Коридор. Зелений коридор. Десь метрів тридцять протяжністю. Усі палати - настіж. Але лише одна жива. Легкий сонячний луч. Дихання.
Палата номер тринадцять - майже нікого. Майже. Тут є один паціент...
І це я.
Мене звуть собака. Я люблю лаяти і гратися з людьми. Точніше, любив - зараз я захворів.
- Так, дозвольте вас записати як паціента. - це в палату увійшов лікар, Олександр Миколайович. В нього планшетка з анкетою, а в руках синє, злегка протікаюче перо.
- Ваше ім'є, паціенте? - дивні людські очі подивилися на мене. Я задумався.
- Собака.
- По батькові?
- Напевно, Собаковіч.
- А призвіще?
- Не знаю.
- Я напишу Собаковський. Підійде?
- Так, чому б ні.
Лікар швиденько все записав.
- Добре. Як давно у вас нема бажання грати з людьми та лаяти?
- З тих пір, як розчарувався в людстві.
- Серйозний діагноз... Добре. Здається, потрібно буде робити операція.
- Я надовго тут?
- Це врачебна таємниця.
- Чому?
- Десь на місяць може, як заживе. Добре. Ввечері зроблю операцію. А зараз поставлю крапельницю з обезболом  - воно вам трошки обезболить і прочистить кров, добре?
- Так.
- Добре. Зараз принесу ліки.
Я лежу. Білі стіни. Біла стеля. Думки... Бачу метелика. Трохи заяскравий для цих білих простірів - червоний з голубим, і трохи зеленого... Напевно, влетів сюди через вікно. Який чудовий і яскравий світ - там, за вікном.
От бива таке - не лежиш ти в лікарні, і здається здоров'ячко маш, і Бог допомогає, нікого не кусає - а все одно коти на дахах шкребуться, спати не дають. Чи то шарфи надушені в людей, чи то забагато дезодоранту - не знаю, але щось є таке, неприємно притягуюче. Кричить руками: "Візьми! Візьми мене!". А воно - гниле, і брати не дуже-той і хочеться.
Недавно книжку розумну читав, так там полтавським собакам забороняють на суржу розмовляти - а я зуби забив, думаю, як це так? Я здається і не полтавський, але ж собака, і в душі мені завжди боляче, коли по радіо о самольотах розповідають. Я ж цейво, цих самольотів як - чорний дим побачу уві сні, і ножка дригається, аж сльоза во рту... Так невже мій собачий сурж змусив прилетіти самольоти - та якщо навіть так, то в чому моя собачья роздумка?
Може, це я винний, що самольоти прилетіли? Може не мені розачоровуватися в людстві, а людям - в собаках? Може, це і не я хворий, і не мені потрібна капельниця...
Недавно гриз чиюсь хустинку, на дорозі валялася - від неї смерділо кавою та сльозами, що я майже не вдавився. В глотку запхав, сиджу, реву білим снігом. Завжди винний у собі, завжди то мой проблем і головняк - як не чиряк, то слимак, а то кістки хрустяк. Добре хоч не моєї, але шкода, що моєї жінки. Ну як жінки - не моя, але страстно кохаю, надихаюся. Але не моя. Шкода. Мені без неї зле, а її без мене тільки на користь. Є несправедливість, але то я халепа, а не вона егоїстка - то мої чиряк особистості. На оку недавно був спазм - а на іншому ячмінь. Ось щось подібне з моєю душою. Тільки можливо, трошки-вліво-трошки-вправо... Та я в принципі, заслуговую на це. Якось так.
Здається, і справді захворів, не жартуючи - ніколи стільки думок не було, навіть на велосипеди глядячи. А що? Можу дозволити думати, вже втрачати і немає шо.
- Зараз зроблю крапельницю. - Лікар встає на кінчики туфлів, і встановлює крапельниці ліки. Низенький, але птах. Потім вводить мені катетер під кожу - розмінає мені лапку, натирає спиртиком, вену шукає.
- Щось зле вена, зле...
- Зле?
- Той я кажу, вена зле... Треба розігнати кров, постискайте кулачки... Добре. Здається є. Знайшов.
- Олександр Миколаєвич, все?
- Тай вже все. Добре. Я тут посиджу, подивлюся на крапельницю, коли закінчиться.
Він сидить. Маска, білий халат - все як і потрібно лікарю. Дивиться на крапельки, слідкує. Чи робити нема що, чи одиноко йому - не знаю. Будь я здоровим - полаяв би, погрався б, розвеселив би... Але чогось вже і життя не те, коли бачиш цю білу блідусть на тарілці, аж перед носом. Чи то біль, чи то я накрутив. Заслезилося око.
- Вам сумно, Собако?
- Та є трохи...
- Я б теж сумував напевно. Але ж нічого, буде у вас здоров'ячко.
- Бог дасть, покладе на порог або кіне кісточку до воріт...
- Той ж є таке. Хочете розповім дещо?
- Та чого і ні?
- Сьогодні йшов до крамниці, молока, сиру, усього того що потрібно людині, здоров'ячку - бачу, кішка...
- Марья Іванівна?
- Можливо, не спитав - але хустка, капелюшок, елеганского походження. А в лапках корзинка зі сметаною...
- Спитали по чому?
- Я і кажу, спитав - і де, і по чому. Уявіть собі - п'ятнадцять гривень баночця ця!
- Той ж це добре.
- Авжеж, добре.
- А де брала?
- За озером, там в бабці з вухами.
- А я сьогодні метелика бачив.
- Метелика? Тут в палаті?
- Так, такого червоного, з голубим та зеленим.
- То мій хлопчик. Я все думав куди він полетів. Залишив записку - написав, що повернеться, лише спробує покохати життя та дізнатися смак морозива.
- А ви йому не купляли морозива?
- Купляв, але тільки не мігдальне - він мігдального хоче.
- Ну той Бог йому в крилах і янголи у вусах.
- Це вірно. Нема нічого ценнішого ніж Бог. Спочатку - Бог, потім - хірург...
- Та чи хірург - не Бог?
- Хірург не Бог, Собако. Бог - хірург.
- Правда?
- Так, авжеж. Воно ж як в світі уцьому - сосудики, кровки маленькі розбіглися по тілу, організми навскочки а Бог все це скальпелем, як маслом намаже - і вде не так воно і болить.
- А чи болить у Бога, хоч іноді?
- Та звісно ж болить, як у кожного хірурга - під рукою біль бежить, перетинається нитками. Чи болить в Бога, коли біль через край і птахи сумні за вікном - і немає хустинки накрити людські очі розумні... Звісно ж болить у Бога, під самим серцем шерехотінням колить - як у лампочку моль б'ється. Та чи то біль, для хірурга справжнього? Сльоза стіною можливо, але праця воно так-то і так. І ніяк по іншому. Лише між обідом і ввечері - канапочку перехватив з чайком, і далі біль Богова... Ви коли не будь бачили, як стіни закатуються за горизонт?
- Ні, Олександре Миколайовичу.
- Воно ж як, закатується за горизонт - янголу на долоньку, а тої Богові і передає. Передає та каже: "Там вчора паціент у палаті, собака звичайний, так він диви-диви, як стіни рушались, а потім взяв і заснув. Стомився бідолашний."
- Тай все це головне щоб здоров'ячко було - ви взагалі-то, самі по собі, як?
- Як? Тай я добре, як я ще може. А коли не добре, то я скажу "добре" - і вже здається, не так погано...
Мовчимо. Лікар вздрогнув - здається, засумував, бідолашний.
- Все добре.
- Але ж насправді ні?
- Тай що там казати, Собако - добре, значить добре...
- Скільки вам років?
- Не дуже багато - так здається, і перерахувати так легко...
- А скільки років ви вже лікар?
- Напевно, з дитинства. А ви, Собако - з яких пір ви собака?
- Напевно, теж з дитинства.
- Дивне співпадіння - ми з вами, Собако, як у атласі якомусь намальовані.
- А чим саме ми намальовані?
- Напевно, чиймись руками.
- Руками янгола?
- Та що там янгола - янгели ж цей, звичайні люди. Тільки вміють літати, крила мають.
- І ще вони дуже добрі.
- Так, напевно, це все ж таки незвичайні люди.
- А ви як давно людина?
- Не знаю, я навіть невпевнен, що я людина. Я скоріше на лікаря схожий.
- А що тоді вас робить вами?
- Я ніколи не думав про це... а вас?
- Ох, мене багато чого робить мною - мене. Як мінімум ковбаса за тридцять п'ять гривень у шлунку. Потім може, зелень душі, мистецтво очей та хвороби думок... Мене робить мною мої мрії, моє мовчання на кухні, моє кохання автопортретів невідомих, моє загублення, моя разгублення крапельок у чомусь моршинської на тумбочці... Мене робить мною вчорашні розмови і завтрашні сніданки, можливо кохання пташок кудлатих і синіх хитрих дверей - та що я можу знати про всесвіт, коли я їй-бо, так добре знаю себе...
- Ви дивовижна істота, Собако.
- Теж саме я хотів сказати людям, лікарю - але я в них розчарований. Я не можу казати подібних слів, істотам з чорно-димними літаками... Але я хочу це сказати вам, лікарю.
- Мені?
- Так.
- Чому?
- Є щось в вас добре. Щось дуже добре.
Лікар кинув погляд в вікно, заміркувавшись.
- Можливо. Я ніколи про це не думав...
- Я вам кажу. Ви мені вірите?
- Та чому б і ні...
- Якщо вірите, то торкнвться своїх думок - ви ж насправді добрий, але не дозволяєте пропуску іншим болям.
Лікар задумався. Потім вздрогнув. Бідолашний.
- Все, крапати перестало. Я закриваю, готую інструменти, і чекаю на вас в операціїній.
Операціїна. Чомусь бірюзова. Ні, лазурна. Чому? Хіба собака зна - ну той я не зна... плечі тремтять, холод, хвост до ноги і скул у горлі клокочиться - живий, маленький. Як мені шкода себе! Шкода, що я не вмію не хворіти, що я істота з кров'яних сосудиків анатомичних, що в мені зсередини хімія... Мозок - це хімія, тіло - це хімія, шорстка - це хімія, лапи - це хімія... А яка ж то хімія очі...
- Я зараз розріжу грудину, але боліти не буде, добре?
- Звісно, можете навіть не питати, лікарю... - я вздохнув, скул вирвався з носа.
- Так, добре... Ох, як я і думав...
- Що там?
- Серце роздроблено в бісер, розщемлино - аж побіліло... Нічого, зараз підлатаємо... Чув недавно горлиця літала під вікном - щось казала, а я не слухав...
- А що казала?
- Я не слухав, але щось казала - щось про літо, а може про осінь, щось про сліпі дощі, а може і голубі очі... Вам зараз не боляче, я з ножом стою, ріжу вас?
- Ні, не боляче.
- Ну той добре. Закінчу операцію, з'їм канапку з маслом... А може, і з сиром. Ще не вирішив. Яке серце бісерне, скляне, її Богу...
- Бог допомогає.
- Авжеж, то він операцію зробив, не я... Ну все, зараз в палату, а я чаю собі заварю. А вам вколю зараз укольчик - ви поспите...
Тиша. Коридор тиши. Десь около тридцяти метрів. Радіо щось бурмоче - чи то про сліпі дощі, чи про голубі очі...

Складно воно - бути собаком...