У глибокому просторі космосу розкинулася армада кораблів. Темрява вдало маскувала їх контури, єдине, що їх видавало, це сигнали навігаційних систем. Глибоке чорне небо створювало ілюзію безмежності, де час і простір зливалися в єдиний континуум. Марс залишився позаду. Після довгої подорожі кораблі наблизилися до Землі.

Ковчеги ARKA не є придатними для посадки на поверхню планети, тому базуючись на орбіті, вони перейшли в режим очікування. Їх розміри та будова вражали. Кожен корабель довжиною близько двох тисяч футів мав форму, яка нагадувала довгий циліндр, згладжений на полюсах для кращого розподілу внутрішнього простору. Проєктування ковчегів враховує можливість ефективної евакуації людей та тривалого перебування. Основна консоль керування розташована в центральній частині, що забезпечує повний контроль за всіма системами. Кожне судно має екіпаж на чолі з капітаном. Однак технічне керівництво космічними кораблями здійснює потужний штучний інтелект, який здатен забезпечувати оптимальну роботу всіх систем й приймати важливі рішення на основі аналізу великої кількості даних.

Відкривши шлюзи з лівого борту, ARKA були готові до запуску транспортних шатлів. Декілька годин очікування нарешті завершилися, коли від центру управління надійшов дозвіл. Пролунав гучний сигнал — шатли один за одним виринали з лона ковчегів, залишаючи яскравий слід за собою. Кожна група зайняла свій рубіж. Відстань майже у тисячу футів з планетою Земля стрімко скорочувалась.

З кабіни шатлів пілоти спостерігали потужні зміни, крізь які планета Земля проходила останні роки. Масивні хмарні маси пульсували статичними зарядами, відкриваючи місцями вид на вогняні смуги лави, що повільно зливалися з масою океанів, піднімаючи стовпи пари. Вулканічні блискавки пронизували атмосферу, розсікаючи морок яскравими синьо-фіолетовими викидами енергії. Ця планета досі жива.

І ось, за кілька хвилин відбувся процес входження в щільний шар атмосфери. Гуркіт та разюча турбулентність показали, що Земля відгукується на повернення своїх дітей. Здавалося, все йшло за планом, та раптом на третьому рубежі один з шатлів зазнав потужних ударів блискавки. Стихійна сила розряду раз за разом пронизувала корабель, обпалюючи електроніку і змушувала системи відмовляти. Він втратив керування, й почав нестабільно обертатися. Спалахи вогню пронизували кабіну, створюючи рухливі іскри та плями диму. Командний екран блимав червоними попередженнями, а тривожні сигнали переривали один одного, заповнюючи простір звуків паніки та хаосу. Автоматичні системи боролися за відновлення контролю.

— Центр, у нас проблеми! Ми втрачаємо висоту! — крізь шуми перешкод перший пілот намагався подати сигнал катастрофи.

— Розумію, Шатл— 3. Ми слідкуємо за вашою траєкторією. Спробуйте зробити все можливе, щоб зменшити удар при падінні. Ми віримо у вас, — відповів монотонно командний центр.

— Ми намагаємося, але... щось не так... зі штурвалом... О, Боже! — панічно прозвучав голос пілота.

— Шатл— 3? Шатл— 3, як чуєте? Повторюю! Як чутно? — ще одна спроба відновити зв’язок.

— Це кінець! Ми падаємо… — крики пілотів прорізали ефір, але наступний звук був ще жахливішим.

Зв’язок обірвався. Затамувавши подих, усі присутні в командному центрі перейнялися мовчазним тремтінням, душі їх висловлювали молитви без слів. На великих моніторах всі спостерігали, як Шатл-3 стрімко летить донизу. Здавалося, що глухий гуркіт розриває нутро, коли шатл зіткнувся з поверхнею Землі. Величезна сила удару розколола корабель на частини. Потужний вибух. Місце падіння вкрилося димом та полум'ям. Серця команди звірячо стиснулись від болю. Але куди сильніше боліли ті, що вибухнули разом із шатлом. Звук цього страшного зіткнення рознісся навколо, мов печальний стогін.

Після миттєвостей розпачу командний центр взявся до дії. Усі члени екіпажу повернулися до своїх обов'язків, з поглядом, сповненим впевненості, що навіть така жахлива аварія не здатна їх зупинити. Пріоритет місії — евакуація людей.

Капітанський місток — це єдине місце, де зупинився час. Тендітна фігура капітана Юкі Лін, відображалася у скляних панелях. Вона пильно вдивлялася в простору пустку, а в її голові лунали останні слова пілотів: "Це кінець! Ми падаємо…"

Шатл, що зазнав аварії, перебував під її егідою. Для збереження емоційної стійкості Лін поклала руку на холодну електронну панель. Біль в районі грудної клітки стискає все сильніше. Важко ковтнувши, вона відчула, як пульсуюча кров розганяється по венах на її білосніжній шиї.

— Капітане, Лін! Направити на місце авіатрощі рятувальників? — підійшовши ближче, запитав підлеглий.

— В цьому немає потреби, — відповіла Юкі Лін. Вона розуміла, що після такого падіння ніхто не вижив.

— Зрозумів… — підлеглий стояв поряд та чекав подальших вказівок.

— Продовжуємо працювати. Мені потрібні дані від кожного шатла, — Юкі Лін знову поглянула на рефлексію своєї фігури в скляних панелях.

— Гаразд. За пару хвилин надішлемо інформацію на центральний сервер, — підлеглий попрямував на своє робоче місце.

Серед темряви безкрайнього неба виднілися яскраві спалахи — один за одним шатли уповільнились на шляху до районів північних земель.

Посадкові смуги, що розташовані на базі NORD, готові прийняти евакуаційні судна. Координати введені в бортові комп'ютери, і всі системи перевірені, щоб гарантувати успішну посадку. Проте густий туман, що виник через активність вулканів, створив складні умови для пілотів, і їм доведеться застосувати усю майстерність. Кожен маневр розраховувався до найменших деталей, і кожна секунда стала критично важливою. Ніхто не бажав приєднуватися до списку пілотів, які загинули цього дня в результаті аварії.

Розпочато виконання керованого спуску і наближення до обраної посадкової смуги. Гуркіт реактивних двигунів розрізав густе повітря. В кабіні пілотів тишу порушувало лише ледь чутне журчання приладів. Амортизація вдало спрацювала не у всіх, деякі борти добряче відчули контакт при приземленні. Один з етапів пройдено успішно.

Половина бортів попрямували до ангарів для завантаження необхідних ресурсів для транспортування. Це останній запланований візит на Землю, тому всі працювали максимально злагоджено. Через токсичність атмосфери на Землі працівники змушені носити захисні костюми.

Контейнери, наповнені насінням зернових, чекали черги на завантаження. Маленькі транспортні машини виконували складні маневри великогабаритними ємностями, майстерно паркуючи їх всередині шатлів. Роботи-вантажники кріпили контейнери тросами для надійності транспортування. Ще одним безцінним ресурсом для життя на ковчегах є вода. Металеві цистерни з нержавіючої сталі виблискували під світлом прожекторів, наповнені дорогоцінною рідиною. Всі місткості з рідинами ретельно перевірялися на герметичність щоб уникнути розливу води в нуль-гравітаційному стані. Все працювало, як налагоджений годинний механізм.

А на протилежній стороні бази шатли, призначені для евакуації населення, проходили останні підготовчі процеси. Серед пасажирів були й ті, хто важко сприймав ідею залишити планету, яка багато років була їхнім домом. На одній із лав сиділа пара похилого віку, тримаючи в руках фото з зображенням будинку. Їхній дім на березі океану був місцем, де вони прожили багато років щасливого життя. Він був свідком їхнього кохання, зростання родини та найрізноманітніших подій. Подих океану, шум води, і ті незабутні миті, коли вони разом дивилися на заходи сонця, всі ці спогади були неоціненним скарбом у їхній пам'яті. Спільно тримаючи світлину, вони обіймають один одного. На них, як і на інших пасажирів, чекала фантастична подорож, та ці двоє розуміли, що для них це фінал.

На ковчегах панувала напружена робоча атмосфера, і всі були налаштовані на зустріч шатлів з ресурсами та пасажирами. Проведені останні підготовчі процеси для того, щоб забезпечити максимальну ефективність місії.

— Капітане, Лін! Прошу вас вислухати мене, — один з операторів зв'язкового центру несподівано підбіг, наполохавши всіх.

— Щось сталося? — поглянувши на оператора, запитала Лін.

— Я маю перевірені дані. І вони вам не сподобаються, — тримаючи в руках планшет, він протягнув його до рук капітана.

Юкі Лін мовчки взяла гаджет. Гортаючи пальцями по екрану читала звіт. Судячи з її виразу обличчя, та як вона звела брови, інформація була не з приємних.

— Малаті, ти впевнений? — капітан глянула на нашивку, щоб згадати ім’я підлеглого.

— Я перевірив дані декілька разів, — підтвердив Малаті.

— Гаразд. Мені потрібна хвилина.

Капітан відклала планшет, повернулася обличчям до команди та пильно вдивлялася кожному по черзі в очі. Потім вона ввела координати в систему NAUTA, чекаючи від штучного інтелекту підтвердження розташування бази, яку було виявлено за зашифрованим радіосигналом. Вона сподівалася, що це виявиться помилкою. Адже, підтвердження того, що на Землі існує осередок людей, які змогли уникнути масштабної катастрофи, вірогідно спричинить проблеми, до яких ніхто не був готовий.

Штучний інтелект завершив аналіз супутникових знімків, виконавши пошук і обробку даних протягом останнього місяця. Результати аналізу підтвердили наявність додаткової бази. Інформація про рух на цих територіях стала доступною на робочому столі капітана. Лін відірвала погляд від екрана й звернулася до команди:

— Екіпаж, увага! Оголошую збори за п’ятнадцять хвилин!

Ніхто не розумів причин несподіваного мітингу. Юкі Лін поспіхом попрямувала до особистого кабінету, щоб зв’язатися з TERRANOVA. Увімкнувши відеозв’язок, вона чекала з'єднання. В цей момент вона відчула себе на межі, не знаючи, як інформацію, яку вона має повідомити, сприймуть члени верховного правління Марсу. Вона стисла руки так, що нігті врізалися у шкіру.

Відбулася зміна із шуму на чітке зображення і на екрані з'явилися обличчя верховного правителя Акіри та інших членів правління.

— Вітання верховному правителю! — склавши перед собою долоні, Юкі похилила голову в знак привітання й розпочала розмову.

— Уважно слухаю, капітане Лін. Сподіваюся, що конференція варта нашого часу? — Акіра, опустивши рукою окуляри на носа, чекав на звіт.

— Ми маємо дані, підтвердженні супутниковими знімками, що крім бази NORD, існує осередок групи людей, кількість яких нами не визначена. — Юкі продовжувала доповідь, виводячи на головний екран координати знайденої бази.

— Ви стверджуєте, що там є люди? — запитав один із членів правління, уважно розглядаючи супутникові знімки.

— Надсилаю вам перехоплені записи з бази.

— А це вже цікаво! — піднявши вище окуляри, правитель зацікавився наданою інформацією. — Що ви пропонуєте, капітане?

— Пропоную спершу направити дрони-розвідники, — Юкі не очікувала, що право вибору нададуть їй.

— Це дозволить здійснити неконтактну розвідку і з'ясувати більше про невідому групу, яка перебуває в зоні бази, — один за одним члени правління погодилися з пропозицією Юкі.

— А чи не буде це марною тратою часу? Ви розумієте, що це спричиняє затримку місії, капітане! — Акіра відмовився прийняти думки інших членів правління.

— Я усвідомлюю це і готова взяти відповідальність за можливі ризики. Ми зобов’язані надати право евакуації, — Лін поклала руку на праве плече, демонструючи рішучість.

— Ви доволі наївна для своєї посади, капітане Лін! — піднявши тон, наголосив Акіра. — Які гарантії, що ця група не є ворожою і контакт з нею не призведе до трагічних наслідків?

— Тому я прошу, надати дозвіл на застосування дронів, — капітан вирішила переконати TERRANOVA у правоті своїх дій. — Ми рятуємо життя заради життя!

— Якщо ви берете на себе відповідальність, тоді отримуєте дозвіл, — нахилившись до екрана, Акіра додав. — За кожен провал відповідатимете безпосередньо ви, капітане Лін!

Юкі слухала, як її серце гарцює в грудній клітці. Від хвилювання на порцеляновій шкірі розквіт рум'янець. Вона відчувала пульсуючий потік емоцій, який виривався на поверхню з кожним подихом. Та вона гідно вирішила прийняти ризики та зробити те, що, за її переконанням є правильним. Зважаючи на те, що кожна мить має вагу золота, то витрачати час на роздуми безглуздо. Піднявшись з крісла, капітан попрямувала до зали.

— Екіпаж! — стукаючи пальцем по мікрофону, Юкі Лін привернула увагу підлеглих. — Прошу вивести супутникові зображення на головний екран.

— Готово, капітане! — відповів помічник Малаті.

— Ми отримали інформацію про наявність раніше невідомої бази, де перебувають люди, — Лін відвела погляд від екрану і знову звернулася до команди. — Ми маємо два варіанти. Перший: ми ігноруємо і продовжуємо місію, як заплановано. Другий: ми відправляємо дрони та залежно від розвитку подій реагуємо на них відповідно.

— Яке рішення прийняли ви, капітане? — запитав один з присутніх.

— Офіційний дозвіл на розвідку отримано. Я не пробачу собі, знаючи, що ми залишили частину людей помирати, — глянувши ще раз на екран, Юкі уявила собі усіх тих, хто там перебуває.

— Ми з вами, капітане Лін! — вигукнули підлеглі, виявляючи свою відданість і готовність виконати завдання.

— Тоді не будемо гаяти час. До роботи! — Юкі непомітно посміхнулася, радіючи підтримці. Вона знала, що її команда вміє діяти разом і вирішувати навіть найскладніші завдання.

— З’єднати з базою NORD? — запитав підлеглий.

— Так. І відправ для них інформацію, яку ми маємо. — підтвердила капітан.

Необхідні дані були надані керівним групам, які брали участь у цій місії. Командири інших ковчегів запропонували максимально взяти на себе евакуацію населення з бази NORD. Юкі Лін вивчила всі фактори та ризики, пов'язані з цим завданням, й прийняла рішення залишити ковчег ARKA 1 як резервний для евакуації людей з невідомої бази.

Дрони розвідники RQ-4 були напоготові. Юкі Лін стояла на командному містку і відчувала, як напруга в повітрі зростає з кожною секундою. В цю мить її рішення впливає на долю тих, хто перебуває на невідомій базі. Але вона вірила в правильність свого вибору.

***

На годиннику майже шоста. Темрява повільно відступала, поступаючись ранковому сяйву. Густий туман ховав в молочно-білому мороці навколишній світ. Серед цієї млявої аури час наче спинився. Лише вітер інколи торкаючись обшивки ангарів, створював металевий скрегіт, що розносився глухим гуркотом по території бази. Перші промені запалювали небосхил рожевими та помаранчевими смугами, створюючи оптичний ефект злиття неба та землі. Проте ця природна краса була лише фоном для чогось більшого.

Група дронів рухалась з точністю хронометра за вказаними координатами. Вони безшумно розсікали щільний шар атмосфери, вдало маскуючись у хмарних покривах. Координаційний центр продовжував активну розвідку визначеної території, яка розташовувалася за тисячі кілометрів на захід від бази NORD. Оператори, затамувавши подих, чекали на появу зображення, яке розкриє наявність секретної бази.

— Агов, народ! Здається у нас гості… — помітивши на радарі невизначені об’єкти, сказав вартовий.

— Ти впевнений? — підійшовши до спостережного пункту, Даррад звівши брови разом, дивився на позначки, що рухалися в їх бік.

— У вас ще є сумніви? — запитав вартовий.

— Довго ж вони нас шукали! — Даррад поправив строп, упевнився що зброя на місці та готова до застосування.

— Судячи з усього це дрони-розвідники, — уточнив другий підлеглий, глянувши на командувача.

— Не важливо що це, хлопче. Вмикаємо режим радіомовчання та робимо усе, щоб нас не помітили, — Даррад наказав усім іти в укриття.

Пролунав ледь чутний сигнал тривоги. Люди поспіхом попрямували до укриття, яке було розташоване у підніжжі однієї з гір. Колишня військова база знаходилась у важкодоступному районі. Природа та інтенсивні кліматичні події допомогли замаскувати це місце. Брудний сніг, змішаний з вулканічним попелом, створював ідеальний камуфляж. Металеві каркаси ангарів і споруд давно стали жертвами іржі під впливом вітрів та дощів. Мох та лишайники вростали наскрізь, створюючи атмосферу безжиттєвого простору. Часом вітер намагався оживити цю апокаліптичну картину, завиваючи пісню смути. Без людей все виглядало мертвим.

Масивні металеві двері з гуркотом зачинилися, сигналізуючи про свою надійність й непроникність. Всередині середовище кардинально відрізнялася від зовнішнього світу. Скеляста печера виглядала, як ідеальний прихисток. За стінами цього бастіону можна перечекати буревії, сезони кислотних дощів та інші природні катаклізми, а сьогодні – сховатися від загроз зовнішнього світу. Останній форпост людства мляво освітлювався ліхтарями. Блимаючи від перепаду напруги, разом із синьо-зеленими відблисками кришталевої води, вони малювали на стінах рухливі сонячні зайчики.

Час ніби загубився, блукаючи серед печер. Монітори сигналізували індикаторами, вказуючи на позиції ворожих дронів. Даррад зосереджено спостерігав за кожною позначкою на радарі, а його рука розгортала карту перед собою. Очі чоловіка світилися, як два яскраві факели серед темряви невизначеності. Безліч варіантів подій розгорталися у його голові, які боролися одна з одною, мов дикі звірі, у пошуках оптимального рішення. І ніхто, крім нього самого, не міг уявити, які таємниці ховалися в його душі. Скульптурні контури обличчя вдало маскували його внутрішню напругу. Почувши кроки позаду, він не відразу звернув увагу на присутність іншої особи на містку. Але коли маленька долоня злегка доторкнулася до його руки, він миттєво змінив грізний вираз на обличчі на лагідну усмішку.

— Що ти тут робиш, моя пташко? — присівши поряд з дитиною, запитав Даррад.

— Я прийшла рятувати тебе! — міцно тримаючи в руках дерев’яний меч, голосно промовила дівчинка.

— Від кого ти будеш рятувати татка? — поправляючи волосся донечці, уточнив батько.

— Від злих піратів! — ще голосніше вигукнула малеча, а її дзвінкий голос рознісся луною по печері.

— Яка ти хоробра у мене, — взявши на руки дівчинку, Даррад притиснув її до грудей. — Мама знову читала перед сном історії про піратів?

— Так. Але Бран сказав, що це вигадки для таких маленьких дівчаток, як я, — вказуючи пальцем на хлопчиська, продовжила малеча.

— Невже він таке сказав? — уточнив батько.

— Саме так і сказав, — вона ніжно пригорнулася до татка.

— Можеш передати своєму другу, що пірати таки існують, — пошепки сказав Даррад, погладивши її волосся. — Тому ви повинні сидіти тихо.

Донька кивнула головою, ніби розуміючи всю серйозність ситуації. Вона піднесла палець до рота, щоб показати, що вони будуть мовчати. Даррад не відводив очей від монітора, тримаючи на руках найцінніший скарб свого життя. Поклавши руку на її спинку, він намагався передати безмежну любов та закарбувати цей момент у своїй пам’яті.

— Тихо… — побачивши, що дитина засинає, мати підійшла, щоб забрати її.

— Вона майже спить, — пошепки додав Даррад, обережно передаючи доньку дружині.

— Не будемо вам заважати, — жінка поцілувала чоловіка у вуста.

— Фреє!

— Так, коханий… — не відводячи погляду від його темних очей, сказала вона.

— Все буде добре, — полянувши на родину, промовив чоловік.

Для рідних це було ствердженням того, що їм гарантовано захист. Але у голові чоловіка це радше було питання.

Рухаючись низько над землею, дрони перетнули рубіж. Обладнані звуковими та інфрачервоними сенсорами, вони детально сканували базу повстанців, збираючи інформацію та передаючи її для операторів.

— Командувач, розвідники над нами! — вказавши рукою на камери спостереження, промовив підлеглий.

— Спостерігаємо… — сівши перед моніторами, Даррад зігнув руки перед собою, утворюючи підставку для масивного підборіддя.

Чоловік на мить уявив, що він один з тих дронів, які літають над їхнім сховищем. Його уява повільно прокручувала зображення території, перевіряючи кожен куток, щоб переконатися, що жодна деталь не видасть їх присутність. Сьогодні погода була на їхньому боці, утворивши в ущелині щільну завісу з туману.

— Вони нічого не бачать? — в кінці містка почулося питання.

— Рано радіти. Якщо вони знають наше місцезнаходження, вони прийдуть. Це лише питання часу. — Даррад дав зрозуміти, що не варто втрачати пильність.

Піднявшись рішуче з крісла, лідер подався до краю командного містка. Міцні чоловічі руки торкнулися вологих поручнів, а холодна поверхня металу спокійно погасила його внутрішній вогонь. Його військова форма, зношена тривалою працею, надавала йому ще більше мужності. Стукіт важким черевиком, який віддзеркалював ритм його серцебиття в ударах об металеву підлогу, звучав як барабан військового маршу. Даррад зафіксував мить, як його кохана бережно накриває ковдрою дітей. Тьмяні ліхтарі, що висіли позаду, дарували її рудому волоссю світло. Здавалося, що воно палає, обіймаючи її тонку шию. Інтуїтивно відчувши на собі погляд коханого, Фрея підняла голову. Крізь темряву печер линули думки, переплітаючись у щось феєричне. Відчуття, емоції, і те, що вони почували одне до одного, передавалося без слів.

Паралельно цьому оператори координаційного центру напружено слідкували за кожним квадратом території. Пронизуючи густий туман високотехнологічними камерами, один з операторів звернув свою увагу на температурні коливання, які яскраво свідчили про наявність джерела тепла, пульсуючи на екрані. Його серце забилося швидше, а руки затремтіли від збудження. Щоб краще впевнитися, він вирішив виконати ще один оберт дроном. Повторно навів камеру на місце, де відбувалися теплові зміни.

— Є контакт! — вигукнув він.

Зв'язок між базою NORD та ковчегом ARKA 1 був налагоджений настільки добре, що дозволяв спостерігати за подіями в реальному часі. Усі були підготовлені до негайної реакції.

— Щось знайшли? — поспіхом випивши склянку води, Юкі Лін підійшла ближче до моніторів.

— У нас є підтвердження присутності людей у ​​західній частині, — на екрані з'явилося зображення Віго, командира NORD, яка після перевірки даних приєдналася до розмови.

— Будь ласка, передайте керування дроном для остаточної перевірки, — Лін вирішила впевнитися в усьому особисто.

— Хвилину. Ми налаштуємо зв'язок і надамо вам доступ до RQ-4/22, — віддавши команду для налаштування, Віго попрямувала до операторів.

Юкі Лін повільно опустилася в комфортне крісло — одягнула окуляри, які стали вікном у світ розвідки. За кілька секунд зображення з'явилося перед її очима. Під пальцями відчувався важіль пульта, натиснувши його, вона відновила керування. Імерсивний ефект був настільки потужним, що вона відчувала кожен рух вітру і навіть пульсуючі теплові спалахи. Облетівши базу кілька разів, Юкі рішуче направила апарат до скелі. Величезні металеві ворота вабили зазирнути всередину. Її внутрішня впевненість стверджувала, що вони на вірному шляху.

— Ми їх знайшли, — знявши окуляри, Юкі поклала їх перед собою. Відкинувши спинку крісла, вона підняла голову вверх і зафіксувала свій погляд на стелі. Думки влаштували справжній гладіаторський бій у її голові. Кожна думка боролася за своє місце, прагнучи відшукати правильне рішення.

— Капітане Лін, — невпевнено звернувся помічник.

— Так, — вставши з крісла, Лін дала зрозуміти, що готова до наступних дій.

— Ми чекаємо наказів, капітане! — помічник похиливши голову перед капітаном, показав готовність виконувати подальші розпорядження.

— Перед нами усіма найважливіша частина операції – втручання. Відповідальність за її ефективність покладена на мене. Отож, на правах капітана ARKA 1, я передаю керування ковчегом та координацією дій екіпажем своєму заступнику — Джонатану.

— А якщо я не згоден з вашим рішенням, капітане? — зафіксувавши свій погляд на Лін, заперечив заступник.

— Накази не обговорюють, а виконують! Підійдіть до мене, Джонатане, — враз її голос зазвучав грізно, хоча він ніяк не асоціювався з її тендітною статурою.

— Вибачте, капітане! — за кілька секунд заступник стояв перед нею.

— Тепер ви капітан ARKA 1, Джонатане, — знявши з правого плеча шеврон, Юкі передала його для нового керівника.

— Так, мем! — він міцно стис емблему в руці.

— Капітане Джонатан… — зробивши два кроки назад, вона впевнено дивиться йому в очі.

— Але це ж не назавжди? — тихо запитав він, злегка примруживши очі.

— Прохання підготувати шатл. Я лечу на базу, — вона залишила попереднє питання без відповіді, концентруючись на подальших діях.

Поспіхом спустившись з капітанського містка, Лін попрямувала до місця запуску. Її темно-синя уніформа блищала відблисками навколишнього світла від стін та приладів. Величний коридор нескінченно простягався перед нею, немов символізуючи безмежні можливості. Екіпаж ковчега мовчазно спостерігав, не відводячи погляд від тендітної постаті. Хоча вирази облич були наповнені повагою та відданістю, ледь помітна нерішучість проявлялася в очах підлеглих. Вони були готові на все заради успіху місії, але в той же час відчували тривогу за безпеку Лін.

Металеві двері віддзеркалювали силует, намагаючись зафіксувати цей неповторний момент. Мимоволі Юкі Лін натисла невірну кнопку на панелі виклику, як наслідок ліфт промчав повз, не зупинившись. Вочевидь ковчег не хотів відпускати свого капітана. З другої спроби вона влучно натиснула потрібну кнопку.

— Капітане Лін! — голос Малаті пролунав з кінця коридору.

Не розуміючи поспіху свого підлеглого, Лін стояла нерухомо, стискаючи рукою край уніформи. За кілька секунд двері відчинилися запрошуючи її зайти всередину. Впевнено крокуючи, вона ледь зуміла уникнути зіткнення з Малаті, який залетів на шаленій швидкості до кабіни. Спершись об стінку, він намагався віддихатися та продовжити розмову.

— Малаті, щось сталося? — відскочив у куток, схвильовано спитала Лін.

— Хвилинку… Капітане, — він вирівняв спину та продовжив. — Візьміть мене з собою.

— Навіщо?

— Для захисту! — впевнено сказав підлеглий, поглядом закликаючи до розуміння.

— Дякую. Але це мій вибір, — підійшовши ближче, Юкі несподівано обійняла чоловіка, відчуваючи підтримку в його теплих обіймах.

— Але…

— Ніяких але! — заперечила Лін, трохи відсторонюючись, та залишаючи свою руку на плечі Малаті. — Я ціную твою вірність, тому ти залишаєшся на кораблі.

— Вибачте за спонтанність моїх дій, — Малаті був розчарованим відмовою капітана.

Ліфт продовжував рухатися вгору. Сталева конструкція, що оточувала пасажирів, створювала відчуття ізоляції від зовнішнього світу. Малаті розумів, що шлях капітана хоча й відважний, але повний небезпек та викликів. Його відданість була непохитною, і він відчував, що здатний на більше. А з іншого боку стояла Юкі Лін — дівчина з надзвичайною силою характеру, яка не бажає визнавати свою слабкість та знімати вінець впевненості та лідерства.

Вона ще раз подякувала підлеглому та попросила повернутися на своє робоче місце. Малаті, склавши руки навхрест перед собою, як робили предки його народу, віддав шану своєму капітану.

Перевіривши герметичність свого костюма, Лін стояла перед величезним ілюмінатором, де виднілася Земля. Ця планета водночас захоплювала та лякала її. Приклавши руку до холодного скла, вона уявила, як пульсує це дивовижне космічне тіло. Земля, вбрана в тінь вічної ночі, створювала враження неймовірної величі.

***

Шасі торкнулися земної поверхні, добряче трухнувши судно. Свист коліс по слизькій бетонній поверхні пройшовся вібрацією крізь міцну металеву обшивку. Пробивши стіну густого мороку, повільно визирнув ніс шатла, освітлюючи перед собою територію летовища.

Вимкнувши двигуни, пілот Дакарі продовжила зв’язок з наземним командним центром, підтвердивши успішне приземлення. Її робота на сьогодні не закінчилася — необхідно провести контрольну перевірку всіх систем та дочекатися повторної заправки. Невдовзі трап був приєднаний до головної кабіни. Глухий механічний звук гідравлічних систем сигналізував про відкриття шлюзових дверей. Юкі Лін стояла у тамбурі, намагаючись дихати повільніше. Цей момент був особливо бентежний для молодої дівчини, яка народилася на Марсі. Її чекав новий світ, повний викликів та небезпек.

Кожен крок був невпевнений та важкий, а незрозуміла судома пронизувала м’язи. Підошва черевика торкнулася бетонної поверхні — це був перший дотик до іншої планети. Юкі Лін стояла на летовищі, намагаючись крізь сірий туман розгледіти контури навколишнього світу. Інтуїтивно провівши рукою по склу захисного шолома, увімкнула спотлайт для додаткового освітлення перед собою. Потужний промінь розширив радіус огляду і вона побачила, що до неї наближається постать. Трішки шкутильгаючи, Віго намагалася йти впевнено назустріч Лін.

— Ласкаво просимо на базу NORD, капітане Лін! — першою привіталася Віго, махнувши рукою.

— Дякую. Уточнення — на планету Земля.

— І як відчуття? — запитала командувач.

— Змішані, — коротко відповіла Лін.

— Адаптація зазвичай проходить дві доби. Я відведу вас до житлових модулів, ми все підготували. Відпочинок вам не завадить, — турбуючись про стан гості, продовжила Віго.

— Я тут не для відпочинку, — повернувши голову, відповіла Лін. Крізь шолом вона дивилася на жінку втомленими очима, демонструючи непохитність.

— Тоді повертаємо праворуч, капітане! — показавши рукою напрямок, Віго не стала сперечатися щодо доцільності відпочинку.

— TERRANOVA не буде чекати, поки я спатиму. Сон для нас — це розкіш, чи не так? — продовжувала Лін.

— Я з вами цілком згодна, — фільтри захисної маски закривали посмішку Віго, лишень ледь помітні зморшки, навколо очей, свідчили про зміну її міміки.

Найголовніша частина місії завершена: жителі NORD та наявні ресурси знаходилися на ковчегах. Довгі коридори бази, які раніше були наповнені рухом, сьогодні дихали пусткою. Гіпнотичні перепади світла додавали ще більшої порожнечі. Гул вентиляційних систем ніби писав останню симфонію, яка розносилась луною, торкаючись холодних бетонних стін. Невидимі струмені повітря несли в собі історії та спогади про ті часи, коли це місце пульсувало життям.

Знявши захисний шолом, Лін жадібно втягувала ніздрями прохолодне повітря. Суміш запахів вологого бетону, пилу та слабкого присмаку металу проникла в її легені, викликавши несподіваний кашель. Спершись рукою об стіну, вона запевнила Віго, що з нею все гаразд. Це була лише миттєва реакція на сторонні подразники. Заспокоївши своє дихання, погляд Лін зупинився на написі, який було нанесено чорною фарбою на частину стіни: “Майбутнє наших нащадків у наших руках!” Ця фраза тепер здається іронічною, але вона залишиться вічним нагадуванням про помилки людства.

Частина команди згодилися продовжити місію. Зв'язковий центр, надсилаючи сигнал, напружено очікував відповіді з невідомої бази. Монотонну роботу несподівано перервав тривожний звук, який прокотився вздовж нескінченних коридорів. Сирена та світлові датчики свідчили про активність земної кори — розпочався землетрус. Монолітні стіни загули від напруження, їх стогін пройшовся по всьому тілу, залишаючи доволі неприємне відчуття тривоги у всіх присутніх. Миготіння від перепаду напруги, сигналізували про потужність поштовхів. Здригаючись в унісон з будівлею, на підлозі сиділи робітники. Електричні кабелі обірвалися та зависли на стелі, створюючи яскраві іскри від коротких замикань. Юкі Лін, тримаючи в руках захисний шолом, сконцентрувала увагу на рефлексії. Сферичне скло її шолому відображало кожен спалах, кожен рух вогників, які розцвітали перед нею, немов магічний феєрверк у цій симфонії хаосу. Це було схоже на створення самого всесвіту, правдивий акт божественної драми, який розгортався перед її очима.

Минуло кілька хвилин і все припинилося. Віго, оцінивши рівень пошкоджень, зрозуміла, що їх база не витримає наступних поштовхів. У них є максимум декілька днів для завершення місії.

У той самий час, на території іншої бази, рудоволоса малеча рухалась печерою, вибираючи менш освітлені місця. Вдало користуючись моментом, коли дорослі заснули. Наче примара повз перешкоди, вона прямувала до командного містка, відчуваючи себе як справжній супергерой. Ця відважна дівчинка марила доторкнутися до незліченної кількості кнопок, які вабили яскравими світлодіодами та малювали в дитячій уяві космічний корабель. Крок за кроком вона подолала всі сходини. Важко зітхаючи, малеча дивилася на ще одну перешкоду — крісло. Але несприятливі обставини не зупинили її. Помітивши ящик, вона використала його як п'єдестал до бажаної цілі. Маленькі рученята нарешті дотягнулися до яскравих кнопок. Витираючи з-під носа шмарклі, вона щиро раділа своїм досягненням. Уважно оглянувши прилади, вона зупинила погляд на фурнітурі для зв'язку. Ставши навшпиньки, обережно дістала навушники. Одягнувши їх, вона сіла у крісло та натиснула декілька кнопок. Звівши незадоволено брови, чекала почути хоча б щось, а у відповідь – лише тиша. Декілька спроб і нарешті, одна з кнопок відреагувала. Шуми, які почали з'являтися в навушниках, змусили малечу посміхнутися.

— Агов! — тихенько промовила вона.

— База прийом! — раптом почулося у відповідь.

— При-йо-м! — з обережністю протягнула слово малеча, насторожившись від почутого.

— Ми база NORD. Як чутно?

— Марсель, — дівчинка назвала своє ім’я.

— База Марсель, як чутно нас? — оператор не здогадувався, що розмовляє з дитиною.

— Чую вас добре, — все більш впевнено відповіла Марсель.

Цей діалог міг тривати ще, якби Даррад не зменшив звук. Малеча не одразу зрозуміла, що зв’язок перервали. Вона спробувала натиснути декілька кнопок та міцна рука батька зупинила її дії.

— Марсель! — стримуючи гнів, крізь зуби промовив Даррад.

— Ой! Я… не хотіла, — глянувши на грізну постать батька, пошепки промовила дитина.

— Що ж ти наробила? — хитаючи головою, розчаровано промовив чоловік.

— База Марсель! Відгукніться.. — тримаючи навушники, Даррад почув слова, які лунали з гарнітури.

Поряд стояв сонний Бран, якому наказали забрати дівчинку якомога далі. Наразі не було часу читати моралі дітям за скоєні пустощі.

Чоловік, спершись на крісло, тримав у руках навушники. Пальці невпевнено грали з дротами, віддзеркалюючи напруженість. Від прийнятого ним рішення залежала доля не лише їхньої родини, але народу, який довірив йому свій захист. Шлях лідера важкий і непередбачуваний, та щоб зберегти рівновагу, необхідно рухатися вперед.

— Прийом! — промовив Даррад.

— З ким я розмовляю? — пролунало запитання у відповідь.

— Командувач Даррад на зв’язку, — чоловік сівши у крісло підготувався до довгої розмови.

— Юкі Лін, капітан одного із ковчегів.

— Капітане, за які гріхи вас відправили на богом забуту Землю? — з сарказмом у голосі запитав чоловік.

— Я виконую свою роботу, — відповідаючи на закиди чоловіка, Лін підняла тон у голосі.

— Боги спустилися на Землю, а це однозначно передвісник кінця світу. — Даррад в розмові намагався показавши свою домінантність. Він відкинувся назад у кріслі та посміхнувся до самого себе.

— Я не маю часу на пусті розмови. Кожна хвилина — це врятоване життя! — капітан стиснувши руки перед собою, промовила у відповідь.

— Що вам потрібно від нас?

— Прийнято рішення евакуювати усіх на Марс.

— Це нас не стосується, капітане! Рішення мого народу прозвучить моїм голосом — ми залишаємося! Сподіваюся ви мене зрозуміли?

— Наказ TERRANOVA не оскаржують. — Лін наголосила на виконанні наказів правління.

— Ми не обирали це правління. Передайте TERRANOVA, що їх юрисдикція — це планета Марс.

Відмова спантеличила капітана, адже вона прагнула максимально швидко завершити місію. Глибоко вдихнувши, Лін продовжила:

— Я розумію ваше право на захист свого народу. Це звучить гідно з ваших вуст, як правителя. Та ви не врахували найважливішого фактора — Земля помирає.

— Мій народ прийняв свідоме рішення, яке я оголосив! Наш діалог – таки марна трата часу. Летіть на Марс, а нам дайте спокій! — знявши навушники, Даррад спробував зібрати свій гнів у кулак, зробивши кілька ударів по стіні. Шматок бетону відколовся та з гуркотом впав на підлогу, піднявши хмару пилу.

— Тихо… — Фрея поклавши руку на спину чоловіка, спробувала вгамувати його гнів. Відчуваючи крізь одяг, як його тіло напружено тремтить.

— А якщо я помиляюся? — повернувшись до коханої, Даррад несподівано для самого себе озвучив питання, яке крутилося в його голові.

— Кожен може утримувати кермо, коли море спокійне. — Фрея мудро висловила свою думку. Її руки лягли на його широкі плечі.

Планета Земля проходила важкий етап оновлення, який ставив під сумнів існування життя на її поверхні. Висновки команди Даррада, засновані на математичних моделях, доводять можливість відновлення природного балансу за кілька десятиліть. Він щиро вірив у відновлення Землі. Та TERRANOVA запевнили всіх, що ця планета помирає й узяли собі право використовувати її як ресурс для відновлення Марсу.

Декілька годин потрачено дарма — переговори не дали бажаного результату. Юкі Лін має надати TERRANOVA докладний звіт про хід місії. Вочевидь, вона втратила свою самовпевненість, натрапивши на труднощі. Лін завжди розглядала будь-яку проблему як виклик, який можна вирішити, але ця місія ставила під сумнів навіть її віру в себе. Визнавши це, вона надіслала запит для встановлення зв’язку з правлінням.

— Капітане Лін, вам відмовлено у доступі, — підійшовши ближче, промовила Віго.

— Це якась помилка!? — не розуміючи причини блокування, Лін розгубилася.

На моніторі червоними літерами було написано: ДОСТУП ЗАБОРОНЕНО.