиму більше човна Бо я є я, власна своя земля.

2019-09-17 07:34:22

Інші вірші поета

Я піду одного разу... Давай ми забудемо Не бійся дихати на повні груди Коханою ж була...

Інші поети

mikami

@mikami

huda fady

@huda_fady

Hnin Aung

@HninAung913

Схожі вірші

Всі

Моє диво

Фαйղα Եօթթí #AР #FN

А на дворі лив дощ мов із відра, Гуляючи по вулиці рідненькій. Побачила в болоті кошеня, На мене так дивилося сумненько. Чомусь у серці так затріпотіло, Подумала забрати в дім собі, Дістала з бруду, воно муркотіло, Співаючи дорогою пісні. Ось так у мене і з'явилось диво, Мій друг пухнастий, любе кошеня. Історія насправді ця правдива, А на дворі лив дощ, мов із відра... *** У співавторстві з прекрасною Вікторією Тодавчич https://www.surgebook.com/_victoria_todavchich_ За допомогою проекту https://www.surgebook.com/weird_owl/book/proekt-pishem-sovmestno

2067

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

12133