Крап. Крап. Крап-крап. За вікном щось шурхоче. Це дощ. Я його знаю. В нього завжди холодні лапки. Але красиві... тойво.
Мені чомусь зле. Чомусь вечір і чомусь зле. Напевно з-за дощу. Він сильнішає... я це чую. І меня погано. Не з-за дощу. Занадто сильно щось. І боляче. Щось має сильні і тверди руки, котрі витончили з мене нитки. Не ті слова. Не ті. Вперше захтілося капусти - капустного салатику. Що взвгалі таке, капустний салатик? В чому його смак і доля? Невже лише шлунок і все? Ніякої романтичной вечері. Боже який жах - аж гризтися хвоста захтілося. Плюється, не солодке. Дивна річ. Цифри - чи окажуться вони в моєму салаті? Аби не сльози і біль.
Це все в ніч, в ніч. В ніч ті думки і болю. Колись чув людина сказала в кіно таку цікаву фразу: "В мене екзистанціональна криза". А я, собак, рота роззявив і глотаю повітря - красою не можу проковтнутися. Звучить красиво. А насправді біллю. Сильною. Відчайдушною... Похолодало. Тошнить. Тиша. Щось шкребеться в душу метеликом. Дивно ронжеве. Але я не метелик. Дивно зелене... зелене. Такий кольор, така справа вечорова.
Сильний, потужний вітер, аж вікна-оченятка здригнулися. Дощ. Злива... Метелиться водою проточною, аж міш шкірки і думками. Такмй сильний дощ... її-бо, ніхто не чекав. Пам'ятаю зливу, злива була... я той був маленький тоді. Ну як маленький - молоденький, зелененький, з куцим хвостами. І очі такі щирі-щирі, вірні-вірні... І дощ. Мене прогнав господарь в ту ніч з хати, бо я сказав якусь занадто розумницьку-дурнувату річ, і словом мене понесли в бесхатько... Так я і опинився тоді під зливою. Даху нема, нічого нема, листячко тільки шурхотіть голосно від болю, гілці потужно кричать - а я аж в плакати аж в сльози, але як? Ну трй страшне як сон якийсь. Чи не сон? У мене очі сльози пустили жменею, і дощ зверху, я брови відчув біллю, а вдуші клокіт і біль, біль, біль... Мені здавалося, дощ не скінчиться... А ще почалася гроза, греміти...

Гроза почплася. Греміть. Сверкнуло так в палаті - я аж зуба зжвав, перекосило душу як старий дах. Серце йохнуло і побігло кудись по куткам. Молнія. Гроза. Гром.

Ох, якби ви знали як я боюся грози... Боюся. Боюся... Я ось зараз здається і в палаті тихой і тепленькой, але холодом відчуваю того самого вечора, того самого відчуття - скригіт по металу, біль, очима жовтеми по склу, мурашка в долоні розчавлена занадто гучно... Мене оглушило жахіття. Я сховався під простинь.

Але простинь не рятує від грома, від вспишок грози. Клокіт та скул сам вирвався з грудя:
- Ууу... - дуже тихо і гучно в одночас.

Дуже тихо.

- Ви не спите, Собако?

Це лікар. Голос лікаря.

Я встав з постіли.

Він стояв у дверцовому пройомі в палату. Помаранчеве обрамило його темно-зелений, худорлавий силует. Очі. Він дивився здалечкі на мене.

- Ви не спите, Собако?
- Не сплю.

Над головой лікаря маленьким зеленим сілуетом пролетів метелик... і зник десь в помаранчовому коридорі.

- Я теж не сплю. Ви боїтеся грози?
Я опустив очі.
- Боюсь.
Лікарь підійшов ближче, став посередині палати. Лучі світла з коридора м'яко окутали його риси, пилинками витанцьовуючи танок дежавю.
- Я теж боюсь грози. Тому і прийшов.

Я жестом хвоста запропонував лікарю присісти навпроти мене, а сам забрався на кровать.
- Ви теж боїтеся грози?
Лікарь вздохнув. Трохи стомився ха день, бідолашний...
- Так. Гроза... Вона чомусь мене завжди лякала. З самого дитинства.
- У вас було дитинство, лікарю?
- Авжеж. У мене було дитинство... хоча насправді, зараз я його не пригадаю. Все таке в обривістих віршах, в обривках газети... Не згадати. Хоча я весь час думаю, що пам'ятпю і знаю. Що ось він я, маленький - десь поряд... А насправді вже нічого не пам'ятаю. Вже все воно якесь інше, в інших кольорах, емоціях... В інших турботах.
Ви знаєте, Собако - всі ми чогось боїмося. Іноді ми навіть боїмося щастя. Просто щастя - боїмося. Страх сильна емоція - і руйнуюча. Вона руйнує остатрчним синім кольором, як перекреслює чорнилом в тихім зошиті... Якщо б ми не боялися, якщо б ми вміли не боятися - все було б по іншому, по інакшему... Боятися свого щастя, боятися своїх думок, боятися мрії і знахідок в дивних долонях, боятися очей... Боятися очей. Тих самих очей, що дивляться на тебе з тих самих дивних снів - з тих снів, в котрих ти не мієш боятися. Ах, ті сни... Коли я думаю про них, я їх боюся, коли я в них живу - я не знаю що таке страх. Ці дивні сни... Пусті стелі, пусті стіни, пісті коридори, пусті думки і пусті руки - але не пусті очі... Її-бо, в тих очах щось є. Щось важливе і марне в одночас. Щось, що відвести погляду бажається і не можеться... Іноді, мені здається що я усього лише дзеркало. Я дзеркало для тих очей, я бачу їх - і вони бачать мене, і я лише відображаю їх синій колір тиші... Це дивно напевно, бути комусь дзеркалом - але і світ цей, Собако, дзеркало, тай сам я дивак. Дивний я... хоч і лікар. Чи бувають лікарі дивними? Мені, здається, хтось казав що ні - не бувають. Але я лікар, і я дивний - я дивуюся своїм долоням, своєму серцю, своїм думкам... своєї душі. І все воно як будто морем, паперовим морем - повним паперових зірок... Здається, в дитинстві я дуже любив паперові зірки - я складав їх кожен день, по одної, в картонну коробку, котру беріг під шафою. А потім, здається, мати викинула цю коробку - казала, сміття... "Будь дорослим, лікарю. Будь дорослим, Саша". Я став лікарем, і я вже не роблю кожен день паперових зірок. Можливо, якщо б хтось попросив би, зробив би - але робити немає кому. Тут нікого зазвичай немає. Я тут... один. Мені весь час здається, що тае і задумано, так і повинно бути. Я тут один, як у своєму власному сні. І лише іноді я роблю комусь операцію - стою, ріжу... головне, щоб халепи не було. Але я збрехаю, якщо скажу, що у мене зараз немає жодної паперової зірки. Насправді є... Лише одна, я берегу її в кишені. В кишені... Я зробив її собі, здається, на минулий день народження. В той рік взагалі не було жодного паціента... нікого не потрібно було різати. Тому я вирізав з паперу полосочку скальпелем, і з той полоски зробив, як в дитинстві, зірку... Хочете, я вам  її покажу?
- Хочу.
Лікарь дістав з кишені халату зірку - маленьку, паперову. Вона здається, була зроблена зі справки про випіску.
- Вам подобається, Собако?
- Так. Дуже красива зірка... Ви вмієте робити чудеса, Олександре Миколайовичу.
Я взяв зірку в лапки, роздивитися.
- А коли у вас був день народження?
- В серпні, шістнадцятого.
- Це ж, здається, дуже скоро буде знов ваш день народження?
- Так.
Я віддав зірку обратно до долоней лікаря. Він сховав її до кишені.
Знов вдарив гром по вухах, знов сверкнулася гроза. Я сам по слбі заскулив, затрепихався. Лікар взяв мене за лапку.
- Не бійтеся, Собако.
- Вибачте. Вибачте...
- Все добре.
Я заглянув в очі лікарю - такі людські, такі лікарняцкі...
- Розкажіть мені щось, будь ласка.
- Що саме? - здається, Олександр Миколайович трохи розгубився.
- Про себе. Розповіси про себе, лікарю. Чи хворіли ви коли небудь, чи боліло в вас колись?
Лікар замислився, заміркувався...
- Було якось, захворів... Дуже схожа на вашу ситуацію, собака - щось з серцем... Все меньше билося, все меньше турбувалося і шурхотіло... Звернувся я тоді до лікаря. Правда, тут в лікарні нема більше лікарів... Тож я сів перед дзеркалом, надягнув халата, і почав задавати питання - що хвороба, як хвороба. Записав в медичну картку діагноз. Послухав себе. Поміряв тиск. Під кінець назначив ліки, подякував собі... Треба було робити операцію, тож дзеркальний я все зробив. Вийшло достатньо не погано - все ровно зашито, гарний шов... хоч хрестиком вишива. Дуже добрячий все зроблено... Ось така в мене історія була, коли я хворів. Взагалі, Собако, ось що маю вам сказати - хвороба воно як страх. Ми більше боймося, ніж хворіємо. Ми більше відчуваємо, ніж хворіємо. Все той воно, її бо... Немає сенсу аніякого в хворобах. Аніякого. Сенс взагалі, дуже рідкісна штука - шука-шука, шука-шука, і не кожен знайде воно... Не кожен. Не кожному щастить - це треба в себе зазирнути, відкрити віконце, поринути в хвилю старої пісні патіфону - аби щось згадати, спам'ятати... яеийсь загублений сон. В загублених снах лише пошуку того, того, що загубив вчора, того, з ким хотів би про важливе і ні про що... Обривки думками, як радіохвилями людськими - не дають спокію анітрохи... Її-бо не дають. Тому, Собако, я тут - можливо тому все воно таким самим кольором, яким повинно бути, такою самою мелодією, як ми почули... Кожного слова жодним разом не пропустити поза себе. Залишити собі, у серці.. Серце... Мене після тоєї операції дефект сердечний - не можу дивитися кіно. Не відчуваю розуму картинки, не відчуваю глізду сенсу... Все здається марним що в кіновіконці відбувається. Нібито не моє, нібито щось дивне прив'язалося комочком і повисло на светрі. Про светри скажу важливу річ: скільки не одягай теплих светрів, а душа просто так не зігріється - тим більше, хворе серце. Хоча, іноді мені здається, що моя голова більш хвора ніж серце - але серце якщо хворіє, значить все то серйозно в твоєму житті і вже не просто так сталося питання. Я іноді думав, було б добре якщо б існували светри для птахів, або метеликів - але шкода, немає кому сісти і зв'яхати светра для пташки, або метелика. Нема в них ані бабусі, агі дідуся, ані внучки чи кішки котрі б вміли гарно в'язати орнаментовані светри - ось і мерзнуть... Вам легше, трохи, Собако?
- Так. Дякую...
Знов сверкнула молнія. Я сжався лапкою в долоні лікаря.
- А вам легше, Олександре Миколайович?
- Так. Набагато... Дякую вам, Собако. Дякую, що ви зі мною, тут... Я не знаю, щоб я без вас робив. Без ваших думок, без ваших питань... Без ваших очей, без ваших лап та хвоста, без ваших кавових віршів та чудернацьких історій, особливого розуміння всесвіту... Ви як той птах, що робить весну особливою. Ви як той голос уві сні, що співає ту саму пісню...
- Дякую лікарю. Той таке... Розповіси мені будь ласка щось, щоб гроза з моєї голови пройшла. Розкажіть... розкажіть казку.
- Казку?
- Так.
- Про... про що саме?
- Про лікаря. Собаку. І паперову зірку...
Лікарь заміркувався. Задумався...
- Існував собі Собака... Існував лікарь. Вони... існували в паралельних простірах. Лікар в лікарні, собако - під парканом. Але кожен з них знали про паперову зірку. Кожного вечора лікарь робив паперову зірку, і вішував на вишневе дерево... І кожного ранку собако приходив до вишневого дерева, брав паперову зірку, і писав на ней пару віршованих строк... Одного разу, лікарю захворів. Він не зміг... залишити паперову зірку. І собаці було дуже сумно і дивно, що паперової зірки не було. Собака не знав, хто робить паперові зірки. Але він був собакою - він спробував піти за смаком, за зовом серця... Він пішов за смаком чудернацтв, і знайшов лікарню, а в ней лікаря. Він приніс йому віршованих паперових зірок і апельсинів... І зірки змусили лікаря посміхнутися. А з посмішкою - і пройшла хвороба...
Лікар тримав мою холодну лапку і розповідав ту казку - а мені щось марилось, марилось... Марилось щось дивне і надзвичайне. Чи то сон, чи то - сон...
Сон. Я здається потрапив в сон. Я здається заснув, уві сні...

Це все сон. Це мій сон...

- Дякую, лікарю...