Пройшло кілька днів. Грицько знову прямував до школи. М’яке Сонце сяяло в калюжах вчорашнього весняного дощу через який надворі стало трохи прохолодніше і довелося вдягати куртку.

Ось і школа. Її яскравий фасад, блискучі вікна в котрих, як у фоторамках, відображався парк – верхівки дерев у віддзеркаленій блакиті. Треба поспішати на перший урок, бо вийшов з дому на кілька хвилин пізніше звичного, ніж завжди. Сьогодні Грицько був замріяний та неуважний.

У коридорах школи було прохолодно. Опалення вимкнули й дощик остудив повітря. Але від того було навіть затишно – тим паче коли згадувалось спекотне літо, що вже стукало у двері першими дуже теплими днями. Фіранки просіювали густе сонячне проміння, що променепадом вривалося крізь вікна. Всі поспішали до кабінетів, коридори порожніли – отже, дзвінок вже продзвенів. Грицько ледь встиг, вітався на ходу з однокласниками, всі займали свої місця.

Сонді вже сиділа за партою – мабуть, прийшла раніше.

- Привіт – посміхнувся до неї.

- Привіт. – тихо відповіла вона.

Одразу зайшла вчителька, всі затихли, урок розпочався.

Хлопець сам незчувся, як вся його увага від учительки та нової теми перекочувала до першої парти. Сидів і роздивлявся її. Золотаве волосся спадало на плечі, а Сонце, що крізь вікно торкалося його, вплітало своє проміння яскравими стрічками. Грицько ніколи не бачив у дівчаток таких дивних, але надзвичайно гарних зачісок…

- Раменко! Раменко! Ти мене чуєш чи в небесах літаєш? – перервала вчителька його думки-мрії.

- Так, Світлано Віталіївно! В небесах… - стрепенувся, але потім винувато опустив очі хлопець.

- Дошка тебе чекає. Покажи нам як розв’язувати ці приклади.

Грицько нехотя, повільно встав. Він пропустив повз вуха пояснення щодо тих прикладів і тепер гадки не мав що робитиме біля дошки.

- Раменко, ми довго чекатимемо? Швидше. – підганяла вчителька.

«От у халепу вскочив. Мабуть, доведеться сьогодні нехорошу оцінку отримати». Він дійшов до дошки, взяв у вчительки книжку з вправами й почав записувати одну з них.

- Дуже добре. Яким буде розв’язок?

Грицько мовчав, шукаючи очима допомоги з класу.

- Хто може допомогти Грицькові? – спитала вчителька у класу.

Піднялося кілька рук. Серед них була Катруся. Тиха й полохлива дівчинка в якої й друзів було обмаль. Грицько був єдиним з класу кого вона могла вважати другом, кому довіряла майже як собі. Але останнім часом з ним щось відбувалося. Вона й сама незчулася як через брак спілкування встигла скучити за ним. Саме тому зараз хотіла допомогти, аби не лише виручити, але й привернути увагу. Але вчителька вирішила інакше.

- Послухаймо нашу нову ученицю. Сонді, ти знаєш як розв’язується цей приклад?

- Так, Світлано Віталіївно. Тут можна скласти пропорцію і за допомогою цього розв’язувати.

- Грицько, чув?

- Ага… - сказав хлопець, хоча досі мало розумів що треба робити.

- Можна до дошки вийти? – спитала Сонді.

- Мабуть, що треба. – відповіла вчителька. – Бо щось Раменко трохи заплутався.

Учениця вийшла до дошки, взяла до рук крейду. Стала писати одну частину пропорції.

- Ти згадав? – спитала вона, поглядом показуючи що й до чого.

- Дякую, здається так. – відповів він і за підказкою почав писати іншу частину.

А далі… він вже знав що робити! Так, ось так… виходить!

- Дуже добре. – прокоментувала вчителька. – Грицько, дякуй Сонді, вона тебе виручила. Сідайте і теж запишіть у зошит розв’язок.

Учні пішли до своїх місць. Грицькові було соромно за себе, за неуважність. Але він був вдячний новенькій. Вона вийшла до дошки саме щоб йому допомогти, а не собі оцінку заробити. І приклад насправді був не таким складним, сам винен що опинився в такій ситуації.

З іншого ряду парт одна дівчинка спостерігала за всім що відбувалося. Їй було трохи прикро що не допомогла другові. З іншого боку Грицько не отримав поганої оцінки, а вона знала, як батьки ставляться до оцінок сина… Ось він сидить на своєму новому місці й записує приклад, виглядаючи з-за дужої спини Вовчика. Сам же напросився пересісти, джентльмен. Сидить і не підозрює, що хтось про нього зараз думає, за ним спостерігає…

Після уроку Грицько вийшов до вуличної вбиральні. Біля вхідних дверей хлопці зі старших класів, дехто із середніх палили та вели жваву розмову. Були там і однокласники.

- А що, ця новенька така нічого.

- Ага. Ледь не всі хлопці з восьмих і дев’ятих класів заглядаються.

- Блондинка з блакитними очима, іноземка – ще б пак!

- Може і зі старших звертають увагу на неї.

- Ну, для старших вона, мабуть, ще мала.

- Ага, але всяк буває…

Грицько не став нічого говорити, просто послухав мовчки ті розмови. Хлопці захоплювалися новенькою – то й що? Якщо завтра прийде інша новенька – їх увага швидко перемкнеться. Але лише він один знав її краще від усіх. Проте мовчав собі, нащо розказувати? І що в дивака вдома був – теж. Не хотів вихвалятися. Проте Грицько не знав, що після цієї розмови була інша. Вовчик, розуміючи з тих розмов якою бажаною зараз була Сонді, перестрів її в коридорі.

- Привіт мала.

Дівчинка здивовано подивилася на нього.

- Привіт…

- Знаєш що?

- Ні…

Здоровань єхидно посміхався, намагаючись виглядати добрим і хорошим.

- Ти красива.

Дівчинка нічого не відповіла.

- Може того… будемо зустрічатися?

- Я тебе зовсім не знаю… - відповіла вона.

- Дізнаєшся.

- Вибач, урок ось-ось почнеться… - перервала розмову Сонді та зайшла до кабінету.

- Будеш моєю… - тихо сказав здоровань і зайшов за нею.