Вона була гарненькою дівчинкою що слухалася матусю й татуся, бабусю й дідуся. Вона гралася ляльками та іншими іграшками, що їй дарували рідні. Допомагала мити посуд, прибирати в кімнатах, поливати квіти у вазонах. Прислухалася до настінного годинника і полюбляла чудернацьких героїв мультиків.

Її звали Катруся. Звичайне ім’я звичайної дівчинки, що гралася з іншим дівчатками та хлопчиками на подвір’ї. Ліпила пасочки в пісочниці, спускалася з гірки. Зривала ромашки, щоб поворожити та кульбабки, щоб плести віночки. Збирала осінні листочки у строкаті букетики. Ліпила снігову бабу та кидалася сніжками.

Катруся ходила до дитячого садка. Там вже починали вчити букви й давали манну кашу. Вкладали спати вдень в маленькі ліжечка з маленькими матрациками й простираделками, а також з маленькими подушечками, з котрих вилазило пір’я і кололо в боки та плечі. А ще цими подушечками було так весело битися, хоча за це завжди сварили вихователі.

Одного разу гралися діти на подвір’ї дитсадка. Катруся ліпила пасочки уявляючи себе вправною кухаркою. Раптом прийшов опецькуватий хлопчик, заліз до пісочниці, почав зразу все топтати та заявив:

- Моє! Я тут головний!

Катруся подивилась на хлопчика, на поламані пасочки, вилізла з пісочниці і побігла на гірку кататися. Опецько повозився трохи в пісочниці, зліпив кілька кривих пасочок і одразу ж поламав їх і теж побіг на гірку. Там він став заважати дітям підійматися та спускатися.

- Моє! Я тут головний!

Діти хотіли поопиратися, але нахаба був сильнішим і йому вдалося завадити іграм, тож гірка спорожніла.

Катруся тепер не знала чим їй зайнятися і просто ходила майданчиком. Її увагу привернуло сонечко, що повзало по траві. Вона впіймала жучка і той повзав по її долоньках і пальчикам.

- Сонечко, сонечко! – радісно наспівувала дівчинка.

Опецько, набавившись на спорожнілій гірці, зауважив радісну дівчинку і побіг до неї.

- Моє! Моє!

Він намагався відібрати жучка.

- Вовчику, не чіпай! – сльози почали накочуватися на її очі.

- Моє! Я тут головний! – продовжував нахаба.

Дівчинка закрила сонечко у долоньках, а Вовчик намагався розкрити її руки. Його сила брала верх над бажанням дівчинки не поступитися, не піддатися.

- Ти чого пристав до неї? – раптом увірвалися слова іншого хлопчика в їх боротьбу. Для них це було несподіванкою.

- Моє! Я тут головний! – перемкнув свою увагу опецько на Грицька, худенького хлопчика в синьому кашкеті.

- Жучок до Катрусі прилетів, а не до тебе. – наполягав Грицько. – не чіпай її.

- Моє! Я тут головний… - вже не так впевнено сказав Вовчик і поліз до Грицька битися. Хоча він і був більшим, але Грицько вмудрявся давати й здачі.

У з’ясування стосунків втрутилися вихователі. А Катруся була щаслива що сонечко лишилося в неї. Вона відкрила долоньки, жучок виліз на її пальчик, підняв крила і полетів. Зробивши коло навколо дівчинки він зник з поля зору. Вона підійшла до Грицька і подякувала. І гралася з ним аж поки батьки не забрали обох з садочка.

Іншого разу Катруся приїхала з мамою і татом до інших своїх бабусі й дідуся у село. Там було так хороше і весело. Багато солодких яблук у садку – їж скільки зможеш. Багато помідорів на грядках – а дід навчив брати з собою шматочок хліба і сіль. Смакота! Тепла вода у ставку – купайся досхочу. Вона й купалася там під наглядом старших двоюрідних братиків, що теж приїхали погостювати. Вони вже ходили до школи й розповідали про уроки, вчителів, здавалися такими дорослими та все знали. Вона слухала – бо й сама мала йти до першого класу.

Увечорі їх вкладали спати в одній кімнаті. Тут були старовинні ліжка з металевими бильцями та пружинами. А ще – багато ковдр та подушок. Частину подушок знімали, а на ковдрах спали зверху, вкриваючись легеньким простирадлом. Коли ліжка починали рипіти пружинами братики лякали молодшу сестричку. Але вона не боялася нікого – ні Бабая, ні Яги, а ні Вовка…

Та ось іншого разу, не вночі, а вдень, коли дітей не пустили купатися через велику спеку, розповіли братики зовсім-зовсім по секрету про страшних мешканців Сонця. За словами хлопчаків вони були люті, посилали на людей пожежі, посуху, палили їм шкіру до червоного і щонайгірше і найголовніше – могли вселитися в людину і зробити її злою-презлою.

Катруся вдала що й цього разу не боїться вигадок. Але того ж дня діти втекли на ставок. Дівчинка хотіла лишитися, не можна ж, але братики вмовили, тим паче їм наказано не лишати її одну. Вона не втрималася і пішла з ними. І згоріла на Сонці. Шкіра зробилася червоною-червоною, такою болючою! І так їй було зле тоді. Тато з мамою дуже переживали за свою донечку, викликали лікаря. Той же, оглянувши хвору, зауважив, що у всьому винне… Сонце! І це сказав лікар, а не братики-вигадники! З того дня Катруся повірила у сонячних монстрів і дуже почала боятися небесного світила. Ховалася завжди у затінок, зовсім перестала ходити купатися, вмовила тата й маму одразу по поверненню додому купити їй темні окуляри.

І тепер дівчинка ходила всюди в тих окулярах. На подвір’я, до пісочниці, в магазин, навіть на балкон. Окуляри захищали її від сонячних чудовиськ і не давали їм вселитися в неї та зробити злою-презлою. А ще в неї з’явилися капелюшок, панамка та хустинка – вони теж допомагали захиститися.

Скінчилося літо і Катруся пішла до школи. Вона була єдиною першокласницею що стояла на урочистій лінійці в темних окулярах. І ніхто – ні матуся, ні татусь, ні бабуся з дідусем, ні навіть перша вчителька не змогли вмовити дівчинку зняти ті окуляри. Ледве-ледве позбулися капелюшка – та й то лише на час лінійки, щоб було видно гарні-прегарні великі білі банти – капелюшок, бо заважав їх одягати. І всі дивувалися з цієї першокласниці у темних окулярах.