Я посеред палати. Сонце. День. Мариться. Відчуваю смак хліба. Я пішов за ним, за тим смаком... і в коридорі зустрів метелика-кішку.
- Доброго дня. - промуркотіла кішка.
- Здоровеньки були, пані... Як ваші справи? - поздоровався я.
- Той все воно файно, все воно гарно. Шукаю трамвая зупинку...
- Навіщо шукати трамваю, якщо є тролейбуси?
- Нічого ви не розумієте в трамваях - тільки там ростуть найкрасивіші квіти і звучить найзагадковіша мелодія... - пані кокетливо посміхнулася і взмахнула крильцями.
- Так ми зараз - в трамваю, пані. Ця лікарня - і є трамвай...
- Так?
- Авжеж...
- Увага! Увага! Пташки і кошенята - новини розлитого бульйону! Шукаю бабцю тер'єра, з гарним смаком і почуттям гумору - продавати клітчати сумки тойво! - це велика дзеркальна риба пропливала над салатом, тримаючи в плавніках газету.
- Навіщо вам газета, пані рибо? - здивувався я.
- Щоб мати вигляд пристойного кондуктора лісового берегу вдоль озера!
- Ах... а що в клітчатих сумках? - риба тримала в плавніках також клітчасті сумки.
- Навіщо... - щось пані метелик хотіла сказати.
- А як же! В цих сумках відборне кінематографічний сюжет! Тут все для створення кіна в вашому житті - апельсини, помидори, сірники, капуста, пластелин, гіркий біль, кавовий термометр, пошук щастя, дівчина-красуня, краса за дві гривні, дві гривні за одну гривню, шматочок весни, тюльпани, телефонічна розмова з режиссером життя, зелені питання...
Я почув в цей момент ноту "соль", відвлікся - ані риби, ані жіночки кішки-метеликової вже не було.
- Соль!
- Вибачте?
- Соль!
Я виглянув в коридор, оглядівся. Принюхався, присмакувався.
- Соль!
- Вибачте, ви до мене?
- Так! Соль-соль, соль-соль! Соль!
Я приглядівся, і побачив маьеньку дівчинку. Вона стояла, тримаючи в руках повітряну кульку, синю, як небо.
- Це ви до мене?
- Соль! Соль! - проспівала дівчинка, і взмахнула янгольськими, маленькими крильцямі. Я здивувався.
- Ви - янгол?
- Так. Тобі подобаються янголи?
- Так...
- А літати?
- Так, особливо уві сні.
- Ну тож, полетіли! - і дявчинка сховила мене за лапку, і ми взлетіли до самої лікарняной стелі... Але стеля виявалася небом, синім-синім, синім-синім...
- Тобі подобається літати, Собако?
- Так. Дуже...
- Дивись, там на небі паперова зірка! І не одна!
І я побачив на небі, точніше на стелі, зірки - багато паперових зірок. І всі вони сяяли паперовим світлом...
- Як красиво...
- Дійсно, красиво. Це як в книзі... Ти любиш читати книжки, Собако?
- Любив, в дитинстві...
- А що якщо я зараз скажу, що ми у книзі?
- Невже?
- А ця книга - вона уві сні. Все це тобі сниться, Собако.

Я заміркувався, а потім сказав:
- А хто написав цю книгу?
- Лікар - а може, і собака... ніхто не знає.
- Якщо книгу ніхто не знає, то що то за книга?
- Я ж кажу, вона уві сні... Тобі подобається літати?
- Так, авжеж - але чогось не вистача мені... можливо, йогурту.
- З полуницею? - поряд зі мною пролетів хтось у білому халаті... хтось дуже знайомий і приємний.
- Так, з полуницею.
- Ось, тримай, Собако. Я сам приготував. - і хтось у халаті дав мені кубек з йогуртом. Такий смішнявий кубек - такий сервіз ще був у моєї бабусі, собаковськой риби...
- А ви хто?
- Я? Я не знаю. Я творю різні чарівництва і дивуюсь власним долоням...
Я задумався, пролетаючи над зеленими пагорбами коридорів разом з білим халатом і дівчинкою з повітряной кулькой, а потім сказав:
- Можно, я вас буду називати Чарівником?
- Чому б ні... Можливо, я дійсно Чарівник.
- Дивіться! Океан! - і янгол показав нам, в кінці коридора, на неможливі хвилі моря - воно було так близько, і таке велике...
- Мені потрібна ракушка, кам'янець, і дзеркальце... - янгелочек трохи засумував.
- Навіщо? - спитав я.
- В цьому є сенс життя. Знайдете мені?
Ми з Чарівником кивнули, і полетіли до моря, шукати ракушку, кам'янець, і дзеркальце... Я знайшов ракушку, на берегу моря - а  Чарівник знайшов кам'янець, у морській печері... А ось дзеркальце...
- Де можно знайти дзеркальце, в цьому нескінченном просторі тойво? - заміркувався я.
- Можливо, якщо б було у русалки дзеркало...
- Ти знаєш русалок, Чарівник.
- Ні. Але давай політемо на місяць, і  звідти подивимось на море - може, так краще буде знайти русалку?
І ми, плавномірго взмахуючи руками, як крилами, полетіли до місяця. Навкруги спіралями тойво крутилося, вертілося - щось воно марилось очиськами вірними, знайомими... дуже знайомими.

Ми летіли, в летіли... Мелькали коридори, пространства, парплелі... Що воно взагалі таке, летіти? Відчуття дивне, незвичайне - у грудях щось вітром, щось марливим літячим капелюхом з крилами, немов птах у кишені - кавовий кубик повний віршов і сліз... Тойво я наплакав, коли колись сідив у стомотолога. Стомотологи то не лікарі і не люди - то якісь інші істоти. Пам'ятаю, зуб болів - болить і болить, аж клокоче, аж біллю і в серце марними жахами. Ну той я кавових сльоз в дим напускав, аж соплі пустив, спахми з'явилися... терпів-терпів, і пішов до тойво, до стоматолога. Біла палата, біла пустеля - тільки крісло з кривими ніжками і зубами акуляки... Я так злякався, чесне тойво слово. Прийшов стоматолог - вусатий, як мексиканець, від нього пахло солодким перцем. Він посміхнувся.
- Хочете анекдот про зубних комах? Як вони роблять дірки значить, як вони хохочуть...
- Ні, не хочу.
- Дивно. Навіщо тоді ви прийшли?
- Я хочу вилікувати зуба...
- Зараз подивимось! - хохокнув стоматолог, прив'язав мене до крісла, розкрив мені пастку тай каже:
- О-о-о-о, ох-ох-о! Чудова, просто чудова!
- Що там, лікарю?
- У вас в ротяці жіночка з журналу застрягла, така файна - з молоком, з і сметаною, з червоною помадою. Нічого, зараз витягнемо...
- Ай! Ай-ай, не витягуйте мене!
- Це чому? - здивувався стоматолог. Жіночка поправила капелюха.
- Я тільки приїхала у відпустку! Тутай так файно, такі риб'ячі коктейлі подають...
- Собако, витягуємо жіночку?
- Витягуємо. Навіщо вона мені у роті?
- Ай-ай! Ні! Давайте домовимось! Давайте я вам сумочку подарую, хенд мейд!
- Ні, не хочу.
- А огурчики солені, хенд мейд?
- Ні.
- А помідорчики, хенд мейд? А комашки, хенд мейд?
- Ні, нічого не хочу мати у роті - витягніть будь ласка це все, дантисто...
- Ай-ай, ні! Дантисто, може з вами домовимось?
- А що ви пропонуєте? - зацікавився стоматолог.
- Будь ласка, витягніть її!
- Добре-добре... все, витягнув.
- Фух, аж біллю зняло...
- З вас п'ятсот долларів.
- Скільки?!
- Або п'ятсот гривень.
- У мене тільки п'ятсот копійок...
- Ні, не підійде. Може, вам жіночку повернути до зубів, а то якось не честно...
- Правильно, поверніть! - промовила жіночка, сжата пінцетом.
- Ні, будь ласка ні... Хочете, ви будете моїм господарем, а я вашою собакою?
- Добре... Тільки учтіть, я буду найжахливішим вашим господарем, і вижину вас посеред грози і дощу. Підійде?
- Так...

Він дійсно був жахливим господарем. Не обманув...

Такі справи, тойво. Таке життя, так казати.

Летіти, летіти... Що воно таке, летіти? Як воно таке? Відчуття таке - помірно сильне, доторкненням зірочок, щастям простим, надхвичайним... Воно ж, щастя просте, яке - щастя, і просте. Навіть краще, ніж щастя, навіть краще, ніж просте. Тому воно має сенс, щастя - щастя в кульбабках, що в дітку такі жовтенькі-жовтенькі, на трамвайних рельсах - а трамвайчик по ним їде... Щастя воно в листочку зелененькому, у маленькому кінокадрі ока у вікні. Щастя воно в сніданочку прохолодному в літку - горло печеться, а воно солоким холодом по шлунку, по душі... Щастя воно ж що, воно ж в душі, в думках - але не в твоїх, а в чийхось. Чийхось особливих, не марних, справжніх - дзвіночками дзвінь дзвінь по куточкам твого щастя, і відкликнеться... Застя воно, здавалося б, задишилось в дитинстві - коли не було господарів, жіночок, не було комах, не було зубних білів усіляких - тільки сни, Бог, і мама. От і усе. І можливо ще морозиво... Було щастя, було воно справжнім клокітом доторкнення платівок, але ж воно було файне, кольорове, смаковите, зелене... життево воно було, кав'ярничка. М'ясо та кістки... вже зараз, тільки зараз. Отак щастя і проходить...
- Чому ти мовчиш весь час, Собако? Що не так з твоїм летящим спокієм? - спитав мене Чарівник.
- Та так, просто... Спам'ятав похід до стоматолога, спам'ятав дитинство, спам'ятав Бога, спам'ятав морозиво, спам'ятав жіночок, спам'ятав найгіршого свого господаря...
- Я теж ходив до стоматолога. В дитинстві. Дивні були часи...
- І що? Зуб переста боліти?
- Переста, її-бо... мені тоді купили морозиво.
- Яке?
- Шоколадне.
- Воно було смачним?
- Дуже. Як шкода, що в нашому житті так мало шоколадного морозива...
Я заміркувався. В цьому було стільки філософії... Чарівнику треба написати свою книгу. Я йому про це скажу...
- Дивись, ось і місяць. - ми дійсно прилетіли до місяця. Він був не дуже великий, на ньому було багацько шерехустостей її-бо, багато питань... і пахло від ней свіжою білизною і лавандою.
Ми сіли на край, і оглянули море. Воно було синім-синім... Але в ньому ми не бачили русалок.
- Дивись, паперові зірки! - помітив Чарівник, вказуючи на небо. І дійсно, всюди були маленькі паперові зірки, сяючі паперовим світлом... і с дуже дивним паперовим смаком.
- Хочеш, я зроблю тобі таку зірку з паперу?
- Хочу.
Чарівник дістав папер з кишені, вирізав полоску чаріаною паличкою, і турботливими чарівницькими долонями змайнстрував зірочку. Я глядів на його долоні, на його погляд, коли він мені віддава зірочку... Щось було в ньому дуже знайоме. Тільки що...
- Ми з вами не знайомі?
- Не знаю... Все залежиь від того, який сенс ти вкладаєш у ті слова.
Я задумався. Задумався...

- Дивись... море!
І дійсно - море тойво розкачалося, розбушевалося... синя-синя хвиля рухалася на нас, рухалась поступово, збираючись нас накрити... але мені не було страшно, я чогось знав і чогось не знав, і щастя було просте таке - з Чарівником все здавалося таким марним і не марним... А хвиля синя все ближче, і ближче...
- А що, якщо зараз ми потонемо? І місяць потоне, і зірки потонуть?
Я задумався.
- Значить, так і повинно бути. Значить, так і повинно...
І синя хвиля накрила нас. Страшно не було.

Не було страшно.

В синій хвилі я побачив сині коридори. Сині коридори лікарні... І переді мною стояв лікар. Здається, він щось малював в записнику.
- Вам подобається, Собако? - лікар показав мені записник, в котром були намальоаані паперові зірки і Чарівник.
- Дуже. Дуже красиво, її бо.
- Вже вечір, Собако.
- Вечір?
- Або ранок. Я не розбираюся в цих сутках. Ви знаєте, що ми уві сні?
- Ні, не знаю. Точніше, не знав до цього моменту...
- Нам потрфбно прощатися.
- Дуже шкода.
- Я буду сумувати за вами, Собако...

Сині коридори. Синій ранок. Синій лікар, синій малюнок - синій сон...

Я, здається, проснувся. Сонечко вдарило в носа, і я відчув, як крапається крапельниця... Крап-крап. Крап.