Ранком стіни виглядають інакше - більш худі і розмиті куточками. Я проснувся, бо захотілося їсти. А може і їсти захотілося, бо проснувся - хто зна. Хто ж тому вина тай Бог суддя. Хто суддя? А хто Бог? Після операції вже й трошки і краще їй-бо, але все ж не гарно - плечики сутуляться, очі сумні, а в голові думки крутяться. У здорових собак таке не буває... Шкода трохи, що я не вмер - завжди мріяв побачити собачий рай. Як там? Чи добре мені буде там? Чи будуть кохати мене, чи буду важливим? Чи є там люди? Чи в тому і сенс раю, що людей там немає?
- Ви проснулися, Собако? - це лікар встав в коридорі, побачивши мене, і махнув як птах рукою. - А я тут, якщо знаєте, взяв газету почитати, літери всіляки, що у слова і мову складаються. Давно я не читав газет. - він знов зробив пташиний жест, показав на одинокий і дивний папер в руці, з обличчям білой коровки-молока на лугу.
- Дай Бог здоров'ячка, Олександре Миколаїовичу. - захотілось позіхнути. Я позіхнув. Сон забрав в мене останні сили що були б в мене.
- Все мине, Собако, не хвилюйтеся. Зараз крапельничку поставимо, укольчик для апетиту зробимо - а потім і поснідаємо, добре?
- Добре, пан Олександре.
- Іноді можете звати мене просто лікарем.
- Лікар - це ваше ім'я?
- Це моя судьба на долоні - бабця з носом мені тойво, розповела. А я що? А я дай Боже і лікар і хірург і може навіть, на крайній випадок, Олександре Миколайовичу...
- А Олександр Миколайович - людина? Чи може, лікар?
- Занадто багато думок в балачках, Собако. Але нічого, зараз зроблю крапельницю, полегшає. - І лікар кудись пішов, ніжно обіймаючи газету під рукою.
Я лежу. Думки бекають-мекають, як барашня метушаться в голові, через паркан. Отой паркан, що лаяти та лаяти без думок, а лише корчити розумника читаючи написи на тих парканів. Чи то Вітька дурак, чи то Марічка плюс Коля кохання, а може і взагалі-то - продам гараж? Ох, ці паркани не розбереш - не розбірливі вони якісь. Ти над ними сидиш, не лаєш, головнячку набираєшся, а воно тобі трубочкою і сік з гусениць до вуха. А що ті гусенички? Що той сік? Я б книжку той почитав би, можливо. Про щось гарне, щоб цікаво було читати, щоб ніяк в цієму житті. Можливо, Шекспіра - ор нот ту бі... От би книжки на парканах писали - це ж я в принципі понять можу, це вже мистецтва шматочки, ані хустиночки до сльози кицькою, це і душа і щастя для людей, особливо для собак. Собака не дурний, Собака книгу б на паркані читав би і читав, аж поки б паркани не закінчились - я б і гілочки перестав би жувати, і курей би не підбивав сніданком, і взагалі, розумнішим би був, дай Боже. Мистецтво парканне - може написати голові села, пояснити, щоб реформочку і провели? Я навіть можу ковбаси притягнути, на стіл покласти, коррупціонно підмигнути по-собачому - немов, так то і так, мій коханий, я тобі і ковбаси  і кісток, і риб'ясих вушок, але ж ти зроби, коханий, коханчику мій. Отой як люди роблять - принесуть чиєсь лице і в конвертик, а конвертик в кишеню, а кищеню під стіл і ножкою шкрябатися. Я ж розумію вас, люди - собака не дурний, Собакович роздумку розкине і смекне, тай подруга вівчарочка кумекне та ляже на боки. Я ж розумію... Кушати ковбаску і мені бажається - тож ковбаска, важко встоїти тут. Стоїш-стоїш, а встояти - якось важкувато... Але ж розчарування моє в мисці писанно літерами комашок - кажуть, біль, кажуть, погано - летять самольоти димні... А я ж страждаю, люди. За вас страждаю. Усі ми, собаки з вірними очиськами, страждаємо за вас, люди - тільки за вас. Я колись чув про Ієсуса вашого, котрий страждав за людство - я думаю, він знав мою собачу душу, він розумів собак - знав, що значить розчаруватися і страждати за больні шрамчики - все знав Ієсус, все. Він же Ієсус, напевно, як людина - тільки краще. А що може бути краще за людину? Як собака не знаю, хай Бог знає...
Люблю Ієсуса - гарний людина.

- Зараз-зараз, крапати будемо - лікар як птах у повітрі левітує, а потім ліки встановлює, і підсоєдіняє. - Вам не боляче, Собако? Щось у вас сумні очі...
- Мої очі завжди такі, Олександр Миколайович.
- Ось як? Дивовижні очі, доречі пане. Доречі, згаєте часу, що пишуть в газетах?
- Ні, не знаю. Я тільки паркани читаю.
- Я парканам не дуже довіряю як істочнику інформації, обираю собі як головне в житті - газету сіреньку, з очимиськами і парфумом какао. Пишуть різне, до речі Собако... - лікар закинув ногу на ногу, і обійняв у ніжнесті паперу з статтяхами. - Ось, наприклад - рецепти салатів. Дуже корисно для шлунку, цей салат. Ви любите салати, Собако?
- А в салатах є ковбаса?
- Зазвичай ні...
- А хоча б канапка з сиром?
- Теж ні, здається.
- Тоді не дуже люблю я ці ваши салати.
- Але ж, це корисно для шлунку. У вас є шлунок, Собако?
- Я не перевіряв. А що, ви як лікар, не знаєтеся на шлунках?
- Дуже смачно з лавровим листом, з крупочкою і бульйончик ось такий чи знаєте, з курячого шлунку...
- А на інших шлунках, окрім курячих?
- Доводилося якось робити операцію на шлунок метелику - звісно ж я розбираюся, я лікар по халату зеленому з морськими кишенями...
- І що було після операції?
- Усиновив крилатого - він малий, бідолашний, аж плакати хочеться. Весь час світла хоче. Я його взяв і поселив у коробочці зі шматочком зірки - нехай балується дитя.
- А він ще не повернувся до вас...
- Петрику - ні, літає десь, навіть не знаю де, по лікарні - ви його не бачили, Собако?
- Зі вчорашнього дня не бачив.
- Шкода, сумую по ньому...
Лікар знов повернувся до газети, теребля її в такт думкам кінчиками пальців.
- А ось наприклад, гороскоп на четверг, усім Собакам: "Сьогодні у вас буде смачний сніданок. З'їжте його та будьте щасливими".
- Мені подобається мій гороскоп. А що для лікарів?
- Не бачу для лікарів... зато бачу для метелика Петрика: "Морозиво - не проста річ, в твоєму життю. Воно може і так, а з іншого боку і ні..."
- Теж цікаво. Люблю морозиво... А подивиться, чи є щось для Олександра Миколайовича?
Лікар скукожився в стрічку, видивляючись речення.
- Ні, немає.
- Ви не хочете читати?
- Так... так. Є насправді, Собако. - Олександр Миколайович виглянув з приобнятої газети на мене. Я вздохнув, підтримаючи. Ліки трошки жгуть кров і думки...
- Прочитайте, будь ласко.
- ...Гороскоп на четверг лікарю, Олександру Миколайовичу: "Воно ж, Олександре Миколайовичу, знаєте як, ці люди? Здається, ніби хтось і птах і собак, а потім виявляється, бац - людина. Але ж воно і не винно, лікарю. І Бог не винний. Лікарю-лікарю - щось з середини. Щось з середини винно, можливо -  хвороба. Щось внутри нас винно, щось, що не дозволяє нам зробите і відчутися чи то світлом чи то щастям - сидимо, комочками сжалися, і щось дуже холодно в плечі. Нам би хустини та кави, тай де воно візьметься, хто відкриє, пожаліє? На то існує напевно він, лікарю - собако. Найкращий обезбол і антисептик від димних пасток... Бережи себе, Олександре Миколайовичу. І собаку почини, собаку - бо він зламався трошки. Але ж ти знаєш, що тут вина лише літнього вечору, тай тільки"
Лікар спохмурився, і зачинив газету, котра мягко впала до ноги, як кицька-дама.
- Олександре Миколайовичу?
- Так?
- Може, поснідаємо?
- Так, чому б ні. Добре. Добре... Я поставлю радіо, будемо слухати, а я зроблю супчик больничний. Вам сподобається, я не погано роблю супчики.
- А радіо?
- Вам сподобається, я непогано вмикаю радіо зранку. Ось, зараз. - радіоприйомник загудів, засмикався, заплакав. - Ось, добре. Піду, Собако.
- ... А між тім, хочемо нагадати вам про погоду і основні условності життя, перед тим, як оздобити вас піснями, рекламой, віршами, розмовами комах і міні спектаклів - а потім після поп культури перейдемо до сумних новин...
Не люблю сумні новини. Навіщо на них переходити? Але ж, як є, прийму новини - якими б вони не були, хоч слозящимися ячменем.
- ...Валерію Дмитровічу, що в нас по погоді та моді? Ха-ха!
- Зараз літо, дуже спекотно. Дуже раджу пити воду і не вмирати. Спекотно во всіх регіонах болю, від хвостика до іншого хвостика. Є ще третій хвостик, але там лікарня з Собакой, лікарем, і метеликом Петриком. Можливо, в третьому хвостику наобіцяючись грозу з молнієї і жахливі сни. Але ж ви знаєте, я синоптик - я лише помиляюся. До зустрічі!
- ... І з вами був Валерій Дмитровіч, син Дмитра і любитель овочевих салатів, наш постійний прогнозний гість. Про условності же життя нам дасть поради шановноповажна Любов Шуршкіна!
- Добрий день, мене звати Любовь Шуршкіна. Любовь Шуршкіна - це моє ім'я, за сестрою доношую. Трохи подряпане, ви ж вибачте.
- Нічого, мадемуазель, стерпимо. Від вас приємний аромат бобового смаку...
- Так, це мій особистий парфюмований рекламний хист до бобів. Але ж, повернемося до условностів життя: дозвольте заспівати стару французько-польську пісню перекладенну на українську Іваном Мотузкою.
- Це той, що не вміє шнурки зав'язувати? Постійно на носу пластир носить, як брульянт...
- Саме він, Іван Мотузка. Ітак, пісня - про условності життя, або в оригіналі "Же не ман шпа сіс жур-То не штука з'їсти кеубаски". Виконую - я.
О, фортепіанко заграло - дитинство спам'ятав своє, собачовське. Пам'ятаю, мати приводить мене в цуциковий садочок - і до виховательки мене. А я ні зу-зу - але вихователька молоденька, файна кішечка біленька. Господиня Маркіза звали, ще й крамничку з цукеркамм мала - така файна жінка, їй-бо. Тоді всі коти по принцесці з глузду дахи ловили, навіть кіт гомосексуального муркотіння - і то вертівся коло неї. Але тільки черевички дарував, один за одним, далі відносини не йшли. Ну і я, собаченя цуцикове - закохався, у вухах аж свербіло. Така красива мадемуазель була та Господиня - завжди в гарних кульчиках, то була її фішка. То напевно кульчики і мали той чарівницький звабливий солодкий погляд - побачиш лише красу літа і хитро посміхнеться воно тобі. Аж лихо. І пані та, вся така мадемуазель, грала нам цуциковим собакам на фортепіано - грає і муркоче, а якщо метелик на ніс сяде то щей і хохоче. Дивна була, дивачка - але файна жінка, розумна. Досі в мене у вухах грає то фортепіанко - як на очі дивилася, і казала всім, що грає для спільного розвитку, для вдосконалення мозкових думок. До чортиків розумна була... А зараз і крамнички нема з цукерками, і фортепіано поломалося - щось внутри зломалося, якесь серце болюче. Зараз вона одружена, ходить на тих туфелках від Муртіка, і горщики з рагу продає на базарі. Ось така файна історія мого дитинства... така вона, мелодія моїї собачої душі.
- ... Условності життя - шаршеля фам пардонур вам
Я вам дарую посмішку, безцінний мемуар
І пан нехай всміхнеться, і спам'ятає що
Нас всіх очікує хвороба нло...
Лежу, слухаю, думаю - чи то про кохання пісня, чи то про ковбаску... Може, і про те, і про інше...  Про що вони, взагалі пісні? Про мелодію думок чи почуттів, чи слова складаються в ноти, а нотки до повітря і в вуха...
- Десь до долини ваших вух
Я бачив сивих-сивих мух...
- Це точнісенько про ковбаску пісня... - пробурмотів я, сонно складаючи очі в орігамі-картинки.
- Собако? Вже є сніданок, пішли до столової... - в коридорі стояв лікар з задоволеним обличчям, покусуючи губу. Олександро Миколайович бачно задовольнився тим, що начарував.
Я обережно встав с постілу. Лапки поколює від цікавощчі, що там чарівницького запашного сніданочку. Я не снідав з минулої п'ятниці - добре хоч в лікарню попав. А то все гілочки-гілочки... кістка іноді поперек горла, і то в радість. Я спробував встати на задні лапки, як людина - чисто з цікавості. Вийшло не погано, але могло б бути краще... Я встав на свої чотири шкутильгалки і почесався за вухом - так вже набагато краще, отако не болить під серце... Вітряхнувся, і легкою поступпю побіг до столової - її знайти було не важко, мене вів вперед аромат золотавого бульйону...  Ніс потрохи ледве-ледве, коридорoм навтишки і привів мене до столової в іншому приміщені - пару столів біля вікна, за одним з них лікар з двумя тарілками - з одної він снідав сам, мрійливо дивлячись в вікно. Він немов з екрану фільма зійшов, котрого я ніколи не бачив - гей-гей... Мені б такі мрійливі пахучі сни, як та пляшечка кави біля його руки. Я забрався до стола, лапки поклав на серветку, і поглядів вірно-вірно на Олександра Миколайовича - я собака, і мені потрібно бути комусь вірним.
- Це бульйон овочевий. Овочі корисні, Собако, особливо для серця.
- Ніколи такого не чув...
- Як лікар кажу. Але я знаю, Собако - я поклав туди трохи ковбаски та щастя. Смакуйте на здоров'ячко.
- І вам смаку, дай Боже здоров'ячка, пане Олександру Миколайовичу.
Я принюхався.
- А воно смачне?
- Що?
- Щастя?
- В кожного по різному, Собако - в когось смачнюче, в когось солодке, а в когось таке, що аж гидке її-бо...
- Ну той я спробую...
- Хай щастить - і лікар відправив до рота ще одну порцію супу, і запив кавою.
Я окунув мордочку, лизнувся трохи - а воно й смачно... дуже смачно, ге! Тай шо! Тай шо казати...
- Лікарю, ви не лікарю. Ви краще - ви чарівник!
- Називайте мене якось простіше...
Засмущався, бідолашний.
- Олександре, я ж кажу - чарівник. І що тут ще й казати, її-бо! - я в захваті погрузився у всесвіт супа. З'їв зірки, з'їв планети, з'їв жіночок та чоловіків, з'їв ковбаску та овочі - залишилась тільки миска.
- Ви чарівник!
- Дякую... Фільмованої кави?
- Не відмовлюся.
Сидимо, п'ємо каву. Тихо так, спокійно. Ситно... Смачно. Смачний ранок. Смачні хмарки. Смачне літо... Смачні пташки. У лікаря парфум смішний. Нос крутить. Гарно так.

От би кожен день були ці ваші сніданки.