Сон. Це був сон... Я оглядівся, присмакувався. Сонечко. Файно... Воно того варто, просинатися. Воно того варто...
Крап. Крап-крап. Це закінчилася крапельниця... закінчилася. Крап.

Я самостійно зняв з лапки дріт. Мені цього Олександр Миколайович заборонив тойво.

Треба пошукати лікаря... Де він?

Принюхався, прискулився, облизнувся. Сопля нависла над горлом, її-бо. Трохи боляче. Але терпимо... Де ж лікар? Його нема і нема... не відчува його парфумованого головняка усталощі.

Я встав з постіли. Сонечко палату зробило яскраво білой, аж світиться крихітко. Я заміркувався. Гав! Це думка вкусила мої мізки... Я покрутився за хвоста, розвіявся трох. Стало легше на душі собачої. Стало легше...

Який все ж таки, дивний сон мені приснился, кручу думку я... І щось марилось, і щось не марилось... Чому він мені наснився? Для чого? Певно, буде дощ... По прикметам, так казати. Хоча, здається, недавно був тойво дощ? І хіба нам той болі? І хіба нам тих жахів? Певно дурницькі мямлю... А може, лікар мене залишив? Може, не хоче зі мною спілкуватися - чогось думка кольнула та вкусила зубаськами, аж сльоза засмакувалася... Дійсно, а чого якщо?...

Я згалав минулий вечір, з грозой. Холодні руки лікаря спітнілі, тривожні, але вірні очі - щось він виглядав в мені, щось шукав. Ми сиділи, і дощ якбудто по нам хлестав, а не по даху та землі... Немов по душі сльозиськами і біллю. Він сидить, я сиджу... і щось говоримо, говоримо... Він стільки сказав важливого - стільки м'якого та тривожного... Я все запам'ятав. Я все згадав. І зараз, без лікаря - стало так одинацьке і самотніче... Аж сумнець взяв за плечі і устілив ковдрою. Біль... Сльоза.

Я заплакав. Від самотності... Іноді просто хочеться поплакати. Просто так, сльозами. Просто так...

Я згадав, коли мені останній раз було так самотньо... Коли від мене пішло сонечко червоненьке. Я коли його знайшов в траві, зрадів - а коли він полетів тойво, так самотницьке стало... Так, що аж клокітом розірвалась душа, як шматрчки паперу трамвая - так боляче... Немов руками щось внутри рвали і били, але так, що я один сам по собі і сам щі своїм болем... Сумно було - не допомогло навіть морозивисько. А так хотілося - жити щасливо. Але життя того не планує...

Я знайду лікаря. Без нього самотнивисько, і немає болю, котрого важливого - немає щасливого чогось тойво, її-бо... Я знайду лікаря. Знайти...

Я принюхався. Я почув запах той самої паперової зірки, що він вчора показував... вона кудись вела мене. Я пішов за смаковиськом, обережно і постоповенько, щоб не загубити паперу душі... Щоб не втратити розуму справок. Паперова зірка - особливий смак, тонкий ледь-ледь, я м'якиський... Я вийшов в коридор, повний білого світла сонця. Смак вів мене к іншому кінцю коридору... Там, де сумерки. Там, де немає сонячного світла...

Але я не злякався. Я пішов за паперовим смаком, у пітьму - там десь щось важливе, щось приховане... Схованки паперовиські душі. Цукоровинки...

В пітьми виявилася двері. Я підпригнув, відчинив... І відкрив їх. Відкрив...

Там, за порогом, був тріскучий асфальт - а асфальт вів мене в зеленеський парк, повний білого і помаранчового світла сонця... По асфальту, по тріскавкам, обережно, я пішов кудись вглуб, по паперовому смаку... Паперова зірка смаком все сильнішала, і смаковитішила...

- Привіт, Собако. Це добре, що ви вийшла прогулятися - свіже повітря лікує серце, її-бо... - це голос лікаря. Він сидів на паркової бірюзової скам'ї і робив якісь замальовки в блокноті. Я обрадувався - з лікарем я не відчувався себе самотніцьком...
- Пане лікарю, Олеесандре...
Я присів поряд, і завіляв радісливо хвостом. Той посміхнувся.
- Чудовий ранок, насправді.
- І то Бога правда. Після вчорашнього вечора мені такий сон наснився...
- Мені теж. - посміхнувся лікарю. Він зробив пару штихів в блокноті, розмірковуючі.
- Вчорашня бесіда... Мені особливисько запам'яталась, лікарю. - я підсів трохи ближче - Мені здавалося, світ зупинився вращатися по колу, по квадрату, обійшов кімнату та заглянув в очі... Богові серця, я не знаю як я це відчуваюся. І було і сумно і тихо, і иовчазливо поглядом важливиським єї-єї, аж так розумницько в голові душа і розум одну радіохвилю піймали... Щось було важливе в нашій розмові, ще більше важливе в нашому мовчанні, лікарю. Ви мене вилікували поглядом, ви мене вилікували душею і холодними руками зігріли мій болячки... Як вам то вдається так по тихому і по важливиське кохане сказати і промовчати, як квіти розпустити по очам, по сльозам... Як я вас кохаю, лікарю, за ваше лікування людське і миле віршами...
Лікар припинив на мить малювати, заміркувавшись. Він подивився на мене так, тихо. Лише одне сказав, вздохнувши:
- Знали б ви, Собако, як ви мене самого вилікували... Собако-Собако, так по собацькі ви думками...
Він взяв записник і показав мені. Там була намальован мій собацькмй портрет і квіти в парку, і дерева, і небо...
- Це все мені сьогодні наснилося, я намалював. Вам подобається, Собако?
- Так, дуже. Так цн ваш сон?
- Так.
- Дуже схоже. Схоже на сон... Ви зараз не спите?
- Я не знаю.
Я подивився в очі Олександру Миколайовичу - бідолашний. Ех, собако-я-собако...
- Собацькі думки...
- Не хочете прогулятись парком? - спитав мене лікар.
- Хочу.
- Тоді йдемо...
Ми шероховатим тихим шагом кужись йшли. Зелені листя ссяди жовтим світлом сонечком, розсипляючи якесь таке літо смаковисько, якесь такі спогади... Дерева, про що вони думають? Поо що шепочуть і гадають? Навіщо вони існують, і в чому сенс їх життя? Ось гадаю, я б днревом був би, зеленим- зелениським був би мій хвіст, ніс, лапки... Життя дерев'яне б було. Були б дерев'яні зірки, дерев'яні думки, дерев'яні кавові бульйончики, дерев'яні питання та таємниці - дерев'яні лікарі... Цікаво, про що мріє дерев'яний лікар? Кого лікує? За чим сумує? Чи є в нього сім'я? Скільки він років лікар дерев'яний? Чи боїться він інших лікарів... Так багато питань, і чомусь жоднесенькой відповіді, її-бо... Життя, воно таке.
- Ви коли небудь думали, чому люди не літають? - спитав в мене Олександр Миколайович, коли ми проходили поміж густо зелених туї, як думки замурчоні в питаннях...
- Думав. Але відповіді я не знайшов...
- Я теж думав, ще з дитинства. Розумієте, Собако... Мені завжди дуже хотілося літати. Я чув, що таке можливо, на самольотах або крилах кохання - але все це не те і не справжнє... Я думав, якщо б люди літали, як в снах - ти закриваєш очі, і літиш над полями, лугами, домами, лікарнями... Чому люди не літають? Який сенс, якщо ти не вмієш літати? Для чого жити, якщо не літати як уві сні? - лікар подивився в небо - Мої очі замарились віршами, моя душа наповнена до країв, а в серці одні питання, а на очах чиїсь рими, абзаци... Якщо б я був краплей роси, чи вдалося б мені літати понад землею, як у снах? Чи для того потрібно бути птахом, чи, не дай Бог, поетом або митцем?
Я зупинився. Бідолашний мій...
- Лікарю, чому люди не літають... Але ви, людина?
- Я? - лікар подивився на мене. - Я не знаю...
- Може, ви - лікар? Може, лікарі вміють літати?
Олександр Миколайович вздохнув.
- Я не знаю...
Ми знов пішли по хрупкому асфальту, вдоль дерев, дерев... Дерева. Які таємничі обличчя. Які таємничі души...
У мене колись ото, був роман з деревом. З вишнею... Я був малентким цуценям, писав вірші на кістках перед тим як їх гризтим - я був Собаковським поетом... Душа у мене була складна, кольорова. Любив я котів і кішок, любив гуляти біля озера і купати там свої оголенні думки... Любив вирощувати кактуси на чужих городах - хоббі в мене було таке, її-бо... Одного разу я знайшов олов'яну ложку під клієнкою паркана, я назвав її Фредді і завжди носив її з собою в видуманій кишені... Чудним я був цуценям, її-бо. І коли я був на самоті із своїми віршами і подивами на мистецтво, я зустрів біля сільської дороги вишню. Весною то було, квітуча білими пелюсточками, квітками, файна, як наречена у білої сукеньці... Я тоді її покохав з першого погляду. Юнацько-цуцикова любов, серце аж рветься наружу в покутських електричних напругах віршів... Покохав я її. Покохав... Подарував олов'яну ложку, а вона мені подарувала українські народні пісні про вишню рідну та вишиванку... як наслухався, як налюбовався, аж сльоза пішла біллю і цибулею... Ох, розірвало то кохання серце моє на шматки - як електричкой переїхало. І рік я цуценям ходив до тоєї вишні, і клав до її ніг віршовані кістки... І слухав, слухав пісні... Слухав і слухав... Але потім сталося страшне - наші дороги розбіглися. Я покохав кіномистецтво, ходячи на кожен сеанс, а вона загубила мій талант... З тих пір ми більше не зустрічалися. Тільки пісні ті про рідну вишню українського фолькльору залишились в серці... Таємничі ті дерева, її-бо. Таємничі.
- Лікарю, ви коли небудь кохали дерева?
- Дерева... Я не знаю, я відношуся до них просто, бо простий я по собі... Я навіть не згадаю, коли в останній раз кохав. Недавно чи давно, скоро чи вчора...
- Я пам'ятаю кожне кохання на своєму життєвому шляху - і дерево було дивовижнішим питанням мого серця... Я вже не з міг того забути.
Ми підійшли асфальтовиськом до моря - до синього, синього моря... Вокруг росли квіти - багато квітів... Серце клукотіло і турбовалося, глядячі на хвилі, тихі як очі хвилі, тихі як розмови хвилі...

І я зрозумів в той момент, що окрім дерева я покохав море. Я покохав...