Вірші
Весняна лихоманка
Тягарем нависає пахуча весна
Крізь рутину та сірі думки.
Квітнуть вишні, сонце леліє життя.
В голові порожнеча. А ти...
Десь тихо блукаєш поміж садами,
Цілуючи квіти своїми устами,
Цінуючи кожну хвилину буття,
Наче наша - то найгарніша доба,
Хоча...
Ти хочеш зловити дух романтизму,
Купаєшся в гулі старих поїздів.
Мандруєш просторами постмодернізму
І пишеш портрети, як кращі з митців.
Я ж... тільки ховаю у темряві очі ,
Шукаючи зраджених привидів ночі.
Плюндруючи суть чужих молитов,
Чаруюсь красою порожніх розмов.
Я був би німий, але гучно кричу!
Не можу стояти на місці - біжу
Крізь дим, крізь вогонь, крізь холодний туман!
Чи я оживаю, чи самообман?
Ти чуєш мене взагалі ? Не зважай...
Не хочу зламати ідилію твою.
Нехай мій спустошений, знищений край
Залишиться тільки моїм, а з тобою
Нас звяжуть лиш теплі весняні дощі...
Красиві кав'ярні. Вечірні вогні.
Я знову блукаю. Я знову пишу.
Все ж краще тримати уявну межу...
1
0
473
Одна маленька смерть
Постріл багряних усмішок у моє обличчя...
Ви любите кров, що стікає зі запалених ясен.
Ви раните... Сміх, на запах - суниця, -
Ваша зброя, і не треба зайвих пояснень.
Упав горілиць, видаю останній подих,
Серце спинилось між словами "я" і "люблю".
Люблю коли тихо, бо тиша - найліпший наркотик,
Крім ментів, коли забивають гвіздок у труну.
Та ви все смієтеся... Голосно, радісно, щиро!
Так, ніби не з жовчі, а з світла ваша душа.
Порожній всередині гордо зветься "Людина",
Доки ще промовляє палкі та потрібні слова.
Ваші посмішки зникнуть, голоси перетворяться в ехо.
Серед поспіху людства розтанете, ніби туман,
І холодного вечора, говорячи тільки із небом,
Ви нарешті збагнете свій печальний самообман.
1
0
538
Душа і міфи
Безжурні зорі спокійно висять,
Далекі, примарні, мов Піраміди.
Місяць - наш Сфінкс - не каже проклять,
Лиш світить з-за хмар на сірі граніти.
Сказати б щасливий - та знову печаль.
Сказати б, що вільний - та ж стільки думок!
Як євреїв-рабів, мене манить даль.
Де ж ТИ, Мойсею!? Де Божий урок?
Бунтує душа і прагне кохання,
Та тіло, Евкріте, не пустить її.
Холодний мій розум давить зітхання,
Так ревнощі здавлюють римських богів.
І всі ми - Сізіф, в якомусь-то сенсі, -
Безглузда робота, безглузде щодня.
Наш камінь - важкий, бо камінь на серці.
Ти хочеш свободи? - закінчи життя!
Та ні! Я ж не прошу стрибнути з даху,
На меч, як і Брут, не кидайся.
Поглянь на весну в красивих блаватах.
Любися із нею! Кохайся!
А я ще постою - подивлюсь на небо,
На хмарки, що швидко пливуть.
Можливо, тоді щось знайду і для себе,
А поки - ти йди. В добру путь...
5
1
558
