Армада кораблів тихо дрейфувала у неосяжній порожнечі. Сигнали навігаційних систем зрідка прорізали темряву короткими спалахами червоного та зеленого світла. Ілюзія безмежності, де час і простір зливалися в єдиний континуум, розмивала межі між минулим, майбутнім та теперішнім. Марс залишився позаду, ставши позначкою на карті. Після тривалої подорожі кораблі наблизилися до пункту призначення.

Ковчеги ARKA базуючись на орбіті Землі, перейшли в режим очікування. Кожен з них, довжиною у дві тисячі футів, мав видовжену форму, що дозволяла зберегти стабільність під час тривалого перебування у відкритому космосі. Проєктування ковчегів враховувало не лише потреби евакуації, а й можливість автономного функціонування протягом багатьох років.

Кожне судно має екіпаж на чолі з капітаном. Однак справжнім мозком корабля є ZOE (Zero-One Entity) – квантовий комп’ютер, що працює на принципах штучного інтелекту. Сутність не просто керує кораблем, а й постійно вдосконалюється, адаптуючись до змін у зовнішньому середовищі та внутрішніх системах. Завдяки нейронним мережам, що моделюють людський мозок, ZOE здатна до самонавчання та навіть емпатії.

Відкривши шлюзи з лівого борту, ARKA були готові до запуску транспортних шатлів. Від центру управління надійшов дозвіл. Пролунав сигнал — шатли один за одним виринали з лона ковчегів, залишаючи яскравий слід за собою. Кожна група зайняла запрограмований рубіж. Відстань стрімко скорочувалась.

Пілоти спостерігали зміни, крізь які планета Земля проходила останні роки. Масивні хмари пульсували статичними зарядами, відкриваючи місцями вид на вогняні смуги лави, що повільно зливалися з масою океанів, піднімаючи стовпи пари. Вулканічні блискавки пронизували атмосферу, розсікаючи морок яскравими синьо-фіолетовими викидами енергії. Ця планета досі жива.

І ось, за кілька хвилин відбувся процес входження в щільний шар атмосфери. Гуркіт та разюча турбулентність показали, що Земля відгукується на повернення своїх дітей.

Здавалося, все йшло за планом, та раптом на третьому рубежі один із шатлів зазнав прямого удару блискавки. Потужний електричний розряд прошив електронні системи, викликавши каскад збоїв. Сирени заволали з несамовитою силою, на панелі управління спалахнули червоні вогні. Шатл різко відхилився від курсу, почавши хаотично обертатися. Екіпаж був притиснутий до крісел силами перевантаження. Виникла пожежа, дим швидко заповнював відсіки, ускладнюючи орієнтацію. Системи життєзабезпечення почали відмовляти одна за одною. Попри героїчні зусилля екіпажу, відновити контроль над кораблем було неможливо. Шатл рухався до неминучої катастрофи.

— Центр, Шатл-3! У нас проблеми! Ми втрачаємо висоту! — крізь шуми перешкод перший пілот подав сигнал катастрофи.

— Шатл-3. Спробуйте перейти на ручне керування та зробити все можливе, щоб зменшити удар при падінні, — відповів монотонно командний центр.

— Та ми горимо! Диму повно, нічого не видно! Щось не так... зі штурвалом... О, Боже! — відчайдушна боротьба перервалася хриплим кашлем.

— Шатл-3… Шатл-3, як чуєте? Повторюю! Як чутно? — ще одна спроба відновити зв’язок.

— Це кінець! Ми падаємо… — крики пілотів прорізали ефір, але наступний звук був ще жахливішим.

Зв’язок обірвався. У командному центрі запала мертва тиша. Всі погляди прикуті до великих моніторів. На них Шатл-3 стрімко мчав донизу. Кожен піксель на екрані пульсував, відбиваючи агонію машини. Час ніби втрапив у гравітаційний колапс: нескінченна, розтягнута мить очікування занурила свідомість присутніх у химерний простір. І коли сталось те, чого всі так боялися — Земля, мов жива, здригнулася від удару. Величезна сила роздерла корабель на шматки, перетворивши людську амбіцію у жорстоку матерію вибуху. Чорний стовп диму здійнявся в небо. Серця команди стиснулись від болю. Але куди сильніше боліли ті, що вибухнули разом із шатлом. Звук вибуху хвилею розлігся простором, безжальний і монотонний, мов печальний стогін.

Після миттєвостей розпачу центр почав приходити до тями. Світло аварійної сигналізації, яке ще секунду тому роздирало простір червоними спалахами, поступово згасало, поступаючись місцем блідому світінню основних панелей. Члени екіпажу повернулися до своїх обов'язків, з поглядом, сповненим впевненості, що навіть така жахлива аварія не здатна їх зупинити. Пріоритет місії — евакуація людей.

Капітанський місток — єдине місце, де зупинився час. Тендітна фігура капітана Юкі Лін відображалася у скляних панелях, створюючи ілюзію нескінченного ряду примар. Її очі, великі й сповнені відчаю, були прикуті до мертвої порожнечі космосу. Вона не могла відвести погляду від темряви, що поглинала все на своєму шляху — ні зірок, ні планет, тільки безмежний морок. Останні слова пілотів: "Це кінець! Ми падаємо…" наче на повторі чулися з відусіль.

Шатл, що зазнав аварії, перебував під її егідою. Для збереження емоційної стійкості Лін поклала руку на холодну панель. Біль в районі грудної клітки посилювався. Важко ковтнувши, вона відчула, як гаряча кров, насилу рухаючись по венах, розганяється уздовж її білосніжної шиї.

— Капітане, Лін! Направити на місце авіатрощі рятувальників? — підійшовши ближче, запитав підлеглий.

Юкі Лін підняла погляд і, не змінюючи виразу обличчя, відповіла:

— В цьому немає потреби, — її голос прозвучав без емоцій, хоча всередині все палало. Вона знала, що шансів на виживання не було.

— Зрозумів… — підлеглий стояв, спостерігаючи за її реакцією, але не насмілювався порушити мовчання. Він чекав, що вона скаже далі.

— Продовжуємо роботу, — коротко промовила Юкі.

Серед темряви безкрайнього неба виднілися яскраві спалахи — один за одним шатли линули до району північних земель.

Посадкові смуги бази NORD — готові прийняти евакуаційні судна. Координати введені в бортові комп'ютери, і всі системи перевірені, щоб гарантувати успішну посадку. Проте густий туман, що виник через активність вулканів, створив складні умови для пілотів, і їм доведеться застосувати усю майстерність. Кожен маневр розраховувався до найменших деталей, і кожна секунда стала критично важливою. Ніхто не бажав приєднуватися до списку пілотів, які загинули в результаті аварії.

Розпочато виконання керованого спуску і наближення до обраної посадкової смуги. Гуркіт двигунів розрізав густе повітря. В кабіні пілотів тишу порушувало лише ледь чутне журчання приладів. Амортизація вдало спрацювала не у всіх, деякі борти добряче відчули контакт при приземленні. Один з етапів пройдено успішно.

Половина бортів відразу попрямували до ангарів для завантаження ресурсів. Це останній запланований візит на Землю, тому всі працювали максимально злагоджено.

Контейнери, наповнені насінням зернових, чекали черги, стоячи в ряд, як безмовні свідки великого процесу. Маленькі транспортні машини виконували маневри великогабаритними місткостями, майстерно паркуючи їх всередині шатлів. Роботи-вантажники кріпили контейнери сталевими тросами, створюючи надійну павутину. Вода — ще один важливий ресурс для життя на ковчегах. Цистерни з нержавіючої сталі виблискували під світлом прожекторів. Інженери в захисних скафандрах перевіряли герметичність кожної місткості за допомогою ультразвукових дефектоскопів.

А на протилежній стороні бази шатли, призначені для евакуації населення, проходили останні підготовчі процеси.

Серед пасажирів були й ті, хто важко сприймав ідею залишити планету, яка все життя була їхнім домом. На одній із лав сиділа пара похилого віку, тримаючи в руках фото з зображенням будинку. Їхній дім на березі океану був місцем, де вони прожили багато років щасливого життя. Він був свідком їхнього кохання, зростання родини та найрізноманітніших подій. Незабутні миті, коли вони разом дивилися на заходи сонця, всі ці спогади були неоціненним скарбом у їхній пам'яті. На них, як і на інших пасажирів, чекала фантастична подорож, та ці двоє розуміли, що для них це фінал.

На ковчегах панувала робоча атмосфера. Проведені останні підготовчі процеси для того, щоб забезпечити максимальну ефективність місії.

— Капітане, Лін! Прошу вас вислухати мене, — один з операторів зв'язкового центру несподівано підбіг, наполохавши всіх.

— Щось сталося? — поглянувши на оператора, запитала Лін.

— Я маю інформацію… і вона вам не сподобаються, — він протягнув капітану планшет.

Юкі Лін взяла гаджет. Гортаючи пальцями по екрану читала звіт. Судячи з її виразу обличчя, та як вона звела брови, інформація була не з приємних.

— Малаті… Ти впевнений у цих даних?

— Я перевірив кілька разів, — спокійно відповів він.

Лін на мить замовкла, її очі не відривалися від екрана, а потім, глибоко зітхнувши, вона повільно підняла погляд.

— Гаразд. Мені потрібна хвилина, — мовила вона.

Капітан відклала планшет, повернулася обличчям до команди та пильно вдивлялася кожному по черзі в очі. Потім вона ввела координати в систему, чекаючи підтвердження розташування бази, яку було виявлено за зашифрованим радіосигналом. Вона сподівалася, що це виявиться помилкою. Адже, вірогідність того, що на Землі існує осередок людей, які змогли уникнути катастрофи, однозначно спричинить проблеми, до яких ніхто не був готовий.

ZOE завершила аналіз супутникових знімків, систематизувавши дані за останній місяць. Швидкість її обчислень була нереальною: менше ніж за хвилину вона проаналізувала тисячі кадрів, виділивши ключові координати. Результати підтвердили наявність ще однієї бази в зоні, яку вважали порожньою. Дані про рух на цих територіях з’явилися на головному дисплеї капітана, пульсуючи червоними маркерами на мапі.

— Екіпаж, увага! Оголошую збори за п’ятнадцять хвилин!

Жодного слова у відповідь, лише погляди, сповнені запитань. Вони звикли до несподіваних наказів, але щось у тоні Юкі Лін змусило їх тримати в собі незручні питання. Ніхто не розумів, що відбувається.

Лін не додала нічого більше й стрімко попрямувала до альфа-дека. Вона закрила двері за собою і сперлася на них спиною, заплющивши очі. Тепер, у ці кілька хвилин перед зв’язком, вона була наодинці з найгіршим ворогом — власними думками. Її розум лихоманило.

Руки стискалися настільки сильно, що нігті врізалися в долоні. Легкий біль, який допоміг сфокусуватися. В голові звучали слова, які дівчина повторювала як мантру: “Зберігай контроль. Не показуй сумнівів.”

Далі вона видихнула, опустилася за стіл та натиснула кілька клавіш.

Зображення на екрані спочатку миготіло, перетворюючись із цифрових шумів на чітке зображення. Верховний правитель Акіра, із притаманною йому крижаною відстороненістю, дивився прямо в об’єктив. Поруч із ним, у тіні монументальних стін, сиділи інші члени Правління Марсу.

— Вітання верховному правителю! — склавши перед собою долоні, Юкі похилила голову, виконуючи традиційний жест.

— Уважно слухаю, капітане Лін. Сподіваюся, що конференція варта нашого часу? — Акіра зсунув окуляри на кінчик носа, кинувши на неї гострий погляд поверх скелець.

Юкі зробила глибокий вдих, спокійно поставила руки на панель перед собою і натиснула кілька клавіш. На екрані з'явилися супутникові знімки, що демонстрували точне місце розташування нової бази.

— Ми маємо дані, підтвердженні супутниковими знімками. Окрім бази NORD, існує осередок групи людей, кількість яких нами не визначена. — сказала вона, не відводячи погляду від екрана.

— Ви стверджуєте, що там є люди? — запитав один із членів Правління, заглибившись у знімки. Його рука легко ковзнула в повітрі, збільшуючи масштаб.

— Надсилаю вам перехоплені записи з бази.

— А це вже цікаво! — піднявши вище окуляри, правитель зацікавився наданою інформацією. — Що ви пропонуєте, капітане?

— Пропоную спершу направити дрони-розвідники, — Юкі не очікувала, що право вибору нададуть їй.

У повітрі висіла напруга, кожен член Правління, здавалося, зважував наслідки рішення, яке їм належало прийняти.

Першою зважилася діяти жінка із густим сивим волоссям. Вона повільно підняла праву долоню. Решта членів, немов за командою, почали підіймати руки слідом, утім, у їхніх поглядах читався прихований скепсис. Згода скоріше означала відсутність альтернативи, ніж справжню підтримку.

— Це дозволить нам отримати більш точну інформацію без ризику відкритого контакту. Проте… — Акіра вніс сумніви у рішення Правління, його рука залишалася нерухомою. — А чи не буде це марною тратою часу? Ви розумієте, що це призведе до затримки місії, капітане?

Юкі тримала спокій, але її внутрішня напруга зростала. Вона знала, що це буде важка боротьба за рішення, і відчувала, що з кожним моментом її позиція стає більш вразливою.

— Я усвідомлюю це і готова взяти відповідальність за можливі ризики, — сказала вона, злегка розправивши плечі. — Однак ми зобов’язані надати право евакуації. Не можна залишати людей без можливості вибору.

— Ви доволі наївна для своєї посади, капітане Лін! — підвищивши голос, сказав Акіра, поглядаючи на неї з іронією, яку важко було ігнорувати. — Ви розумієте, що ваше «рятуємо життя заради життя» може мати катастрофічні наслідки? Які гарантії, що ця група не є ворожою і контакт з нею не призведе до трагічних наслідків?

— Тому я прошу, надати дозвіл на застосування дронів, — твердо відповіла Юкі, дивлячись правителю прямо в очі. — Це мінімізує ризики, і ми зможемо діяти безпосередньо, не ставлячи під загрозу місію.

— Якщо ви берете на себе відповідальність, тоді отримуєте дозвіл, — нахилившись до екрана, Акіра додав. — За кожен провал відповідатимете ви, капітане Лін!

Спокій зовні — боротьба всередині. Від хвилювання на порцеляновій шкірі розквіт рум'янець. Юкі Лін піднялася з крісла, і навіть цей простий рух набирав особливої значущості. Вона гідно вирішила прийняти ризики та зробити те, що, за її переконанням є правильним.

За кілька хвилин Лін стояла в центрі командного містка.

— Екіпаж! — стукаючи пальцем по мікрофону, капітан привернула увагу підлеглих. — ZOE, супутникові зображення на головний екран.

— Дані оновлено, — підтвердив Малаті, який стояв ліворуч.

— Ми отримали інформацію про наявність невідомої бази, де перебувають люди, — Лін відвела погляд від екрана та звернулася до команди, без зайвих пауз. — Ми маємо два варіанти. Перший: ігноруємо та продовжуємо місію, як заплановано. Другий: відправляємо дрони та залежно від розвитку подій реагуємо на них відповідно.

В залі запала тиша, схожа на перші секунди перед бурею.

— Яке рішення прийняли ви, капітане? — першим запитав один з офіцерів.

Погляди присутніх прикуті до Юкі Лін.

— Офіційний дозвіл на розвідку отримано. Я не пробачу собі, знаючи, що ми залишили частину людей помирати, — Юкі вкотре глянула на екран.

— Ми з вами, капітане Лін! — з передніх рядів пролунало кілька голосів. Малаті кивнув. Вона знала, що цей жест важив більше за будь-які слова.

— Тоді не будемо гаяти час. До роботи! — Юкі непомітно посміхнулася, радіючи підтримці.

— З’єднати з базою NORD? — запитав зв’язковий.

— Так, — підтвердила капітан.

Необхідні дані були надані керівним групам, які брали участь у місії. Капітани інших ковчегів запропонували максимально взяти на себе евакуацію населення з бази NORD. Юкі Лін зважила всі фактори та ризики, пов'язані з цим завданням, й прийняла рішення залишити ковчег ARKA 1 як резервний для людей з невідомої бази.

***

На годиннику майже шоста. Темрява повільно танула. Густий туман ховав в молочно-білому мороці навколишній світ. Серед цієї млявої аури час наче спинився. Лише вітер інколи торкаючись обшивки ангарів, створював металевий скрегіт, що розносився глухим гуркотом по території бази. Перші промені запалювали небосхил рожевими та помаранчевими смугами, створюючи оптичний ефект злиття неба та землі. Проте ця природна краса була лише фоном для чогось більшого.

Група дронів рухалась з точністю хронометра за вказаними координатами. Вони безшумно розсікали щільний шар атмосфери, вдало маскуючись у хмарних покривах. Координаційний центр продовжував активну розвідку визначеної території, яка розташовувалася за тисячі кілометрів на захід від бази NORD.

— Агов, народ! Здається у нас гості… — вигукнув вартовий, не відводячи погляду від радара, де кілька невідомих об’єктів швидко наближалися.

— Ти впевнений? — Даррад підступив ближче, нахилився до консолі й звів брови, уважно розглядаючи позначки.

— Так. А у вас досі є сумніви? — відповів вартовий, скоса поглянувши на командувача.

— Довго ж вони нас шукали! — Даррад поправив строп, упевнився що зброя на місці та готова до застосування.

— Судячи з усього це дрони-розвідники, — уточнив другий підлеглий, нахилившись над панеллю управління. Його пальці рухалися по клавіатурі, вводячи додаткові команди.

— Не важливо що це, хлопче. Вмикаємо режим радіомовчання та робимо усе, щоб нас не помітили, — командувач наказав усім іти в укриття.

Пролунав ледь чутний сигнал тривоги. Люди поспіхом попрямували до укриття, яке було розташоване у підніжжі однієї з гір. Колишня військова база знаходилась у важкодоступному районі. Природа та інтенсивні кліматичні події допомогли замаскувати це місце. Брудний сніг, змішаний з вулканічним попелом, створював ідеальний камуфляж. Металеві каркаси ангарів і споруд давно стали жертвами іржі під впливом вітрів та дощів. Мох та лишайники вростали наскрізь, створюючи атмосферу безжиттєвого простору. Часом вітер намагався оживити цю апокаліптичну картину, завиваючи пісню смути. Без людей все виглядало мертвим.

Масивні металеві двері з гуркотом зачинилися. Всередині середовище кардинально відрізнялася від зовнішнього світу. Скеляста печера виглядала, як ідеальний прихисток. За стінами цього бастіону можна перечекати буревії, сезони кислотних дощів та інші природні катаклізми, а сьогодні – сховатися від загроз зовнішнього світу.

Останній форпост людства мляво освітлювався ліхтарями. Блимаючи від перепаду напруги, разом із синьо-зеленими відблисками кришталевої води, вони малювали на стінах рухливі сонячні зайчики.

Час ніби загубився, блукаючи серед печер. Монітори сигналізували індикаторами, вказуючи на позиції ворожих дронів. Даррад зосереджено спостерігав за кожною позначкою на радарі, а його рука розгортала карту перед собою. Очі чоловіка світилися, як два яскраві факели серед темряви невизначеності. Безліч варіантів подій розгорталися у його голові, які боролися одна з одною, мов дикі звірі, у пошуках оптимального рішення. Скульптурні контури обличчя вдало маскували його внутрішню напругу. Почувши кроки позаду, він не відразу звернув увагу на присутність іншої особи на містку. Але коли маленька долоня злегка доторкнулася до його руки, він миттєво змінив грізний вираз на обличчі на лагідну усмішку.

— Що ти тут робиш, моя пташко? — присівши поряд з дитиною, запитав Даррад.

— Я прийшла рятувати тебе! — міцно тримаючи в руках дерев’яний меч, голосно промовила дівчинка.

— Від кого ти будеш рятувати татка? — поправляючи волосся донечці, уточнив батько.

— Від злих піратів! — ще голосніше вигукнула малеча, а її дзвінкий голос рознісся луною по печері.

— Яка ти хоробра у мене, — взявши на руки дівчинку, Даррад притиснув її до грудей. — Мама знову читала перед сном історії про піратів?

— Так. Але Бран сказав, що це вигадки для таких маленьких дівчаток, як я, — вказавши пальцем на хлопчиська, продовжила малеча.

— Невже він таке сказав? — уточнив батько.

— Саме так і сказав, — вона ніжно пригорнулася.

— Можеш передати своєму другу, що пірати таки існують, — пошепки сказав Даррад. — Тому ви повинні сидіти тихо.

Донька кивнула головою, ніби розуміючи всю серйозність ситуації. Вона піднесла палець до рота, щоб показати, що вони будуть мовчати. Даррад не відводив очей від монітора, тримаючи на руках найцінніший скарб свого життя. Поклавши руку на її спинку, він намагався передати безмежну любов та закарбувати цей момент.

— Тихо… — побачивши, що дитина засинає, мати підійшла, щоб забрати її.

— Вона майже спить, — пошепки додав Даррад, обережно передаючи доньку дружині.

— Не будемо вам заважати, — жінка поцілувала чоловіка у вуста.

— Фреє!

— Так, коханий… — не відводячи погляду від темних очей, сказала вона.

— Все буде добре, — поглянувши на родину, промовив чоловік.

Для рідних це було ствердженням того, що їм гарантовано захист. Але у голові чоловіка це радше було питання.

Рухаючись низько над землею, дрони перетнули рубіж. Обладнані звуковими та інфрачервоними сенсорами, вони детально сканували базу, збираючи інформацію та передаючи її для операторів.

— Командувач, розвідники над нами! — вказавши рукою на камери спостереження, промовив підлеглий.

— Спостерігаємо… — сівши перед моніторами, Даррад зігнув руки перед собою, утворюючи підставку для масивного підборіддя.

Чоловік на мить уявив, що він один з тих дронів, які літають над їхнім сховищем. Його уява повільно прокручувала зображення території, перевіряючи кожен куток, щоб переконатися, що жодна деталь не видасть їх присутність. Сьогодні погода була на їхньому боці, утворивши в ущелині щільну завісу з туману.

— Вони нічого не бачать? — в кінці містка почулося питання.

— Рано радіти. Якщо вони знають наше місцеперебування, вони прийдуть. Це лише питання часу. — Даррад дав зрозуміти, що не варто втрачати пильність.

Піднявшись рішуче з крісла, лідер подався до краю командного містка. Міцні руки торкнулися вологих поручнів, а холодна поверхня металу спокійно погасила його внутрішній вогонь. Військова форма, зношена тривалою працею, надавала Дарраду ще більше брутальності. Стукіт важким черевиком, який віддзеркалював ритм його серцебиття в ударах об металеву підлогу, звучав як барабан військового маршу.

Даррад зафіксував мить, як його кохана бережно накриває ковдрою дітей. Тьмяні ліхтарі, що висіли позаду, дарували її рудому волоссю світло. Здавалося, що воно палає, обіймаючи її тонку шию. Інтуїтивно відчувши на собі погляд коханого, Фрея підняла голову. Крізь темряву линули думки, переплітаючись у щось феєричне. Відчуття, емоції, і те, що вони почували одне до одного, передавалося без слів.

Паралельно цьому оператори координаційного центру напружено слідкували за кожним квадратом території. Пронизуючи густий туман високотехнологічними камерами, один з операторів звернув свою увагу на температурні коливання, які яскраво свідчили про наявність джерела тепла, пульсуючи на екрані. Його руки затремтіли від збудження. Щоб краще впевнитися, він вирішив виконати ще один оберт дроном. Повторно навів камеру на місце, де відбувалися теплові зміни.

— Є контакт! — вигукнув він.

Зв'язок між базою NORD й ковчегом ARKA 1 дозволяв спостерігати за подіями в реальному часі, надаючи можливість миттєво реагувати на будь-які зміни.

— Щось знайшли? — поспіхом випивши склянку води, Юкі Лін підійшла ближче до моніторів.

— У нас є підтвердження, — на екрані з'явилося зображення Віго, офіцера бази NORD, яка приєдналася до розмови.

— Прошу, передати керування дроном для остаточної перевірки, — Лін вирішила впевнитися в усьому особисто.

— Хвилину… Налаштовуємо зв’язок, передамо доступ до RQ-4/22, — віддавши команду для налаштування, Віго попрямувала до операторів.

Юкі Лін повільно опустилася в комфортне крісло — одягнула окуляри, які стали вікном у світ розвідки. За дві хвилини зображення з'явилося перед її очима. Під пальцями відчувався важіль пульта, натиснувши його, вона відновила керування. Імерсивний ефект був настільки потужним, що вона відчувала кожен рух вітру і навіть пульсуючі теплові спалахи. Облетівши базу кілька разів, Юкі рішуче направила апарат до скелі. Величезні металеві ворота вабили зазирнути всередину. Її внутрішня впевненість стверджувала, що вони на вірному шляху.

— Ми їх знайшли, — знявши окуляри, Юкі поклала їх перед собою. Відкинувши спинку крісла, вона підняла голову вверх і зафіксувала свій погляд на стелі. Думки влаштували справжній гладіаторський бій у її голові. Кожна думка боролася за своє місце, прагнучи відшукати правильне рішення.

— Капітане Лін, — невпевнено звернувся помічник.

— Так, — вставши з крісла, Лін дала зрозуміти, що готова до наступних дій.

— Ми чекаємо наказів, капітане! — помічник похиливши голову перед капітаном, показав готовність виконувати подальші розпорядження.

— Перед нами усіма найважливіша частина операції – втручання. Відповідальність за її ефективність покладена на мене. Отож, на правах капітана ARKA 1, я передаю керування ковчегом та координацією дій екіпажем своєму заступнику — Джонатану.

— А якщо я не згоден з вашим рішенням, капітане? — зафіксувавши свій погляд на Лін, заперечив заступник.

— Накази не обговорюють, а виконують! Підійдіть до мене, Джонатане, — враз її голос зазвучав грізно, хоча він ніяк не асоціювався з її тендітною статурою.

— Вибачте, капітане! — за кілька секунд заступник стояв перед нею.

— Тепер ви капітан ARKA 1, Джонатане, — знявши з правого плеча шеврон, Юкі передала його для нового керівника.

— Так, мем! — він міцно стис емблему в руці.

— Капітане Джонатан… — зробивши два кроки назад, вона впевнено відступила.

— Але це ж не назавжди? — тихо запитав він, злегка примруживши очі.

— Прохання підготувати шатл. Я лечу на базу, — вона залишила попереднє питання без відповіді, концентруючись на подальших діях.

Поспіхом спустившись з капітанського містка, Лін попрямувала до місця запуску. Її темно-синя уніформа блищала відблисками навколишнього світла від стін та приладів. Величний коридор нескінченно простягався перед нею, немов символізуючи безмежні можливості. Екіпаж ковчега мовчазно спостерігав, не відводячи погляд від тендітної постаті. Хоча вирази облич були наповнені повагою та відданістю, ледь помітна нерішучість проявлялася в очах підлеглих. Вони були готові на все заради успіху місії, але разом з тим відчували тривогу за безпеку Лін.

Металеві двері віддзеркалювали силует, намагаючись зафіксувати цей неповторний момент. Мимоволі Юкі Лін натисла невірну кнопку на панелі виклику, як наслідок ліфт промчав повз, не зупинившись. Вочевидь ковчег не хотів відпускати свого капітана. З другої спроби вона влучно натиснула потрібну кнопку.

— Капітане Лін! — голос Малаті долетів із кінця коридору.

Не розуміючи поспіху свого підлеглого, Лін стояла нерухомо, стискаючи рукою край уніформи. За кілька секунд двері відчинилися запрошуючи зайти всередину. Впевнено крокуючи, вона ледь зуміла уникнути зіткнення з Малаті, який залетів на шаленій швидкості до кабіни. Спершись об стінку, він намагався віддихатися та продовжити розмову.

— Малаті, щось сталося? — відскочив у куток, схвильовано спитала Лін.

— Хвилинку… Капітане, — він вирівняв спину та продовжив. — Візьміть мене з собою.

— Навіщо?

— Для захисту! — впевнено сказав підлеглий, поглядом закликаючи до розуміння.

— Дякую. Але це мій вибір, — підійшовши ближче, Юкі несподівано обійняла чоловіка, відчуваючи підтримку в його теплих обіймах.

— Але…

— Ніяких “але”! — заперечила Лін, трохи відсторонюючись, та залишаючи руку на плечі Малаті. — Я ціную твою вірність, тому ти залишаєшся.

— Вибачте за спонтанність моїх дій, — Малаті був розчарованим відмовою капітана.

Ліфт продовжував рухатися вгору. Сталева конструкція, що оточувала пасажирів, створювала відчуття ізоляції. Малаті розумів, що шлях капітана хоча й відважний, але повний небезпек та викликів. Його відданість була непохитною, і він відчував, що здатний на більше. А з іншого боку стояла Юкі Лін — дівчина з надзвичайною силою характеру, яка не бажала визнавати свою слабкість та знімати вінець впевненості та лідерства.

Вона ще раз подякувала підлеглому та попросила повернутися на своє робоче місце. Малаті, склавши руки навхрест перед собою, як робили предки його народу, віддав шану своєму капітану.

Передпускова зона, сектор-F16. Лін стояла перед величезним ілюмінатором, що розтягнувся від підлоги до стелі, й дивилася на Землю. Ця планета водночас захоплювала та лякала її. Приклавши руку до холодного скла, вона уявила, як пульсує космічне тіло. Земля, вбрана в тінь вічної ночі, створювала враження неймовірної величі.

***

Шасі торкнулися земної поверхні, добряче трухнувши судно. Свист коліс ковзнув слизьким бетоном, пронизуючи металеву обшивку низькою вібрацією. Ніс шатла, прорізавши пелену густого мороку, повільно випірнув, освітлюючи обриси летовища.

Заглушивши рев двигунів, пілот Дакарі продовжила зв’язок з наземним командним центром. Спокійним голосом, без зайвих емоцій, вона підтвердила успішне приземлення. Її місія на сьогодні не завершувалася — попереду контрольна перевірка всіх систем та очікування на заправку.

Механічний стогін гідравліки прорізав тишу, коли автономний трап уп’явся в борт шатла. Шлюзові двері з натужним скреготом відсунулись убік, впускаючи до шатла холодний подих нової планети. Юкі Лін стояла у тамбурі, намагаючись дихати повільніше. Цей момент був особливо бентежний для молодої дівчини, яка народилася на Марсі.

Кожен крок трапом був важчим за попередній. Незрозуміла судома стискала м’язи, змушуючи триматися за поручні. Шум у вухах заглушував навіть власні думки, і коли підошва черевика врешті торкнулася бетону, вона відчула це — легкий, ледь помітний електричний розряд, який залишив десь під серцем маленький рубець. Юкі стояла на Землі.

Сірий туман низько стелився бетонною плитою, ніби важка густа рідина. Він глушив звуки, розмивав обриси ангарів і посадкових веж. Юкі примружила очі, вдивляючись у каламутний морок. Рука інтуїтивно потягнулася до шолома. Ледь чутний клац — і вузький промінь спотлайта прорізав сіре марево. Світло пробігло по бетонних плитах, ковзнуло розкиданими уламками, підсвітивши облізлий корпус старого тягача, й зупинилося на фігурі, що виринала з протилежного кінця летовища. Це була Віго. Видавала її нерівна хода — наслідок старої травми ноги.

— Вітаю на базі NORD, капітане Лін! — першою мовила Віго, махнувши рукою.

— Уточнення — на планеті Земля, — відповіла Юкі Лін, роблячи обережні кроки, що відгукувалися клацаннями в шоломі. Інтегрована система моніторила зміни температури й тиску нового середовища.

— І як відчуття? — запитала Віго, наблизившись на кілька метрів до капітана. Рука мимоволі торкнулася власної броні в районі серця, немов шукаючи якогось зв’язку з тим, що відбувається навколо.

— Змішані, — коротко відповіла Лін. Голос звучав глухо крізь шолом, наче відлуння у порожній кімнаті.

— Адаптація зазвичай триває 24 години, — Віго промовила це майже механічно. Секундна пауза. Обмірковуючи щось важливе, потім продовжила, зміщуючи акцент. — Відпочинок вам не завадить.

— Я тут не для відпочинку, — відповіла Лін, повернувши голову до жінки у спробі розгледіти її обличчя, яке ховалося в тіні мокрого дощовика.

— Тоді повертаємо праворуч. До командного блоку лишається 350 метрів, — Віго простягнула руку та вказала на коридор між металевами ангарами.

Ангари, порослі іржею, були схожі на старі рани, що ніколи не загоїтися. Дрібні краплі повільно стікали — від їхнього руху метал злегка скрипів. Брудний сніг, під ногами, змішувався з вулканічним попелом в липку пасту. Кроки ставали все важчими.

— TERRANOVA не буде чекати… Поки я спатиму, — продовжила Лін, її слова містили підсвідоме зауваження, яке було на межі іронії. — Сон для нас — це розкіш, чи не так?

— Цілком згодна, — захисна небула приховала посмішку Віго. Лишень ледь помітні зморшки, навколо очей, свідчили про зміну її міміки. — Ми постійно в русі.

Довгі коридори бази, які раніше були наповнені рухом, сьогодні дихали пусткою. Гіпнотичні перепади світла додавали ще більшої порожнечі. Гул вентиляційних систем ніби писав останню симфонію, яка розносилась луною, торкаючись бетонних стін. Невидимі струмені повітря несли в собі історії та спогади про ті часи, коли це місце пульсувало життям.

Знявши захисний шолом, Лін жадібно втягувала ніздрями повітря. Суміш запахів вологого бетону, пилу та слабкого присмаку металу проникла в легені, викликавши несподіваний кашель.

— Кхе.. кхе.. Все нормально, — пробурмотіла вона, хрипко, даючи зрозуміти, що це була просто миттєва реакція на чужорідні подразники.

Віго лише кивнула, зберігаючи спокій, а Лін, ковтаючи залишкові дрижаки в горлі, перевела погляд на стіну. Очі зупинилися на написі, нанесеному чорною фарбою, що вирізнялася серед металевої сірої поверхні: “Майбутнє наших нащадків у наших руках!” Фраза виглядала безглуздо в цьому місці — ніби старий заповіт, що втратив свою актуальність. Лін усміхнулась крізь зуби. Іронія. Слова залишаться тут назавжди, як марне нагадування про помилки людства.

Зв'язковий центр, надсилаючи сигнал, напружено очікував відповіді з невідомої бази. Монотонну роботу несподівано перервав тривожний звук, який прокотився вздовж нескінченних коридорів. Сирена та світлові датчики свідчили про активність земної кори — розпочався землетрус. Монолітні стіни загули від напруження, їх стогін пройшовся по всьому тілу, залишаючи доволі неприємне відчуття тривоги у всіх присутніх. Миготіння від перепаду напруги, сигналізували про потужні поштовхи. Здригаючись в унісон з будівлею, на підлозі сиділи робітники. Електричні кабелі обірвалися та зависли на стелі, створюючи яскраві іскри від коротких замикань.

Юкі Лін, тримаючи в руках захисний шолом, сконцентрувала увагу на рефлексії. Сферичне скло її шолому відображало кожен спалах, кожен рух вогників, які розцвітали перед нею, немов феєрверк у цій симфонії хаосу. Це було схоже на створення самого всесвіту, правдивий акт божественної драми, який розгортався перед її очима.

Минуло кілька хвилин і все припинилося. Віго, оцінивши рівень пошкоджень, зрозуміла, що їх база не витримає наступних поштовхів. У них є максимум декілька днів для завершення місії.

У той самий час, на території іншої бази, рудоволоса малеча рухалась печерою, вибираючи менш освітлені місця. Вдало користуючись моментом, коли дорослі заснули. Наче примара повз перешкоди, вона прямувала до командного містка, відчуваючи себе як справжній супергерой. Ця відважна дівчинка марила доторкнутися до незліченної кількості кнопок, які вабили яскравими світлодіодами та малювали в дитячій уяві космічний корабель. Крок за кроком вона подолала всі сходини. Важко зітхаючи, малеча дивилася на ще одну перешкоду — крісло. Але несприятливі обставини не зупинили її. Помітивши ящик, вона використала його як сходинку до бажаної цілі. Маленькі рученята нарешті дотягнулися до кнопок. Витираючи з-під носа шмарклі, вона щиро раділа. Уважно оглянувши прилади, вона зупинила погляд на фурнітурі для зв'язку. Ставши навшпиньки, обережно дістала навушники. Одягнувши їх, вона сіла у крісло та натиснула декілька кнопок. Звівши незадоволено брови, чекала почути хоча б щось, а у відповідь – тиша. Декілька спроб і нарешті… Шуми, які почали з'являтися в навушниках, змусили малечу посміхнутися.

— Агов! — тихенько промовила вона.

— База прийом! — раптом почулося у відповідь.

— При-йом! — з обережністю протягла слово малеча. Вона затамувала подих, чекаючи на відповідь.

— База NORD. Як чутно?

— Марсель, — дівчинка назвала своє ім’я.

— База Марсель, як чутно нас? — там здогадалися, що розмовляють з дитиною.

— Чую вас добре, — все більш впевнено відповіла Марсель.

Цей діалог міг тривати ще, якби Даррад не зменшив звук. Дівчинка не одразу зрозуміла, що зв’язок перервали. Вона спробувала натиснути декілька кнопок та міцна рука батька зупинила її дії.

— Марсель! — стримуючи гнів, крізь зуби промовив Даррад.

— Ой! Я… не хотіла, — глянувши на батька, пошепки промовила дитина. Вона притиснула руки до рота і почала нервово гризти нігті.

— Що ж ти наробила? — хитаючи головою, розчаровано промовив чоловік.

— База Марсель! Відгукніться... — тримаючи навушники, Даррад почув слова, які лунали з гарнітури.

Поряд стояв Бран. Він ковтав сон, несвідомо позіхаючи. Хлопчиську наказали забрати бешкетницю якомога далі. У Даррада не було часу на моральні настанови за скоєні пустощі — ситуація вимагала негайних дій.

Чоловік, спершись на крісло, тримав у руках навушники. Пальці невпевнено грали з дротами, віддзеркалюючи напруженість. Від прийнятого ним рішення залежала доля не лише їхньої родини, але народу, який довірив йому свій захист. Шлях лідера важкий і непередбачуваний, та щоб зберегти рівновагу, необхідно рухатися вперед.

— Прийом! — промовив Даррад.

— З ким я розмовляю? — пролунало запитання у відповідь.

— Командувач Даррад на зв’язку, — чоловік сівши у крісло підготувався до довгої розмови.

— Юкі Лін, капітан одного із ковчегів.

— Капітане, за які гріхи вас відправили на богом забуту Землю? — з сарказмом у голосі запитав чоловік.

— Я виконую свою роботу, — відповідаючи на закиди чоловіка, Лін підняла тон у голосі.

— Боги спустилися на Землю, а це однозначно передвісник кінця світу. — Даррад в розмові намагався показавши свою домінантність. Він відкинувся назад та посміхнувся до самого себе.

— Я не маю часу на пусті розмови. Кожна хвилина — це врятоване життя! — капітан стиснувши руки перед собою, промовила у відповідь.

— Що вам потрібно від нас?

— Прийнято рішення евакуювати усіх на Марс.

— Це нас не стосується, капітане! Рішення мого народу прозвучить моїм голосом — ми залишаємося! Сподіваюся ви мене зрозуміли?

— Наказ TERRANOVA не оскаржують. — Лін наголосила на виконанні наказів Правління.

— Ми не обирали це Правління. Передайте TERRANOVA, що їх юрисдикція — це планета Марс.

Відмова спантеличила капітана, адже вона прагнула максимально швидко завершити місію. Глибоко вдихнувши, Лін продовжила:

— Я розумію ваше право на захист свого народу. Це звучить гідно з ваших вуст, як правителя. Та ви не врахували найважливішого фактора — Земля помирає.

— Мій народ прийняв свідоме рішення, яке я оголосив! Наш діалог – таки марна трата часу. Летіть на Марс, а нам дайте спокій! — знявши навушники, Даррад спробував зібрати гнів у кулак, зробивши кілька ударів по стіні. Шматок бетону відколовся та з гуркотом впав на підлогу, піднявши хмару пилу.

— Тихо… — Фрея поклавши руку на спину чоловіка, відчуваючи крізь одяг, як його тіло напружено тремтить.

— А якщо я помиляюся? — повернувшись до коханої, Даррад несподівано для самого себе озвучив питання, яке кружляло в його голові.

— Кожен може утримувати кермо, коли море спокійне. — тихо промовила Фрея, дивлячись йому прямо в очі. Ніжні руки стиснули плечі чоловіка, у спробі передати власну впевненість.

Планета Земля проходила важкий етап оновлення, який ставив під сумнів існування життя на її поверхні. Висновки команди Даррада, засновані на математичних моделях, прогнозують відновлення природного балансу за кілька десятиліть. Він щиро вірив у це.

Та TERRANOVA вирішила інакше. Вони запевнили всіх, що ця планета помирає й узяли собі право використовувати її як ресурс для Марсу.

Переговори з Даррадом не дали бажаного результату. Юкі Лін готувала звіт для Правління. В голові спалахнув раптовий сумнів — пальці завмерли над клавіатурою. Вперше за довгий час тривога прорвалася крізь броню її логіки. Лін завжди сприймала проблеми як виклик. Це було її кредо. Так було завжди. Але ця місія, ця ситуація… вона руйнувала її впевненість. Вона більше не була впевнена, чи насправді вона робить правильний вибір.

Занурившись у свої думки, Лін майже не помітила, як двері безшумно відчинилися. У кімнату зайшла Віго. В руках вона тримала металеву кварту, з якої тонкими цівками здіймалася пара, нагадуючи дим від розпеченого металу.

— Зробила із залишків старих запасів, — сказала вона, простягнувши напій Лін.

Лін невпевнено примружилася, злегка нахиливши голову. Вона підняла руку, щоб доторкнутися до чашки. Її пальці завагалися на мить, а потім обережно обвели чашку, притискаючи її до себе.

— Що це?

— Кава, — у куточках її губ промайнув тіньовий натяк на усмішку.

Лін обережно піднесла чашку до губ, всього лише легенько вдихнувши. Аромат вдарив у ніздрі — терпкий, різкий, з гіркуватою ноткою, що нагадувала обгорілу деревину.

— Дивний запах, — пробурмотіла Лін.

— Раджу скуштувати.

Віго не зводила з неї погляду.

Капітан зробила невеликий ковток, і її губи ледь помітно здригнулися. Напій був гірким, майже пекучим, але залишав після себе дивне відчуття. Смак розцвіт на її язиці, а потім одразу зник, як ніколи не існував. Щось у цьому було таке... невизначене.

Вона подивилася на Віго, і вперше за довгий час на її обличчі з’явилася коротка, стримана усмішка, ледве помітна, але справжня.

— Дякую, — сказала вона, повертаючись до чашки, яку поставила на стіл.

Хвилина вагання, ледве вловний рух руки, і Лін нарешті натиснула кілька клавіш. Запит на встановлення зв'язку з Правлінням був відправлений.

“Це буде важка розмова”, — думала Лін, але все одно не могла позбутися відчуття, що її дії відображають частину гри, в якій вона лише пішак на чужій шахівниці.

— Капітане… не вдається. Відмова в доступі, — промовила Віго, перевівши погляд на Лін.

— Що… Це якась помилка!? — Лін підняла руку до волосся, прокручуючи кінці пальців, намагаючись відновити контроль над думками.

На моніторі червоними літерами знову спалахнуло повідомлення: ДОСТУП ЗАБОРОНЕНО.