Мені наснився сон. Дивний-дивацький, собаковський. Я не міг прокинутися. Там були я і лікар... Ми сиділи на траві, всередині палати - на стінах були намальовані дивні зелені степи, і вірші. Шурхотів метелик по склу. Відчувалися лапками.
- Ми спимо? - спитав я.
- Так. - відповів лікар.
- Скажіть, мені завжди було цікаво...
- Що саме?
- Як ви тут опинилися? Чому все так дивно одинацьке?
- Я не знаю. Все дивне, напевно, бо це сон - а сон це не написана книга, котру ніхто ніколи не читатимуть.
- А якщо читатимуть?
- Її так і не зрозуміють...
Я помовчав. Метелик шкребеться.
- Скажіть, а в чом різниця, між життям і хворобою?
- Я не знаю, її бо. Хвороба то біллю, життя то стражданням - та чи не все однаково в очах закритих? Чи не все одно, не бачучі всіх і тільки тебе? От скажите мені, Собако - чому ви дивиьись на мене так, по Собацькі? Чому крапельницю відключили? Я заборонив вам це робити, а ви... Як це мене засмучує. Я так стараюся, я так працюю, я так один в цієї лікарні - і ви Собако, ви... Ви як нагорода мовчанню і як останній сон, як лаванда ласкаюча сонце. Чому моя хибність повільна? Хто я?
Я задумався. Він був у відчай, і я теж... Бідолашні ми. Ох уж ці сни.
- Я не знаю, пане лікарю. Хочете, я заспіваю вам свою собаковську пісню?
- У вас є пісня?
Метелик припав до долоні лікаря, сжимаючись в комочок, в краплинку, в крапочку...
- Так, є одна. Я, якщо честно кажучи тойво, не дуже талновитсько-елеганський Собако, я по життю простий так казати... Але хмариночка дотиком була, я розумісько деякі деталькі життя, як пазловисько... Життя, воно ж таке, життя... Моя пісенька коротенька, як ото життя самовисько, простенька, як моя душа собацька. Я її сочинив коли був маленьким, а заспівав коли засторів кістками... Вона була про сонце, про відчуття народження і мрію метеликів, а стала про жінок кудлатих в беретах і халатах продавчинь, стала вона про людей котрих не знаю і не знаю, чи хотів би знати... Такв моя пісня, пане лікарю.
І я заспівав пісню:
Чомусь так просто буває
Дивитися на комашок
Я не люблю анекдоти
А може навіть люблю
Кохаю я п'ятий поверх
На шостий дивитись не варто
Бо там комари не наглядні
Знімають кохане кіна
І гра на піяна корова
Мій день народження скоро
Кощмарочка Наталі
Французкі розмавья пюре
Я чув дуже дивні словацька
Я їх в лексикон нахопався
Ця пісня, напевно верлібр
А може, навіть хоке
(Я б випив, можливо, саке
Але краще з'їсть пирога
Або ковбаси, же не ман шпа)
Я б хотів бути пташкой, напевно
Щоб ніколи не бачити сни
І ніколи не плаквти більше
І на крапки дивитися, ні
Я б хотів бути може, собакой,
А чекайте, я вже Собак
Ах, чому забуваєм про шпали
І чому ми по рельсам тіка
І сенсу немає втрачати
Я
Д о т и к
Не оцінив
Мені цінніше початок
Дитинства, цукерок лік
Ах, як хорошо сміятись
Як боляче плакати, ні
Не хочу я хворювацькі
Не хочу м'ясних будівль
З кісток я построю храми
Де буду хранити вірші
Мій сурж дає волю щастю
Мій біль народився в дощ...

Мені снилося, що я співаю лікарю, і я не запам'ятав жодного слова і жодной ноти, але я запам'ятав кодну літеру, кожну фразу, кожну інтонацію, кожну метафору, і кожен погляд Олександра Миколайовича, не відривно спостерігаючий за метеликом на руці.

- Чому ви заспівали мені цю пісню, Собако? - спитав він мене.
- Мені здалася вона важливой, саме в цей час і момент. Я повинин був вам заспівати цю пісню, лікаре. Вам сподобалось?
- Так, авжеж. Дякую вам.
- І я вам дякую.
- За що?
- За цю пісню.
Ми замовчали. Метелик перебрався маленькими шурхотливими кроками з долоні лікаря на мої собацькі плечі. Стало сумно, по собацькі.
- Лікарю...
- Так?
- Ви простіть мене.
- За що?
- За те, що я собака.
- Добре. Ви мене теж простіть - я вас обманював. Я не лікар... Я - людина. Так. Проста людина. Проста-простецька людина... Лікар то лише моя профессія. А так життя, я людина... Я с самого народження народився людиной. Не вовезло мені. І ось дитинство я людина, тільки маленька, а далі доросла людина... Хоча, честно кажучи, іноді я навіть радий, що я людина. Є багато плюсів, що ти людина, а не наприклад, собака - в тебе не мішається хвіст, в тебе завжди порядні думки, по полочкам, ти не зобов'язен бути вірним, як ви, Собака, чесним, преданим... Але самим невдалим мохм рішенням було, насправді, стати лікарем. Маленька зарплата... Прожити аж ніяк, її бо... Ось така страшна правда, Собако. Я людина... І я навіть трохи щасливий, що я людина. І мені соромно і гірко це щараз вам казати, Собако... Я як будто предаю самого себе, своїх метеликів, зізнаючись в цієї страшній правді. Я як будто просинаюсь від дивного сна... і мені соромно і боляче, Собако. Але це гірка правда. Правда... Пробачте мене, Собако. Я мовчав. Я багато мовчав... Я оперував вас як лікар, але під маскрй була людина, стомлена по життю, іноді щаслива людина. Я людина, Собако. Я не просто лікар... І мені шкода тоєї правда. Це біль..  Біль для вас. Як лікар, я не повинен був цього казати. Але я - не лікар. Я людина, котра працює лікарем. Я - людина, Собако... Мені шкода, що я вам завдав той біль. Як лікар я не повинен...
Метелик, забравшись на долоньку лікаря, звернувся куколкой, потім виползло гусеничкой, а потім стало маленькой лічинкой... А потім в загалі зник.
Я дивився на лікаря тихо. Сльоза застилила собацькі очі. Все стало мутним... Туманним. Все здавалося дивним в ці плакучі лінзи. Але, лікар не винний - вірніше, людина. Винний я, Собако. Я, Собако - бо я занадто вірний і чесний з людьми, навіть коли серце проопероване після розчарування. Людина знала, що це може знов розкрощити в бісер моє собацьке серденько, як до операції, її бо - бо це зневіра, зневіра в правду і лож, зневіра в лікарів, зневіра в господарів і котів, зневіра в куно і мистецтво, зневіра в паперові щірки і сни, зневіра в дощі і грози, зневіра в вірші і пісні, зневіра в кохання і дерева, зневіра в операції і метеликів, зневіра в каву і сніданки - зневіра в людей. Зневіра в людину. Зневіра в себе... Але це моя вина. Я - Собако. Я плачу, але...
- Ваші очі так вірно, по Собацькі дивляться на мене. Невже ви не зневврились знов в людстві, як до операції? Я вже боявся, придеться заново все перешивать...
- Я зневірився в людстві, Олександре. Я зневірився в вас. Але - я не зневірився в слова. Я не зневірився в думки. Я не зневірився в строки, літери, абзаци. Мені цікаво, чим же ця книга закінчиться, в котрій ми з вами знаходимось.
- А ми разве в книзі, Собако? Я думав, це сон.
- Це сон. Весь світ твій, читачу - сон...
- Кому ти говориш?
Я подивився на лікаря.
- Не важливо. Мені цікаво, як ця книга закінчиться. Чи вилікуюсь я? Чи буду знов здоровим і щасливим Собаком? Ось, уявіть, лікарю - книга закінчується, я одужую, стаю щасливим, знов гуляю і розмовляю з панами кішечками, знов лаюся за м'ясо в м'ясному, гризуся власні думки і спогади - немов щасливисько цуценя, її бо. Звучить в голові "кінець", читач відкладає книгу зараз невідомого письменника, котру ніхто не повинен був читати, і думає: "Яка цікава книга. Навіщо я її прочитав, її-бо? Для чого? Я щось зрозумів? Якщо зрозумів, то навіщо? Та що? Чому цю книгу ніхто не повинен був читати? Дивно... Піду заварю чай." Або, можливо, навпаки - я одужую, і ви, лікарю, стаєте моїм собацьким господарем? Ми живемо щасливо разом в маленькій хатинці на краю села, нам разом файно і мило, ви ріжете салати ранковим літком, я гризуся кістки та пишу на них вірші... "Файна кінцівка" - думає читач. "Як я планував і хотів... Це дуже тішить мене, її-бо. Я дуже щасливий. Що може футе гарнішим, ніж доброй, чудовой, казковой книги, котру ніхто не повинен був прочитати? І доречі, чому її ніхто не повинен був читати? Дивно... Піду заварю чай."
Людина задумавася. Він зжав і разжав кулак, і з нього вилетив метелик.
- Може, це занадто просто? Може, для ефекту неочікуваності, обірвати книгу, ось прямо тут, на цієї моєї фразі? Щось таке, її-бо... Або кінцівка, де просинається людина, і все це насправді її наснилось - і Собака, і лікарня, і... і все?
- Ні, це теж просто... Давай залишимо кінцівку автору цієї книги?
- Гарна ідея.
Ми знов помовчали. Дивний, однак, мені снився сон...
- В мене скоро день народження.
- Коли?
- Завтра.
- В наступній главі?
- Так, напевно. Я не знаю, якщо чесно...
- Як плануєте провести цей день, пане Олександре?
- Не знаю, Собако. Подивимось... Як напише автор.

Який дивний сон. Дивний...

Мені наснився сон. Дивний-дивацький, собаковський. Я не міг прокинутися. Там були я і лікар... Ми сиділи на траві, всередині палати - на стінах були намальовані дивні зелені степи, і вірші. Шурхотів метелик по склу. Відчувалися лапками.
- Ми спимо? - спитав я.
- Так. - відповів лікар.

На цьому цей сон закінчився.