Дакарі стояла на краю урвища, звідки відкривався вид на каньйон Марінера. Морозний вітер тягнув за собою пісок, який тонкою плівкою осідав на черевиках. Киснева небула щільно прилягала до обличчя. Попри сухуватий металічний присмак у роті, дихати було напрочуд легко. І це відчуття здавалося майже нереальним – ніби планета нарешті дозволила стати її частиною.
Жінка витягла з нагрудної кишені зім'ятий пурпуровий клаптик. Пальці злегка тремтіли. Двигуни шатла гуділи за спиною, але їхній звук здавався далеким, як і все навколо. Порожнеча каньйону тягнула вниз, мов невидимий шепіт, що обіцяв спокій.
Крок уперед… Ледь помітний, але такий важкий. Вперше за довгий час Дакарі дозволила собі не ховати біль. Заплющила очі – сльози проступили на віках, обпікаючи шкіру, а потім сповзли по зморшках. Спроба висмикнути кілька ниток, виглядала незграбною. Захисні рукавички, хоч і тонкі, не призначалися для таких маніпуляцій. Кожен рух тягнув за собою незрозумілий біль – не фізичний, а глибший, набагато важчий. Це виглядало так, наче вона виривала частину власної плоті.
І ось, тонку нитку, як павутину, висмикнув вітер. Клаптик тканини, залишився в руці – символ спогадів, які вона не наважувалася відпустити.
— Ти б сказав, що я занадто сентиментальна, — мовила Дакарі. Маска поглинула слова.
Мить... Мить, заради якої вона щороку приходить сюди — згадати чоловіка, якого втратила.
Думки роїлися в її голові, сплітаючи часові простори в міцний вузол. Її пам’ять оживила трагічні події. Це мало бути звичайне дослідження — вимірювання, зразки ґрунту, перевірка обладнання. Чотири марсоходи базувалися в різних точках долини. Малаті очолив дослідницьку групу, за вказівкою Правління.
Східна частина каньйону. Тридцять вісім футів від дослідницької бази. Показники на моніторі фіксували глибину п’ять метрів. Бурова установка «Кріт» вперто прогризала марсіанський ґрунт. А потім дратівливо заскреготіла та різко сповільнилася.
— Базальт? — голос Раяна, оператора бурової, просочився крізь тріск комунікатора. — Дідько, що за лайно? Якщо свердло трісне, день ремонту, не менше. І це, якщо будемо оптимістами.
Малаті не відповів. Його погляд був прикутий до дисплея. Монітор мигнув, але показники залишилися незмінними. Він зняв рукавицю й торкнувся екрана, спробувавши ініціювати оновлення даних. Нічого. Ті самі цифри. Ті самі графіки.
Він підняв голову. Крізь прозорий дах марсохода виднілося бліде небо. Зазвичай приглушене, як вибілена крейда, але тепер… тепер воно набирало рудуватого відтінку.
Несподівано шию звело болючим спазмом. Малаті завмер, і відчув, як холод пронизує хребет, виводячи на поверхню тривожне передчуття.
— Буря… — прошепотів він й одразу увімкнув зв’язок. — Прийом, Раяне! Що там з вітром?
— Босе, вітер змінює напрямок, — підтвердив оператор бурової установки. — Я працюю тут вже п’ятий рік. Запевняю вас, що насувається щось паскудне.
Малаті увімкнув загальний канал зв’язку.
— Увага, всім екіпажам! Евакуація! Згортаємо обладнання й негайно повертаємося до бази. Пилова буря рухається в наш бік.
— Марсохід-3 на зв’язку, — пролунав голос Ніколи. — У нас усе чисто. Метеодані не показують бурі.
— Чорт забирай, Ніколо, підніми голову! — крикнув Малаті, забувши про професіоналізм. — Останній сигнал був годину тому! Забудь про метеодані, нам зараз не до них!
— Ми в повній дупі… — Нікола спробував ще щось додати, але його слова зжер комунікаційний тріскіт.
Малаті міцно стискав підлокітники, його пальці побіліли від напруги. Зовні горизонт вже гудів — повільний, але відчутний шум змушував нервувати. Це був звук, схожий на далеку сирену, що проривається крізь товстий метал.
За двадцять хвилин буря досягла найвищого рівня — глобал. Інерційна навігаційна система виявилась безсилою. Її спроби визначити напрямок не дали результату — марсоходи, немов сліпі звірі, безпорадно блукали каньйоном.
Три солярних дні боротьби.
Світло фар, яке ще кілька днів тому слугувало їм дороговказом, зжерла темрява. Акумулятори розряджені. Холод обпікав кожен м’яз, змушуючи тіло сіпатися в болісних судомах. Зв’язок з іншими марсоходами давно втрачено. Замість комунікаційних сигналів лише тріск. Раян лежав на підлозі. Очі заплющені, руки притиснуті до грудей. Тонкий пар, що виповзав з рота — єдиний доказ того, що він ще живий.
Малаті зрозумів — це кінець. Усвідомлення прийшло без драматичних сплесків. Не було страху чи відчаю, лише тверезе прийняття неминучого. Все, що він міг зробити, — залишити повідомлення для дорогої людини.
Зціпивши зуби, він підвівся. Простір розплився, пульсуючи білим шумом перед очима. Малаті вчепився за край панелі й застиг, судомно ковтаючи повітря. Спробував заговорити. Марно. Горло обпекло сухим болем, ніби хтось зсередини натер його наждаком. Хрип. Глухий, вирваний з глибини грудей, — більше нічого. Гіпотермія.
Тремтіння наростало, пробиралося під шкіру, викручувало суглоби, змушувало зуби цокотіти, наче несправний механізм. Пальці слухалися через раз. Невпевнено торкаючись екрана він друкував. Повільно. Уривчасто. З останніх сил. Декілька слів, що мали значення більше за його власне життя.
“Вибач, сьогодні не прийду на вечерю. Я тебе кохаю, Дакарі...” — це все, що він зміг написати, перш ніж екран остаточно згас. Морозні візерунки розповзлися по скляній поверхні. Світло аварійних ламп пульсувало все повільніше, доки не згасло. Тиша. Марсохід перетворився на металеву труну.
Якби тільки вона могла його врятувати… Якби хоча б одна миттєвість могла повернути час назад, зламати ланцюг невідворотних подій, що вели до цього моменту.
— Я тебе кохаю, — ледь чутно вимовила Дакарі, стиснувши клаптик тюрбана. Марс, здалося, на мить замовк, щоб дозволити їй почути власне серцебиття.
Сонце, схоже на мідний диск, повільно сповзало вниз, торкаючись тонкої лінії горизонту. Пісок хрумтів під черевиками, коли Дакарі підіймалася на борт. Кінець зміни. Шатл зустрів господарку холодною байдужістю. Знову самотність, обгорнута у тихий свист систем життєзабезпечення.
Киснева небула лишила багряний слід по контуру обличчя. Напружені щелепи ще більше підкреслили її грубуваті риси. А почервонілі очі неприємно пекли, ховаючи безмовну тугу. Дакарі кілька разів провела по масці рукою, стираючи бруд.
Клац. Магнітний замок видав м'який, ледве чутний звук, й оксі-катридж плавно вислизнув з гнізда. Здавалося, вона діяла автоматично, як запрограмований робот. Ще один рух — і портативний компресор, вбудований у стіну ліворуч від консолі, ритмічним шумом розпочав процес заправки розрідженим киснем.
Дакарі сіла в крісло пілота, опустивши руки на підлокітники. Її погляд мимоволі ковзнув убік. Натягнута посмішка віддзеркалювала щось сумне. Вона почала повільно хитати головою, намагаючись скинути важкі думки. Ритм її рухів збігався з мелодією, що дедалі гучніше лунала в її підсвідомості — музика, яку так часто слухала Сем. Ті звуки наче заповнили кабіну, і в них було щось заспокійливе й водночас болісне.
Руде дівчисько... Тепер вона була далеко, десь між Марсом та Землею. Мати усвідомила, що зробила помилку, відкривши правду. Вона хотіла пояснити, захистити, підготувати — але натомість…
— Що ж я накоїла? — це питання зависло в повітрі, мов гравітаційна аномалія. Вона чекала відповіді. Чи то від системи, що стиха шипіла, чи то від себе, відображеної в мутному склі екранів.
Браслет на її зап'ясті спалахнув приглушеним світлом. Дакарі навіть не зволила підняти брову, відвернувши погляд із демонстративною байдужістю.
Вжик… вжик… Звук, наче механічне бурчання, знову порушив тишу. Глибокий видих. Один. Другий. Та коли пролунав новий сигнал — терпіння здало. Пальці торкнулися браслета.
Голограмна стрічка за мить скрутилася в динамічний клубок. Він пульсував, синхронізуючись із темпом голосу Найка.
— Дакарі, нам потрібно зустрітися! — спокійний та оксамитовий голос заповзав під шкіру, залишаючи після себе відчуття, наче по тілу пробігли сотні крихітних комах.
Дакарі видихнула крізь стиснуті губи. Рука змахнула голограму, та замиготіла у хаотичному танці. Однак цього було замало. Внутрішнє роздратування, немов чужорідна субстанція, проникло всередину. Пальці обхопили браслет, щоб нейтралізувати нав'язливий голос.
— Найк… — прошепотіла вона, кутики губ скривилися у хижу усмішку, що більше нагадувала оскал. — Як же ти мене дратуєш.
Браслет затріпотів. З динаміка пробився сигнал, а потім — знову слова, які звучали уривчасто:
— Наше місце зустрічі... після робочої зміни...
Голос обірвався, залишивши напружену тишу.
Чергова спроба організувати побачення з Дакарі обіцяла бути цікавою. Найк ще той впертюх. Він стояв навпроти дзеркала та розчісував бороду, яка з кожним роком ставала дедалі сивішою. Сивина впліталась у волосся, як павутиння часу, а сірі тіні під очима надавали йому вигляду людини, яка бачила більше, ніж хотіла б.
Найк мав статус Ха-репа, знатного колекціонера, і його модуль більше нагадував музей, аніж домівку. Над робочим столом висіли логотипи космічних місій: "Mars Colonization", "Valkyrie", "Red Horizon" та навіть уцілілий шматок тканини від прапора легендарної місії "Starship", яка так і не повернулася на Землю. Кожна з цих емблем мала власну історію — трагедії, тріумфи, забуті імена тих, хто розширив межі людства.
У кутку, біля голографічної проєкції Марсу, сховався програвач. Його потемнілий корпус нагадав про часи, коли техніка мала душу. Голка все ще вперто ковзала по чорному вінілові, вивільняючи мелодію.
“Ground Control to Major Tom..." — голос Боуї, спотворений старими обертами, ще більше посилював відчуття самотності.
Полиця з пластиковими коробками, що вишикувались до стелі, була забита інформаційними флешами. А поруч — глобус Землі, немов залишений тут кимось випадково, як застарілий предмет. Примітивна згадка про людське походження. Всі ці карти, історії, ілюстрації — залишки життя, яке не повернути.
Механічний годинник, із потрісканим склом, давно зупинився на годині, що колись стала ключовою в історії місії "Eclipse", яка запустила автономні енергетичні системи для підтримки марсіанських колоній.
— Ну що, ти готовий? — звернувся Найк до власного відображення.
— Так, так. Я готовий! — промовив Кьорлі, тримаючи в руках опудало пацюка, який виглядав так, ніби зійшов зі сторінок забутої енциклопедії про генномодифікованих істот.
— О, ні! — Найк, на мить замислившись, простягнув руку перед собою, зупиняючи робота. — Я не тебе мав на увазі.
Кьорлі завмер. Опудало ледь не випало з рук, але робот спритно підхопив його знову.
— Ти... розмовляєш із дзеркалом? — питання звучало з легким подивом, його голова почала робити хаотичні нахили. Механізми в шиї спритно рухалися, проте його реакція була не зовсім природною, більш схожою на програмну помилку.
— Як бачиш, — спокійно відповів Найк.
Алгоритми Кьорлі оцінювали ситуацію, проте замість того, щоб відразу відповісти, він розмірковував.
— Може, я теж почну з кимось розмовляти? — сказав робот, ніби сам до себе. Його механічний голос прозвучав серйозно, але з деяким елементом гумору, який не зовсім підходив до характеру цих машин. — Наприклад, із... кактусом. Він здається таким самотнім.
— Щасти! — відповів Найк, куточки його губ хитро піднялися, заховавшись у гущавині бороди.
— Привіт, кактусе, — робот звернувся до рослини з надмірною серйозністю. — Тобі не самотньо тут?
— Ти серйозно? — Найк підняв брову. В його голосі прозвучало більше здивування, ніж йому хотілося б. — Ти розмовляєш з кактусом?
— А чому б ні? — відповів Кьорлі, не відводячи погляду від нового співрозмовника.
— Це лише рослина. Вона навіть не знає, що ти існуєш.
— А дзеркало? — відрубав Кьорлі, несподівано різко. — Воно знає про тебе більше?
Найк на мить замислився, чіпляючи руку за потилицю, з дивовижним відчуттям, як його власна логіка дає тріщину.
— Дзеркало відображає мене, — відповів він, примружившись, намагаючись повернути контроль над ситуацією. — А кактус — просто стоїть.
— Але дзеркало показує тебе таким, яким ти хочеш себе бачити, — робот підняв палець, наголошуючи на своїх словах. — А кактус справжній.
— Не надто захоплюйся розмовою, — Найк втягнув живота, застібаючи костюм.
Тихе, майже заспокійливе дзижчання вентиляційної системи спліталося з останніми, відчайдушно самотніми словами пісні: "Can you hear me, Major Tom? Can you hear me, Major Tom?..."
Кьорлі стояв біля вікна. Зовнішнє світло, що пробивалося крізь затемнене скло, залишало легкий відблиск на його кінцівці. Іронічна картина: рослина, що не має жодної рефлексії, і робот, який шукає її в доторку.
Найк узяв предмет, який завжди носив із собою як талісман, і сунув в кишеню. Це був компас з корабля "Hetman", котрий розбився на Марсі більше століття тому. Ха-реп знайшов його серед уламків в ангарі. Час та обставини сильно понівечили його: стерті цифри, пошкоджена кришка, що більше не могла відкрити серце механізму. Магнітна стрілка, хоча й не зовсім чітко, все ще тремтіла. Проте для Найка цей артефакт був чимось більшим. Він був символом надії, що навіть у безкраїй порожнечі можна знайти вірний напрямок. Сьогодні він вів до чогось значно важливішого — до серця Дакарі.
***
9:47. Дакарі стояла за рогом, дивлячись як знайома вивіска “NOOK” дрібно миготить у темряві. Декілька хвилин тому Ха-реп зайшов до закладу. Піщаний ґрунт під підошвою видавав слабкий, але виразний звук. Вона шурхала правою ногою то назад, то вперед намагаючись переконати себе зробити крок.
Будь-яка розмова з Найком, замаскована під формальність, завжди була чимось особистим. Він був тим, хто зачіпав за живе і це дратувало більше, ніж та готова була визнати. Заради Сем Дакарі зібрала все невдоволення в кулак, загнала його туди, де воно не заважатиме, та рушила до закладу.
Всередині пахло прянощами та затхлим повітрям. Пройшовши повз стійку, жінка відчула на собі погляд. Чоловік зі шрамом на щоці, хитнув головою вітаючись. Він ліниво протирав склянку, але більше з нудьги, ніж за потреби.
У дальньому алькові за столом сидів Найк. Його пальці, нервово барабанячи по стільниці, створювали тихий, майже медитативний ритм. Він подумки рахував хвилини, доки знайомі кроки не порушили тишу.
— Я прийшла, — першою промовила Дакарі без жодної емоції.
— Радий зустрічі, — Найк підвівся, відсунув стілець, пропонуючи місце.
— Не маю часу… — сухо кинула вона. Сперлася рукою на спинку стільця. — Ближче до діла!
Найк зиркнув на стіл, де парувала вечеря. Аромат спецій, що належав до іншого світу, тонко завис у повітрі. Якесь невиразне відчуття невдачі зависло між ним і цією стравою.
— Виходить, дарма замовив.
— Я не люблю вечеряти, — відрубала вона, опустивши погляд.
Чоловік повільно провів долонею по бороді, у спробі стерти з обличчя сліди невдачі.
— Через дванадцять годин ковчег досягне орбіти Землі. Ти зможеш встановити зв’язок із Сем.
Найк дістав з кишені пласку коробку. Усередині, під прозорою кришкою, знаходився пристрій — лінза, виточена з матеріалу, що нагадував суміш кварцу та силікону. Він обережно поставив коробку на стіл, відпустив її повільніше, ніж планував, наче вага предмета змінилася в останню мить. Потім легким, майже невагомим рухом підштовхнув до Дакарі.
— Тригер? — запитала вона.
Найк кивнув, зробив коротку паузу, збираючись з думками.
Даний пристрій функціонує на основі адаптивного зв'язку, синхронізуючись з локальним гравітаційним полем. Як тільки користувач опиняється в міжпланетному просторі, сигнал гасне. Нульовий ризик перехоплення. Головна особливість цієї лінзи в тому, що при скануванні її не можна виявити як передавач.
— Він твій, — сказав Найк. Наступні слова залишилися невимовленими, ховаючись в думках: “Як і я.”
Дакарі підняла голову. Вперше її погляд затримався на Найку довше, ніж на зазвичай. Вона хотіла щось сказати… або майже хотіла. Та натомість прикусила нижню губу.
— Може, ти таки присядеш? — чоловік відчув, як невидимий бар’єр між ними похитнувся. Крок вперед скоротив відстань, і він вловив ледь помітний аромат — суміш дезінфектора з машинним мастилом. І дивно, але це поєднання ідеально пасувало їй, як нікому іншому.
Дакарі не подала жодної реакції. Її погляд ковзнув по тригеру, а потім, після миттєвої нерішучості, вона простягнула руку й забрала пристрій.
— Як він працює?
— Тригер працює в парі. Сем вже має такий. Він активується в зазначений час…
— Зрозуміла, — секунда і коробка зникла у її кишені. Дакарі хитнула головою та відступила, готуючись піти геть.
Найк зрозумів, що вона планує. Він зухвало протягнув руку й ухопив її за долоню. "Пан або пропав", — майнуло в нього в голові.
Її тіло відгукнулося на дотик, неконтрольованим здриганням. Подих, до цього рівний і спокійний, став рваним, немов вона пробігла довгу дистанцію. Пальці мимоволі стиснули руку Найка, шукаючи опору в несподіваній близькості. А очі, темні та бездонні, наповнилися незвичним сяйвом - мерехтінням ламінарних вогників, що танцювали в глибині зіниць, видаючи внутрішній конфлікт, який вона так старанно приховувала.
— Не йди, — тихо, майже благально, мовив Найк.
Вона дивилася так, ніби змушувала світ зупинитися. У відблисках її зіниць спалахували суперечливі емоції: гнів, сумнів, невизначеність, — і щось ще, приховане, глибоке, що він не міг розшифрувати.
— Чого ти хочеш? — здавалося, це питання Дакарі ставила не лише йому, а й самій собі.
Найк підняв руку, ковзнувши пальцями по її щоці. Ледь відчутний дотик, ніби перевіряв, чи вона справжня.
— Хочу, щоб ти залишилася… хоча б на хвилину.
Дакарі глибоко зітхнула, ніби сперечалася сама з собою. А потім, перш ніж він встиг сказати щось іще, жінка зробила крок. Її губи торкнулися його — швидко, різко, неначе випробовуючи власну рішучість.
Мить. Вона була коротка, як спалах, майже непомітна, але так яскрава, що залишила слід, який не можна було стерти. Коли Дакарі відсторонилася, її подих обпік його шкіру, залишаючи за собою жар — не фізичний, а той, що проникає глибше.
— Не вважай це чимось важливим, — прошепотіла вона, але Найк бачив у її очах: це було важливо.
Вона відступила. І цього разу він не наважився її зупинити.
Найк залишився на місці. Він стояв, вдивляючись у порожнечу, де ще хвилину тому була Дакарі. Пальці несвідомо торкнулися губ, прагнучи зберегти тепло її дотику. Світ затамував подих разом із ним.
— Ідіот, — тихо прошепотів він.
Раптом із динаміками виповз тягучий, низький звук — щось середнє між гарчанням і електричним тріском. Інформаційна стрічка на браслеті спалахнула червоним: “Метеоритний дощ”.
Найк метнувся до виходу.
“Червоний рівень небезпеки! Червоний рівень небезпеки! Усім негайно пройти в укриття!” — Марс попереджав про загрозу.
Металеві двері автоматично відкрилися, виплюнувши Найка у нічну порожнечу. Перший спалах розпанахав рожевий серпанок. За ним — другий, третій… Здавалося ніби божевільний бог випускає стріли зі свого лука у спробі вполювати здобич. Метеоритний потік увірвався в атмосферу.
За мить киснева небула була на обличчі. Погляд Найка метушливо шукав знайомий силует серед тіней, що рухалися у бік укриттів. Дакарі мала бути десь тут. Вона точно не встигла поїхати потягом. Район Гонья чималий, і де її шукати чоловік не мав гадки.
Десь гримнуло. Грунт під ногами здригнувся. Дрібний пил знявся в повітря.
— Дакарі! — Найк вигукнув, сподіваючись, що вона почує крізь виття сирен.
Ніхто не повернувся.
Знову удар. Судячи з усього за межами колонії. Освітлення перемкнули на аварійне, щоб перенаправити енергію на підвищення щільності плазми.
Найк стояв біля входу. Люди проходили повз. Страх перед тим, що Дакарі могла залишитися зовні, здавався йому більшим за страх власної смерті.
— Якого біса, ти стоїш? Придурок… — потужний удар у плече. Найк захитався, перечепився об власну ногу, мало не впав. Дебелий чолов'яга, бурмочучи щось собі під ніс, зник у натовпі.
Найк зробив різкий вдих й підвів погляд. І тоді він побачив її. Дакарі стояла на краю платформи, обрамлена жовтавим світлом аварійного маяка. Вона активно жестикулювала, віддаючи накази робітникам.
— Швидше, швидше, ворушіться!
“Червоний рівень небезпеки! Усім негайно пройти в укриття!”
— Та знаю я, що робити! — Дакарі роздратовано глянула на гучномовець, наче на живу істоту.
За межами колонії метеорити, немов безжальні месники, досягали поверхні, і з величезною швидкістю врізалися в марсіанський ґрунт, вивергаючи в повітря клуби пилу та гравію. У районі північного полюса уламки влучили у дзеркала, пошкодивши кілька сегментів. Це було нагадуванням про те, як тонка грань між безпекою.
Правитель стояв посеред зали, стискаючи обома руками ціпок. Він не звертав увагу на тремтіння підлоги під ногами, на глухі удари, що злилися в нескінченну вібрацію.
Метеоритний дощ, що прорвалися крізь атмосферу, гатив по захисному полю. Кожен удар розтікався по поверхні купола, змушуючи його пульсувати. Фіолетові відблиски, холодні та відсторонені, як полярне сяйво, мерехтіли, створюючи складні геометричні візерунки. Однак з кожним ударом інтенсивність кольорів зростала. Пурпур, що спочатку ледь проступав, наливався кров'ю, перетворюючись на багряний, сигналізуючи про критичне навантаження. Плазма, як жива субстанція, відчайдушно опиралася натиску.
Акіра не поспішав до укриття. Не тому, що був безстрашним. Ні, він чудово знав, що таке страх. Але він також знав, що захисний бар'єр витримає.
“Всесвіт не знає милосердя, — подумав він. — Але він підкоряється порядку”.
Наука – ось надійний щит. Технологія – це стіна, що утримує хаос. Він створив цей порядок. І він подбав, щоб він не впав.
— Пане Акіра… — помічниця прошепотіла йому на вухо, намагаючись приховати тривогу у голосі. — Вам потрібно покинути залу.
Він повно вдихнув через назальні трубки, так сильно, що здавалося, наче його ніздрі злиплися. Видихнув, і ще більше стиснув ціпок у руці. Це було ознакою його роздратування.
— Покинути? — повторив чоловік, нахиляючи голову так, щоб помічниця опинилася в його полі зору.
— Саме так, правителю, — дівчина вказала рукою на двері, що вели до герметичного бункера.
— Хіба є щось безпечніше…
Акіра не встиг договорити, як роздався гучний гуркіт. Він від несподіванки аж присів, інстинктивно накривши рукою помічницю. Її пальці судомно вчепилися в його рукав. Металева арматура в стінах заскрипіла, ніби втомлений велетень, що перевернувся уві сні.
– Що… що це було? – страх, немов крижана рука, схопив її за горло, паралізуючи голос.
— Халепа! — спокійно відповів Акіра.
Космічна каменюка заділа один з супутників. Цей випадковий контакт став каталізатором катастрофи — магнітне поле почало неконтрольовано коливатися. Небо над колоною затягнуло зеленуватою пеленою, що нагадувала застояну болотяну воду, освітлену зсередини. А потім – яскравий вибух. Сліпучий спалах, який на мить затьмарив усе. Магнітна пастка не встигла скинути кріокамеру з воднем. Ще один вибух. Чорна порожнеча, абсурдна й безжальна, наче жива істота, втягнула світло, потім миттєво виплюнула його у вигляді потоку плазми. Техніка в радіусі вибуху вмить змертвіла. Іскри, чорний дим — виходили з металевих тіл, немов душі, що безпорадно борсаються, шукаючи вихід.
“Червоний... рівень... небезпеки! Усім... негайно... пройти... в укриття!” — голос системи, схожий на шурхіт, уривчасто прорізав динаміки. Аварійне світло спалахнуло й одразу згасло. На кілька секунд колонія занурилася в морок.
Люди, за умовним рефлексом, присіли на підлогу, прикриваючи голову руками. Хтось мовчки ковтнув повітря, хтось стиснув пальці в кулак. Металеві двері чимраз дужче здригалися. Старий ліхтар на стелі хитався з боку в бік, мляво кидаючи розмиті тіні на бетонну стіну.
Марс давно не зазнавав удару такої сили.
***
— Що з тобою? — голос гвардійця пролунав наді мною, важкий і стриманий, як завжди.
Вчепившись у простирадло, я відчувала, як під пальцями хрустить кожен шов, і не відпускала — боялась втратити зв’язок з реальністю.
Сни повернулися. І це були не просто спогади, а ніби відбитки іншої реальності, що проривалася з глибин, куди жодна думка не наважується зануритись. Свідомість розтікалася, як чорнильна пляма на вологому папері, заповнюючи тріщини часу й змішуючись із чимось чужим — тим, чого я ніколи не переживала.
Я бачила, як народжувався хлопчик з тілесними вадами. І жінку. Всю в багряній рідині, зі скуйовдженим, мокрим від поту волоссям, з обличчям, перекошеним нелюдським болем. Вона кричала так, ніби виривалася душа. Руки судомно хапали порожнечу, намагаючись втримати мить, коли її дитину, загорнуту в брудну тканину, опустили до боксу. Пластикова кришка клацнула. І все. Надпис на контрольній панелі активовано: “Непридатне”.
— Не забирайте! Відайте мого сина!
Цей крик… він досі лунав у моїх вухах, вібруючи глибоко всередині. Я не могла дихати — у грудях щось стискалося, не моє, чуже.
— Не зважай… — прохрипіла я, нарешті розтиснувши пальці. Зім’яте простирадло безпорадно впало на коліна.
— Впевнена? — гвардієць не змінив інтонації. Але м’яз на вилиці сіпнувся. Цього не сховаєш за броньованою байдужістю. — Ти ж кричала… щось на кшталт: “Відайте мого сина!”
Відповіді не було. Слова застрягли десь глибоко, між ребрами та горлом, мов сухий сніданок, який не проковтнути. Вдих. Видих. Я заплющила очі, намагаючись збудувати хоч якусь ментальну фортецю від нав’язливих глюків, що вперто крутилися в голові. Але хрін там. Я знову провалилася у те саме видіння. Воно поглинуло мене миттєво — величезна біла кімната, стерильна аж до скрипу. І цього разу пуста. Тільки за матовим склом дверей ледь помітна тінь. Чоловік, одягнений у немарку уніформу відтінку марсіанського пилу. Обличчя… Його наче хтось стер гумкою. Байдуже. І водночас знайоме. До щему знайоме. Ніби я бачила його щодня, від самого дитинства. Аж раптом, немов хтось зірвав завісу з реальності, – осяяння. Це був він. Правитель Акіра.
— Цього не може бути?! — вирвалося з мене. Я лише тоді допетрала, що сказала це вголос, коли 00327 різко нахилився до мене.
— Ти мене лякаєш, — гвардієць клацнув кілька разів перед моїм носом пальцями.
Я підняла погляд і втупилася в абстрактну точку за його плечем. Простір злився в темну пляму. Раптом праве око смикнулося, немов хтось недбало зачепив нерв. Холодний імпульс пройшов від лінії зору до мозку, наче короткочасне замикання. Я інстинктивно кліпнула. Хаотичне миготіння. На внутрішній стороні зору заіскрилися рядки, мов уривки зламаного інтерфейсу.
[GRAVITON LINK STATUS: STABLE] — тригер активувався. Відбулася синхронізація з гравітаційним полем.
Ковчег досяг місця призначення, зайнявши позицію на низькій орбіті Землі. Командний місток працював у стандартному режимі: монітори з зелено-жовтими графіками, мерехтливі світлодіоди, беземоційний голос систем повідомляв екіпажу та персоналу про план дій. Все — як завжди.
Браслети гвардійця та мій мигнули одночасно.
“П'ятий сектор. Шатл ZR-51”.
Повідомлення ковзнуло по колу, обвиваючи моє зап’ястя, і в голові… тиша. Липка, темна, мов чорний гель, що використовується для герметизації дверей у карантинних зонах. Вона скувала всі думки, відтягувавши їх назад, наче вони потрапили в пастку.
Я підвелася і прослизнула повз гвардійця, мов тінь. Він і не ворухнувся. Навіть не кліпнув.
Під босими ногами — холодна металева підлога. Вона колола підошви, змушуючи ступати обережно, як по битому склу. Тіло здригнулося, ніби імпульс пройшов від п’ят до потилиці.
Час зупинився. Там за броньованим склом… Земля. Велична й невимовно прекрасна. Я не була впевнена, чи справді бачу її. Чи це просто ще одна ілюзія, що виникла в моєму мозку, затьмарена бажанням повернутися туди, де все почалося. Тремтячими руками я прикрила здивування, яке було сумішшю важкого подиху й незрозумілого рвучкого сміху. По щоках ковзнули сльози. Щось невидиме, але абсолютно справжнє. І в той момент я зрозуміла: Земля це не просто планета, а частина мене.
0327 стояв за моєю спиною, завмерши, боявся сполохати дотиком чи словом. Я чула його дихання — коротке, важке, напружене. Він повільно простягнув скафандр, наче квиток в один кінець.
— Ти готова? — питання зависло в повітрі, не потребуючи відповіді.
Я витерла сльози тильною стороною долоні й, натягнувши на обличчя кострубату подобу усмішки, взяла спорядження. Його рука на мить зависла в повітрі. Здавалося, ще один рух – і він торкнеться моєї руки, плеча, але так і не наважився.
— Шоу має продовжуватися, — прошепотіла я, не впізнаючи власного голосу. І повернулася до ілюмінатора, міцно притискаючи холодний метал скафандра до грудей.
За товстим склом, поцяткованим дрібними тріщинами, сяяла Земля. — дім, якого я не пам’ятала.
Шатли на стартових платформах.
Джонатан стояв посеред командного містка, зап’ястя міцно притиснуті до панелі управління, очі спрямовані на головний екран. Він чекав. Чекав підтвердження.
Апарат Syrko-X9, що кружляв на орбіті, щойно зафіксував відбиття в діапазоні хвиль 1,04–1,07 мікрометра — саме той спектр, що характерний для порід, які часто супроводжують платинові родовища. Ймовірність ідентифікації — 84%.
Повідомлення миттєво з'явилося на головному екрані. Спершу були лише цифри, що мерехтіли, відображаючи координати, а потім — голограма родовища, яке, ймовірно, ховалося під товщею льоду.
Координати об’єкта: 66.5437° N, 13.4689° E.
Орбітальний супутник виявив спектральну аномалію в межах арктичного плато. Раніше всі були впевнені, що це просто залишки вулканічного пояса, ще одна непотрібна аномалія, яка насправді нічого не означала. Тому й не звертали на це увагу. Проте після перехресного аналізу гіперспектральних даних, гравітаційних зсувів і радарної томографії, проведеного ZOE, було виявлено підвищену концентрацію платиноїдів.
Капітан нахилився вперед. У грудях щось стиснулося, ніби в повітрі забракло кисню. І в цей момент усі звуки, все навколишнє світло зникло — залишились лише цифри. Ці цифри… вони здалися знайомими. Десь глибоко всередині заскребло холодне усвідомлення. Місце, позначене цими координатами, було для нього не просто точкою на карті. Це був фантом минулого, привид, що постав із крижаної пустки. Кутики губ смикнулися в нервовій посмішці. Це був шанс. І Джонатан не мав наміру його втратити.
— Ще раз перевірити дані, — він підняв праву руку, зробивши кілька обертів зап'ястям, немов диригент. Всі зрозуміли, що наказ не підлягає сумнівам.
Команда квапливо почала працювати. В старих аналізаторах знову оживали цифри, перетворюючи інформацію на зрозумілу мову для тих, хто міг її прочитати. Декілька аналітиків, які виглядали значно старшими за решту команди, поринули в обробку даних. Вони зіставили те, що надала ZOE, вперше засумнівавшись у її точності, але потім запевнили капітана, що все вірно.
— Збіг — дев’яносто дев’ять цілих дев’яносто чотири сотих відсотка, — доповів один з аналітиків, не підводячи очей.
Джонатан мовчав. Він скептично ставився до штучної сутності. Та все ж, хворобливе бажання втримати капітанське крісло перебороло недовіру.