Дакарі стояла на краю урвища, звідки відкривався вид на безкрайній каньйон Марінера, що губився за обрієм. Морозний вітер пронизував шкіру, немов мікроскопічні голки. Він тягнув за собою пісок, який тонкою плівкою осідав на її черевиках. Киснева небула щільно прилягала до обличчя. Попри сухуватий металічний присмак у роті, дихати було напрочуд легко. І це відчуття здавалося майже нереальним – ніби планета нарешті дозволила стати її частиною.

З нагрудної кишені Дакарі бережно дістала червоний клаптик. Вона стиснула тканину в кулак, наче ховала, боялася втратити. Двигуни шатла гуділи за спиною, але їхній звук здавався далеким, як і все навколо. Порожнеча каньйону тягнула вниз, мов невидимий шепіт, що обіцяв спокій. Крок уперед… Ледь помітний, але такий важкий. Вперше за довгий час вона дозволила собі не ховати біль. Заплющивши очі, відчула, як сльози проступили на віках, обпікаючи шкіру тонким шаром, а потім сповзли по зморшках, залишаючи після себе холод. Спроба висмикнути кілька ниток, виглядала незграбною. Захисні рукавички, хоч і тонкі, не призначалися для таких маніпуляцій. Кожен рух тягнув за собою незрозумілий біль – не фізичний, а глибший, набагато важчий. Це було так, наче вона виривала частину себе.

І ось, тонку ниточку, як павутину, висмикнув вітер. А клаптик тканини, залишився в руці – символ спогадів, які вона не наважувалася відпустити.

— Ти б сказав, що я занадто сентиментальна, — тихо промовила Дакарі. Маска поглинула слова, перетворюючи їх на порожнечу. Мить... Мить, заради якої вона щороку приходить сюди — згадати чоловіка, якого втратила.

Думки роїлися в її голові, сплітаючи часові простори в міцний вузол. Її пам’ять, наче старий фільм, оживила трагічні події. Це мало бути звичайне дослідження — вимірювання, зразки ґрунту, перевірка обладнання. Чотири марсоходи базувалися в різних точках долини. Малаті очолив дослідницьку групу, за вказівкою правління.

Східна частина каньйону, тридцять вісім футів від дослідницької бази. Показники на моніторі показували глибину п’ять метрів. Бурова установка «Кріт» повільно прогризала марсіанський ґрунт, скреготіла металом по замерзлих прошарках льоду, а потім різко сповільнилася.

— Базальт? — голос Раяна, оператора бурової, просочився крізь тріск комунікатора. — Чорт, це лайно. Якщо свердло трісне, тиждень ремонту, не менше. І це, якщо будемо оптимістами.

Малаті не відповів. Його очі були прикуті до дисплея. Монітор мигнув, але показники залишилися незмінними. Це викликало підозру. Він зняв рукавицю й торкнувся сенсорного екрана, спробувавши ініціювати примусове оновлення даних. Нічого. Ті самі цифри. Ті самі графіки. Дані залишалися статичними, ніби замороженими. Він мимоволі підняв голову. Крізь прозорий дах марсохода простягалося бліде небо. Зазвичай приглушене, як вибілена крейда, зараз воно набувало мутного вигляду. У тонкому марсіанському повітрі помітно густішав червонуватий серпанок.

Несподівано шию звело болючим спазмом. Малаті завмер, відчуваючи, як тривожний холод пробіг уздовж хребта.

— Буря… — прошепотів він і одразу увімкнув зв’язок. — Прийом, Раяне, як там з вітром? У мене погані передчуття.

— Босе, вітер змінив напрямок, — підтвердив оператор бурової установки. — Я працюю тут вже п’ятий рік і знаю: це сигнал, що насувається щось серйозне.

Малаті увімкнув загальний канал зв’язку.

— Увага всім екіпажам! Евакуація! Згортайте обладнання й терміново повертайтесь до бази. Пилова буря рухається в наш бік.

— Марсохід-3 на зв’язку, — пролунав голос Ніколи. — У нас усе чисто. Метеодані не показують бурі.

— Чорт забирай, Ніколо, підніми голову! — зірвався Малаті. — Останній сигнал був дві години тому. Забудь про графіки, дивись на небо!

— Що за хрінь… — Нікола спробував ще щось додати, але його слова потонули у тріску.

Пальці Малаті стискали підлокітники марсохода, спроба стабілізувати своє дихання й думки. Зовні горизонт вже гудів — повільний, але відчутний шум. Це був звук, що нагадував далеку сирену, що проривається крізь товстий метал.

За кілька хвилин буря досягла найвищого рівня — глобал. Інерційна навігаційна система виявилася безсилою. Її спроби визначити напрямок не дали результату — марсоходи, немов сліпі звірі, безпорадно блукали каньйоном, шукаючи хоч якусь надію на порятунок. Лише тьмяний мерехтливий екран перед очима Малаті вказував на те, що вони все ще живі — хоча б фізично.

Три солярних дні боротьби. Світло фар, що кілька днів тому було їх єдиним союзником, зжерла голодна темрява. Акумулятори розряджені. Холод обпікав кожен м’яз, змушуючи тіло завмирати в судомах. Зв’язок з іншими марсоходами давно втрачено. Замість комунікаційних сигналів лише тріск. Раян лежав на підлозі, майже без руху, тільки тонкий пар, що виповзав з його рота, нагадував про його існування. Очі були заплющені, руки не могли здійснити жодного руху, здавалось, навіть неможливо було повернути голову. Лише цей пар — єдиний доказ того, що він ще живий.

Малаті усвідомив, що не зможе вирватися з цієї пастки. І все, що він міг зробити, це написати повідомлення. Його пальці тремтіли від болю і страху. Він не розумів, чому це робить — чи була то остання спроба зв’язатись із реальністю, чи просто бажання залишити щось по собі.

“Вибач, я сьогодні не прийду на вечерю. Я тебе кохаю, Дакарі…” — це все, що він зміг написати.

Екран темнів, тріщини на його поверхні лише підсилювали відчуття, що надія втрачена. Аварійне світло поступово згасало, перетворюючи марсохід на металеву труну.

Якби вона могла його врятувати. Тканина тремтіла в її пальцях, немов й сам Марс шепотів їй щось на вухо, натякаючи, що він більше не повернеться.

— Я тебе кохаю, — шепотіла Дакарі, стискаючи клаптик тюрбана ще сильніше.