Грицько відчув що пробуджується зі сну. Якийсь дуже важкий сон був. Ще не відкриваючи очі відчув… чиюсь руку у своїй руці. Сонді???

- З поверненням. – почув голос дядька Дини.

Отже, це був не сон.

Відкрив очі. Сонді була поруч і теж прокидалася. І не поспішала відпускати його руку. Він ще відчував слабкий зв’язок з нею, але вже не такий який був… не уві сні, в цій подорожі.

- Все добре? – переживав дядько.

- Так! – в унісон відповіли повернені з подорожі.

- Як ви одночасно відповідаєте. – зауважив дядько.

Грицько відчував ще синхронність думок з Сонді.

- Але зараз треба це перервати. – сказала вона йому. – Це не буде приємно.

Грицько відчув розрив зв’язку як значну втрату, як порожнечу всередині себе. Хотілося повернути це назад. Він справді відчув втрату, наче… наче як втрачаєш іншу людину. Коли друг полишає тебе… Щось схоже. Смуток і порожнеча.

- Я з тобою. – почув він її голос. – Але так треба. Зв’язок не може тривати вічно, адже ти – не частина народу Сонця, ти – людина. І щоб ти міг тут жити далі – треба, щоб твоя душа поки не так сильно була пов’язана зі світом де все безтілесне. Але я з тобою. Хоча й повернуся на Сонце скоро – ти мій…

Дядько, впевнившись що з обома все добре, вийшов з кімнати та причинив двері, даючи поговорити.

- Ти мій друг, Грицько. Ти врятував наш народ від приниження.

- Ми разом це зробили. Ми всі. В мене нема стільки енергії, щоб опиратися Загрозі, нема вогню, щоб палити отруту. Я… я боюсь павуків, і Загроза дізналася про це.

- Не переживай. Ми друзі. Я знаю що ти відчуваєш зараз. Але ми дуже різні. Тобі так краще, Грицько… і мені слід повертатись. Я мешканка Сонця, а не Землі, моє місце не тут. І ще…

- Так?

Сонді замовкла, зашарілася трохи, обдумуючи наступні слова.

- Я знаю що ти відчуваєш до мене. Я тобі подобаюсь. Але ти розумієш тепер – я лиш в образі людини. Дівчинки. Яка я справжня – ти вже знаєш. Бачив. Відчував. Але є дівчинка яка тебе кохає. По справжньому. Придивися до неї.

Грицько ошелешено дивився на Сонді.

- Хто?

- Вона завжди була поруч, Грицько. Поруч з тобою. І ви, як люди, можете зайняти місце в житті одне одного, отримати свій тісний зв’язок, схожий на той що ти відчував зі мною, але інший, ваш, людський. Якщо будете відверті та щирі одне з одним. Відчуй її. Я знаю – її почуття щирі до тебе. І ти не відчуватимеш порожнечі з нею.

Грицько був ошелешений не менше ніж від подорожі.

- А тепер я тебе проведу. Не чекай більше мене в школі чи де інде – місія виконана. Можливо іноді я приходитиму на Землю, тож не прощаємось назавжди…

Грицько розумів. Він не хотів цього, але розумів, що інакше не можна. Було сумно, дуже сумно втрачати це спілкування… Втрачати Сонді. Боляче навіть. Хіба що колись вона прийде і знову побачаться. Але треба її відпустити. Так краще для всіх. І для нього, і для неї. Він не міг її утримувати. Любов відпускає, а не привласнює…

Сонді провела Грицька вниз. Пройшли до парку, до тієї галявини. Вона знову подивилася на Сонце, не моргаючи. І Грицько подивився – він там був. Далеке і близьке Сонце. Недосяжне для людей. Але він там був.

- Пора. – тихо сказала дівчинка.

Її біляве волосся розвівав легенький вітерець. Жовта сукенка так личила їй… Грицько знав що не побачить більше її такою. Лишаться лише спогади. Лише самі спогади.

Сонді обійняла його. Як же він в ті дні мріяв про такі обійми! Але він не знав, що перші обійми з нею стануть і прощальними.

- Іди. Іди додому. Тебе чекають батьки.

- Прощавай.

- Прощавай. Все буде добре. – тихо і спокійно відповіла вона.

Грицько не хотів іти. Він хотів бути з нею. Але… хотів неможливого. Неможливо бути з нею. Неможливо бути з тією, котрій міг довірити все на світі – адже вона знала кожен куточок його душі через той зв’язок що відбувся. Та… треба.

Хлопець пішов звичною алеєю. Зробивши кілька кроків обернувся… Але її вже не було. Вона – на Сонці.

- Все добре? – зустріла його мама.

- Так.

- Чому такий сумний?

Грицько не знав як пояснити мамі те, що відбувалося з ним в останні тижні, а тим паче – в останній день. Душа розривалася від тієї порожнечі, що сповнювала його.

- Сонячні магнітні бурі вивели частково з ладу супутникове угруповання на орбіті, прикладаються зусилля для повернення контролю над супутниками… - говорив диктор у новинах по телевізору в кухні, ці слова долетіли до його вух.

Згадував Сонді знов і знов. Зайшов у кімнату. Промені Сонця проціджувалися крізь тюль і падали на його ліжко… Може це вона шле йому ці промені? Він тепер точно знав що в кожному сонячному промені бачитиме її. В кожному сході й заході Сонця буде вона. Але треба жити далі. А завтра… Він встане раніше і піде до будинку Каті, аби з нею піти до школи. Здається він трохи завинив перед нею коли не приділяв їй уваги, але не сумнівався, що Сонді говорила саме про неї.