Дакарі стояла на краю урвища, звідки відкривався вид на каньйон Марінера. Морозний вітер тягнув за собою пісок, який тонкою плівкою осідав на черевиках. Киснева небула щільно прилягала до обличчя. Попри сухуватий металічний присмак у роті, дихати було напрочуд легко. І це відчуття здавалося майже нереальним – ніби планета нарешті дозволила стати її частиною.

Жінка обережно витягла з нагрудної кишені зім'ятий пурпуровий клаптик. Пальці злегка тремтіли, намагаючись утримати найцінніше. Двигуни шатла гуділи за спиною, але їхній звук здавався далеким, як і все навколо. Порожнеча каньйону тягнула вниз, мов невидимий шепіт, що обіцяв спокій.

Крок уперед… Ледь помітний, але такий важкий. Вперше за довгий час Дакарі дозволила собі не ховати біль. Заплющила очі – сльози проступили на віках, обпікаючи шкіру тонким шаром, а потім сповзли по зморшках. Спроба висмикнути кілька ниток, виглядала незграбною. Захисні рукавички, хоч і тонкі, не призначалися для таких маніпуляцій. Кожен рух тягнув за собою незрозумілий біль – не фізичний, а глибший, набагато важчий. Це виглядало так, наче вона виривала частину власної плоті.

І ось, тонку нитку, як павутину, висмикнув вітер. А клаптик тканини, залишився в руці – символ спогадів, які вона не наважувалася відпустити.

— Ти б сказав, що я занадто сентиментальна, — тихо мовила Дакарі. Маска поглинула слова. Мить... Мить, заради якої вона щороку приходить сюди — згадати чоловіка, якого втратила.

Думки роїлися в її голові, сплітаючи часові простори в міцний вузол. Її пам’ять оживила трагічні події. Це мало бути звичайне дослідження — вимірювання, зразки ґрунту, перевірка обладнання. Чотири марсоходи базувалися в різних точках долини. Малаті того дня очолив дослідницьку групу, за вказівкою Правління.

Східна частина каньйону. Тридцять вісім футів від дослідницької бази. Показники на моніторі фіксували глибину п’ять метрів. Бурова установка «Кріт» вперто прогризала марсіанський ґрунт. А потім дратівливо заскреготіла та різко сповільнилася.

— Базальт? — голос Раяна, оператора бурової, просочився крізь тріск комунікатора. — Дідько, що за лайно? Якщо свердло трісне, день ремонту, не менше. І це, якщо будемо оптимістами.

Малаті не відповів. Його погляд був прикутий до дисплея. Монітор мигнув, але показники залишилися незмінними. Це викликало підозру. Він зняв рукавицю й торкнувся екрана, спробувавши ініціювати оновлення даних. Нічого. Ті самі цифри. Ті самі графіки.

Він мимоволі підняв голову. Крізь прозорий дах марсохода виднілося бліде небо. Зазвичай приглушене, як вибілена крейда, але тепер… тепер воно набирало рудуватого відтінку.

Несподівано шию звело болючим спазмом. Малаті завмер, і відчув, як холод пронизав хребет, виводячи на поверхню тривожне передчуття.

— Буря… — прошепотів він й одразу увімкнув зв’язок. — Прийом, Раяне! Що там з вітром?

— Босе, вітер змінює напрямок, — підтвердив оператор бурової установки. — Я працюю тут вже п’ятий рік. Запевняю вас, що насувається щось паскудне.

Малаті увімкнув загальний канал зв’язку.

— Увага, всім екіпажам! Евакуація! Згортаємо обладнання й негайно повертаємося до бази. Пилова буря рухається в наш бік.

— Марсохід-3 на зв’язку, — пролунав голос Ніколи. — У нас усе чисто. Метеодані не показують бурі.

— Чорт забирай, Ніколо, підніми голову! — крикнув Малаті, вперше в житті забувши про професіоналізм. — Останній сигнал був годину тому! Забудь про метеодані, нам зараз не до них!

— Ми в повній дупі… — Нікола спробував ще щось додати, але його слова потонули у тріску.

Пальці Малаті міцно стискали підлокітники. Зовні горизонт вже гудів — повільний, але відчутний шум змушував нервувати. Це був звук, схожий на далеку сирену, що проривається крізь товстий метал.

За двадцять хвилин буря досягла найвищого рівня — глобал. Інерційна навігаційна система виявилась безсилою. Її спроби визначити напрямок не дали результату — марсоходи, немов сліпі звірі, безпорадно блукали каньйоном.

Три солярних дні боротьби. Світло фар, що кілька днів тому було їх вказівником, зжерла темрява. Акумулятори розряджені. Холод обпікав кожен м’яз, змушуючи тіло сіпатися в болісних судомах. Зв’язок з іншими марсоходами давно втрачено. Замість комунікаційних сигналів лише тріск. Раян лежав на підлозі. Очі були заплющені, руки притиснуті до грудей. Тонкий пар, що виповзав з рота — єдиний доказ того, що він ще живий.

Малаті зрозумів, що це кінець. Усвідомлення прийшло без драматичних сплесків. Не було страху чи відчаю, лише тверезе прийняття неминучого. Все, що він міг зробити, — залишити повідомлення, єдину нитку, що могла пов’язати його з реальністю.

Зціпивши зуби так сильно, що в голові відгукнувся глухий біль. Він намагався діяти. Пальці не слухалися, кожен рух здавався майже титанічною боротьбою. Екран під його тремтячими руками здався байдужим, та він вперто друкував — уривчасто, повільно, з останніх сил. Декілька слів, що мали значення більше за його власне життя.

“Вибач, я сьогодні не прийду на вечерю. Я тебе кохаю, Дакарі...” — це все, що він зміг написати, перш ніж екран остаточно згас. Морозні візерунки розповзлися по скляній поверхні. Світло аварійних ламп пульсувало все повільніше, доки не згасло. Тиша заповнила марсохід, перетворивши його на металеву труну.

Якби тільки вона могла його врятувати… Якби хоча б одна миттєвість могла повернути час назад, зламати ланцюг невідворотних подій, що вели до цього моменту.

— Я тебе кохаю, — ледь чутно вимовила Дакарі, стиснувши клаптик тюрбана. Марс, здалося, на мить замовк, щоб дозволити їй почути власне серцебиття.

Сонце, схоже на величезний мідний диск, повільно сповзало вниз, торкаючись тонкої лінії горизонту. Пісок хрумтів під її черевиками, коли Дакарі підіймалася на борт. Кінець зміни. Шатл зустрів її холодною байдужістю. Знову самотність, обгорнута у тихий свист систем життєзабезпечення.

Киснева небула лишила багряний слід по контуру обличчя. Напружені щелепи ще більше підкреслили її грубуваті риси. А почервонілі очі неприємно пекли, ховаючи безмовну тугу. Дакарі кілька разів провела по масці рукою, стираючи бруд. Клац. Магнітний замок видав м'який, ледве чутний звук, й оксі-катридж плавно вислизнув з гнізда. Здавалося, вона діяла автоматично, як запрограмований робот. Ще один рух — і портативний компресор, вбудований у стіну ліворуч від консолі, ритмічним шумом розпочав процес заправки розрідженим киснем.

Дакарі сіла в крісло пілота, опустивши руки на підлокітники. Її погляд мимоволі ковзнув убік. Натягнута посмішка віддзеркалювала щось сумне. Вона почала повільно хитати головою, намагаючись скинути важкі думки. Ритм її рухів збігався з мелодією, що дедалі гучніше лунала в її підсвідомості — музика, яку так часто слухала Сем. Ті звуки наче заповнили кабіну, і в них було щось заспокійливе й водночас болісне.

Руде дівчисько... Тепер вона була далеко, десь між Марсом та Землею. Мати усвідомила, що зробила фатальну помилку, відкривши правду. Вона хотіла пояснити, захистити, підготувати — але натомість…

— Що ж я накоїла? — це питання зависло в повітрі, мов гравітаційна аномалія. Вона чекала відповіді. Чи то від системи, що стиха шипіла, чи то від себе, відображеної в мутному склі екранів.

Браслет на її зап'ясті спалахнув приглушеним світлом. Дакарі навіть не зволила підняти брову, відвернувши погляд із демонстративною байдужістю.

Вжик… вжик… Звук, наче механічне бурчання, порушив тишу. Глибокий видих. Один. Другий. Та коли пролунав новий сигнал — терпіння здало. Її пальці потягнулися до браслета.

Голограмна стрічка за мить скрутилася в динамічний клубок. Він пульсував, синхронізуючись із темпом голосу Найка.

— Дакарі, нам потрібно зустрітися! — чоловічий голос, спокійний та оксамитовий, заповзав під шкіру, залишаючи після себе відчуття, наче по тілу пробігли сотні крихітних комах.

Дакарі видихнула крізь стиснуті губи. Рука змахнула голограму, та замиготіла у хаотичному танці. Однак цього було замало. Внутрішнє роздратування, немов чужорідна субстанція, проникло всередину. Пальці обхопили браслет, щоб нейтралізувати нав'язливий голос.

— Найк… — прошепотіла вона, кутики губ скривилися у хижу усмішку, що більше нагадувала оскал. — Як же ти мене дратуєш.

Браслет затріпотів. З динаміка пробився сигнал, а потім — знову слова, які звучали уривчасто:

— Наше місце зустрічі... після робочої зміни...

Голос обірвався, залишивши напружену тишу.

Чергова спроба організувати побачення з Дакарі обіцяла бути цікавою. Найк ще той впертюх. Він стояв навпроти дзеркала та розчісував бороду, яка з кожним роком ставала дедалі сивішою. Сивина впліталась у волосся, як павутиння часу, а сірі тіні під очима надавали йому вигляду людини, яка бачила більше, ніж хотіла б.

Найк мав статус Ха-репа, знатного колекціонера, і його модуль більше нагадував музей, аніж домівку. Кожен предмет розповідав власну історію. Над робочим столом висіли логотипи космічних місій: "Mars Colonization", "Valkyrie", "Red Horizon" та навіть уцілілий шматок тканини від прапора легендарної місії "Starship", яка так і не повернулася на Землю. Кожна з цих емблем мала власну історію — трагедії, тріумфи, забуті імена тих, хто розширив межі людства.

У кутку, біля голографічної проєкції Марсу, стояв програвач. Його потемнілий корпус нагадав про часи, коли навіть техніка мала душу. Голка все ще вперто ковзала по чорному вінілові, вивільняючи мелодію.

“Ground Control to Major Tom..." — голос Боуї, спотворений старими обертами, ще більше посилював відчуття самотності.

Полиця з пластиковими коробками, що вишикувались до стелі, була забита інформаційними флешами. Глобус Землі, що стояв поруч, здавався просто артефактом. Його контури все ще нагадували про людське походження, хоча більшість людей, які жили на Марсі, навіть не знали, як виглядає блакитна планета. Всі ці карти, історії, ілюстрації — залишки життя, яке не повернути.

Механічний годинник із потрісканим склом давно зупинився на годині, що колись стала ключовою в історії місії "Eclipse", яка запустила автономні енергетичні системи для підтримки марсіанських колоній.

— Ну що, ти готовий? — звернувся Найк до свого відображення.

— Так, так. Я готовий! — промовив Кьорлі, тримаючи в руках дивне опудало пацюка, який виглядав так, ніби зійшов зі сторінок забутої енциклопедії про генномодифікованих істот.

— О, ні! — Найк, на мить замислившись, простягнув руку перед собою, зупиняючи робота. — Я не тебе мав на увазі.

Кьорлі завмер. Опудало пацюка ледь не випало з рук, але робот спритно підхопив його знову.

— Ти... розмовляєш із дзеркалом? — питання звучало з легким подивом, його голова почала робити хаотичні нахили. Механізми в шиї спритно рухалися, проте його реакція була не зовсім природною, більш схожою на програмну помилку.

— Як бачиш, — спокійно відповів Найк.

Алгоритми Кьорлі оцінювали ситуацію, проте замість того, щоб відразу відповісти, він розмірковував.

— Може, я теж почну з кимось розмовляти? — сказав робот, ніби сам до себе. Його механічний голос прозвучав серйозно, але з деяким елементом гумору, який не зовсім підходив до характеру цих машин. — Наприклад, із... кактусом. Він здається таким самотнім.

— Щасти! — відповів Найк, куточки його губ хитро піднялися, але посмішка швидко заховалася у гущавині бороди.

— Привіт, кактусе, — робот звернувся до рослини з надмірною серйозністю. — Тобі не самотньо тут?

— Ти серйозно? — Найк підняв брову. В його голосі прозвучало більше здивування, ніж йому хотілося б. — Ти розмовляєш з кактусом?

— А чому б ні? — відповів Кьорлі, не відводячи погляду від нового співрозмовника.

— Це лише рослина. Вона навіть не знає, що ти існуєш.

— А дзеркало? — відрубав Кьорлі, несподівано різко. — Воно знає про тебе більше?

Найк на мить замислився, чіпляючи руку за потилицю, з дивовижним відчуттям, як його власна логіка дає тріщину.

— Дзеркало відображає мене, — відповів він, примружившись, намагаючись повернути контроль над ситуацією. — А кактус — просто стоїть.

— Але дзеркало показує тебе таким, яким ти хочеш себе бачити, — робот підняв палець, наголошуючи на своїх словах. — А кактус справжній.

— Не надто захоплюйся розмовою, — Найк втягнув живота, застібаючи костюм.

Тихе, майже заспокійливе дзижчання системи життєзабезпечення спліталося з останніми, відчайдушно самотніми словами пісні: "Can you hear me, Major Tom? Can you hear me, Major Tom?..."

Кьорлі стояв біля вікна, торкаючись тераріуму. Зовнішнє світло, що пробивалося крізь затемнене скло, залишало легкий відблиск на його кінцівці. Іронічна картина: рослина, що не має жодної рефлексії, і робот, який шукає її в доторку.

Найк узяв предмет, який завжди носив із собою як талісман, і сунув в кишеню. Це був компас з корабля "Hetman", котрий розбився на Марсі більше століття тому. Ха-реп знайшов його серед уламків в ангарі. Час та обставини сильно понівечили його: стерті цифри, пошкоджена кришка, що більше не могла відкрити серце механізму. Магнітна стрілка, хоча й не зовсім чітко, все ще тремтіла. Проте для Найка цей артефакт був чимось більшим. Він був символом надії, що навіть у безкраїй порожнечі можна знайти правильний напрямок. Сьогодні він вів до чогось значно важливішого — до серця Дакарі.

***

9:47. Дакарі стояла за рогом, дивлячись як знайома вивіска “NOOK” дрібно миготить у темряві. Декілька хвилин тому Найк зайшов до закладу. Піщаний ґрунт під її підошвою видавав слабкий, але виразний звук. Вона знову й знову шурхала правою ногою то вперед, то назад, намагаючись переконати себе зробити крок.

Будь-яка розмова з Найком, замаскована під формальність, завжди була чимось особистим. Він був тим, хто зачіпав за живе і це дратувало більше, ніж Дакарі готова була визнати. Але Сем була важливішою. Дакарі зібрала все невдоволення в кулак, загнала його туди, де воно не заважатиме, та рушила вперед.

Всередині пахло прянощами та чимось смаженим. Пройшовши повз стійку, вона відчула на собі погляд. Чоловік зі шрамом на щоці, хитнув головою вітаючись. Він ліниво протирав склянку, але більше з нудьги, ніж за потреби.

За столом, у віддаленому алькові, сидів Найк. Почувши знайомі кроки, він напружився, втягнув живіт ще сильніше, хоча знав, що це безглуздо.

— Я прийшла, — першою промовила Дакарі без жодної емоції.

— Радий зустрічі, — Найк підвівся, відсунув стілець, пропонуючи їй місце.

— Не маю часу… — сухо кинула вона. Сперлася рукою на спинку стільця. — Ближче до діла, Найку!

Він зиркнув на стіл. Вечеря ще парувала, аромат спецій тонко завис у повітрі. Неприємний клубок застряг у горлі.

— Виходить, дарма замовив.

— Я не люблю вечеряти, — коротко відповіла вона, опустивши погляд додолу.

Чоловік зітхнув та провів долонею по бороді.

— Через дванадцять годин ковчег досягне орбіти Землі. Ти зможеш встановити зв’язок із Сем.

Найк дістав з кишені крихітний пристрій — менший за фалангу пальця, гладенький, ніби його виточили зі скла. Поклав на стіл, штовхнув пальцем у її бік.

— Тригер?

Найк пояснив, що прилад працює за принципом адаптивного зв'язку, що синхронізувався з локальним гравітаційним полем. Як тільки користувач опиняється в міжпланетному просторі, сигнал гасне. Ідеальний пристрій, який гарантує нульовий ризик перехоплення. Без можливості відстеження.

— Він твій, — додав Найк. Наступні слова залишилися невимовленими, ховаючись в думках: “Як і я.”

Дакарі різко підняла голову. Вперше її погляд затримався на Найку довше, ніж на зазвичай. Вона хотіла щось сказати… або майже хотіла. Та натомість прикусила нижню губу.

— Може, ти таки присадиш? — Найк відчув, як невидимий бар’єр між ними похитнувся. Він наближався, скоротивши відстань.

Дакарі не відреагувала. Вона все ще дивилася на тригер, а потім, наче вагаючись, простягнула руку й узяла пристрій.

— Як він працює?

— Тригер працює в парі. Сем вже має такий. Вона увімкне його в зазначений час…

— Зрозуміла, — секунда і пристрій зник у її кишені. Дакарі хитнула головою та відступила, готуючись піти геть.

Найк розкусив її намір й наважився взяти за руку. “Пан або пропав” — подумав він.

Дакарі різко зупинилася. Він відчув, як вона мимоволі стиснула його руку у відповідь. Жінка мовчала. Очі — чорні, бездонні, відблискували світлом ламінарних вогників.

— Не йди, — голос Найка прозвучав тихо, майже благально.

Вона дивилася на нього, і він не був певен, що побачив у її погляді: гнів, сумнів чи щось глибше. Дакарі різко розвернулася, і тепер їх розділяло кілька сантиметрів.

— Чого ти хочеш? — її голос був ледве чутним, у ньому змішалися стомленість і виклик.

Пальці Найка ще сильніше стиснули зап'ястя. Вона могла вирватися, та не зробила цього. Чоловік підняв вільну руку, кінчиками пальців торкнувся її обличчя, обережно, наче боявся, що вона зникне.

— Хочу, щоб ти залишилася… хоча б на хвилину.

Дакарі зітхнула. А потім, перш ніж він встиг сказати щось іще, вона сама зробила крок уперед. Її губи торкнулися його — швидко, різко, неначе випробовуючи власну рішучість.

Коли вона відсторонилася, її подих обпік його шкіру.

— Не вважай це чимось важливим, — прошепотіла вона, але Найк бачив у її очах: це було важливо.

Вона відступила. І цього разу він не наважився її зупинити.

Найк не рухався. Він стояв, вдивляючись у ту точку, де секунду тому була Дакарі. Він підніс пальці до губ, наче хотів переконатися, що це не марення. Світ на мить затримав подих разом із ним.

— Ідіот, — тихо прошепотів він.

Власний голос сколихнув застиглу тишу.

Раптом із динаміками виповз тягучий, низький звук — щось середнє між гарчанням і електричним тріском. Інформаційна стрічка на браслеті спалахнула червоним: “Метеоритний дощ”.

Найк метнувся до виходу.

“Червоний рівень небезпеки! Червоний рівень небезпеки! Усім негайно пройти в укриття!” — Марс попереджав про загрозу.

Найк штовхнув металеві двері, і вони з гуркотом відкрилися, пропускаючи його у ніч. Він звів погляд догори. Перший спалах розпанахав рожевий серпанок. За ним — другий, третій… Здавалося ніби божевільний бог випускає стріли зі свого лука у спробі вполювати здобич. Метеоритний потік увірвався в атмосферу.

За мить киснева небула була на обличчі. Погляд Найка метушливо шукав знайомий силует серед тіней, що рухалися у бік укриттів, злиті в єдину масу. Дакарі мала бути десь тут, вона точно не встигла поїхати потягом. Район Гонья чималий, і де її шукати чоловік не мав гадки.

Десь гримнуло. Грунт під ногами здригнувся. Дрібний пил знявся в повітря.

— Дакарі! — Найк вигукнув, сподіваючись, що вона почує його крізь виття сирен.

Ніхто не повернувся.

Знову удар. Судячи з усього за межами колонії. Освітлення перемкнули на аварійне, щоб перенаправити енергію на підвищення щільності плазми захисного купола Олімпу.

Найк стояв біля входу. Люди проходили повз. Страх перед тим, що Дакарі могла залишитися зовні, здавався йому більшим за страх власної смерті.

— Якого біса, ти стоїш? Придурок… — потужний удар у плече. Найк захитався, перечепився об власну ногу, мало не впав. Дебелий чолов'яга, бурмочучи щось собі під ніс, зник у натовпі.

Найк зробив різкий вдих й підвів погляд. І тоді він побачив її. Дакарі стояла на краю платформи, освітлена жовтавим світлом аварійного маяка. Вона активно жестикулювала, віддаючи накази робітникам.

— Швидше, швидше, ворушіться!

“Червоний рівень небезпеки! Усім негайно пройти в укриття!”

— Та знаю я, що робити! — Дакарі роздратовано глянула на гучномовець, наче на живу істоту. Її бісило, що система повторює одне й те саме.

За межами колонії метеорити, немов безжальні месники, досягли поверхні, і з величезною швидкістю врізалися в піщаний ґрунт, вивергаючи в повітря клуби пилу та гравію. У районі північного полюса декілька уламків влучили у дзеркала, пошкодивши кілька сегментів. Відновлення зайняло лічені хвилини, але це було нагадуванням про те, як тонка грань між безпекою.

Правитель стояв посеред зали, стискаючи обома руками ціпок. Він не звертав увагу на тремтіння підлоги під ногами, на глухі удари, що злилися в нескінченну вібрацію.

Метеоритний дощ, що прорвалися крізь атмосферу, гатив по захисному полю. Кожен удар розтікався по поверхні купола, змушуючи його пульсувати. Фіолетові відблиски, холодні та відсторонені, як полярне сяйво, мерехтіли, створюючи складні геометричні візерунки. Однак з кожним ударом інтенсивність кольорів зростала. Пурпур, що спочатку ледь проступав, наливався кров'ю, перетворюючись на багряний, сигналізуючи про критичне навантаження. Плазма, як жива субстанція, відчайдушно опиралася натиску.

Акіра не поспішав до укриття. Не тому, що був безстрашним. Ні, він чудово знав, що таке страх. Але він також знав, що захисний бар'єр витримає.

“Всесвіт не знає милосердя, — подумав він. — Але він підкоряється порядку”.

Наука – ось надійний щит. Технологія – це стіна, що утримує хаос. Він створив цей порядок. І він подбав, щоб він не впав.

— Пане Акіра… — помічниця прошепотіла йому на вухо, намагаючись приховати тривогу у голосі. — Вам потрібно покинути залу.

Він повно вдихнув через назальні трубки, так сильно, що здавалося, наче його ніздрі злиплися. Видихнув, і ще більше стиснув ціпок у руці. Це було ознакою його роздратування, хоча зовнішні він залишився незворушним.

— Покинути? — повторив він, нахиляючи голову так, щоб помічниця опинилася в його полі зору.

— Саме так, правителю, — дівчина вказала рукою на двері, що вели до герметичного бункера.

— Хіба є щось безпечніше…

Акіра не встиг договорити, коли роздався гучний гуркіт. Він від несподіванки аж присів, інстинктивно накривши рукою помічницю. Її пальці судомно вчепилися в його рукав. Металева арматура в стінах заскрипіла, ніби втомлений велетень, що перевертається уві сні.

– Що… що це було? – прошепотіла вона, її очі розширилися від жаху.

— Халепа! — відповів Акіра, його голос був спокійним, але напруженим.

Космічна каменюка заділа один з супутників. Цей випадковий контакт став каталізатором катастрофи — магнітне поле починало неконтрольовано коливатися. Небо над колоною затягнуло зеленуватою пеленою, що нагадувала застояну болотяну воду, освітлену зсередини. А потім – яскравий вибух. Сліпучий спалах, який на мить затьмарив усе. Магнітна пастка не встигла скинути кріокамеру з воднем. Ще один вибух. Чорна порожнеча, абсурдна й безжальна, наче жива істота, втягнула світло, потім миттєво виплюнула його у вигляді потоку плазми. Техніка, що була в радіусі вибуху, вмить змертвіла. Іскри, чорний дим — виходили з металевих тіл, немов душі, що безпорадно борсаються, шукаючи вихід.

“Червоний... рівень... небезпеки! Усім... негайно... пройти... в укриття!” — голос системи, схожий на шурхіт, уривчасто прорізав тишу. Аварійне світло спалахнуло й згасло. На кілька секунд колонія занурилася в морок.

Люди, немов за умовним рефлексом, присіли на підлогу, прикриваючи голову руками. Хтось мовчки ковтнув повітря, хтось стиснув пальці в кулак. Металеві двері чимраз дужче здригалися. Старий ліхтар на стелі тримався на останніх силах, хитався з боку в бік, мляво кидаючи розмиті тіні на сіру бетонну пустку стіну.

Марс давно не зазнавав удару такої сили.