"Those who cannot remember the past are condemned to repeat it." — George Santayana

Солярний день 679, 2170-й рік.

У безмежній тиші космічного простору обертається Марс, вкритий пустелею власної історії. Колишня мрія стала реальністю для останнього покоління людей. Нас досі не залишає тінь загубленого світу, яким колись була планета Земля.

Як вид, ми поставили себе на п´єдестал еволюції. Нерозважливо використовували ресурси та зняли з себе відповідальність за знищення планети, виправдовуючи власні дії невдалими науковими розрахунками та прогнозами. Загроза краху не прийшла з неба, як передбачали релігійні пророки, а була результатом власної безвідповідальності та короткозорості.

Пошук життєвого прихистку перетворив нас на колонізаторів, які будують нову цивілізацію серед аридних просторів Марсу. Вчені, інженери та дослідники продовжують працювати над створенням технологій, які змінюють непридатне для життя середовище.

Перші роки були особливо важкими та трагічними, адже, ми стикалися з непередбачуваними проблемами. Та час швидко навчив нас адаптуватися й розвивати технології, щоб забезпечити себе життєво важливими ресурсами. Ми продовжуємо рухатися вперед зусиллями вчених та мрійників, намагаємося зрозуміти, як гарантувати стале існування без повторення помилок минулого.

Втративши Землю, ми, як вид, усвідомили, що настав час приймати важкі рішення та протистояти викликам, заради виживання на планеті Марс.

***

— Сем, переходимо в режим ручного керування, сідаємо в районі Тарсес. І прохання: не так, як минулого разу. Ще раз подряпаєш, я тебе зітру в порошок!

— Слухаюсь, босе!

— Підлітаємо до кальдери Олімпу. Центр, прийом! Борт за номером вісімдесят вісім просить дозвіл на посадку. Як чутно? — я сиділа поруч з Дакарі та вела розмову з управлінням.

— Прийом. Борт вісімдесят вісім, даємо дозвіл на посадку у вантажному секторі, квадрат сто двадцять шість. Як зрозуміли? — почувся голос оператора.

— Прийнято. Квадрат сто двадцять шостий. — Дакарі суворо спостерігала, як я наближаюся до цільового сектора.

Я зосереджена. Відчуваю, як корабель сповільнює свою швидкість і вступає в зону посадки. Слідкуючи за індикатором відстані, плавно коригую траєкторію руху. Мої руки міцно стискають штурвал, реагуючи на кожен сигнал системи автопілота. Завдяки гарній технічній підготовці, я вдало продемонструвала майстерність у пілотуванні.

Колонія на Марсі розташувалася в кратері гори Олімп. Вона стала прихистком для перших колоністів. Сьогодні — це осередок існування майже мільярда жителів, які залишили Землю та частини людей народжених безпосередньо тут. Завдяки куполу змогли убезпечити себе від впливу радіації та створити зону з придатним магнітним полем та рівнем кисню. Це наш новий дім.

— Сем, ти знову мене не послухала? — Дакарі тримала за шкуру кота Спіріта. — Що це кудлате створіння робить на борту мого корабля? Бісове ж ти дівчисько!

— Чому відразу так грубо? Ти чудово знаєш, що він без мене не виживе. Бачила, як на нього дивився Найк. Він зжере і зробить опудало з бідолашної тваринки, - я махала руками, намагаючись підсилити жестами розмову.

— Це останнє попередження! Мені чхати, що буде з цим шматком шерсті. Ти чудово знаєш правила. Отож, дотримуйся! — випустивши малого, вона декілька разів потерла долоні.

Я промовчала, щоб не розпалювати її гнів. За роки, що ми разом, я засвоїла найголовніший урок — це вчасно закривати рота. Дакарі стала мені матір’ю після того, як мене забрали з сиротинця. Головним проханням є називати її виключно на ім'я. Ніяких сентиментів між нами не може бути. Нас називають “Останні діти Землі” — покоління, яке народилося не на Марсі. Часом намагаюся згадати минуле та на жаль, я нічого не пам’ятаю. Лише у снах з’являються незрозумілі фрагменти.

Ми пришвартувалися. На сьогодні наша місія завершена. Вантажний корабель доставив іридій для будівництва нових двигунів. Я поспіхом запхала кота до переноски та попрямувала до виходу.

— Дакарі, ти з нами?

— Ні, мені потрібен час для перевірки системи. Навігація дає збій.

— Звернися до Юмінга та не витрачай час дарма. Ходімо додому?

— Юмінг мега майстер! Та спершу спробую розібратися самостійно. Не чекай на мене, буду пізно, — Дакарі махнула рукою та почала копирсатись у ящику з інструментами.

— Гаразд.

Відстань між вантажним сектором та житловими модулями вісімнадцять миль. До житлового кварталу мене доставив потяг. Кілька хвилин і нарешті ми були вдома. Двері відчинилися, впустивши мешканців всередину. Автоматичне освітлення приглушених ліхтариків, розташованих по обидва боки стін, відразу додали затишку металевій коробці. Після семи солярних днів роботи я отримала довгоочікувані вихідні.

Знімаючи захисний одяг, я відчула, як він віддає теплом та вологою, незважаючи на вентиляцію, що постійно працювала. Спіріт виліз зі сховку та почав мявкати. Кумедне створіння такого ж рудого кольору як і я, справедливо вимагало їжу. Сівши поряд, я дивилася як він наминає — судячи з усього він добряче зголоднів. За мить ємність з їжею була порожньою, а його мармиза щасливою. Тепер я спокійно можу зайнятися собою та прийняти душ.

Холодна вода змивала з мене втому — я ніби заново народилася. Це не просто процес очищення тіла від бактерій та бруду, а спосіб відчути себе людиною. Життя у вантажному кораблі, де ти проходиш тільки знезараження, здається вічністю. Робота вентиляційної системи, яка відреагувала на надмірну вологу гучним гулом, змусила мене здригнутися. Це було ще одним нагадуванням, що я вдома.

Сидячи на ліжку, я наносила спеціальний аерозоль на шкіру для збереження вологи. Кіт відчув знайомий аромат, почав приємно муркотіти та проситися на руки. Посміхаючись, я раділа, що позбулася їдкого запаху поту. Ніжно пригорнулась до рудого клубочка, я слухала гіпнотичне вуркотіння в очікуванні сну. Проте, сон не завжди приносить кольорові мрії та спокій.

Пожежа. Дитячий плач, який стає гучнішим, а полум’ям накриває все довкола. Стає гаряче та не вистачає кисню — я починаю задихатися. Щоразу в цей момент я прокидаюся. Спітніла від жаху, ковтаю жадібно повітря. Відчуття, ніби я перебувала в самому центрі пожежі було настільки реалістичним, що я намагаюся погасити руками на собі примарний вогонь. Частота цих кошмарів мене лякає.

— Сем, що з тобою? — сидячи навпроти, запитала Дакарі.

— Мої сни не дають спати… — я встала з ліжка, витираючи піт з чола.

— Це лише сни та не більше, — знімаючи взуття, судячи з усього мати тільки повернулася.

— Так… Тільки сни. Мої дивні сни.

— Забудь, і все, — вона знала про мої сновидіння та намагалася бути осторонь. Чи їй було не цікаво, чи на те була інша причина, про яку я не знала.

— Щось не спиться. Мені не завадить прогулятися, — вдягаючи куртку, я намагалася застібнути застібку.

— Надворі ніч, тому не раджу цього робити! — схиливши голову, мати протирала пил з черевиків.

— Не турбуйся. Я буду неподалік. Ти цим часом відпочинь, а Спіріт догляне за тобою, — нахилившись до пухнастика, я почесала малого за вухом.

— Щось я пропустила той момент, коли дала згоду, щоб ця істота жила з нами, — відштовхнувши ногою кота, похмуро глянула Дакарі.

— Бувай. Приємних снів, — я зачинила двері й чкурнула геть.

Вона мала рацію, ніякого дозволу не було щодо Спіріта. Одного дня я принесла його додому і поставила її перед фактом. О, бачили б ви, як вона мене лаяла. Довго ми сиділи за шафою з котом і слухали її невдоволення. Мене тішить, що людей вона любить більше ніж тварин. Вочевидь, я можу розраховувати на її скупі почуття, хоча б інколи.

Надворі темно. Крізь туман блякло миготять вогники. Монотонний гул генераторів ламає мовчання марсіанської ночі. Холод пронизує кожен шар одягу, ніби хоче пробратися під шкіру, і тільки теплий пар з рота відганяє відчуття холоду. На Марс прийшла зима. Сховавши руки в кишені, я стисла їх, намагаючись утримати тепло. Музика у навушниках створювала власний світ, закликаючи до роздумів. Гуляючи житловими лабіринтами, де кожен блок схожий на інший, немов зроблений за шаблоном, запросто можна заблукати.

— Хлопці, я його спіймав! Дивіться, хто тут у нас? — почулися голоси за рогом. Я вимкнула музику та підійшла ближче.

— Ха… ха…. І що ми тут робимо? — тримаючи за комір незнайомця, сміявся патрульний.

— Що ти з ним морочишся? Мочи це падло, та й все! — компанія з кількох чоловіків штовхали затриманого.

— Я ні-чо-го не зробив… Відпустіть мене! — впавши на коліна благав незнайомець.

— Скільки разів, я попереджав не вештатися у моєму районі! Минулого разу ти поцупив батареї зі складу. Шматок ти лайна! — патрульний приставив зброю до його скроні та продовжував пресувати.

— Му- у- н нічого… не брав. Мун гуляє сьогодні… — затинаючись, говорив затриманий.

Я підійшла якнайближче та сховалася за баками з водою. Придивившись уважно, я зрозуміла, що ця ситуація мені все менше подобається.

— Амаді, або вбивай його, або… — крикнув хтось з присутніх та взявся щодуху гамселити хлопця ногами. Інші не стали чекати запрошення і приєдналися до знущання.

— Агов! Народе, що тут коїться? — здуру вигукнула я.

Ти хто така? — запитав патрульний, навівши на мене зброю. — Ти його знаєш?

— Ні! Вперше бачу. Він один, а вас багато… — я дивувалась власній сміливості.

— Що за хрінь? - продовжив патрульний.

— Ваші дії неправомірні. Подивіться уважно вгору, там камери спостереження — я підняла руку та вказала на стовп.

— От, бляха! Я ж говорив, тягни його за склад. — незадоволено вигукнув співучасник.

— Замовкни, ідіот! — опустивши зброю, патрульний підійшов до мене в притул. Незвично високий, з грізним від шрамів обличчя та частинами титанових протезів, патрульний виглядав моторошно. Він нахилився та продовжив. — Навіщо тобі Мун?

— Просто відпустіть його і все! — дивлячись Амаді в очі, я намагалася не видавати страх.

— Гаразд. Хлопці відпустіть цього недоумка. А ти не вештайся під ногами, — вигукнув патрульний, давши команду на відступ своїм посіпакам.

Вони пішли, голосно сперечаючись. Я підбігла до постраждалого та допомогла стати на ноги. Йому добряче припало: тіло тремтіло чи то від болю, чи страху. Протез замість лівої руки виблискував під вуличним освітленням. Потерпілий намагався відтерти від крові своє обличчя.

— Мун не винен. Навіщо во-о-ни так зі мною?

— Тебе звати Мун? — уточнила я, стираючи кров з металевої руки.

— Так. Мун.

— Тобі потрібна допомога. Де ти живеш? — Я спробувала дізнатися де він мешкає. В такому стані його залишати не можна.

Чоловік не охоче ділився інформацією. Я всіляко намагалася його заспокоїти. Зрозумівши, що я не заподію шкоди, він жестами показував напрямок руху. Так ми дійшли до пункту призначення. Місце не дуже приємне, більше схоже на звалище. Серед металевого брухту стояла іржава цистерна, яка слугувала примітивним притулком. Мун зі скрипом відчинив двері. Увімкнулося світло: моторошна бляшанка приємно мене здивувала, всередині було чисто та затишно. Першим ділом ми знайшли аптечку. Я допомогла зняти брудний одяг, щоб краще оглянути та обробити його рани. Шрами на його тілі вказували, що сьогоднішнє побиття було далеко не першим.

— Тобі боляче, Мун?

— Муну боляче, — стискаючи в руках пластир, він здригався від потрапляння на рану спрею для знезараження.

— Мені дуже шкода, що вони так вчинили, — я дивилась на переляканого чоловіка, якого більшість сприймають, як непотріб.

— Я звик… — прошепотів він.

— До речі, мене звати Сем.

— Сем… Ти хороша? — несподівано запитав Мун.

— Не знаю, що тобі сказати.

— Се-е-м, хороша! — спаковуючи акуратно до аптечки медикаменти, Мун несподівано посміхнувся. Його посмішка була щирою. Він як маленька дитина, що намагається вижити у жорстокому світі, який його не сприймає.

— Можна Сем стане тобі другом? — я вирішила запропонувати йому найголовніше чого він потребував.

— Мун ніколи немає друзів…

— Я буду тобі другом. Якщо ти не проти, я допоможу обробляти рани доки вони заживають, — попри невеликий словниковий запас Муна, мені було з ним цікаво. За його спотвореною зовнішністю ховається щось неймовірно світле.

— Сем буде моїм другом завжди? — запитав Мун.

— Завжди.

Між нами виник особливий зв’язок. Попри труднощі у вираженні думок, Мун намагався бути щирим. У сучасному суспільстві це велика рідкість. Я пообіцяла навідатися, як тільки матиму час.

Під виглядом м'якого рожевого відтінку, сонце плавно виринало за горизонту, розсипаючи своє світло поверхнею кратера. На гладких стінках житлових модулів тонка морозна плівка танула під променями сонця, перетворюючись в краплі води. Неонові вогні, які щойно сяяли в нічній темряві, витанцьовували останню гру. Світло, яке раніше малювало виняткову атмосферу, повільно втрачало інтенсивність, програваючи вранішньому сонцю.

Знаючи, що мені перепаде від Дакарі за таку довгу відсутність, я якомога тихіше намагалася зайти в дім та Спіріт видав мене мурчанням.

— Так, так… — сидячи за столом, Дакарі пальцями водила по його поверхні. Це означало, що мені варто підготуватися до лекції.

— Вибач, я винувата, що прийшла пізно. Тобто вже рано, — глянувши на годинник, я вирішила вибаченням зламати схему виховної роботи.

— І це все, що ти хочеш сказати. Де тебе носило, бісове ж ти дівчисько? Ти змусила мене нервувати.

— Ще раз вибач, так вийшло, — знімаючи верхній одяг, я присіла поряд та взяла її за руки.

— Погодуй краще кота, — мати майстерно удала, що мої пестощі та вибачення їй байдужі.

— Гаразд, — я прибрала руки назад.

— Якщо ти ще раз залишиш мене з цим створінням і воно буде видавати звуки, які мене дратують… — показавши пальцем на кота, вона єхидно посміхнулась.

— Тихо, тихо… Я все зрозуміла! Не потрібно робити те, про що будеш шкодувати, — перебила я Дакарі, розуміючи, що вона мала на увазі.

— Їжа в боксах. Мені час іти до Юмінга, — зачинивши двері, мати пішла у справах.

Спіріт вистрибнув на стіл та почав тертися об мене. Судячи з його поведінки він був ситим. Я була приємно здивована, адже Дакарі його нагодувала. Таки вона не безнадійна. Десь дуже глибоко в душі вона здатна проявляти любов, яку майстерно маскує за суворим поглядом. Це було як відкриття нового глибинного рівня її особистості. Я продовжила гладити кота, споглядаючи його безтурботність. Занурилася в безмежність його світу, де домінують відданість та любов, незалежно від зовнішніх проявів. І в цю мить співіснування, відчула, що я не самотня. Дакарі теж не самотня, і ми збагачуємо одне одну своєю присутністю. Спостерігаючи за Спірітом, я зрозуміла, що в усіх нас є внутрішні протиріччя, і це робить нас унікальними.

***

Після нічної прогулянки я страшенно зголодніла. Діставши бокс я поставила його розігріти. Мій сніданок складався з брикету злакових і вітамінного напою. Відверто кажучи, їжа кота мала кращий вигляд. Мені захотілося подивитися запис із земного життя. Маю велику колекцію таких відео, завдяки Найку. Минулого разу я не додивилася історію океанів. Я натиснула кнопку відтворення і проєкція розгорнулася переді мною. Занурившись у світ непізнаних див, я жадібно розглядала величезні корали та морських жителів, паралельно запихаючи до рота їжу. Від таких яскравих кольорів боліли очі. На мить я їх заплющила і слухала, як звучить океан. Шепіт хвиль, гук морського бризу, спів дельфінів та сплеск води об каміння — це щось фантастичне! Краєвид за моїм вікном не такий яскравий. На Марсі намагаються відновити зовнішні водойми. На жаль, я ніколи не побачу океан і наживо не почую його. Цей світ залишається недосяжним.

Дакарі відправила повідомлення з проханням приїхати в майстерню. Запізнюватися не хотілося, тому я навіть не доїла своє їдло, поклавши назад до камери зберігання. Швидко зібравшись, я побігла на станцію. Потяг має відправитися за декілька хвилин. Захекавшись, я залетіла до вагона. Чудово, що встигла, адже наступний рейс через годину. Тепер можна спокійно присісти та перепочити.

В навушниках грала моя улюблена пісня “This is the day”. Звук відокремив мене від зовнішнього світу. Я наспівувала знайомі слова, хитаючи головою. Зовнішній шум намагався заглушити звуки музики, створюючи особливий ритм. Транспортні комунікації проходять під поверхнею, розглядати немає чого. Я заплющила очі й намагалася не пропустити свою зупинку, прислухаючись до голосу оператора. Моя станція – двадцять п’ята лінія. Сьогодні звук барахлить — я не розчула оголошення, глянула на інформаційну стрічку та зрозуміла, що моя наступна. Я ледве пропхала своє тіло ближче до виходу. Пасажирів на диво багато, тому було парко. Раптом за спиною я відчула, що хтось підбирається до мене.

— Привіт, мала! — почувся за потилицею знайомий голос.

Це був патрульний Амаді. Я спробувала вдати, що не чую та продовжувала стояти біля виходу. Кожна секунда здавалася вічністю, лише моє серце від хвилювання билося частіше.

— Як справи у нашого спільного знайомого, Мун-а-а? — він навмисне протягнув його ім'я та наблизився й поклав руку мені на плече.

— Не знаю, — відповіла я, зберігаючи спокій.

— Сподіваюся, він здох! — з відразою промовив він, натиснувши мені на плече.

Від почутих слів стало моторошно. Злість вирувала в мені з неймовірною силою. Хотілося врізати цьому придурку та я розуміла, що у нас нерівні вагові категорії. Це одоробло мало в собі понад триста фунтів, а от мізки йому не вставили. На щастя, оголошення зупинки прозвучало вчасно. Двері відчинилися — я вибігла на платформу, сподіваючись позбутися небажаної присутності. Повернувшись, я показала Амаді середній палець, вважаючи це маленькою перемогою. Проте через кілька секунд я зрозуміла, яка це була зухвала витівка. Він попрямував вслід за мною, намагаючись наздогнати. Опинившись на вулиці, я розчинилася в натовпі. Упевнившись, що зникла з його поля зору, я сповільнила кроки та спробувала вгамуватися. Я максимально натягнула капюшон на голову та попрямувала далі. Але мене не відпускала думка, що другу загрожує небезпека.

Майстерня, де працює Юмінг, розташована в західному районі Інсайт, просто вражає. Металеві конструкції здалеку створюють цілісний архітектурний комплекс. Це місце, де лагодять космічні кораблі та інші апарати.

Дакарі з капітанським пропуском чекала мене на вході. В одному з ангарів нам видали захисні костюми для відвідування робочої зони. Пройшовши крізь великі металеві ворота, ми опинилися в середині. Навколо лунали різноманітні звуки, які чутно через захисний шолом: стукіт і шум зварювання металу, гул обладнання та запуск технічних систем. Кожен із цих звуків додав напруженості робочому середовищу. Деякі кораблі були розібрані на частини, а інші в процесі монтажу, де роботи техніки переміщали їх. Поглядом я слідкувала за величезними металевими структурами та відчувала свою мізерність.

Нарешті ми дійшли до місця де лагодили наш корабель. Борт під номером вісімдесят вісім, класу вантажних шатлів. Я називаю його “Безкінечність”, а Дакарі — “бляшанкою”.

— Дівчата, вітання! — почувся в навушнику знайомий голос.

— Привіт найкращому з найкращих! Богу електроніки та мікросхем… — я махала рукою, вітаючись.

— Ви готові до тестового польоту? Я все полагодив! — вигукнув Юмінг. Від його гучного голосу задзвеніло в вухах.

Ми піднялися на борт. Наша “Безкінечність” нарешті готова відновити роботу. Попри поважний вік, вона залишається надійною. Перед нами живий свідок неймовірного шляху від перших днів у космічних просторах аж до цього моменту. Її покоління належить до кораблів, які першими прибули на Марс для заснування колонії. Під керівництвом Юмінга її добряче вдосконалили та повністю змінили систему управління.

— Сем, поглянь, що я зробив? Нова програма штучного інтелекту NASA допоможе забезпечити точне управління кораблем та покращити навігацію. Тепер ваш борт на рівні з новими!

— Юмінгу, я просила перевірити систему навігації, а не змінювати, — судячи з усього Дакарі була не в захваті.

— Я був готовий до критики. Пропоную у польоті все випробувати, — потираючи перед собою долоні, Юмінг впевнено крокував вперед.

— Я з вами згодна, — спіймавши невдоволений погляд матері, я вирішила підтримати майстра.

— Займаємо місця та спробуємо дати нове життя “бляшанці”, — Юмінг налаштований рішуче переконати Дакарі у доцільності змін.

Вантажний ліфт підняв корабель на другий рівень. Ми чекали від центру управління дозволу на тестовий політ. Після кількох хвилин очікування ми приєдналися до черги кораблів, які злітали. З кожним обертом двигуна, з кожним зіткненням з повітрям, ми відчували, як корабель створює імпульс, що проходить крізь усе тіло. Ривок – і ми підіймаємося все вище, пройшовши захисний бар’єр.

Яскравим світлом сонце підпалює поверхню Марсу, створюючи неймовірну палітру теплих кольорів, що майстерно підкреслює нерівності цієї таємничої планети. Скеляста місцевість формує химерні тіні, подібні до силуетів верблюдів, які в останніх променях заходу сонця кидають на пісок. Я не раз бачила цю мить в архівних відео. Разом із заходом сонця, небо набуває блакитного відтінку. Ми рушили до каньйону Марінера для перевірки навігаційної системи. Знизивши швидкість, повільно пролітаємо біля підніжжя. Дрібний пісок обтікає шатл, створюючи напівпрозору завісу навколо марсіанського урвища. Кажуть раніше тут були повноводні ріки, а сьогодні лише пару дослідницьких станцій, які добувають воду з підземних каналів. Я надто захопилася споглядаючи все навколо, тому пропустила деякі технічні моменти, що пояснював Юмінг. Сподіваюся, що Дакарі зуміла усе запам’ятати. Перевірка систем завершена. Тестовий політ пройдено вдало.

Дакарі провела мене до виходу, а сама вирішила залишитися та продовжити дискусію з Юмінгом. Перед тим як повернутися додому, я захотіла навідати Муна. З голови не виходив ранішній інцидент. Досі тривожно не тільки за друга, але й за себе також. Не хочеться знову зустріти Амаді.

По дорозі до звалища я зайшла до пекарні та взяла пару кукурудзяних коржиків. Вони були гарячими та дуже апетитними. Я не відразу відшукала житло Муна. Довелося поблукати в темряві серед брухту — це зайняло чимало часу. Нарешті, мої очі впізнали знайому цистерну. Вона виділялася серед усіх своєю унікальністю — на її даху були саморобні антени, з яких звисали різнокольорові ліхтарі. Пара лампочок хаотично блимали від перепаду напруги.

— Муне, ти вдома? — я стукнула по металевій обшивці.

У відповідь тиша. Я ще раз спробувала дати про себе знати — постукала у двері. Під моїм натиском вони зі скрипом відчинилися.

Мун був всередині, він сидів в навушниках і щось уважно слухав. Не хотілося тривожити його. Тому вирішила зачекати. Присівши на коробці, що стояла зовні, я не втрималась і таки з’їла один корж. Вулична їжа неймовірно смачна. Вона нелегальна, та є місця про які знає чимало жителів, та інколи бувають в таких закладах. Не пройшло і пару хвилин, як Мун відчув аромат смаколиків та нарешті звернув на мене увагу. Він побачив, що двері відчинені й хтось сидить ззовні. Це його насторожило, він узяв палицю й вирішив прогнати непроханого гостя.

— Геть від Муна! Іди геть… — стукаючи палицею по всьому, він створював гучні звуки, сподіваючись налякати.

— Мун мене проганяє? — витираючи обличчя від крихт, я звернулася до нього.

— Се-ем… мій друг! — зрадів Мун, відкинувши якомога далі палицю, яка зачепила гору бляшанок — вони з гуркотом попадали одна за одною.

— Ти таки вмієш зустрічати гостей, — засміялася я.

— Му-у-н ніколи… тут нікого не буває.

— Я тобі принесла коржики. Вибач, вже з'їла один. Не втрималася, — простягнувши пакунок Муну, я підійшла ближче.

Він не відразу наважився взяти його. Я зробила ще один крок на зустріч. Розкрила пакунок, показавши їжу — дала йому зрозуміти, що я не завдам шкоди. Недовіру я побачила на власні очі у вигляді шрамів та синців на його тілі.

— Сем принесла їсти? — він взяв коржик і підніс його до носа. Дивно, та він почав нюхати його з усіх сторін.

— Так.

— Він свіжий та теплий… — він відламав маленький шматочок та поклав собі до рота.

— Смачно?

— Муну дуже смачно, — він з'їв ще половину, а решту обережно загорнув і сказав, що залишить на завтра.

Для мене стало очевидним, що він має дар помічати прекрасне в речах, на які я б ніколи не звернула уваги. Така протилежність між його способом сприйняття світу та довкіллям створили у ньому відчуття відчуження. А ми випхали його на звалище, обмеживши у нормальному існуванні.

— А що ти слухав? — вирішила я запитати друга, щоб перемкнути думки про несправедливість.

— Мун слухає голо-о-си.

— Голоси? — я подумала, що він слухає старі записи радіостанцій, де ​​з минулого життя наших предків можна дізнатися багато цікавого.

— Голоси з неба. Во-о-ни говорять з Муном, — він вирішив показати свій пункт прослуховування.

Все це виглядало досить захопливо. Він зумів познаходити необхідні складові на смітнику для створення станції, яка спроможна ловити радіохвилі.

— Ти сам це зробив? — я зацікавлено проводила рукою по кожній кнопці.

— Так, — задоволено посміхнувся Мун.

Неймовірна робота, яка вимагала глибоких знань у різних галузях, вразила мене. Сяючі очі, під час пояснення технічних процесів, свідчили про його пристрасть до роботи та бажання поділитися цим з іншими. У моїй голові промайнула думка: “Схоже, він не вміє брехати”

Перед тим як іти додому, я оглянула рани та обробила їх. Щоразу як він здригався, його біль проходив крізь моє тіло. Йому досі боляче. Та крім мене ніхто не допоможе. Мун на прощання мене обійняв. Я пригорнула його, відчувши як металевий протез віддає тепло тіла, що жевріє у нього всередині.

***

Вихідні промайнули швидко. Наша “Безкінечність” готова продовжити роботу. Видобування іридію збільшили для проєкту “Прометей”. Він полягає у будівництві дзеркал, які розташовані навколо північного та південного полюсів. Головна мета — збільшення температури, що призводить до танення льодовиків на поверхні планети. Водяні пари піддадуться фотодисоціації — процес розкладання на складові елементи, що дозволяє отримувати додатковий кисень для збагачення атмосфери. Людство намагається використати свої знання та ресурси, щоб забезпечити тривалість присутності на Марсі. Наша атмосфера за роки колонізації збільшила рівень кисню до десяти відсотків, та цього не достатньо.

Ми продовжували працювати. Спіріт весь час мурчав та просився на руки. Мати не була в захваті від його присутності та суворо дивилася на мене. В її погляді можна було прочитати багато чого.

— Дакарі, можна запитати дещо? — поставивши управління на автопілот, я вирішила поспілкуватися з матір’ю.

— Мені вже не подобається твоє запитання, — стиснуті руки свідчили про неготовність.

— Звідки ти знаєш, про що я буду запитувати?

— Відчуваю, — відповіла вона.

— Ти та відчуття речі несумісні. Я думала, що ти вчора вигнала Спіріта на вулицю. Шукала його скрізь. А виявилося, ти просто закрила його в камері схову. А якби він задихнувся? — я нарешті взяла на руки кота та посадила його на коліна.

— Якщо ти не знала, в камері схову існує вентиляція, — дорікнула Дакарі.

— От, як так можна? Дивуюся, що я взагалі вижила поряд з тобою. Добре, що мене не закривали в камері, — поклавши ліву руку на кермо, я намагалася сконцентруватися на польоті.

— Не впевнена. Я використовувала різні методи, — посміхнувшись, сказала вона.

— Ти серйозно?! Виходить, ти мене саджала в камеру, як кошеня? Жахливо!

Взагалі не розуміла, як такі методи могли бути корисними для мене. Мені досі важко сприймати її специфічний прояв любові та крім неї у мене нікого немає.

— Ти хотіла запитати про щось? — за кілька хвилин продовжила Дакарі, поглянувши на нас зі Спірітом.

— Передумала, — різко відповіла я, притиснувши пухнастика до себе.

— Ти образилась через кота? — матері хотілося продовжити діалог та вона так і не зрозуміла, що справа не у ситуації зі Спірітом.

— Не маю права ображатися, тим паче на тебе. Забудь.

Знову невдала спроба. Насправді я хотіла розповісти про сни. Вони мене лякають. Цієї ночі я пересилила себе і спробувала не прокидатися для того, щоб подивитися продовження. Все як завжди: пожежа, голоси, плач. Та цього разу я побачила більше. Забившись в кутку, сиділа маленька дівчинка, яка плакала поряд з тілом жінки. Їй страшно, важко дихати, вона закриває обличчя ганчіркою та все сильніше притуляється до стіни з надією, що полум’я її не дістане. Час зупинився. Відчуття, що я теперішня заходжу у свій сон. Йду крізь вогонь, переступаю мертві тіла та прямую до рудоволосої дівчинки. Простягнувши руку, я кажу їй: “Заплющ очі та йди за мною”. Знайти б лише відповідний момент, аби розповісти це Дакарі.

Напруженим видався день. За сьогодні здійснили два рейси. Планувалось більше, та у погоди інші плани. Сезон пилової бурі настав раніше. Командування дало наказ усім повернутися до колонії. Остання партія іридію вантажиться на корабель. Дакарі звіряє дані по траєкторії руху пилової бурі, щоб уникнути її.

— Сподіваюся ми встигнемо! — Дакарі нервувала, спостерігаючи, як повільно працює вантажник.

— От, дідько! Він наче равлик, — з тим самим почуттям тривоги, я розуміла, які можуть бути наслідки нашого запізнення. А час тягнувся, ніби намагався увічнити цей момент.

— Нарешті ці ідіоти закінчили!

— Рушаймо? — я тримаю штурвал, чекаючи команди капітана.

— Сем, закривай відсіки. Потрібно звідси валити і якнайшвидше! — мати знала, що шлях до колонії значний, адже кар'єр знаходиться в горах Нериїд.

— Зрозуміла! — я розпочала процедуру готовності до зльоту.

— Центр, прийом. Як чутно? Борт вісімдесят вісім готовий до запуску. Прохання надати дозвіл на зліт, — капітан перевіряла показники системи на панелі управління.

— Чутно добре. Борт вісімдесят вісім, прошу зачекати..

— Зрозуміли, — продовжувала діалог Дакарі.

— Прийом. Ви отримуєте дозвіл на запуск. Умови польоту: швидкість вітру п’ятнадцять вузлів, видимість вище шести миль. Надійшло попередження, про рух пилової бурі. Ми повідомимо про зміни. Будьте на зв’язку, борт вісімдесят вісім. Як зрозуміли?

— Борт вісімдесят вісім готовий до запуску.

“Безкінечність” здійнялася вгору. Неймовірний краєвид з кабіни пілота. Сонце опускалося до горизонту, де на північному заході полум’яні хмари створювали враження, наче небо зайнялося вогнем. Пилові бурі – явище особливе та небезпечне. Вітри, що летять до шістдесяти вузлів, роздирають повітря та руйнують все на своєму шляху. Така сила вітру робить ці бурі не лише захопливим видовищем, але й великою загрозою для будь-кого, хто опиняється на її шляху.

— Дакарі, бачиш ті хмари? — я глянула на матір, показавши рукою на горизонт.

— От, бляха! Це мені не подобається, — відкривши карту, вона слідкувала за нашим GPS сигналом. — Де ми зараз?

— Плато Синай під нами, — звіривши координати, повідомила я.

— Гаразд. Центр, прийом! Борт вісімдесят вісім.

— Прийом, борт вісімдесят вісім! — почулося у відповідь.

— Яка траєкторія та швидкість руху пилової бурі? — Дакарі вирішила звірити дані.

— Ваші координати? 13.35 північної широти 272.00 східної довготи. Прошу підтвердити?

— Підтверджую. Наші координати 13.35 північної широти 272.00 східної довготи, — мати дивлячись на горизонт спостерігала, як буря наближається.

— Борт вісімдесят вісім. Ваша швидкість не дозволить дістатися до Олімпу перед настанням бурі. Як чутно?

— Наразі чую вас добре, — відповіла Дакарі.

— Це погано? — глянувши на матір, запитала я.

— Так, — Дакарі розправила спину, готуючись протистояти істинній сутності планети Марс.

— Які подальші дії?

— Рятувати наші дупи, сонечко! - голосно вигукнула мати.

— Політ не можна пришвидшити з багатотонним вантажем, — розчаровано промовила я.

— Борт вісімдесят вісім просить дозволу на аварійну посадку! Центр як зрозуміли? — капітан миттєво ухвалює рішення.

— Радимо здійснити посадку в долині Марінера. Пилова буря накрила Олімп. Зв’язо… о-ок нестабіль… ни-й… — сигнал зник.

Тепер ми опинилися в справжній битві з невгамовною силою природи. Шатл розпочав зниження. Необхідно знайти безпечне місце посадки ближче до схилу, щоб нас не занесло піском. Це є критично важливим завданням для збереження екіпажу. Дакарі, з піднесеними бровами та впертим виразом обличчя, стежила за панеллю управління. Вона мовчки керувала двигунами, намагаючись зберегти баланс і втримати корабель.

Випробування на міцність розпочалося. Ми працювали згадуючи свою підготовку та навички для таких ситуацій. Судно поступово опустилося до каньйону. Вітер вибухав усіма силами, намагаючись змінити наш напрямок. Пісок густо кружляв довкола, але ми трималися міцно. Завдяки підсилювачам стабільності ми втримали баланс.

— Сем, стабілізуємо кермо. Двигун на мінімум! — команда прозвучала голосно.

— Зрозуміла! — стиснувши зуби, я намагалася прикласти максимум зусилля, щоб подолати силу вітру.

— Саджаємо нашу бляшанку! - Дакарі відчуває, як її тіло впирається у крісло під час маневрування.

— Давай, давай… ще трішки. Є контакт! - я міцно тримала кермо, відчуваючи вібрацію та спротив.

Врешті-решт, нам вдалося безпечно посадити шатл ближче до схилу. Серце шалено билося у грудях — настало відчуття реліфу, але не надовго. Час плинув повільно. Схоже попереду години, можливо навіть соли очікування. Відсутність зовнішніх ознак та прогнозів, які б вказували коли закінчиться буря, додавали напруги. Природа нас не запитує, коли затіває щось грандіозне.

Я вперто намагалася знайти зв’язок із зовнішнім світом, але в рації звучали самі перешкоди. У випадку аварії та іншої позаштатної ситуації ми розуміємо, що нам ніхто не допоможе. Ми не можемо вплинути на природній хід справ, тому повинні залишатися спокійними та чекати.

— Сем, ти хотіла дізнатися, що таке лабіринти ночі? — несподівано запитала Дакарі, кладучи порял шолом.

— Я чула, що цю долину так називають. Ти розкажеш? — я зняла усю гарнітуру.

— Ми маємо безліч часу. Судячи з усього ця буря на довго, — вона відстібнула пасок безпеки та вмостилася зручніше, поклавши ноги на панель управління.

— Я уважно слухаю, — взявши приклад з неї я теж сіла зручніше, а от ноги на панель управління ставити я не наважилась.

— Раніше тут була дослідницька база, де шукали поклади руди. Декілька марсоходів з екіпажами були в різних зонах долини, коли їх накрив буревій, — Дакарі підняла руку та почала показувати на віртуальні проєкції карти перед нами, розташовані на вітровому склі кабіни.

— Продовжуй, — я поглянула на обриси піщаної бурі.

— Ти знаєш, що зв’язок і навігація в цей час не працюють. Вони були змушені повертатися до бази наосліп. Негода тривала шість солярних днів. Коли все вщухло, Олімп направив рятувальну команду. На жаль було пізно — вони загинули, блукаючи лабіринтами ночі.

— Всі загинули? — уточнила я, відчуваючи що історія стає більш тривожною.

— Так, усі… — промовила тихо Дакарі, вдивляючись як пісок б’ється об лобове скло.

— Ти там була? Рятувальна місія… — я зрозуміла, що для неї це болючі спогади.

Дакарі старанно приховала сльози, відвернувшись від мене. Я помітила, як вона стискає долоні, це була спроба зупинити натиск спогадів, які намагалися вирватися назовні. Відчуття розчарування і вини ледь-ледь проступали на її зморщеному чолі, створюючи невелику грудку навколо брів. Пальці ніжно доторкалися до її вуст, а потім, торкаючись горла, намагалися втримати слова, які бажали вирватися на волю. Ніколи раніше не бачила її такою вразливою. Вона на мить відкрила двері у своє минуле, про яке я нічого не знаю.

— Я там була. Та було пізно… На жаль, — після паузи Дакарі продовжила.

— Сподіваюся з нами такого не станеться, — я хотіла підтримати Дакарі.

— Якщо щось може піти не так, воно піде не так, — цитуючи Едварда Мерфі, мати вкотре показала вміння володіти емоціями.

***

Світ перетворився на марево. Видимість різко знизилася, а атмосферна турбулентність перетворила звуки навколишнього світу на важкий гул. Вкотре усвідомлюєш, якою непередбачуваною може бути планета-чужинець. Скрегіт металу, посилений вітром, створював страхітливий хор, що лунав у кабіні, нагадуючи нам про брутальну міць Марса. Вібрації проймали кожен кутик корабля, переносячи свою енергію через сидіння та підлогу. Я дивуюся тому, як Дакарі сидить непохитно. Головного, що я намагаюся навчитися у матері — не піддаватися паніці, не дозволяти емоціям впливати на рішення. Та мушу визнати, що мені це вдається не завжди.

На годиннику 22:25. Це означає, що сонце давно сіло за горизонт — на Марсі царює ніч, яку ми не можемо споглядати через буревій. Всупереч втомі, спати на диво не хотілося.

— Щось я зголодніла! — коли нервую, мені страшенно хочеться їсти.

— Вибір у нас невеликий. Пару пакетів, вміст яких і досі загадка для мене, — мати дістала запаси з металевої коробки.

— Виглядає так, ніби це вже їли, — я скривившись, дивилася як вона розпаковує порцію.

— Хм-м… Я згодна з тим, що ти сказала. Та пахне воно краще, ніж виглядає, — Дакарі піднесла до носа їжу і запевнила мене, що цю суміш можна вживати. — Варіантів у нас немає, або ми це їмо, або залишимось голодними.

— От, скажи мені, — запхавши повного рота, я намагалася говорити, — Невже не можна створити щось смачніше?

— Навіщо? Якщо ти їси ось це, — мати демонстративно набрала повну ложку та піднесла до мого обличчя.

— Паскудство, — я жувала підозрілу масу, переконуючи себе, що це смачно.

Щоб якось підбадьоритися, я наділа навушники та увімкнула музику. Вона допомогла заглушити скрегіт металу, від звуку якого моє тіло покрилося гусячою шкірою.

Дакарі, закінчивши вечерю, пішла записувати відео для бортового журналу. Мені знову бракує сміливості, щоб наважитися на бесіду. Я почуваюся напруженою, оскільки боюся, що розмова про мої сновидіння відкриє ящик Пандори. Мати навмисне обходить цю тему: вигадує різні нісенітниці та відмовки. Мої сни набувають більш чітких деталей, які виглядають так реально, що я починаю сумніватися у тому, чи це дійсно лише продукт моєї уяви. Кожного разу, прокидаючись, я відчуваю тривогу, мої приховані страхи намагаються вирватися на поверхню, а думки в хаосі нагадують бурю, яка лютує зовні.

Струмені тьмяного аварійного освітлення додають магічного шарму “Безкінечності”, маскуючи потерті місцями стіни та подряпини. Світлодіодні смужки на підлозі випромінюють легкий багряний відтінок, та манять до капітанського містка. Я дочекалася, коли Дакарі завершить запис та підійшла ближче. Вмостившись поряд, я дивилася, як сяйво від панелі управління грало на її темній шкірі, а показники від циферблатів відображалися у карих зіницях. Ідеальний момент, щоб зіпсувати вечір. Набравши повні груди повітря, я нарешті наважилась:

— Розкажи, звідки я?

— Що? — повернувши голову, уточнила Дакарі.

— Повторюю: звідки я? — голосніше промовляю, для того, щоб вона мене почула.

— З планети Земля. Що за дивне запитання? — мати повернула крісло, та здивовано глянула на мене.

— Земля, сиротинець, корабель, Марс. Тобі не здається дивним, що моя історія помістилася в чотири слова? — загинаючи пальці на лівій руці, я демонструвала невдоволення.

— А що тебе не влаштовує в цій історії? — широко відкриті очі свідчили, що вона як завжди починає давати задню.

— Деталей не вистачає! Ти чудово знаєш про мої сновидіння та чомусь змушуєш сприймати їх як звичайні кошмари. Але правда полягає в тому, що це зовсім не так. Вірно? — наголосила я на останньому слові.

— Кошмарні сни… Думаєш вони картають лише тебе? — раптово вираз її обличчя змінився, наче вона побачила привидів.

— Наразі ми говоримо про мене. Не змінюй тему, — я вирішила не здаватися.

— Бісове ж ти дівчисько! Мушу визнати, ти вмієш підібрати момент. — Мати вимкнула екран монітора.

— Слухаю уважно!

— Гаразд… гаразд, — вмостившись зручніше, вона дала зрозуміти, що розмова буде довгою. — Як ти знаєш, я була поміж тих, хто проводив евакуацію людей з Землі. Наші кораблі стали ковчегами для багатьох, хто хотів летіти з нами.

— Хотів? — почувши це слово, я уточнила.

— Не перебивай! — глянувши мені в очі, вона була рішуче налаштована говорити далі. — Я здійснила кілька таких рейсів. На той час на Землі панував хаос, спричинений природними катаклізмами та втратою влади чинним правлінням. Колонія Олімп, яка підпорядкована єдиному правлінню TERRANOVA, фактично взяли керування планетою Земля. Землянам це не сподобалося, як наслідок хаотичні сутички переросли у масштабну війну. Ми розташувалися в районі північного полюса, оскільки база NORD була безпечною. Одного дня нам повідомили про групу людей, яка відмовилася від евакуації. Отримавши наказ, ми попрямували за вказаними координатами та місія по перемовинах виявилася невдалою.

Моя свідомість відмовилася сприймати почуту інформацію. Коли Дакарі дійшла до штурму, я зрозуміла, що мої сновидіння — це спогади того жахливого дня. З кожним її словом кадри ставали чіткішими, і я опинилася в епіцентрі подій.

Вибухи, гучний гуркіт розривав повітря на атоми. Звуки стрілянини пронизували простір, викликаючи судоми. Страх паралізував кожну клітину тіла. Пожежа поглинала укриття, створюючи міцну стіну пекла з пекучого диму. Люди бігали в розпачі, кричали й намагалися врятуватися з-під завалів. Поряд жінка, яка міцно мене обіймає. Намагаючись зменшити вплив страшних подій тихим голосом наспівує пісню. Загорнувши в простирадло, вона ховає за спиною дитину. Тканина просякла димом і мені стає важко дихати. Гучний звук врізався у мозок, змушуючи тіло скрутитися в клубок. У той момент, коли звуковий потік здався нескінченним, раптом настала тиша. Моторошно — тиша лякає ще більше. Важким тягарем мене притисло до підлоги. Кілька подихів в унісон зі мною, і я відчуваю, що її сила слабшає. Боячись втратити зв’язок з рідною людиною, я все сильніше стискаю руку. Сьогодні стало очевидним, що та жінка була моєю матір’ю.

Дакарі побачила, що я плачу та запропонувала випити води. Зробивши пару ковтків, я запевнила її, що готова слухати далі. Я мушу дізнатися правду, якою б вона не була.

Маленька дівчинка сиділа в кутку та все сильніше притуляється до скелі з надією, що полум’я її не дістане. Її серце відчайдушно билося, відображаючи пульсуючий ритм вогню. Беззахисна дитина, у самому пеклі, чекала на порятунок. Схлипуючи, вона наспівувала пісню:

“У море ідуть великі кораблі, де хвилі несуть їх у незвідані далі.

На горизонті зустрінемось знов, щоб наповнити наші вітрила…”

Я згадала все до найменших дрібниць. Рудий колір волосся та очі кольору смарагдів я отримала у спадок від матері. Її голос досі лунає у моїй голові. А пісня, яка звучить безупинну, стає своєрідним порталом для з'єднання.

— Сем, ти як? — запитала Дакарі, тримаючи в руках склянку.

— Вона прикрила мене своїм тілом, а я не пам’ятаю, як її звали, — я затамувала подих, дивлячись в темряву.

— Фрея, — пошепки промовила мати.

— Що? — уточнила я. — Звідки тобі відомо ім’я? - я кліпала очима щоб стримати сльози.

— Твоя мати була дружиною одного із правителів північних земель. Під час евакуації вдалося забрати лише тебе. Що сталося з твоїми рідними — не відомо.

— Як це розуміти? — інформацію, яку я отримувала, шокувала мене все більше.

— Твій батько був лідером повстанців. — мати все сильніше стискає пусту склянку, її пальці біліють від напруги.

— Ти серйозно? Як ти могла це приховувати стільки років? — мій голос затремтів.

— Заради твого ж блага. Ти навіть не уявляєш, з чим маєш справу? Все, що я тобі сьогодні розповідаю, ніхто не має знати. Ти просто сирота з планети Земля, і не більше, — нахилившись, тихо промовила Дакарі.

Вона ясно дала зрозуміти, що моє існування в ролі доньки повстанця є небезпечним. Стихія, що вирувала зовні була нічим у порівнянні з тим, що коїться зі мною. Прагнення дізнатися правду та розплутати сновидіння привели мене до більшої пастки. Я не просто звичайне руде дівчисько, а щось набагато більше! Відступниця, що має вийти за межі визначеного, щоб дізнатися правду.

— Я не готова була все це почути, — я витерла сльози та продовжила розмову.

— Ха. Дійсно? — мати поставила склянку на підлогу та фальшиво засміялася. –— Натомість бажала почути, що ти дитя єдинорогів, чи ще більшу маячню? Ласкаво просимо у доросле життя!

— Гаразд, як тобі вдалося приховати моє походження? — наперекір моїм хвилюванням, я розпитувала все більше.

— Я збрехала командуванню, сказавши, що ти загинула разом з матір'ю у пожежі. Натомість потайки сховала на кораблі у камері схову. Через пару солів, коли ми повернулися до ковчегів, я приєднала тебе до групи дітей, яких врятували. Таким чином ти вижила. — з обличчя Дакарі зникла усмішка.

— Я не можу скласти до купи цей клятий пазл! Ти сказала, що місія була направлена на порятунок. На порятунок, а не вбивство! Чорт забирай…

— Доречне заперечення, — Дакарі відкинула спинку крісла та, постукуючи руками низ сидіння, збалансовувала свій емоційний стан. — Ми нічого не знали. Як виявилося пожежа, яку ти пам'ятаєш, це наслідки обстрілів сховища повстанців. Чомусь TERRANOVA прийняли рішення ліквідувати усіх, хто був проти них. На жаль, історія людства завжди пронизана кров’ю.

— А врятовані діти звідки? — я тримаю розум холодним, щоб ставити поетапні запитання але руки, що тремтіли видавали мою збудженість.

— Перевіреної інформації немає. Дехто говорив, що їх батьки були вбиті, а правління потребувало молодого генофонду, тому їм пощастило.

— Це жахливо! — я не стримала сліз, вони великими краплями покотилися по обличчю. Прісний присмак невідомості перемішався зі смаком солоного болю. Вмить світ, який я бачила ідеальним, показав своє істинне обличчя.

Дакарі мовчки підійшла та стала переді мною на коліна. Її руки міцно стискали мої долоні. Відчувши, як пульсує кров у венах, подих за подихом, ми дихали в унісон. У цю мить час перестав існувати.

“Хто я тепер?” — мій внутрішній крик став криком універсуму, що лунає в безмежному просторі. Бурі, що розгорнулися в мені, відчувалися сильніше, ніж будь-коли. Ненависть, що виринала з темних глибин, була такою потужною, що стала майже матеріальною. І тут я зрозуміла, що мій холодний розум несе на собі вінець підвладності емоціям. Я вирішила вийти за межі цього стану, вирішити головоломку, яку створили ті трагічні події. Виплеснувши напливи ненависті, я відчула глибокий струмінь рішучості.

— Сем, обіцяй мені, що твоє минуле буде поховане під тоннами піску, — мати вкотре наголосила про небезпеку.

— Ти гадаєш, я здатна на помсту?

В очах Дакарі замість спокою та розуміння, я споглядала тривогу. Її руки все сильніше стиснули мої. Вона знала, що шлях, який я обрала, є небезпечним і приведе до багатьох непередбачуваних наслідків.

— Силу, яка відчувається в тобі, я не здатна приборкати.

— Я чекала від тебе іншої відповіді, — глянувши в очі, я шукала заперечення.

— Ні… Ти чудово знаєш, що мої попередження не зупинять тебе на шляху до справедливості. Проте, пам’ятай, що помста завжди кривава! — не відводячи очей, мати дивилася на мене інакше.

Обійнявши матір, я спробувала подолати внутрішню турбулентність та утримати рівновагу, щоб якось збалансувати почуття. На диво, Дакарі не відштовхнула мене, а притисла ще сильніше. Я нарешті отримала такий довгоочікуваний прояв любові.

Дакарі гладила мене по спині, намагаючись заспокоїти. Мене пронизувало електричним струмом від її дотиків. Не знаю, можливо мати жалкує, що розповіла правду. Та шляху назад немає.

Підійшовши до панелі управління, я сперлася на прилади та спробувала приборкати вихор власних почуттів. Дивлячись як миготять надписи, почала вголос наспівувати пісню:

"У море ідуть великі кораблі, де хвилі несуть їх у незвідані далі.

На горизонті зустрінемось знов, щоб наповнити наші вітрила..."