Дакарі стояла на краю урвища, звідки відкривався вид на каньйон Марінера. Морозний вітер тягнув за собою пісок, який тонкою плівкою осідав на черевиках. Киснева небула щільно прилягала до обличчя. Попри сухуватий металічний присмак у роті, дихати було напрочуд легко. І це відчуття здавалося майже нереальним – ніби планета нарешті дозволила стати її частиною.

Жінка обережно витягла з нагрудної кишені зім'ятий пурпуровий клаптик. Пальці злегка тремтіли, намагаючись утримати найцінніше. Двигуни шатла гуділи за спиною, але їхній звук здавався далеким, як і все навколо. Порожнеча каньйону тягнула вниз, мов невидимий шепіт, що обіцяв спокій.

Крок уперед… Ледь помітний, але такий важкий. Вперше за довгий час Дакарі дозволила собі не ховати біль. Заплющила очі – сльози проступили на віках, обпікаючи шкіру тонким шаром, а потім сповзли по зморшках. Спроба висмикнути кілька ниток, виглядала незграбною. Захисні рукавички, хоч і тонкі, не призначалися для таких маніпуляцій. Кожен рух тягнув за собою незрозумілий біль – не фізичний, а глибший, набагато важчий. Це виглядало так, наче вона виривала частину власної плоті.

І ось, тонку нитку, як павутину, висмикнув вітер. А клаптик тканини, залишився в руці – символ спогадів, які вона не наважувалася відпустити.

— Ти б сказав, що я занадто сентиментальна, — тихо мовила Дакарі. Маска поглинула слова. Мить... Мить, заради якої вона щороку приходить сюди — згадати чоловіка, якого втратила.

Думки роїлися в її голові, сплітаючи часові простори в міцний вузол. Її пам’ять оживила трагічні події. Це мало бути звичайне дослідження — вимірювання, зразки ґрунту, перевірка обладнання. Чотири марсоходи базувалися в різних точках долини. Малаті того дня очолив дослідницьку групу, за вказівкою Правління.

Східна частина каньйону. Тридцять вісім футів від дослідницької бази. Показники на моніторі фіксували глибину п’ять метрів. Бурова установка «Кріт» вперто прогризала марсіанський ґрунт. А потім дратівливо заскреготіла та різко сповільнилася.

— Базальт? — голос Раяна, оператора бурової, просочився крізь тріск комунікатора. — Дідько, що за лайно? Якщо свердло трісне, день ремонту, не менше. І це, якщо будемо оптимістами.

Малаті не відповів. Його погляд був прикутий до дисплея. Монітор мигнув, але показники залишилися незмінними. Це викликало підозру. Він зняв рукавицю й торкнувся екрана, спробувавши ініціювати оновлення даних. Нічого. Ті самі цифри. Ті самі графіки.

Він мимоволі підняв голову. Крізь прозорий дах марсохода виднілося бліде небо. Зазвичай приглушене, як вибілена крейда, але тепер… тепер воно набирало рудуватого відтінку.

Несподівано шию звело болючим спазмом. Малаті завмер, і відчув, як холод пронизав хребет, виводячи на поверхню тривожне передчуття.

— Буря… — прошепотів він й одразу увімкнув зв’язок. — Прийом, Раяне! Що там з вітром?

— Босе, вітер змінює напрямок, — підтвердив оператор бурової установки. — Я працюю тут вже п’ятий рік. Запевняю вас, що насувається щось паскудне.

Малаті увімкнув загальний канал зв’язку.

— Увага, всім екіпажам! Евакуація! Згортаємо обладнання й негайно повертаємося до бази. Пилова буря рухається в наш бік.

— Марсохід-3 на зв’язку, — пролунав голос Ніколи. — У нас усе чисто. Метеодані не показують бурі.

— Чорт забирай, Ніколо, підніми голову! — крикнув Малаті, вперше в житті забувши про професіоналізм. — Останній сигнал був годину тому! Забудь про метеодані, нам зараз не до них!

— Ми в повній дупі… — Нікола спробував ще щось додати, але його слова потонули у тріску.

Пальці Малаті міцно стискали підлокітники. Зовні горизонт вже гудів — повільний, але відчутний шум змушував нервувати. Це був звук, схожий на далеку сирену, що проривається крізь товстий метал.

За двадцять хвилин буря досягла найвищого рівня — глобал. Інерційна навігаційна система виявилась безсилою. Її спроби визначити напрямок не дали результату — марсоходи, немов сліпі звірі, безпорадно блукали каньйоном.

Три солярних дні боротьби. Світло фар, що кілька днів тому було їх вказівником, зжерла темрява. Акумулятори розряджені. Холод обпікав кожен м’яз, змушуючи тіло сіпатися в болісних судомах. Зв’язок з іншими марсоходами давно втрачено. Замість комунікаційних сигналів лише тріск. Раян лежав на підлозі. Очі були заплющені, руки притиснуті до грудей. Тонкий пар, що виповзав з рота — єдиний доказ того, що він ще живий.

Малаті зрозумів, що це кінець. Усвідомлення прийшло без драматичних сплесків. Не було страху чи відчаю, лише тверезе прийняття неминучого. Все, що він міг зробити, — залишити повідомлення, єдину нитку, що могла пов’язати його з реальністю.

Зціпивши зуби так сильно, що в голові відгукнувся глухий біль. Він намагався діяти. Пальці не слухалися, кожен рух здавався майже титанічною боротьбою. Екран під його тремтячими руками здався байдужим, та він вперто друкував — уривчасто, повільно, з останніх сил. Декілька слів, що мали значення більше за його власне життя.

“Вибач, я сьогодні не прийду на вечерю. Я тебе кохаю, Дакарі...” — це все, що він зміг написати, перш ніж екран остаточно згас. Морозні візерунки розповзлися по скляній поверхні. Світло аварійних ламп пульсувало все повільніше, доки не згасло. Тиша заповнила марсохід, перетворивши його на металеву труну.

Якби тільки вона могла його врятувати… Якби хоча б одна миттєвість могла повернути час назад, зламати ланцюг невідворотних подій, що вели до цього моменту.

— Я тебе кохаю, — ледь чутно вимовила Дакарі, стиснувши клаптик тюрбана. Марс, здалося, на мить замовк, щоб дозволити їй почути власне серцебиття.

Сонце, схоже на величезний мідний диск, повільно сповзало вниз, торкаючись тонкої лінії горизонту. Пісок хрумтів під її черевиками, коли Дакарі підіймалася на борт. Кінець зміни. Шатл зустрів її холодною байдужістю. Знову самотність, обгорнута у тихий свист систем життєзабезпечення.

Киснева небула лишила багряний слід по контуру обличчя. Напружені щелепи ще більше підкреслили її грубуваті риси. А почервонілі очі неприємно пекли, ховаючи безмовну тугу. Дакарі кілька разів провела по масці рукою, стираючи бруд. Клац. Магнітний замок видав м'який, ледве чутний звук, й оксі-катридж плавно вислизнув з гнізда. Здавалося, вона діяла автоматично, як запрограмований робот. Ще один рух — і портативний компресор, вбудований у стіну ліворуч від консолі, ритмічним шумом розпочав процес заправки розрідженим киснем.

Дакарі сіла в крісло пілота, опустивши руки на підлокітники. Її погляд мимоволі ковзнув убік. Натягнута посмішка віддзеркалювала щось сумне. Вона почала повільно хитати головою, намагаючись скинути важкі думки. Ритм її рухів збігався з мелодією, що дедалі гучніше лунала в її підсвідомості — музика, яку так часто слухала Сем. Ті звуки наче заповнили кабіну, і в них було щось заспокійливе й водночас болісне.

Руде дівчисько... Тепер вона була далеко, десь між Марсом та Землею. Мати усвідомила, що зробила фатальну помилку, відкривши правду. Вона хотіла пояснити, захистити, підготувати — але натомість…

— Що ж я накоїла? — це питання зависло в повітрі, мов гравітаційна аномалія. Вона чекала відповіді. Чи то від системи, що стиха шипіла, чи то від себе, відображеної в мутному склі екранів.

Браслет на її зап'ясті спалахнув приглушеним світлом. Дакарі навіть не зволила підняти брову, відвернувши погляд із демонстративною байдужістю.

Вжик… вжик… Звук, наче механічне бурчання, порушив тишу. Глибокий видих. Один. Другий. Та коли пролунав новий сигнал — терпіння здало. Її пальці потягнулися до браслета.

Голограмна стрічка за мить скрутилася в динамічний клубок. Він пульсував, синхронізуючись із темпом голосу Найка.

— Дакарі, нам потрібно зустрітися! — чоловічий голос, спокійний та оксамитовий, заповзав під шкіру, залишаючи після себе відчуття, наче по тілу пробігли сотні крихітних комах.

Дакарі видихнула крізь стиснуті губи. Рука змахнула голограму, та замиготіла у хаотичному танці. Однак цього було замало. Внутрішнє роздратування, немов чужорідна субстанція, проникло всередину. Пальці обхопили браслет, щоб нейтралізувати нав'язливий голос.

— Найк… — прошепотіла вона, кутики губ скривилися у хижу усмішку, що більше нагадувала оскал. — Як же ти мене дратуєш.

Браслет затріпотів. З динаміка пробився сигнал, а потім — знову слова, які звучали уривчасто:

— Наше місце зустрічі... після робочої зміни...

Голос обірвався, залишивши напружену тишу.

Чергова спроба організувати побачення з Дакарі обіцяла бути цікавою. Найк ще той впертюх. Він стояв навпроти дзеркала та розчісував бороду, яка з кожним роком ставала дедалі сивішою. Сивина впліталась у волосся, як павутиння часу, а сірі тіні під очима надавали йому вигляду людини, яка бачила більше, ніж хотіла б.

Найк мав статус Ха-репа, знатного колекціонера, і його модуль більше нагадував музей, аніж домівку. Кожен предмет розповідав власну історію. Над робочим столом висіли логотипи космічних місій: "Mars Colonization", "Valkyrie", "Red Horizon" та навіть уцілілий шматок тканини від прапора легендарної місії "Starship", яка так і не повернулася на Землю. Кожна з цих емблем мала власну історію — трагедії, тріумфи, забуті імена тих, хто розширив межі людства.

У кутку, біля голографічної проєкції Марсу, стояв програвач. Його потемнілий корпус нагадав про часи, коли навіть техніка мала душу. Голка все ще вперто ковзала по чорному вінілові, вивільняючи мелодію.

“Ground Control to Major Tom..." — голос Боуї, спотворений старими обертами, ще більше посилював відчуття самотності.

Полиця з пластиковими коробками, що вишикувались до стелі, була забита інформаційними флешами. Глобус Землі, що стояв поруч, здавався просто артефактом. Його контури все ще нагадували про людське походження, хоча більшість людей, які жили на Марсі, навіть не знали, як виглядає блакитна планета. Всі ці карти, історії, ілюстрації — залишки життя, яке не повернути.

Механічний годинник із потрісканим склом давно зупинився на годині, що колись стала ключовою в історії місії "Eclipse", яка запустила автономні енергетичні системи для підтримки марсіанських колоній.

— Ну що, ти готовий? — звернувся Найк до свого відображення.

— Так, так. Я готовий! — промовив Кьорлі, тримаючи в руках дивне опудало пацюка, який виглядав так, ніби зійшов зі сторінок забутої енциклопедії про генномодифікованих істот.

— О, ні! — Найк, на мить замислившись, простягнув руку перед собою, зупиняючи робота. — Я не тебе мав на увазі.

Кьорлі завмер. Опудало пацюка ледь не випало з рук, але робот спритно підхопив його знову.

— Ти... розмовляєш із дзеркалом? — питання звучало з легким подивом, його голова почала робити хаотичні нахили. Механізми в шиї спритно рухалися, проте його реакція була не зовсім природною, більш схожою на програмну помилку.

— Як бачиш, — спокійно відповів Найк.

Алгоритми Кьорлі оцінювали ситуацію, проте замість того, щоб відразу відповісти, він розмірковував.

— Може, я теж почну з кимось розмовляти? — сказав робот, ніби сам до себе. Його механічний голос прозвучав серйозно, але з деяким елементом гумору, який не зовсім підходив до характеру цих машин. — Наприклад, із... кактусом. Він здається таким самотнім.

— Щасти! — відповів Найк, куточки його губ хитро піднялися, але посмішка швидко заховалася у гущавині бороди.

— Привіт, кактусе, — робот звернувся до рослини з надмірною серйозністю. — Тобі не самотньо тут?

— Ти серйозно? — Найк підняв брову. В його голосі прозвучало більше здивування, ніж йому хотілося б. — Ти розмовляєш з кактусом?

— А чому б ні? — відповів Кьорлі, не відводячи погляду від нового співрозмовника.

— Це лише рослина. Вона навіть не знає, що ти існуєш.

— А дзеркало? — відрубав Кьорлі, несподівано різко. — Воно знає про тебе більше?

Найк на мить замислився, чіпляючи руку за потилицю, з дивовижним відчуттям, як його власна логіка дає тріщину.

— Дзеркало відображає мене, — відповів він, примружившись, намагаючись повернути контроль над ситуацією. — А кактус — просто стоїть.

— Але дзеркало показує тебе таким, яким ти хочеш себе бачити, — робот підняв палець, наголошуючи на своїх словах. — А кактус справжній.

— Не надто захоплюйся розмовою, — Найк втягнув живота, застібаючи костюм.

Тихе, майже заспокійливе дзижчання системи життєзабезпечення спліталося з останніми, відчайдушно самотніми словами пісні: "Can you hear me, Major Tom? Can you hear me, Major Tom?..."

Кьорлі стояв біля вікна, торкаючись тераріуму. Зовнішнє світло, що пробивалося крізь затемнене скло, залишало легкий відблиск на його кінцівці. Іронічна картина: рослина, що не має жодної рефлексії, і робот, який шукає її в доторку.

Найк узяв предмет, який завжди носив із собою як талісман, і сунув в кишеню. Це був компас з корабля "Hetman", котрий розбився на Марсі більше століття тому. Ха-реп знайшов його серед уламків в ангарі. Час та обставини сильно понівечили його: стерті цифри, пошкоджена кришка, що більше не могла відкрити серце механізму. Магнітна стрілка, хоча й не зовсім чітко, все ще тремтіла. Проте для Найка цей артефакт був чимось більшим. Він був символом надії, що навіть у безкраїй порожнечі можна знайти правильний напрямок. Сьогодні він вів до чогось значно важливішого — до серця Дакарі.

***

9:47. Дакарі стояла за рогом, дивлячись як знайома вивіска “NOOK” дрібно миготить у темряві. Декілька хвилин тому Найк зайшов до закладу. Піщаний ґрунт під її підошвою видавав слабкий, але виразний звук. Вона знову й знову шурхала правою ногою то вперед, то назад, намагаючись переконати себе зробити крок.

Вона знала, що будь-яка розмова з Найком, замаскована під формальність, завжди була чимось особистим. Він був тим, хто зачіпав за живе і це дратувало більше, ніж Дакарі готова була визнати. Але Сем була важливішим. Дакарі зібрала все невдоволення в кулак, загнала його туди, де воно не заважатиме, та рушила вперед.

Всередині пахло прянощами та чимось смаженим. Пройшовши повз стійку, вона відчула на собі погляд. Чоловік зі шрамом на щоці, хитнув головою вітаючись. Він ліниво протирав склянку, але більше з нудьги, ніж із потреби.

За столом, у віддаленому алькові, сидів Найк. Почувши знайомі кроки, він напружився, втягнув живіт ще сильніше, хоча знав, що це безглуздо.

— Я прийшла, — першою промовила Дакарі без жодної емоції.

— Радий зустрічі, — Найк підвівся, відсунув стілець, пропонуючи їй місце.

— Не маю часу… — сухо кинула вона. Сперлася рукою на спинку стільця. — Брище до діла, Найку!

Він зиркнув на стіл. Вечеря ще парувала, аромат спецій тонко завис у повітрі. Неприємний клубок застряг у горлі.

— Виходить, дарма замовив.

— Я не люблю вечеряти, — коротко відповіла вона, опустивши погляд додолу.

Він важко зітхнув та провів долонею по щетині.

— Через дванадцять годин ковчег досягне орбіти Землі. Ти зможеш встановити зв’язок із Сем.

Найк дістав з кишені крихітний пристрій — менший за фалангу пальця, гладенький, ніби його виточили зі скла. Поклав на стіл, штовхнув пальцем у її бік.

— Тригер?

Найк пояснив, що тригер працює лише в стабільному гравітаційному полі. Як тільки користувач опиниться в міжпланетному просторі, сигнал гасне. Нульовий ризик перехоплення.

— Він твій, — сказав Найк голосно. Наступні слова залишилися в нього в думках: "Як і я".

Дакарі різко підняла голову. Вперше її погляд затримався на Найку довше, ніж на зазвичай. Вона хотіла щось сказати… або майже хотіла. Її губи ледь ворухнулися, та замість слів вона прикусила нижню губу.

— Може, ти таки присадиш? — Найк відчув, як невидимий бар’єр між ними похитнувся. Й наблизився, скоротив відстань.

Дакарі не відреагувала. Вона все ще дивилася на тригер, а потім, наче вагаючись, простягнула руку й узяла пристрій.

— Як він працює?

— Тригер працює в парі. Сем вже має такий. Вона увімкне його в зазначений час…

— Зрозуміла, — секунда і пристрій зник у її кишені. Дакарі хитнула головою та відступила, готуючись піти геть.

Найк розкусив її намір і наважився взяти її за руку. “Пан або пропав” — подумав він.

Дакарі різко зупинилася. Він відчув, як вона мимоволі стиснула його руку у відповідь. Жінка мовчала. Очі — чорні, бездонні, відблискували світлом ламінарних вогників.

— Не йди, — голос Найка прозвучав тихо, майже благально.

Вона дивилася на нього, і він не був певен, що побачив у її погляді: гнів, сумнів чи щось глибше. Дакарі різко розвернулася, тепер їх розділяло лише кілька сантиметрів.

— Чого ти хочеш? — її голос ледь чутний, у ньому змішалися стомленість і виклик.

Його пальці сильніше стиснули її зап'ястя. Вона могла вирватися, та не зробила цього. Найк підняв вільну руку, кінчиками пальців торкнувся її обличчя, обережно, наче боявся, що вона зникне.

— Хочу, щоб ти залишилася… хоча б на хвилину.

Дакарі зітхнула. А потім, перш ніж він встиг сказати щось іще, вона сама зробила крок уперед. Її губи торкнулися його — швидко, різко, неначе випробовуючи власну рішучість.

Коли вона відсторонилася, її подих обпік його шкіру.

— Не вважай це чимось важливим, — прошепотіла вона, але Найк бачив у її очах: це було важливо.

Вона відступила. І цього разу він не наважився її зупинити.