Моя колежанка.
Ми сиділи з колежанкой на сходах школи. Вона не колежанка, вона моя знайома. Я питаю: "Чому ти завжди мовчиш? Чому філософія тиха, чому не кричиш? Чому закурила так рано - ми з тобою у восьмому класі... Чому ти на небо дивишся, неначе ти щось втрачаєш?". Моя колежанка тихо дивилася в стелю. Потім на стіну шкільну, на об'яву, що курити то зле. Вона тендітна, худа, та профіль її немов пташки. Вона мені відповіла: "Я померла назавжди. Я померла давно, сто років тому напевно. Хоча то, напевно, пафос. Не так то давно було. П'ятнадцять років, можливо. То було, як зараз, вівторок. Мені так хотілося жити, хотілося так літати. Але несподівано якось, в вівторок я і померла. Про це не складуть віршів, не заспівають пісень. Єдине, що мене тішить - у нас відмінили літру. Та що особисто прикро - закінчились цигарки"
Я слухав дивився в стелю, спостерігав за часом. Спостеріав за світлом, спостерігав за тінью. Я казав колежанці: "І ти рахуєш, це правда? Тобі чотирнадцять років, як ти могла забути? Як ти могла померти, п'ятнадцять років тому". Вона відповіла глухо: "Як час той швидко летіть... Підемо напевно звідси. Магаз найближчий відкритий - купимо цигарки, тобі у кубиках цукру. А потім на телефон підемо знімати дерева - що саме воне шепочуть, у німому кіно?"
***
Основано на реальних подіях, сходи першого поверху, актового залу, біля столовой. Жоден персонаж не несе відповідальності за своє зломане життя. Прошу після прочитання у всьому звинувачувати загальну шкільну освіту, особиста подяка за зруйновану людину школа #89 міста Одеса.
2022-11-22 13:25:01
5
2