"Those who cannot remember the past are condemned to repeat it." — George Santayana

Солярний день 679, 2170-й рік.

У безмежній тиші космічного простору обертається Марс, вкритий пустелею власної історії. Колишня мрія стала реальністю для останнього покоління людей. Нас досі не залишає тінь загубленого світу, яким колись була планета Земля.

Як вид, ми поставили себе на п´єдестал еволюції. Нерозважливо використовували ресурси та зняли з себе відповідальність за знищення планети, виправдовуючи власні дії невдалими науковими розрахунками та прогнозами. Загроза краху не прийшла з неба, як передбачали релігійні пророки, а була результатом власної безвідповідальності та короткозорості.

Пошук життєвого прихистку перетворив нас на колонізаторів, які будують нову цивілізацію серед аридних просторів Марсу. Вчені, інженери та дослідники продовжують працювати над створенням технологій, які змінюють непридатне для життя середовище.

Перші роки були особливо важкими та трагічними, адже, ми стикалися з непередбачуваними проблемами. Та час швидко навчив нас адаптуватися й розвивати технології, щоб забезпечити себе життєво важливими ресурсами. Ми продовжуємо рухатися вперед зусиллями вчених та мрійників, намагаємося зрозуміти, як гарантувати стале існування без повторення помилок минулого.

Втративши Землю, ми, як вид, усвідомили, що настав час приймати важкі рішення та протистояти викликам, заради виживання на планеті Марс.

***

— Сем, переходимо в режим ручного керування. Сідаємо в районі Тарсис. Нагадую, вартість ремонту кожної подряпини дорівнює твоїй місячній премії!

— Слухаюсь, босе!

— Підлітаємо до кальдери Олімпу. Центр, прийом! Борт за номером вісімдесят вісім просить дозвіл на посадку. Як чутно? — Дакарі вела розмову з центром управління.

— Прийом! Борт вісімдесят вісім, даємо дозвіл на посадку у вантажному секторі, квадрат двадцять шість. Як зрозуміли? — почувся голос диспетчера.

— Прийнято. Квадрат двадцять шостий. — Дакарі спостерігала, як я наближаюся до цільового сектора.

Гальмівні двигуни активовано. Шатл плавно перейшов у режим вертикального спуску. Руки міцно тримали штурвал. Попри те, що автопілот налаштований на високоточний спуск, я не довіряла автоматичним системам. Усі параметри дублювалися на проєкційних екранах, і я перевіряла кожен рух, контролюючи вектор тяги вручну. На дисплеї миготів індикатор відстані, оновлюючи цифри. Я чекала відповідної позначки, щоб перевести двигуни в режим мінімальної тяги. За кілька секунд ми сіли на платформу у підніжжя гори.

— Посадка завершена, — вимовила я та відпустила штурвал.

Дакарі кинула на мене швидкий погляд. Її мовчання означало одне: “Непогано, але наступного разу зроби краще”.

Колонія розташувалася в кратері гори Олімп, де колись панувала лише мертва порожнеча, загублена серед безкрайніх червоних пісків Марса. Тепер цей самий кратер став осередком життя — прихистком для півмільйона душ, які залишили Землю, та для тих, хто вперше побачив світ уже тут. По периметру кратера височіли гігантські електромагніти, мов мовчазні стражі, що генерували штучне магнітне поле, яке утримувало іонізовану плазму. Тонка, майже прозора оболонка, пропускала світло марсіанського сонця, розбиваючи його на відтінки помаранчевого та блакитного.

— Ти знову мене не послухала? — Дакарі тримала за шкірку кота. — Що це кудлате створіння робить на борту мого корабля? Бісове ж ти дівчисько!

— Чому відразу так грубо? Ти чудово знаєш, що він без мене не виживе. Бачила, як на нього дивився Найк. Він зжере і зробить опудало з бідолашної тваринки, — я махала руками, намагаючись підсилити жестами розмову.

— Це останнє попередження! Мені чхати, що буде з цим шматком шерсті. Ти чудово знаєш правила. Отож, дотримуйся! — випустивши малого, вона декілька разів потерла долоні.

Я стиснула губи, придушуючи гостре бажання заперечити. За роки, що ми разом, я засвоїла найголовніший урок — це вчасно закривати рота. Дакарі стала мені матір’ю після того, як мене забрали з сиротинця. Головним проханням є називати її виключно на ім'я. Ніяких сентиментів між нами не може бути. Часом намагаюся згадати минуле та на жаль, я нічого не пам’ятаю. Лише у снах з’являються незрозумілі фрагменти.

На сьогодні наша місія завершена. Вантажний корабель доставив іридій для будівництва нових двигунів та батарей. Я поспіхом запхала кота до переноски та попрямувала до виходу.

— Дакарі, ти з нами?

— Мені потрібен час для перевірки системи. Навігація глючить.

— Звернися до Юмінга та не витрачай час дарма. Ходімо додому?

— Юмінг хороший майстер! Та спершу спробую розібратися самостійно. Не чекай на мене, буду пізно, — Дакарі махнула рукою та почала копирсатись у ящику з інструментами.

— Як хочеш. Головне — не засиджуйся.

Відстань між вантажним сектором та житловими модулями вісімнадцять миль. Потяг мчав беззвучно, лише слабке вібрування під ногами нагадувало про його рух. Я сиділа біля вікна, спостерігаючи, як крізь затемнене скло пролітали однакові ряди металевих конструкцій. Вони скидалися на гігантські ребра, що тримали цю підземну конструкцію. Час від часу у темряві тунелю промайне яскравий вогник — знак аварійного виходу чи технічної станції.

Кілька хвилин — і ось, нарешті, ми прибули. Двері розчахнулися з характерним шипінням. Потік пасажирів, одягнених у темні уніформи чи зношені комбінезони, ринув усередину. Освітлення вздовж стін, грало на сталевих поверхнях, створюючи химерні тіні. Полірована до дзеркального блиску підлога відбивала хаотичні візерунки, додаючи простору відчуття нескінченності. На стінах виднілися номери секторів, вказівники, написані чорними літерами на жовтому тлі. Ледь помітний аромат очищеного повітря з домішкою озону огортав простір, створюючи ілюзію свіжості.

Я скинула з плеча сумку, обережно притиснувши її, поки йшла вузьким коридором, що вів до житлового сектора. За спиною чулося шурхотіння чужих кроків, приглушені розмови, та я не озиралася.

Довгоочікувані вихідні. Після семи солярних днів роботи це слово звучало майже як магія. Житловий сектор, Модуль 35-А — ми вдома. Двері відчинилися. Я машинально потягнулася до панелі керування біля входу. Тепле світло розлилося по модулю, перетворивши його з холодної металевої коробки на затишний простір.

Знімаючи захисний одяг, я відчула, як він віддає теплом та вологою. Спіріт виліз зі сховку та почав нявкати. Кумедне створіння такого ж рудого кольору як і я, справедливо вимагало їжу.

— Зараз, зараз, — пробурмотіла я, нахиляючись до металевого боксу.

Діставши тюбик, я кілька разів струснула його, перевіряючи, скільки залишилося, і видавила половину в миску. Спіріт жадібно кинувся до їжі. Сівши поряд, я дивилася як він наминає — судячи з усього він добряче зголоднів. Його лапи ковзали по підлозі, а хвіст завзято метлявся з боку в бік. За мить місткість з їжею була порожньою. Він облизався та подивився на мене.

— Ти задоволений? — усміхнулася я, простягаючи руку, щоб погладити його. Він замуркотів, притулившись до долоні.

Тепер я могла спокійно зайнятися собою. Піднявшись, я рушила до санітарної кімнати, скидаючи залишки одягу.

Паром змивало втому — я ніби заново народилася. Це не просто процес очищення тіла від бактерій та бруду, а спосіб відчути себе людиною. Життя у вантажному кораблі, де ти проходиш тільки знезараження, здається вічністю. Робота вентиляційної системи, яка відреагувала на надмірну вологу гучним гулом, змусила мене здригнутися. Це було ще одним нагадуванням, що я вдома.

Сидячи на ліжку, я наносила спеціальний аерозоль на шкіру для збереження вологи. В умовах низької вологості Марса така додаткова оксигенація була необхідною. Кіт відчув знайомий аромат, почав приємно муркотіти та проситися на руки. Посміхаючись, я раділа, що позбулася їдкого запаху поту. Ніжно пригорнувшись до рудого клубочка, я слухала гіпнотичне вуркотіння в очікуванні сну. Проте, сон не завжди приносив кольорові мрії. Іноді він виявляється пасткою, де реальність переплітається з минулих.

Пожежа. Дитячий плач, який стає гучнішим, а полум’ям накриває все довкола. Я починаю задихатися, намагаючись ковтнути бодай трохи повітря, але це лише посилює паніку. Щоразу в цей момент я прокидаюся. М’яке світло контрольної панелі на стіні підтверджує, що все це було лише сном. Але відчуття було настільки реалістичним, що я ще кілька хвилин після пробудження намагаюся погасити примарний вогонь.

— Сем, що з тобою? — сидячи навпроти, запитала Дакарі.

— Мої сни не дають спати… — я встала з ліжка, витираючи піт з чола. Шкіра була липкою, а пальці тремтіли, ніби досі відчували жар.

— Це лише сни. І не більше, — вона зняла своє взуття, з якого посипалися дрібні крупинки червоного пилу. Судячи з усього, мати тільки-но повернулася.

— Так… Тільки сни… — тихо промовила я, опускаючи погляд на підлогу. Проте в душі відчувала, що це не так. Сновидіння стали частиною мене. Вони жили, росли та проникали в мою реальність.

— Забудь, і все, — додала вона, наче це було так просто. Її руки механічно витирали пил із черевиків, не піднімаючи очей. Мати знала про мої сновидіння та намагалася бути осторонь. Чи їй було не цікаво, чи на те була інша причина, про яку я не знала.

Я обійшла кімнату, намагаючись вигнати з голови примарні образи. Не допомогло.

— Щось не спиться. Мені не завадить прогулятися, — вдягаючи комбінезон, я намагалася зафіксувати застібки.

— Надворі ніч, тому не раджу цього робити! — мати продовжувала протирати черевики.

— Не турбуйся… Буду неподалік, — сказала я.

Кіт терся об мої ноги, поки я взувала черевики, а потім, здолавши вагання, підійшов до матері.

— Щось я пропустила той момент, коли дала згоду, щоб ця істота жила з нами, — Дакарі відштовхнула кота ногою. Рух був не агресивним, але й не дружнім. Потім вона повільно підняла голову. Її брови злегка піднялися та опустилися назад. Це більше нагадувало звичку, ніж емоцію.

— Бувай! — я зачинила двері й чкурнула геть, не чекаючи відповіді.

Вона мала рацію, ніякого дозволу не було. Одного дня я принесла Спіріта додому і поставила її перед фактом. О, бачили б ви, як вона мене лаяла. Довго ми сиділи за шафою з котом та слухали її невдоволення. Мене тішить, що людей вона любить більше. Вочевидь, я можу розраховувати на її скупі почуття, хоча б інколи.

Монотонний гул генераторів ламав мовчання марсіанської ночі. Сховавши руки в кишені, я стисла їх, намагаючись утримати тепло. Пар з рота навмисне посилював відчуття холоду. На Марс прийшла зима. Музика у навушниках створювала власний світ, закликаючи до роздумів. Я підняла голову і втупилася у прозорий купол. Зорі мерехтіли, змінюючи свій відтінок залежно від кута зору. Деякі з них, наче примхливі голограми, роздвоювалися, а тоді поверталися до початкової форми — ідеальної, незмінної. Один крок назад, потім уперед, і весь небосхил вибухнув космічними феєрверками. Мені здавалося, що я не на Марсі, а у своєрідному коридорі між світами.

Прогулянка тривала. Житлові блоки, побудовані з абсолютною геометричною точністю, виглядали як дзеркальне відображення попереднього. У такій одноманітності легко заблукати. Та я мала кілька орієнтирів: головна вежа зв’язку повинна була бути праворуч, а сигнальні вогні головної брами — позаду мене.

— Хлопці, я його спіймав! Дивіться, хто тут у нас? — почувся грубий голос за рогом.

Я вимкнула музику. Зробивши крок уперед, затримала дихання і, тихо ступаючи, підійшла ближче до джерела звуків.

— Ха-ха… І що ми тут маємо? — тримаючи за комір незнайомця, сміявся кремезний патрульний.

— Що ти з ним морочишся? Мочи це падло, та й усе! — промовив напарник.

— Я ні-чо-го не зробив… Відпустіть! — благав затриманий, впавши на коліна.

— Скільки разів, я попереджав? Не вештатися у моєму районі! Минулого тижня зі складу зникло кілька зарядних батарей, — патрульний нахилився, вдивляючись у його обличчя, і приставив зброю до скроні чоловіка.

— Му-у-н нічого… не брав, — затинаючись, видавив із себе бідолаха.

Я прослизнула вперед, ховаючись за великими баками з водою, щоб краще бачити, що відбувається.

— Амаді, або вбивай його, або… — викрикнув хтось із натовпу, і перший удар ногою застав затриманого зненацька. Він упав на землю.

Стискаючи кулаки, я ступила вперед і, майже автоматично, крикнула:

— Агов! Народе, що тут коїться?

Усі повернулися у мій бік.

Ти хто така? — патрульний навів на мене зброю. Металевий корпус блиснув у приглушеному світлі, — Ти його знаєш?

— Ні! Вперше бачу… — впевнено відповіла я.

— Що за хрінь? — вигукнув один із патрульних, крокуючи до мене.

— Ваші дії неправомірні. Подивіться уважно вгору, — я підняла руку та вказала на стовп.

Патрульний різко обернувся й подивився на камери, які справді світилися червоним.

— От, бл...! Я ж говорив, тягни його за склад! — пробурмотів один із них, стискаючи кулаки.

— Замовкни, ідіот! — вигукнув Амаді, кидаючи на підлеглого сердитий погляд. Опустивши зброю, він знову повернувся до мене. Його вигляд жахав. Титанові пластини, що вкривали лівий бік обличчя, наче вросли в шкіру, з’єднавшись шрамами, які перепліталися, як мереживо. Шия оповита кабелями, злегка ворушилися, немов жива. Металевий каркас, що виглядав з-під коміра форми, підкреслював нелюдську силу кіборга. — Навіщо тобі Мун?

— Просто відпустіть його і все! — я дивилася йому прямо в очі, намагаючись приховати страх.

— Гаразд… Відпустіть цього недоумка. А ти, мала, не вештайся під ногами, — вигукнув патрульний, давши команду на відступ своїм посіпакам.

Вони пішли, голосно лаючись. Їхні кроки ще довго лунали у темряві, поступово зникаючи у глибині тісного провулка. Потерпілий спробував піднятися, але впав назад, зі стогоном. Я кинулася до нього, нахилившись так низько, що майже торкалася колінами брудної поверхні.

— Дай руку, — прошепотіла я.

Мовчазний погляд затримався на простягнутій долоні. Після кількох секунд вагання тремтяча рука торкнулася моєї. Піднявши чоловіка на ноги, я відчула, як важко йому триматися. Бідолазі добряче перепало — тіло тремтіло. З глибокої подряпини на щоці тонкою цівкою сочилася кров, залишаючи сліди на шиї. Він невпевнено потягнувся пальцями до обличчя, намагаючись стерти бруд та гіркоту приниження.

Моя увага зупинилася на протезі, що блищав у світлі ліхтаря. Штучна кінцівка покрита тонкою мережею мікрочипів, пульсувала блакитним світлом, відображаючи нервові імпульси. Пальці, зроблені з чорного карбонового сплаву, ледь згиналися. Я помітила тріщину на корпусі біля ліктя — поверхня металу була пробита, оголюючи кабелі, які іскрилися. Протез виглядав зношеним, ніби його не ремонтували роками. Спроба рухнути пальцями супроводжувалася м’яким шипінням сервомоторів. Світло мікрочипів на мить згасло, а потім знову спалахнуло, відновлюючи зв'язок з нервовими імпульсами.

— Мун не винен. Навіщо во-о-ни так зі мною?

— Тебе звати Мун? — уточнила я.

— Так. Мун.

— Де ти живеш? Тобі потрібна допомога, — я спробувала дізнатися де він мешкає. В такому стані його залишати не можна.

Мун стиснув губи. Я спробувала заспокоїти його, кладучи руку на плечі, мовляв, я не зашкоджу. Погляд став менш напруженим, і, зрештою, він жестами вказав напрямок. Підтримуючи його, обережно повела вперед.

Так ми дійшли до пункту призначення. Місце не дуже приємне, більше схоже на звалище. Серед металевого брухту стояла іржава цистерна. Вона виглядала наче вирвана з контексту, але Мун вказав саме на неї.

Двері відчинилися. Світло увімкнулося автоматично: стара бляшанка приємно здивувала, всередині було затишно. По обидва боки, під стелею, кріпилися металеві шафи. На кожній з них виднілися написи, які важко було розібрати через зношеність металу. Але кілька з них я таки прочитала: SpaceX, Zhurong, технічний сектор N-12… Усе це нагадувало пазли з чужих життів.

З шафи, що над ліжком, дістала червону металеву коробку з написом First Aid. Мун з важким подихом присів на металевий стілець поруч і я, нахилившись, допомогла зняти одяг. Він, здається, не мав сил заперечувати чи навіть допомагати, а лише мляво розслаблявся під моїми руками. Коли я доторкнулася до його спини, Мун здригнувся, і я побачила, як його руки стиснулися в кулаки. Шрами на його тілі вказували, що сьогоднішнє побиття було далеко не першим.

— Тобі боляче, Мун?

— Муну боляче, — стискаючи в руках пластир, він здригався від потрапляння на рану спрею для знезараження.

— Мені дуже шкода, що вони так з тобою… — я не могла знайти правильних слів, щоб втішити. В його погляді я бачила віддзеркалення байдужості світу.

— Я звик… — прошепотів він.

— До речі, мене звати Сем.

— Сем… Ти хороша? — несподівано запитав Мун, піднімаючи погляд, ніби вперше побачив мене.

— Не знаю, що тобі сказати, — знизала плечима я.

— Се-е-м, хороша! — раптом посміхнувся він, коли я акуратно пакувала медикаменти назад. Його посмішка була щирою. Він нагадував маленьку дитину, яка намагається вижити в жорстокому світі, що його не помічає.

— Можна Сем стане тобі другом? — я вирішила запропонувати йому найголовніше чого він потребував.

— Мун ніколи немає друзів… — його голос звучав так, ніби він не очікував від життя нічого хорошого.

— Я буду тобі другом, — сказала я з впевненістю. — Якщо хочеш, я допоможу тобі обробляти рани, поки вони заживають.

Він знову здригнувся, але вже не від болю, а від того, що йому важко повірити. Попри труднощі з вимовою Муна, мені було з ним цікаво. За його спотвореною зовнішністю ховається щось неймовірно світле.

— Сем буде моїм другом завжди?

Я на мить затримала погляд, а потім, злегка усміхнувшись, промовила:

— Завжди.

На той момент я ще не здогадувалася, що це слово стане чимось значно більшим, ніж просто обіцянка.

Під виглядом м'якого рожевого відтінку, сонце плавно виринало за горизонту. На гладких стінках житлових модулів тонка морозна плівка танула під променями сонця, перетворюючись в краплі води. Неонові вогні, які щойно сяяли в нічній темряві, витанцьовували останній танець. Світло, яке раніше малювало виняткову атмосферу, повільно втрачало інтенсивність, програваючи вранішньому сонцю.

Знаючи, що мені дістанеться від Дакарі, я намагалася зайти в дім якомога тихіше. Але Спіріт, зі своїм звичним мурчанням, одразу видав мене.

— Так, так… — сидячи за столом, Дакарі пальцями водила по його поверхні. Це означало, що мені варто підготуватися до лекції.

— Вибач, що прийшла пізно. Тобто вже рано, — глянувши на годинник, я вирішила вибаченням зламати схему виховної роботи.

— І це все, що ти хочеш сказати. Де тебе носило, бісове ж ти дівчисько? Ти змусила мене нервувати.

— Ще раз вибач, так вийшло, — знявши верхній одяг, я присіла поряд та взяла її за руки.

— Погодуй краще кота, — мати майстерно удала, що мої пестощі їй байдужі.

— Гаразд, — я прибрала руки назад.

— Якщо ти ще раз залишиш мене з цим створінням і воно буде видавати звуки, які мене дратують… — показавши пальцем на кота, вона єхидно посміхнулась.

— Тихо, тихо… Я все зрозуміла! Не потрібно робити те, про що будеш шкодувати, — перебила я Дакарі, розуміючи, що вона мала на увазі.

— Їжа в боксах. Мені час іти до Юмінга, — кинула вона на ходу, зачинивши двері за собою.

Я залишилася сама, якщо не рахувати Спіріта, який відразу вистрибнув на стіл і почав тертися об мене. Судячи з його поведінки він був ситим. Я здивовано усміхнулася.

— Дакарі? Нагодувала кота? — уявити це було складно, але факт залишався фактом.

Десь дуже глибоко в душі вона здатна проявляти любов, яку майстерно маскує за суворим поглядом. Це було як відкриття нового глибинного рівня її особистості. Я продовжила гладити пухнастика. Здавалося, що ніби весь його світ складався лише з відданості та любові, які не залежали від жодних обставин чи проявів зовнішнього світу. Я затримала погляд на його безтурботному спокої й раптом відчула, що я не самотня. Навіть Дакарі, зі своїми численними суперечностями, теж не була самотньою. Ми всі збагачували одне одного своєю присутністю, навіть якщо не завжди це усвідомлювали.

Спостерігаючи за Спірітом, я раптом зрозуміла, що всі ми носимо в собі суперечності — вони роблять нас складними, але й унікальними. Ці дрібні прояви, які ми демонструємо, іноді мимоволі, стають нитками, що зшивають нас у щось більше, ніж просто окремі особистості.

***

Діставши пакунок, відкрила герметичний клапан й поклала в термічний модуль. Пристрій запустився майже безшумно. Мій сніданок складався з пресованого брикету злакових та пляшечки вітамінного напою. Відверто кажучи, їдло кота виглядало набагато апетитніше.

Поки їжа розігрівалася, я вирішила зайнятися чимось приємнішим. Завдяки Найкові в моїй колекції чимало цікавих відео. Вони стали вікном у світ давно втраченої планети. Минулого разу не додивилася документальний фільм про історію океану. Зручно розташувавшись в кріслі, натиснула кнопку, і переді мною розгорнулася проєкція: гігантські корали, схожі на казкові міста, і риби, що переливалися всіма кольорами веселки... Їх плавні рухи створювали ілюзію, наче я перебуваю під водою. Звук підсилювачів наповнював простір шепотінням хвиль, плескотом води, яка переливалася всіма відтінками синього. Світло, що пробивалося крізь товщу, малювало на морському дні загадкові візерунки.

Реальність нагадала про себе, коли погляд повернувся до вікна. Я важко зітхнула, дивлячись на однотипні модулі. Ймовірно, справжній океанський бриз так і залишиться мрією. Солона вода, хвилі, що б'ються об берег...

На правому зап'ясті завібрував браслет. Я опустила погляд і, майже автоматично, провела пальцем по дисплею. Голограма спалахнула перед очима, миттєво сфокусувавшись. Символи завихрилися у повітрі, формуючи рамку з коротким повідомленням від Дакарі: "Чекаю в майстерні Юмінга."

Я похапцем доїдала сніданок. Відставивши тарілку, я підвелася зі стільця, який скрипнув у тиші. Кілька кроків – і я біля шафи. Схопила комбінезон, який пахнув свіжою обробкою. Хімічний, трохи стерильний запах знезаражувального препарату довго триматиметься на тканині.

Перед тим як вийти, кинула погляд на Спіріта. Він сидів під столом, скрутившись в клубок. Кіт мовчки спостерігав, ніби намагався зрозуміти, чому я знову йду.

— Не сумуй малий, — махнувши рукою, я зачинила двері.

Швидкими кроками я прямувала до станції, кидаючи погляд на браслет. Потяг мав відправитися за кілька хвилин. Захекавшись, влетіла до вагона буквально в останній момент. Поруч було кілька вільних місць, і я опустилася на одне з них. Вдалося. Наступний рейс мав бути лише через годину.

В навушниках грала улюблена пісня “This is the day”. Я пошепки підспівувала, киваючи головою в такт. Крізь музику проривався нав'язливий зовнішній шум. Він накладався на мелодію, створюючи хаотичний ритм, що дивним чином доповнював її. Механічний голос оголошував зупинки, розриваючи музичну гармонію уривками фраз. Слова звучали нерівно, наче їх передавали через стару, зламану плівку. Я перевела погляд на інформаційну панель. Напис затремтів, і вмить стабілізувався: “Лінія дванадцять... наступна зупинка.”

Люди тіснилися, намагаючись знайти місце. Я ледве пропхала своє тіло до виходу, старанно оминаючи пасажирів. Але щойно я наблизилася до дверей, з'явилося тривожне відчуття, ніби хтось підкрадається.

— Привіт, мала! — почувся за потилицею знайомий голос.

Це був патрульний Амаді. Я удала, що не чую та зробила крок вперед.

— Як справи у спільного знайомого, Мун-а-а? — він навмисне протягнув його ім'я та зухвало поклав руку мені на плече.

Моє тіло напружилося, мов натягнута струна.

— Не знаю, — коротко відповіла я, стискаючи долоні в кулак.

— Сподіваюся, він здох! — з відразою промовив патрульний. Його пальці сильніше стиснули тканину мого комбінезона.

Від його слів кинуло в холод. Хотілося розвернутися і врізати цьому придурку та я розуміла, що у нас нерівні вагові категорії. Це одоробло мало в собі понад триста фунтів, а розуму в нього було рівно настільки, щоб служити в патрулі.

Двері відчинилися — я вибігла на платформу. Повернувшись, зухвало показала Амаді середній палець, вважаючи це маленькою перемогою. Проте через кілька секунд зрозуміла, яка це зухвала витівка. Патрульний попрямував слідом. Я рвонула вперед, прагнучи загубитися серед безлічі людей. Капюшон, натягнутий до очей, був моїм єдиним укриттям. Погляд, скошений додолу, вихоплював з натовпу фрагменти чужих облич, які миттєво розмивалися. Відчуття, що друг у небезпеці, тиснуло на мене, змушуючи прискорити кроки. У глибині душі зріла тривога, що ситуація з Муном може стати початком чогось значно більшого.

У західному районі Інсайту височіла майстерня Юмінга. Здалеку металеві конструкції створювали враження чогось надлюдського, наче це місце призначене не для ремонту кораблів, а для творення нових світів.

Біля входу мене зустріла Дакарі. Ми швидко попрямували до ангарів. В одному з них нам видали захисні костюми — обов’язкове спорядження для перебування в робочій зоні. Зношені скафандри виглядали так, ніби пережили більше, ніж ми могли собі уявити.

— Непогано для антикваріату, — з легким сміхом промовила мати, одягаючи важкий шолом на голову. Металевий край тихо клацнув.

— А вони точно надійні? — запитала я, вивчаючи подряпини візора.

Дакарі кинувши короткий погляд через плече — усміхнулася.

— Тримай пальці схрещеними, і, можливо, витримає, — сказала вона, одягаючи рукавички з характерним шурхотом тканини.

Я зітхнула і, застебнувши останню застібку, рушила слідом за Дакарі.

Пройшовши крізь металеві ворота, ми опинилися в середині. Навколо лунали різноманітні звуки, які чутно через захисний шолом: стукіт молотів, тріск зварювальних дуг, глухі вибухи тестових запусків і шум технічних систем. Деякі кораблі були розібрані до основи: сталеві ребра оголювали нутрощі, а кабелі звисали, наче жили з розпоротого тіла. Інші завершили своє відродження — вони блищали новим покриттям, а роботи-маніпулятори дбайливо складали останні деталі. Я зупинилася біля одного з кораблів, стежачи за рухом величезного крана, що переміщав секцію обшивки.

— Вражає, правда? — запитала мати, її погляд затримався на тому ж кораблі.

Я кивнула, хоча вона не могла цього бачити.

Нарешті ми дійшли до місця, де стояв наш корабель. Борт під номером вісімдесят вісім, класу вантажних шатлів. Я називала його "Безкінечність", а Дакарі — "бляшанкою".

— Дівчата, вітання! — почувся в навушнику знайомий голос.

— Привіт найкращому з найкращих! Богу електроніки та мікросхем… — я махала рукою, вітаючись.

— Ви готові до тестового польоту? — вигукнув Юмінг. Від його гучного голосу задзвеніло в вухах.

Ми піднялися на борт.

Наша “Безкінечність” попри поважний вік залишалася надійною. Перед нами живий свідок неймовірного шляху від перших днів у космічних просторах аж до цього моменту. Її покоління належить до кораблів, які прибули на Марс для заснування колонії.

— Сем, поглянь, що я зробив? — майстер з ентузіазмом простягнув перед собою пальці, прагнучи зловити погляд, — нова програма забезпечує точне управління та покращену навігацію.

Дакарі невдоволено скривила губи. Її пальці постукували по схрещених руках, а погляд метушливо бігав між майстром та панеллю управління, шукаючи слабке місце в його ентузіазмі.

— Юмінгу, ти знову переступив межу. Я просила лише оновити софт, а ти... Ти переробив всю систему!? — голос матері прозвучав гостро, як лезо ножа.

Сива борода Юмінга затремтіла від задоволення, коли він хитро підморгнув. Він підняв руки в жесті капітуляції, але виглядав так, ніби перемога була в його кишені.

— Я був готовий до критики, — сказав він грайливо. Потім повернувся та провів рукою по поверхні панелі. — Пропоную у польоті випробувати “Безкінечність”.

Дакарі зиркнула на майстра, важко видихнувши через ніс. Кожен видих залишав на візорі все нові й нові кола, ніби відбитки її думок.

— Я згодна з майстром, — сказала я, торкаючись її ліктя, щоб пом’якшити напруження.

Юмінг, ніби нічого не сталося, потер руки й трохи підстрибнув.

— Займаємо місця та спробуємо дати нове життя “бляшанці”, — його голос, сповнений рішучості, лунав так, ніби він уже відчував тріумф.

Я сіла в крісло й легенько поплескала по підлокітнику. Вантажний ліфт неквапливо підняв корабель на другий рівень, і за цим повільним, майже ледачим рухом ховалася наростаюча напруга. Легке тремтіння відчувалося під ногами.

Голос оператора залунав із нехарактерною чіткістю: "Дозвіл на тестовий політ підтверджено. Ви в черзі до стартової платформи."

Ривок. Грубий, як удар кулаком у груди. Корабель, здавалося, на мить завмер, утримуваний гравітацією, а потім із силою прорвався вперед. Крізь невеличке вікно я побачила, як платформа, разом із величезною горою повільно залишається позаду.

Я перевела подих, послабила хватку на підлокітниках і поглянула на панель управління. Юмінг, захоплений власною перемогою, жонглював перемикачами.

— Ось так, "бляшанка"!

Яскраве світло пробивалося крізь завісу пилу, що важко висіла над горизонтом. Руді, охристі, багряні відтінки змішувалися в палітру теплих кольорів. Нерівності рельєфу витягувалися в химерні силуети, нагадуючи каравани верблюдів, що блукають нескінченними пісками.

Ми прямували до каньйону Марінера. Шатл уповільнився, ковзаючи вздовж краю урвища. Дрібний червонуватий пісок здіймався в повітря, обтікаючи корпус напівпрозорою завісою. Він закручувався в химерні спіралі, намагаючись заглянути в ілюмінатори, а потім зникав.

Вірогідно, колись тут текли повноводні ріки, вирізьблюючи глибокі долини. А сьогодні їх замінили кілька дослідницьких станцій, де видобувають воду з підземних каналів. Кам’яні стіни, що підійматися над нами, були зліплені з тисячі кольорів: від багряного до попелясто-сірого, а деінде пробивалися кристали, які нагадували зорі, ув'язнені у камені.

Захопившись краєвидом, я відчула, як увага вислизає, мов дрібний пісок крізь пальці. Мої думки блукали між химерними тінями каньйону, що тягнулися до обрію, і я навіть не помітила, як завершився звіт майстра.

“Сподіваюся, Дакарі слухала уважніше,” — подумала я, краєм ока вловивши, як вона нотувала інформацію в планшеті.

“Перевірка системи завершена”, — штучний голос пролунав у навушнику.

Тестовий політ пройшов успішно. Гігантський каньйон залишився позаду. Тепер він здався лише тонкою лінією на червонястій поверхні, затягнутим серпанком пилу, що нескінченно кружляв у марсіанському небі.

День повільно згасав. Замість того, щоб попрямувати додому, я вирішила навідати Муна. Мій розум усе ще був у полоні вранішнього інциденту. Я відчувала важкий спазм у животі, коли згадала про Амаді.

По дорозі до звалища, я зайшла до пекарні. Взяла пару кукурудзяних коржів — гарячих, ще димних, з хрусткою скоринкою, що приємно тріщала в руках. Термопакет не зміг утримати солодкуватий аромат, який безцеремонно підступав до ніздрів, доводячи рецептори до сказу. Ротова порожнина наповнювалася слиною, я ковтала її, намагаючись втримати себе від спокуси.

Я не відразу відшукала житло Муна. Довелося поблукати серед брухту — це зайняло чимало часу. Врешті-решт, після двадцяти хвилин пошуків, мої очі помітили знайому цистерну. Вона виділялася — на її даху були саморобні антени, з яких звисали яскраві ліхтарі. Пара лампочок хаотично блимали від перепаду напруги. Я зупинилася й зітхнула. Здавалося, ніби всесвіт знайшов тут свою форму, хоч і дуже дивну.

— Муне, ти вдома? — я вдарила кулаком. Низькочастотний звук прокотився по металевій обшивці та відразу зник.

Тиша. Здавалося, що цей світ, з його брухтом, пилом і механічними звуками, затих, чекаючи на відповідь. Але відповіді не було. Я ще раз постукала у двері — раз, другий. Вони злегка скрипнули в місцях фіксації, де метал покрився іржею.

Зробивши крок, я зупинилася, не наважуючись порушити тишу. Мун сидів у навушниках і щось уважно слухав. Мені здалося, наче все зникло за межами цього маленького світу. Крок назад, і я присіла на коробці, що стояла неподалік, ховаючись у тіні дверей. Коржі дихали теплом, їх аромат не давав спокійною. Я обережно розгорнула термопакет, відчуваючи, як повітря наповнюється солодкуватим запахом. Облизала губи, немов кіт. Відчувши, як слина збираються в роті, не витримала — один корж уже був у руках. Вулична їжа була чимось особливим, тим, що з'єднувало людей із минулим життям. Вона нелегальна, звісно ж, але це тільки робить її більш привабливою. В таких закладах можна знайти справжнє задоволення, як маленьку втечу від штучного світу.

Не минуло й кілька хвилин, як Мун відчув аромат смаколиків. Він підняв погляд і побачив, що двері відчинені. Його реакція була миттєвою: він взяв палицю, готовий прогнати непроханого гостя.

— Геть від Муна! Іди геть… — його рука тремтіла, а палиця безжально цокала об металеві деталі, ніби він намагався відштовхнути загрозу чимось, що не має сили.

— Мун мене проганяє? — я стряхнула крихти й, злегка нахилившись, піднялася з ящика.

— Се-ем… друг! — зрадів Мун, відкинувши якомога далі палицю, яка зачепила гору бляшанок — вони з гуркотом попадали одна за одною.

— Ось це так, — засміялася я. — Ти вмієш зустрічати гостей.

— Му-у-н ніколи… тут нікого не буває, — тихо пробурмотів він, трохи засоромившись.

— Я принесла коржики. Вибач, я ненароком з’їла один… — я простягнула пакунок Муну.

Він не відразу наважився взяти його. Я зробила ще один крок на зустріч. Розкрила пакунок, показавши їжу — дала зрозуміти, що я не завдам шкоди. Недовіру я побачила на власні очі у вигляді шрамів та синців на його тілі.

— Сем принесла їсти? — його голос був настільки обережним, що я ледве почула.

Мун взяв смаколик та підніс до носа. Його широкі ніздрі тремтіли від кожного подиху, уважно обстежуючи коржик з усіх боків, ніби намагаючись переконатися, що це не ілюзія.

— Так, — відповіла я, намагаючись виглядати невимушено.

— Він свіжий та теплий… — тихо промовив він, відламуючи маленький шматочок і кладучи його до рота.

— Ну як? — запитала я, прикривши обличчя рукою, щоб приховати невимушений подив, що з’явився через його простоту.

— Муну ду-у-же смачно, — він з'їв половину, а решту обережно загорнув.

Мені стало зрозуміло, що він володіє рідкісним даром: він вміє знаходити красу в найдрібніших, найнепомітніших речах, в яких я б ніколи не побачила нічого, крім звичайної функціональності. Проте саме ця унікальна чутливість до мікросвіту робила його чужим у прагматичному суспільстві.

— Що ти слухав? — вирішила я запитати, щоб перемкнути думки про несправедливість.

— Мун слухає голо-о-си.

— Голоси? — здивувалася я, уявляючи щось на кшталт старих радіозаписів про світ, що давно зник.

— Голоси з неба. Во-о-ни говорять з Муном, — пояснив він, наголошуючи на останньому слові, як на чомусь очевидному.

Переді мною стояла саморобна станція. Вона займала добру третину цистерни й складалася з деталей, які, здавалося, не могли працювати разом. Мікросхеми, витягнуті зі старих шатлів, антени, схожі на зламані ребра, магніти з іржавими краями — все це Мун перетворив на щось неймовірне.

— Ти сам це зробив? — я провела рукою по шершавій поверхні корпусу, відчуваючи нерівності.

— Так, — його губи скривились у задоволеній усмішці.

Він декілька років збирав транслятор із деталей, знайдених на смітнику. Його слова були чіткими, коли він розповідав про частоти, які вловлював, про сигнали, що переривали тишу…

Перед тим як піти додому, я оглянула його рани. Він сидів нерухомо, схиливши голову, у спробі сховатися за скуйовдженим волоссям. Коли холодний спрей торкнувся шкіри, Мун здригнувся, але не видав ні звуку, лише судомно стиснув пальці на краю столу.

— Болить? — запитала я, хоча відповідь була очевидною.

Коли все було закінчено, він повільно підняв голову й раптом обійняв мене. Жест був незграбним, ніби він сумнівався, чи має на це право. Я притиснулась щокою до механічної руки, відчуваючи дивне поєднання сили й уразливості — і в ту мить зрозуміла, наскільки він унікальний.

***

Копальня KOZAK завершила видобування іридію для найамбіційнішого проєкту — “Прометей”. Гігантські дзеркала, розташовані навколо північного та південного полюсів, покірно чекали активації. Їхня головна мета — збільшення температури, що призведе до танення полярних льодовиків. Водяні пари піддадуться фотодисоціації, що дозволить отримати додатковий кисень для збагачення атмосфери Марса.

Людство, яке втратило Землю, досі перетворює чужу планету на новий дім. За роки колонізації рівень кисню в атмосфері зріс до десяти відсотків, але цього замало, щоб дихати без спеціальних скафандрів та кисневих небул. Марс повільно, але вперто змінюється.

Вихідні промайнули доволі швидко. “Безкінечність” тримала заданий курс. Спіріт весь час мурчав та просився на руки. Мати злегка звела брови, приховуючи невдоволення. Її мовчання говорило більше, ніж будь-які слова.

— Дакарі, можна запитати дещо? — я перевела корабель на автопілот.

— Мені вже не подобається твоє запитання, — кинула вона, стискаючи пальці в кулак.

— Звідки ти знаєш, про що я буду запитувати? — я повернулася до матері у спробі вловити її погляд.

— Відчуваю, — коротко відповіла вона, навіть не глянувши в мій бік.

— Ти й відчуття, то речі несумісні, — хмикнула я. — Я думала, ти вчора вигнала Спіріта. Шукала його скрізь. А виявилося, ти просто закрила його в камері схову. А якби… він задихнувся?

Я підняла пухнастика, і він негайно перебрався на мої коліна.

— Ти не знала, що в камері схову існує вентиляція? — дорікнула Дакарі. Вона удала, що розглядає свої нігті.

— От, як так можна? Дивуюся, що я взагалі вижила поряд з тобою. Добре, що мене не закривали в камері, — я поклала ліву руку на кермо.

Мати нарешті повернула голову, на її обличчі з’явилася лукава усмішка.

— Не впевнена. Я використовувала різні методи.

— Ти серйозно?! — я ледве стримала обурення. — Виходить, ти мене саджала в камеру, як кошеня? Жахливо!

— Ти ж виросла нормальною… Хіба ні? — Дакарі знизала плечима.

Спіріт торкнувся моєї руки холодним носом. Я повільно провела долонею вздовж його спини.

— Ти хотіла запитати про щось? — Дакарі порушила паузу.

— Передумала, — тихо відповіла я, притиснувши пухнастика до себе.

— Ти образилась через кота? — матері хотілося продовжити діалог та вона так і не зрозуміла, що справа не у ситуації зі Спірітом.

— Не маю права ображатися, тим паче на тебе. Забудь.

Я відвернулася до ілюмінатора, дозволяючи тиші повністю захопити простір між нами. Знову невдала спроба. Насправді я хотіла розповісти про сни.

Минулої ночі я пересилила себе та спробувала не прокидатися. Як завжди, пожежа. Тепло від вогню настільки реальне, що я мимоволі здригаюся. Крики, плач, дим, що душить навіть уві сні. Але цього разу я побачила більше.

Забившись в кутку, сиділа маленька дівчинка, яка плакала. Біля неї — тіло жінки, без руху, без життя. Дівчинці важко дихати, вона прикладає до обличчя ганчірку. Вона все сильніше притуляється до стіни, з надією, що полум’я її не дістане.

Час зупинився. Я наче перетнула межу. Крок за кроком я йшла крізь це пекло, переступаючи мертві тіла, не відводячи погляду від дівчинки. Вона здригнулася, коли я наблизилася. Її очі — великі, повні сліз та відчаю — дивилися на мене, просили порятунку.

Простягнувши руку, я промовила: “Заплющ очі та йди за мною”.

Тремтяча долонька торкнулася моєї руки. Все зникло… Я прокинулася з відчуттям, ніби залишила частинку себе з тією дівчинкою.

Знайти б лише момент, щоб розповісти про це матері. Пояснити, що в тих очах, наповнених страхом, я бачила себе.

Напружений день поступово згасав, поступаючись місцем загрозливому передчуттю. Небо щільно затягувало рудо-коричневими хмарами — провісниками піщаної бурі. Тривожне завивання вітру наростало, підхоплюючи дрібні частинки пилу. В повітрі висіла гнітюча атмосфера очікування, ніби сама планета попереджала про те, що часу залишилося обмаль.

— Сподіваюся ми встигнемо! — мовила Дакарі, застібаючи паски безпеки. Крізь боковий ілюмінатор вона спостерігала, як крабери вантажили контейнери, один за одним, не поспішаючи.

— От, дідько! Вони наче равлики, — я також перевірила надійність кріплення, не звертаючи уваги на те, як пітніють долоні.

Сирена розрізала простір пронизливим виттям. Ми обидві інстинктивно здригнулися. Це був знак, що буря близько. Дуже близько.

— Нарешті… закінчили! — з полегшенням зітхнула Дакарі, поглянувши на екран, де з’явилося підтвердження завантаження.

— Рушаймо? — я очікувала команди від капітана.

— Сем, закривай шлюз. Потрібно звідси валити і якнайшвидше! — мати знала, що дорога до колонії небезпечна, з урахуванням того, що видобувний комплекс розташований у горах Нереїд, далеко від безпечного місця.

— Зрозуміла! — я активувала процедуру герметизації шлюзу. Індикатори спалахували зеленим, — Ми готові до старту.

— Центр, прийом. Як чутно? Борт вісімдесят вісім. Прошу надати дозвіл на зліт, — голос Дакарі, хоч і формальний, звучав напружено.

— Чутно добре. Борт вісімдесят вісім, прошу зачекати… — пауза у відповіді здавалася нескінченною.

— Зрозуміли, — коротко відповіла Дакарі, хоча по її стиснутих губах було видно, що вона стримує роздратування.

— Прийом! Ви отримуєте дозвіл на запуск. Умови польоту: напрямок вітру північно-західний, швидкість п’ятнадцять вузлів, видимість понад шість миль. Будьте на зв’язку, борт вісімдесят вісім. Як зрозуміли?

— Борт вісімдесят вісім готовий, — відповіла я, переводячи систему в режим підготовки до старту.

Двигуни "Безкінечності" заревли, піднімаючи хмари пилу у хаотичному вихорі. Крізь ілюмінатори виднілося сонце, затягнуте багряною завісою, схоже на зловісне око, що пильно стежить за нами. Вітри, швидкістю до шістдесяти вузлів, несли бурю, яка здатна поглинути все.

— Дакарі, бачиш ті хмари? — я ткнула пальцем в бік горизонту.

— От, бляха! Сподіваюся це не глобал буря, — пробурмотіла мати, відкриваючи карту на екрані навігаційної панелі. Її пальці швидко ковзали по сенсору, вводячи запит координат. — Де ми зараз?

— Плато Синай під нами, — відповіла я, відчуваючи, як від хвилювання пересихає в роті.

Дакарі натиснула кнопку комунікації.

— Центр, прийом! Борт вісімдесят вісім… Прийом!

— Прийом, борт вісімдесят вісім! — відповів диспетчер із невеликою затримкою.

— Яка траєкторія та швидкість руху пилової бурі? — Дакарі не зводила очей із моніторів, де дані оновлювались в реальному часі.

— Ваші координати? — диспетчер уточнив. — 13.35 північної широти, 272.00 східної довготи. Прошу підтвердити.

— Підтверджую. Наші координати 13.35 північної широти 272.00 східної довготи, — Дакарі нервово постукувала пальцями по консолі.

— Борт вісімдесят вісім, ваша швидкість не дозволить дістатися до Олімпу перед настанням бурі. Як чутно?

Мати завмерла на кілька секунд. Примружені очі вдивлялися за виднокрай, намагаючись уловити щось невидиме у хаосі, що насувався. Сухий, напружений вдих розірвав тишу, і з горла вирвався голос — глибокий, але без жодного натяку на емоції:

— Наразі чую вас добре.

— Це погано? — я шукала в погляді матері хоч крихту оптимізму.

— Так, — коротко сказала мати. Вона розправила плечі, готуючись до битви з Марсом.

— Що будемо робити?

— Рятувати наші дупці, сонечко! — вигукнула мати, клацнувши кілька перемикачів. У її голосі з’явилася неочікувана іронія, яка, однак, зовсім не заспокоювала.

— Політ не можна пришвидшити з багатотонним вантажем, — тихо нагадала я.

— Борт вісімдесят вісім просить дозволу на аварійну посадку! Центр, як зрозуміли? — не гаючи часу, мати ухвалила єдине розумне рішення.

— Радимо здійснити посадку в долині Марінера. Пилова буря накрила Олімп. Зв’язо… о-ок нестабіль… ни-й… — сигнал урвався, залишивши нас сам на сам із бурею.

Випробування на міцність розпочалося. Ми опинилися в справжній битві з невгамовною силою, де навіть найменша помилка могла стати фатальною. Швидкість вітру, траєкторія піщаних потоків, показники потужності двигунів, і найголовніше — висота, все це Дакарі тримала під контролем. Її пальці ковзали по сенсорній панелі, коригуючи роботу стабілізаторів й двигунів вертикальної тяги.

— Шукаймо безпечне місце, ближче до схилу.

Шатл працював на межі своїх можливостей. Двигуни рвали повітря, прагнучи зберегти рівновагу.

— Дакарі, надто сильний вітер, — я стискала крісло, вдивляючись у дані з навігаційної системи. — Якщо ми опустимося занадто швидко, є ризик втратити контроль.

— Я маю посадити цю бляшанку! — відповіла вона, різко знижуючи потужність двигунів, щоб компенсувати черговий поштовх.

Нас добряче трухнуло кілька разів, перш ніж ми спустилися до каньйону. У вузькому просторі вітер був менш потужним, але все ще небезпечним. Щільний пісок зменшив видимість до мінімуму. Лідар безперервно сканував місцевість, видаючи тривожні звукові сигнали про небезпечну відстань до скель.

— Вітер змінює напрямок! — попередила я, слідкуючи за оновленими даними.

— Знаю, — коротко відповіла Дакарі, регулюючи роботу лівого двигуна. Її обличчя залишалося незворушним, однак тонка зморшка між бровами, вже давно втиснута в її риси, видавала напруження — розум працював на межі можливого.

Нарешті, корабель торкнувся поверхні з глухим стуком, і вібрація, подібна до удару молота по металу, прокотилася крізь усе судно. Амортизаційна система шасі взяла удар на себе, поглинаючи силу зіткнення. Ми приземлилися у вузькій ущелині.

— Шасі заблоковано… Невже… ми таки посадили цю бляшанку!? — Дакарі відпустила важелі, її руки тремтіли від напруги, залишаючи на консолі сліди вологих пальців. Вона витерла долоні об комбінезон, але це не допомогло — кожен рух здавався важким та втомленим.

— Що тепер? — запитала я, не зводячи погляду з ілюмінатора.

— Чекати… — обличчя матері, освітлене слабким миготінням моніторів, залишалося незворушним, хоча я знала, що її думки крутяться навколо одного: як довго ми тут пробудемо?

Стихія могла тривати години, а то й дні. Я вперто намагалася відновити зв’язок із зовнішнім світом. Рація видавала лише злісне сичання, що огортало голову важким, різким болем. І все ж я натискала знову і знову, в надії на диво, але відповіді не було.

“У разі аварії чи іншої позаштатної ситуації — допомоги годі чекати”, — ці слова звучали в моїй голові наче вирок. Ми були повністю ізольовані. Залишалося лише чекати.

— Сем, ти хотіла дізнатися, що таке “лабіринти ночі”? — несподівано запитала Дакарі, кладучи поряд шолом.

— Цю долину так називають. Розкажеш чому? — я зняла гарнітуру, повільно відкидаючи її в сторону. Руки все ще тремтіли від напруги.

— Ми маємо безліч часу. Судячи з усього ця буря на довго, — вона відстібнула пасок безпеки та вмостилася зручніше, поклавши ноги на панель управління.

— Я уважно слухаю, — взявши приклад з неї я теж сіла зручніше, а от ноги на панель управління ставити я не наважилась.

— Раніше тут була дослідницька база, де шукали поклади руди. Декілька марсоходів з екіпажами були в різних зонах долини, коли їх накрив буревій, — Дакарі підняла руку та почала показувати на віртуальні проєкції карти перед нами, розташовані на вітровому склі кабіни.

— Продовжуй, — я поглянула на обриси піщаної бурі.

— Ти знаєш, що зв’язок і навігація в цей час не працюють. Вони були змушені повертатися до бази наосліп. Негода тривала шість солярних днів. Коли все вщухло, Олімп направив рятувальну команду, — її голос звучав спокійно, але я помітила, як м'язи на її шиї напружуються. — На жаль було пізно. Вони загинули, блукаючи “лабіринтами ночі”.

— Всі загинули? — запитала я, серце стислося. Це питання звучало немов вирок.

— Так, усі… — Дакарі промовила це так тихо, що я ледь почула. Її погляд затримався на піску, що безжально гупав об лобове скло.

— Ти там була? Рятувальна місія…

Дакарі старанно приховала сльози, відвернувшись від мене. Я помітила, як вона стискає долоні, це була спроба зупинити натиск спогадів, які намагалися вирватися назовні. Відчуття розчарування і вини ледь-ледь проступали на її зморщеному чолі, створюючи невелику грудку навколо брів. Пальці ніжно доторкалися до її вуст, а потім, торкаючись горла, намагалися втримати слова, які бажали вирватися на волю. Ніколи раніше не бачила її такою вразливою. Вона на мить відкрила двері у своє минуле, про яке я нічого не знаю.

— Так… я була в рятувальній команді. Та було пізно… — пауза між словами підкреслила біль, який ховався за її поглядом, застиглим десь у порожнечі.

— Сподіваюся з нами такого не станеться, — я спробувала сказати щось та це виглядало жалюгідно.

— Якщо щось може піти не так, воно піде не так, — цитуючи Едварда Мерфі, мати в черговий раз проявила здатність тримати емоції під контролем. Вправно перетворюючи біль на сталеву міцність.

Спіріт наважився вилізти зі сховку. Тихенько м'явкнув, щоб нагадати про себе.

***

Світ розчинився у мареві. Атмосферна турбулентність стирала чіткість звуків, зливаючи їх у важкий, гнітючий гул. Скрегіт металу, посилений вітром, створював страхітливий хор, що лунав у кабіні, нагадуючи про брутальну міць Марса. Вібрації проймали кожен кутик корабля, переносячи свою енергію через сидіння та підлогу. Кіт, відчуваючи напругу, вистрибнув мені на коліна. Він тихо замуркотів, і цей звук, спокійний і м’який, створював відчуття безпеки. Рудий рятівник, вкотре нагадав, що навіть у найтемніші моменти є щось, що можна тримати в руках, що може заспокоїти.

Я дивувалася тому, як Дакарі сидить непохитно. Головного, що я намагаюся навчитися у матері — не піддаватися паніці, не дозволяти емоціям впливати на рішення. Та мушу визнати, що мені це вдається не завжди.

На годиннику 22:25. Сонце давно сховалося за обрій — на Марсі царювала ніч. Попри втому, сон не приходив.

— Щось я зголодніла! — буркнула я.

Спіріт, почувши, як вурчить мій шлунок, підняв вуха й уважно глянув на мене. Потім несподівано зістрибнув. Його лапи на мить роз'їхалися по гладкій підлозі, але він швидко відновив рівновагу й, піднявши хвіст трубою, рушив до сховку під моїм кріслом.

— Вибір у нас, м'яко кажучи, невеликий, — відповіла мати, піднімаючи кришку металевої коробки. Її пальці впевнено витягли кілька сірих пакетів, вміст яких досі лишався для мене загадкою.

— Виглядає так, ніби це вже їли, — я скептично скривилася, спостерігаючи, як мати розпаковує одну з порцій. Це було щось середнє між сірою пастою і розплавленим картоном.

— Гм-м… Я згодна з тим, що ти сказала. Та пахне воно краще, ніж виглядає, — Дакарі піднесла до свого носа їжу і запевнила мене, що цю суміш можна вживати. — Варіантів у нас немає, або ми це їмо, або… Залишимось голодними.

Я приречено взяла ложку й зачерпнула трохи маси, тримаючи її так, ніби вона могла вибухнути. Після короткої паузи я все ж запхала порцію до рота та скривилася ще сильніше.

— От, скажи мені, невже не можна створити щось смачніше?

— Навіщо? Якщо ти їси ось це, — мати демонстративно набрала повну ложку та піднесла до мого обличчя.

— Паскудство, — буркнула я, відчуваючи, як щось липне до зубів. Мене пересмикнуло, але я продовжувала жувати, переконуючи себе, що їжа не така вже й жахлива.

Кіт обурено нявкнув з-під крісла, підтримуючи моє невдоволення. Мати всміхнулася, але відповіла мовчанням. Тишу в кабіні порушував лише скрегіт металу, що шкрябав вуха, як наждачка. Від цих звуків моє тіло покрилося гусячою шкірою.

Я встала, витягнувши ноги, що затекли від вібрації. У кілька кроків дістала навушники з кишені куртки, знову плюхнулася на місце й увімкнула музику. Гучна, енергійна мелодія справно витісняла неприємні звуки. Вдих. Видих. Спокійно. Навіть якщо світ за стінами корабля божеволіє, тут, на кілька хвилин, я знайшла спокій.

Дакарі, закінчивши вечерю, підвелася й, легким жестом витерши руки об штани, пішла до капітанського містка записувати відео для бортового журналу. Я ж залишилась на місці, обертаючи між пальцями пластикову ложку, яку так і не поклала на стіл.

Мені бракувало сміливості. Боялася, що розмова про сни відкриє ящик Пандори. Дакарі теж це відчувала. Вона майстерно обходила цю тему: вигадувала різні нісенітниці та банальні відмовки. Сновидіння ставали реальнішими за саму реальність. Щоразу, прокидаючись, я відчувала тривогу. Приховані страхи рвалися на поверхню, а думки у голові, сплутані й хаотичні, нагадували бурю, яка лютувала зовні.

Корабель здавався майже живим у напівтемряві. Аварійне освітлення — слабке та уривчасте, кидало нечіткі тіні на стіни. Світлодіодні смужки на підлозі жевріли, наче розпечений попіл, повільно поглинаючи багряне світло, яке притягувало погляд до капітанського містка.

Я дочекалася, коли Дакарі завершить запис та підійшла ближче. Сівши поряд, я споглядала, як сяйво від панелі управління грало на її темній шкірі, а показники від циферблатів виблискували її у карих очах. Дослухала улюблений трек. І ось, цей ідеальний момент, щоб зіпсувати вечір. Зібравшись з духом, я запитала:

— Дакарі, розкажи мені, звідки я.

Її пальці завмерли над консоллю. Останній рух не закінчений, ніби думка про моє питання зупинила її посеред дії.

— Що? — запитання прозвучало так, ніби вона не хотіла його вимовляти.

— Звідки я? — цього разу повторила голосніше.

— З планети Земля. Що за дивне запитання? — мати повернула крісло, та здивовано глянула на мене.

— Земля, сиротинець, корабель, Марс. Тобі не здається дивним, що моя історія помістилася в чотири слова? — загинаючи пальці на лівій руці, я демонструвала невдоволення.

— А що тебе не влаштовує в цій історії? — Дакарі зморщила брови, намагаючись зрозуміти, до чого я хилю.

— Деталей не вистачає! Ти чудово знаєш про мої сни та чомусь змушуєш сприймати їх як звичайні кошмари. Але правда полягає в тому, що це зовсім не так. Вірно? — наголосила я на останньому слові.

— Кошмарні сни… Думаєш вони картають лише тебе? — раптово вираз її обличчя змінився, наче вона побачила примару.

— Наразі ми говоримо про мене. Не змінюй тему, — я вирішила не здаватися.

— Бісове ж ти дівчисько! Мушу визнати, ти вмієш підібрати момент, — мати вимкнула екран монітора різким рухом.

— Слухаю уважно!

— Гаразд… гаразд, — вмостившись зручніше, вона дала зрозуміти, що розмова буде довгою. — Як ти знаєш, я була поміж тих, хто проводив евакуацію з Землі. Наші кораблі стали ковчегами для багатьох, хто хотів летіти з нами.

— Хотів? — почувши це слово, я уточнила.

— Далеко не всі мали вибір… — важко зітхнувши, мати опустила голову та продовжила після короткої паузи. — Земля була приречена. Природні катаклізми, соціальний колапс, втрата влади… усе це перетворило планету на хаос. Колонія Олімп, під контролем TERRANOVA, взяла на себе управління Землею, але це лише підлило масла у вогонь. Люди не прийняли нову владу. Хаотичні сутички швидко переросли в повномасштабну війну.

Мати ковтнула повітря, намагаючись зібратися, й продовжила, трішки пришвидшивши темп, наче хотіла звільнитися від цього спогаду:

— Ми базувалися на базі NORD, неподалік північного полюса. Це була єдина безпечна зона. І ось одного дня… нам повідомили про групу людей, які відмовилася від евакуації. Отримавши наказ, ми попрямували за вказаними координатами та місія по перемовинах провалилася…

Я відчула, як моє серце завмерло в грудях. У той момент, коли Дакарі вимовила ці слова, все наче зупинилося. Мої сновидіння — це не просто сни. Це спогади, того жахливого дня. З кожним її словом кадри ставали чіткішими, і я опинилася в епіцентрі подій.

Бах! Вибухи, як удари молота, розривали повітря. Звуки стрілянини пронизували простір, викликаючи судоми. Пожежа поглинала укриття, створюючи стіну з пекучого диму. Люди бігали в розпачі, кричали й намагалися врятуватися з-під завалів. Поряд жінка, яка міцно мене обіймає. Намагаючись зменшити вплив страшних подій тихим голосом наспівує пісню. Загорнувши в простирадло, вона ховає за спиною дитину. Тканина просякла димом і стає важко дихати. Гучний звук врізався у мозок, змушуючи тіло скрутитися в клубок. У той момент, коли звуковий потік здався нескінченним, раптом настала тиша. Моторошно — тиша лякає ще більше. Важким тягарем мене притисло до підлоги. Кілька подихів в унісон зі мною, і я відчуваю, що її сила слабшає. Боячись втратити зв’язок з рідною людиною, я все сильніше стискаю руку.

Сьогодні стало очевидним, що та жінка була моєю матір’ю.

Дакарі побачила, як мої руки тремтять, а очі блищать від сліз. Вона мовчки простягнула склянку з водою. Зробивши пару ковтків, я запевнила її, що готова слухати далі.

У спогадах я бачила маленьку дівчинку, яка все сильніше притуляється до скелі з надією, що полум’я її не дістане. Беззахисна дитина, у самому пеклі, чекала на порятунок. Схлипуючи, вона наспівувала пісню:

“У море ідуть великі кораблі, де хвилі несуть їх у незвідані далі. На горизонті зустрінемось знов, щоб наповнити наші вітрила…”

Рудий колір волосся й смарагдові очі — я отримала у спадок від матері. Пісня, що безупинно звучала у моїй голові, стала порталом, що з'єднував минуле з теперішнім.

— Сем, ти як? — запитала Дакарі, тримаючи в руках склянку.

— Вона прикрила мене своїм тілом, а я не пам’ятаю, як її звали, — я затамувала подих, дивлячись в темряву.

— Фрея, — пошепки промовила мати.

— Що? — я різко повернула голову, — Звідки тобі відомо ім’я? — я кліпала очима, намагаючись стримати сльози, які так і рвались назовні.

— Твоя мати була дружиною одного із правителів північних земель. Під час евакуації вдалося забрати лише тебе. Що сталося з твоїми рідними… — мати опустила погляд, — Мені не відомо.

— Як це розуміти? — інформацію, яку я отримувала, шокувала мене все більше.

— Твій батько був лідером повстанців, — мати все сильніше стискала пусту склянку, її пальці побіліли від напруги.

Здалося, ніби хтось вдарив мене по голові.

— Ти серйозно? Як ти могла це приховувати стільки років? — мій голос затремтів від гніву та розчарування.

— Заради твого ж блага. Ти навіть не уявляєш, з чим маєш справу? Все, що я тобі розповідаю, ніхто не має знати. Ти просто сирота з планети Земля, і не більше, — нахилившись, тихо промовила Дакарі.

Вона ясно дала зрозуміти, що моє існування в ролі доньки повстанця є небезпечним. Стихія, що вирувала зовні була нічим у порівнянні з тим, що коїться зі мною. Прагнення дізнатися правду та розплутати сновидіння привели мене до більшої пастки. Я не просто звичайне руде дівчисько без минулого, а щось набагато більше!

— Я не готова була все це почути, — сказала я тихо, витираючи сльози.

— Ха. Дійсно? — мати поставила склянку на підлогу та фальшиво засміялася. — Натомість бажала почути, що ти дитя єдинорогів, чи ще більшу маячню? Ласкаво просимо у доросле життя, сонечко!

— Гаразд, як тобі вдалося приховати моє походження? — наперекір хвилюванням, я розпитувала далі.

Дакарі зітхнула та обвела поглядом кабіну, ніби шукаючи відповідь серед предметів, які нас оточували.

— Я збрехала командуванню, сказавши, що всі загинули. Натомість потайки сховала тебе на кораблі у камері схову. Через пару солів, коли ми повернулися до ковчега, я приєднала тебе до групи дітей, яких врятували… — мати зробила коротку паузу, — І ще я зістригла тобі волосся.

— Я не можу скласти до купи цей клятий пазл! Ти сказала, що місія була направлена на порятунок. На порятунок, а не вбивство! Чорт забирай…

— Доречне заперечення, — Дакарі відкинула спинку крісла та, постукуючи руками низ сидіння, збалансовувала свій емоційний стан. — Ми нічого не знали. Як виявилося пожежа, яку ти пам'ятаєш, це наслідки обстрілів сховища повстанців. Чомусь TERRANOVA прийняли рішення ліквідувати усіх, хто був проти них. На жаль… історія людства завжди пронизана кров’ю.

— А врятовані діти звідки? — я з важкістю тримаю розум холодним, щоб ставити поетапні запитання. Але руки, які я притисла до стегон ще дужче тремтіли.

— Перевіреної інформації немає, — її голос став низьким, і мати втупилася в підлогу, — Казали, що правління просто потребувало молодого генофонду. Тому… їм пощастило.

— Це жахливо! — я не стримала сліз. Прісний присмак невідомості перемішався зі смаком солоного болю. Вмить світ, який я бачила ідеальним, показав своє істинне обличчя.

Дакарі мовчки підійшла, і, не видавши ані звуку, опустилася на коліна. Її руки обвили мої долоні, стискаючи їх так сильно, що я відчула пульсацію її крові. Ми дихали разом, подих за подихом, ніби втрачаючи себе в цей момент, де час став ілюзією, що розтанула у безмежжі.

“Хто я тепер?” — мій внутрішній крик став криком універсуму, що лунає в безмежному просторі. Ненависть, що виринала з темних глибин, була такою потужною, що стала майже матеріальною. І тут я зрозуміла, що мій холодний розум несе на собі вінець підвладності емоціям. Я вирішила вийти за межі цього стану, вирішити головоломку, яку створили ті трагічні події. Виплеснувши напливи ненависті, я відчула глибокий струмінь рішучості.

— Обіцяй мені, що твоє минуле буде поховане під товщею піску, — мати вкотре наголосила про небезпеку.

— Ти гадаєш, я здатна на помсту? — мій голос зривався, намагаючись стримати потік емоцій.

В її очах замість звичного спокою я побачила тривогу. Вона чудово знала, що шлях, який я обрала, є небезпечним.

— Силу, яка відчувається в тобі, я не здатна приборкати, — її слова були сповнені усвідомлення власної безпорадності.

— Я чекала від тебе іншої відповіді, — я прошепотіла, намагаючись побачити хоч тінь заперечення в її погляді.

— Ні, — відповіла вона без вагань. — Ти чудово знаєш, що мої перестороги не зупинять тебе. Проте, пам’ятай: помста завжди кривава… вона завжди забирає більше, ніж ти готова віддати.

Обійнявши матір, я спробувала подолати внутрішню турбулентність та утримати рівновагу, щоб якось збалансувати почуття. На диво, Дакарі не відштовхнула мене, а притисла ще сильніше. Я нарешті отримала такий довгоочікуваний прояв любові.

Мати гладила мене по спині, намагаючись заспокоїти. Мене пронизувало електричним струмом від її дотиків. Не знаю, можливо вона жалкує, що розповіла правду. Та шляху назад немає.

Я сперлася на холодну консоль. Її гладка поверхня ледь вловимо вібрувала під моїми долонями, нагадуючи про бурю, що вирувала зовні. У спробі приборкати вихор емоцій, я глибоко вдихнула та почала наспівувати пісню матері, ледве розкриваючи губи:

“У море ідуть великі кораблі, де хвилі несуть їх у незвідані далі.

На горизонті зустрінемось знов, щоб наповнити наші вітрила…”