Наступного дня Грицько провів уроки як на голках. Вчителі зауважили і вчорашню його поведінку, і сьогоднішню. Задуманий, десь думками зовсім не у школі. Вчителька математики не зрозуміла його, викликала до дошки, де Грицько успішно схопив погану оцінку, бо зовсім не міг зрозуміти що від нього вимагається. Але учневі було все одно. Вчителька ж біології спитала чи все добре і запропонувала сходити до психолога шкільного, але не наполягала. Катруся спостерігала за ним, бачила що щось не так. Хотіла підійти, спитати, але боялася… Боялася нашкодити Грицькові, була певна, що той через Сонді місця не знаходить собі – вірніше через її відсутність. І вона, Катя, зовсім йому непотрібна. Грицько ж чекав дзвоника з останнього уроку – це все що його сьогодні цікавило у школі. Іти, іти до дядька Дини, там Сонді. Дізнатися, що й до чого. Побачити її.
Ось і двері до квартири. Відчинила вона сама.
- Привіт. Проходь. – запросила своїм тихим голосом, але відчувалися нотки збентеженості.
- Привіт. Як ти?
- Все добре, дякую… А далі дізнаємось.
- Дізнаємось?
- Так, Грицько. Дізнаємось. З тобою. А поки що проходь.
Вони зайшли до квартири.
- Ти зі школи? Голодний?
Грицько не почувався голодним, він взагалі не думав про їжу.
- Та ні…
- Так краще навіть. Підемо зі мною.
Знайома кімната з ліжком та письмовим столом зустріла. Сонді запропонувала Грицькові сісти на те ліжко і присіла поруч. Так, поруч… Ще ніколи не були вони так близько, що він міг відчувати її крізь одяг… Думки плуталися. Все те, що сказав дядько, все те що він думав вчора й сьогодні, і все те що відбувалося.
- Дядько тобі розповів дещо?
- Так. Але я мало що з того второпав.
- Розумію… Нічого. Все стане на свої місця.
Вона взяла його руку у свою. Мабуть, зробила це, бо хотіла відвертої серйозної розмови, подумав Грицько. І так, дуже приємно торкатися її руки.
- Якісь питання є в тебе? Я хочу з тобою поговорити про все. Прийшов час.
- Є… Не знаю як спитати.
- Як є, так і питай. То й почнеться розмова.
- Ем… Той вогонь, коли павук був… То не привиділось мені? Я був вже певен що мені погано стало і привиділось щось таке.
- Ні, не привиділось. Хотіла тобі допомогти, але не хотіла лякати. Тепер можна… треба розповісти все. Дивись… Не бійся і дивись..
Сонді іншу руку витягла вперед долонею догори. Поглядом впіймала свою долоню і за мить її очі наповнилися вогнем. Невеликі язики полум’я відокремилися від того вогню, стрибнули на її плече, руку і попрямували до її долоні, де об’єдналися в один більший, що затанцював, закружляв. Грицько аж рота роззявив від такого видовища. Як таке може бути? Що це? Сонді стиснула долоню і вогонь погас.
- Ти маєш знати правду. Без цього ніяк. Так, полум’я знищує отруту павуків. Рани припалюють. Я й припалила її тобі, таким чином як ти щойно бачив…
- Як ти це робиш?
- Цікаво, так? Дізнаєшся… Дуже багато дізнаєшся. Якщо захочеш і погодишся.
Сонді говорила одночасно і впевнено, і збентежено. Вона взяла його руку своїми обома, наче боялася що вона вислизне і Грицько зникне.
- Мені потрібна твоя допомога, Грицько. І не лише мені. Є ситуація, складна дуже… І ти здається знаєш як її можна вирішити. Від цього дуже багато залежить.
Вона взяла якусь книжку зі столу і знову сіла поруч. То був якийсь довідник з астрономії.
- Ось, дивись… Зірки часом вибухають… Бувають нестабільними…
Така різка зміна теми. Але Грицько постарався бути уважним до її слів.
- Так. Цікава тема. Я трохи про це читав в мережі…
- Добре що читав. Якщо з зіркою щось таке стається, то страждають всі планети довкола.
- Ну так…
- Сонце може вибухнути. Або стати нестабільним… Що завгодно… Не знаю що… Але…
- Як? Звідки ти це знаєш?
- Ти теж взнаєш. Треба твоя допомога.
- Та я ж не розуміюся на зірках. Чим я допоможу?
- Сміливістю. Здатністю захистити інших. Ось чим.
Грицько розумів що все те для нього цілковиті таємниці. Він гадки не мав про що розмова. І так, вражений був її тим фокусом з вогнем… Нічого собі! Як так можна навчитись?
- Нічого не розумію… - сказав Грицько.
-Тому що Сонді погано пояснює… - відповіла вона. – Але, ти готовий допомогти?
- Тобі? Так! – не задумуючись відповів він.
Саме так. Не задумуючись. Сонді йому не чужа, він це відчував. Вона йому допомагає завжди. То чому він, що без тями від неї, мав би сумніватись чи хоче їй допомогти? Допомогти тій, яка його… любить?
- Ти певен? Це не буде просто. Не буде просто так, допоміг і все.
- Я певен. Тобі точно хочу допомогти.
- Добре. Ось на Землі часто йдуть війни. Одні народи завойовують інші. Але так буває не лише на Землі.
Звісно, Сонді ж не людина, подумав Грицько…
- Бійки. Ось ви б’єтеся. Ти сам з Вовчиком б’єшся. Чому?
- Ем…
- Кажи.
- Вовчик хоче силою добитися свого. А я не хочу йому підкорятися.
- Але бійки це погано?
- Погано.
-Ось… - Сонді задумалась трохи, а потім продовжила. – Є народ що живе давно-давно. І вже забув про війни та про бійки. Всі живуть в мирі. Є інший народ. Який постійно хоче завоювати перший. Вірніше його територію, скажемо так. Тоді перший народ просто переселяється в інші землі… А другий народ займає територію, забирає все від першого – будівлі там, господарство, все-все… Згодом вичерпує всі ресурси та знову нападає на перший народ. І так повторюється… А перший народ забув про війни і бійки, і просто переселяється.
- Так…
- Так ось треба, щоб ти показав першому народу, як треба захищатись. Як ти, слабший, даєш відпір сильнішому Вовчику.
- Я? Цілому народу?
- Більше ніж народу. Я стараюся пояснювати зрозумілими тобі словами. Так, ти.
- Хто ж мене послухає?
- Я послухаю. І мій… мій народ послухає.
- Твій народ?
Скільки ж таємниць! Та ця дівчинка не менш дивна ніж дядько! Народи! Зірки! Війни! Дядько хоча б вогняні язики не пускає. Начебто…
- Мій народ. Я його представниця.
- Що це за народ?
- Треба туди… ем… поїхати. Полетіти. І побачити.
- Поїхати? Полетіти?
- Краще полетіти. Хоча й це слово не підходить.
- Та мене батьки не відпустять в якусь подорож.
- Батьки… вони не помітять.
- Не помітять що мене багато днів вдома не буде?
- Не помітять, бо подорож не займе багато часу тут, на Землі. Але… Ти не зрозумієш зараз, тому просто довірся мені.
- Добре… Я тобі довіряю.
- Це чудово. Без довіри нам ніяк. Треба багато, дуже багато довіри. Дай сюди руку…
Грицько дозволив їй підняти свою руку.
- Долоню вверх, як я робила.
- Добре…
- І не бійся. Довіряй і не бійся.
Сонді подивилася йому в очі, потім на долоню. Знову з’явився вогонь в її очах. Язики полум’я відокремились і стрибнули йому на долоню. Грицькові було страшно, він ледь не висмикнув руку, але згадавши що має довіряти втримався. І полум’я затанцювало в нього на долоні. Але воно не обпікало зовсім. Лише трохи тепло відчувалося. Як же вона це робить? Як?
- Добре… Справді довіряєш.
- Хочу тобі довіряти.
- Треба буде багато довіри. Щоб не сталося, щоб ти не побачив, щоб не відбувалося навколо – щоб ти мені довіряв. Тоді подорож буде безпечною.
- Так?... Там теж щось горітиме?
- Дуже… Дуже горітиме. Але тебе не обпече. Довіряй. Всі ці дні що ми знайомі – між нами росла довіра. Так?
- Так.
- Ось тепер ця довіра потрібна.
- Я постараюсь.
- Буде не лише вогонь. Буде багато чого, що тобі видасться жахливим, страшним, незвичним, таким що не може бути, але ти довіряй і все буде добре.
- Постараюсь.
Полум’я ще танцювало на долоні Грицька, але Сонді поглянула на нього – і воно вмить погасло.
- Ти вмієш керувати вогнем?
- Ну це таке… Нічого такого в цьому немає.
- Нічого собі, нічого такого.
- Нічого такого. Зрозумієш. Довіряй. Багато чого побачиш ще. Просто хотіла впевнитись що ти готовий довіряти.
- Я довірятиму.
- Скоро прийде дядько Дина. Вин пригляне за всім під час подорожі нашої.
- Скоро? Зараз?
- Так, просто довіряй. Відкинь те що тебе турбує.
- Постараюсь.
- Ми ляжемо на ліжко. Так треба. Далі я зроблю так що твоя душа покине тіло. Подорожувати буде лише душа.
Грицько злякано подивився на Сонді.
- Не бійся. Душа повернеться. І тут на Землі наче й не пройде якогось часу багато. Тому кажу що батьки не помітять.
- Добре.
- Далі тримайся мене. Ну я встановлю з тобою зв’язок, щоб ти мене відчував. Це буде дуже дивно, але ти довірятимеш і ми зможемо. І подорожуватимемо на зірку. На Сонце.
- На Сонце?
- Так. Туди. Там мої батьки. Ти питав колись.
Ось чому Сонді ввесь час так приділяла увагу Сонцю!
- Ти… з Сонця?
- Так, Грицько, я з Сонця. І скоро ти побачиш, відчуєш мене справжню. Пробач що змушена приймати подобу дівчинки – так вам, людям, зручніше. Треба ж було якось спілкуватись, знайомитись. Встановити контакт, довіру… Ти б злякався би і не допоміг би, якби я прийшла одразу яка є. Моє ім’я Сонді – сонячна дівчинка.
- Я довіряю… - знову повторив Грицько. – Так, мабуть, так.
- Ти готовий до подорожі?
- Я довіряю тобі.
- Довіряй і не бійся. Хоча страшно буде. Тобі буде. Всім буде.