Весняне Сонце, радуючи око перехожих, осяювало першу зелень, що вже почала вкривати кожен вільний клаптик помережаної бруківкою та асфальтом міської землі. Грицько йшов парком до школи. Хоча вранці ще було прохолодно, попереду відчувався погожий ясний день. Хотілося гратися на свіжому повітрі, бігати, ганяти м’яча. Але до літа, до канікул ще далеко, треба вчитися.

Ось і школа. Її гарний, старовинний фасад виходив саме до парку. Колись тут була гімназія, дуже давно. Вчителі тепер носяться з тим, аби повернути школі це звання.

Діти поспішали на перший урок. Всі гарненькі, чепурненькі. Багато школярів були у шкільній формі, і це надавало їм особливого, офіційно-учнівського вигляду. Форму в школі запровадили минулого року, але поки що не вимагали, тож не всі, особливо старші, були в піджаках. Вчителі прагнули цим підкреслити, що школа таки знаходиться у стінах саме старої гімназії.

Хлопчик побачив що його 8-Б зібрався біля клумби та щось жваво обговорює. Підійшов, привітався.

- В нас буде новенька. – розповідав кирпатий учень. То був син класної керівниці, який часто знав новин класу завчасно і намагався привернути увагу до себе.

- Новенька? А звідки вона? – поцікавився Грицько.

- Чесно кажучи не знаю. Але не з України. Їй навіть всі документи робили наново, бо не було їх. Та скоро дізнаємося.

- Авжеж.

Дзвоник всіх покликав до уроку і школярі пішли до будівлі, пропускаючи вперед у пащеку вхідних дверей малечу.

І справді, на початку заняття класна керівниця представила всім нову ученицю.

- Доброго дня діти! Це – Сонді. Вона буде вчитися разом з вами…

Увесь клас вивчав поглядом новеньку. Худенька, невисокого зросту, зі світлими косами та в жовтій сукенці. І якимось дивним поглядом. Грицько не знав чи помітили цю деталь інші, але для нього це було очевидним. Погляд саме дивний, не такий, як у однокласників чи інших дітей, чи навіть дорослих. Її очі – сині та глибокі, як небо перед ранковою грозою, коли темні сірі хмари лише з’являлися на обрії та ще не встигали закрити собою Сонце. Тих кілька секунд, що він дивився на її очі, вистачило, аби побачити цей дивний погляд. В ньому не було страху і мандражу як для новенької, вона спокійно споглядала на все, що відбувається.

Класна керівниця не дуже переймалася новою підопічною, десь поспішала – можливо на власний урок. Тому одразу після представлення Сонді пройшла тихо до задньої парти на єдине вільне місце. Урок української мови розпочався…

Всупереч зауваженням вчительки всі так чи інакше розглядали новеньку. Цікавості – вагон. Хто сидів позаду міг зручно це робити, але і з передніх парт іноді голови озиралися. А Сонді тихо сиділа позаду та витягувала голову, намагаючись щось побачити та почути. Невисокий її зріст заважав за спинами однокласників спостерігати за тим, що відбувалося біля дошки. Грицько те помітив і з притаманною йому прямотою звернувся до вчительки.

- Наталя Віталіївно! Вибачте, що перебиваю, але новенькій здається погано видно з задньої парти.

Клас зустрів ці слова придушеним смішком.

- Справді? – вчителька застигла у пів обороті, на дошці біліло напівнаписане речення. – То Романенко може буде до останнього уважним до дівчинки та поступиться їй своїм місцем?

- Авжеж…

Сміх у класі ставав гучнішим. Грицько наспіх позбирав свої речі та пішов углиб класу.

- Сонді, сідай на його місце. – підказала вчителька новенькій.

- Вибач. – тихо сказала Грицькові, коли порівнялися. Хлопчик не знайшовся що відповісти, посміхнувся і попрямував далі.

Новенька вже майже дійшла до свого місця як почула позаду гуркіт. Обернулася – Грицька не було видно. Здійнявся неконтрольований сміх учнів, а найбільше реготав здоровань, з-за спини котрого Сонді й не могла роздивитися нічого попереду себе ще хвилину тому.

- Наш джентльмен так низько впав! – вигукнув той і знову задався реготом.

З-за парт з’явилася розгублена голова Грицька, а потім і він сам. Хлопець показав здорованю кулака – очевидно, той зробив йому підніжку.

- Романенко! Сідай вже! – вчителька намагалася дати раду ситуації. – Повертаємо голови сюди! Заспокоїлись! Іванова, до дошки…

Урок продовжився…

Після занять школа виплюнула вже не таких чепурних як вранці дітей на вулицю. Хтось одразу прямував додому, інших, особливо менших, забирали батьки. Дівчата постарше гуртувались купками, щоб поточити ляси дорогою додому. У 8-Б сьогодні звісно новенька на устах. Яка в неї зачіска? А як вона одягнена? Що за жовта сукня? Може тепер за кордоном так модно? Всім не давало спокою її закордонне походження…

Дехто з хлопців побігли до шкільного стадіону поганяти м’яча. Грицько хотів був з ними податися, але побачив, що Сонді одна вийшла зі школи, зійшла помалу сходами та стоїть під вербою.

- Кого чекаєш?

- Я не пам’ятаю як додому пройти. А дядько Дина, мабуть, нескоро прийде, він дуже зайнятий.

- Той дивак, що вважає себе великим науковцем – твій дядько?

Дівча не знало що відповісти.

- Я не знав що у нього є племінниця. – Трохи помовчавши сором’язливо додав. – Хочеш проведу тебе?

- Ти знаєш де живе дядько Дина?

- Звісно! Мабуть, усе місто знає де він живе.

- Він такий відомий?

- Авжеж! Після того як він влаштував вибух у власній квартирі… А ще начепив купу дротів на даху будинку… Усі знають де він живе. Та й хіба ж це єдині його дивацтва? Пішли, проведу.

- Дякую. Вибач мені.

- За що? – здивувався хлопець.

- Що через мене у тебе увесь клас сміявся.

- Та то хіба через тебе? То Вовчик ногу підставив. Він увесь час з кого не будь глузує.

- Дякую, що поступився місцем.

Грицько трішки зашарівся. Йому було приємно розмовляти з новенькою, а вона ще й дякувала йому. Вони перейшли дорогу і попрямували алеями парку.

- Сонді, а правда що ти не з України?

- Правда.

- А як ти нашу мову знаєш так добре? В тебе батьки з України?

- Ні.

- А звідки?

- Здалеку… - сказала дівчинка задумано, не розказуючи, звідки саме.

«Мабуть, якась дуже далека країна», подумав Грицько. Далі йшли мовчки. Дівча ступало тихо і неквапливо, хлопець не наважувався перешкоджати її думкам. Так пройшли кілька алей і вийшли на залиту Сонцем галявину. Сонді зупинилася і подивилася в небо. Він теж зупинився, подивився у небо в пошуках, що ж привернуло її увагу. Але то була весняно чиста блакить. Тоді він питально глянув на дівчинку і врешті зрозумів що Сонді дивиться прямісінько на Сонце!

- Тобі очі не болять? – спитав хлопець перше що спало на думку. Вона відповіла не відводячи погляду.

- А мають боліти?

- Ну… Ти прямо на Сонце дивишся. Воно ж таке яскраве.

- Так, дуже яскраве… - спокійно відповіла вона.

Хлопець знову не знайшовся що сказати. Але зауважив, що Сонді й справді якась дивна. Так вони стояли кілька хвилин: вона дивилася на небесне світило, а він дивився на неї, чекав і не смів їй заважати. Зате розглядав її волосся, що було незвичайно красивим в промінні Сонця і спадало на сукню того ж Сонця… Вітер легенько торкався волосся і це нагадувало, що перед ним не стоп-кадр, а дійсно дівчинка яка робить просту і неможливу річ просто зараз…

- Підемо далі? – запитала вона, надивившись.

- Авжеж…

І знову йшли без усякої розмови. Лише Грицько говорив куди треба йти чи звертати, аби Сонді запам’ятала шлях. Проте хлопець відчував що й без слів між ними встановився якийсь контакт… Скоро дісталися п’ятиповерхівки де мешкав її дядько. Його житло було легко впізнати – під самим дахом, з чорними від сажі скосами одного з вікон, з якого йшла вище купа дротів. Мабуть, найдивніше в підлітковій уяві місце у всьому місті.

- Ось будинок твого дядька. А ти у нього живеш?

- Дякую, так.

- А де твої батьки?

- Там… - відповіла Сонді підвівши голову до неба.

Мабуть, її батьки… сумно. Але побоявся питати далі аби не образити її.

- Вибач.

- До побачення. – сказала вона спокійно і тією ж тихою ходою пішла до дверей під’їзду.

До побачення… - відповів Грицько.

А про себе подумав: «Що ж, у дивного дядька дивна племінниця – тож нічого дивного!»