Я лежала в боксі, оточена м'яким світлом біонічних стін, і вдавала, що сплю. Снодійна сироватка не подіяла, викликавши неприємне відчуття нудоти та імпульсний головний біль. Зіниці під закритими повіками тремтіли, малюючи безладні патерни світла і темряви на стінах моїх думок. Костюм гвардійця спричиняв незручності, до яких я намагалася пристосуватися. Боячись поворухнутись, прислухалася до віддаленого шурхоту кроків по коридору, що, ймовірно, належав охоронцям. Події останніх днів привели мене на борт ковчега ARKA, який мандрував у напрямку планети Земля.
Чотири години в одній позі далися взнаки. Тіло зводить судомами. Я спробувала розслабити м’язи, обережно прокручуючи кисті та стопи в різні сторони. Стерильне повітря з присмаком синтетичних речовин ще більше підсилювало нудоту. Моя надія на порятунок трималася на тонкій нитці довіри до одного з гвардійців, який обіцяв допомогти. Кожен звук, кожен рух ззовні міг стати сигналом для дії, і я була готова у будь-яку мить покинути цей тісний, але тимчасово безпечний простір.
Раптом я почула, як хтось наближається. Серце забилося швидше, в унісон із важкими кроками, що ставали дедалі гучнішими. Напруга зростала, болісно пульсуючи у скронях. Підозрілий шурхіт змусив затамувати подих. Інстинктивно я стисла руки, відчуваючи, як нігті боляче врізаються в долоні. Під тихий скрип двері боксу повільно відчинилися. Металеві петлі видали приглушений стогін, ніби опиралися невидимій силі. Світло з коридору впало на підлогу, прорізаючи темряву, і я побачила знайомий силует.
— Привіт, мала!
— Я думала, що помру тут, — примружені очі, зустрілися з поглядом гвардійця.
Він швидко оглянув коридор, перш ніж допомогти мені. Тіло протестувало проти руху, але я змусила себе піднятися. М’язи, що перебували в нерухомості, наче заклякли, але адреналін, вкинутий у кров, змусив мене рухатися.
— Вважай, що ти воскресла! — гвардієць міцно тримав мене за руку та вів за собою.
Металеві стіни корабля відбивали відлуння кроків, створюючи ілюзію, що нас переслідують. Кожен удар черевиків викликав металеву луну, що розгублено стрибала від стіни до стіни. Стерильна білизна нескінченних коридорів посилювала відчуття нереальності, ніби ми опинились у величезному лабіринті. Гвардієць ішов швидко, постійно оглядаючись назад.
— Що тепер? — пошепки запитала я, намагаючись не відставати.
— Тепер ти зі мною, — відповів він, прискоривши ходу.
Ми крокували вперед, минаючи технічні відсіки та шлюзи. Двері автоматично відчинилися перед нами, відкриваючи нові сегменти. Кожен відсік здавався таким самим, як і попередній, створюючи відчуття дежавю.
— Чому ти мені допомагаєш? — запитала я, намагаючись зрозуміти його мотиви.
— Втомився від брехні, — відповів він.
Стискання руки стало сильнішим, мов фізичний сигнал підсилення довіри. Його очі зустрілись з моїми, і в цей момент я відчула, як між нами виник дивний, але надзвичайно сильний зв'язок.
Після кількох хвилин ми зупинились перед масивними червоними дверима, які вели у житловий відсік. Його пальці швидко набирали цифри на панелі, активуючи код доступу. Двері безшумно відчинилися, пускаючи нас у безпечне приміщення. Гвардієць оперативно закрив за нами двері й активував охоронну систему.
— Тут ти будеш в безпеці, — сказав він, нарешті відпустивши мою руку.
Я перевела подих, відчуваючи, як напруга потроху спадає.
— Дякую, — промовила я.
Гвардієць мовчки кивнув. Внутрішня підсвітка шолома віддзеркалювала синювате світло, що підкреслювало чіткі риси обличчя та створювало ілюзію невидимого бар'єра. Крізь захисне скло я побачила в його очах щось більше, ніж просто обов'язок.
— Сідай, — продовжив він, вказавши рукою на спальне місце. — Тобі потрібен час, щоб відновитися.
Я сіла на край ліжка, відчувши, як матрац прогнувся. Гвардієць зняв шолом, і я нарешті наважилась розгледіти знайоме обличчя. Зведені брови створювали глибоку вертикальну лінію на лобі, ховаючи погляд людини, яка завжди тримає ситуацію під контролем. Коротко підстрижене чорне волосся та гладка шкіра із золотистим відтінком свідчили про азійське походження.
— Як тебе звати? — запитала я, усвідомивши, що навіть не знаю його імені.
— У нас немає імені, лише порядковий номер, — він повернув голову ліворуч і показав пальцем на гравіювання в районі плеча. — 00327.
— Отакої, — не відводячи погляду з його постаті, я зняла шолом. — Мені чотирнадцять солів жити з цифрами?
Несподівано мої руки втратили міцність, і шолом упав на підлогу, зрадливо дзеленькнувши. Зціпивши зуби, я спостерігала, як він покотився далі, злегка вдарившись об ногу гвардійця, а потім зупинився біля його черевика.
— Так, — підвищивши тон у голосі, солдат дав зрозуміти, що розмови стосовно імені не буде.
Від дози снодійного, яка була розрахована на більш кремезного гвардійця, мене кидало в жар, і я жадібно втягувала ніздрями повітря. Піт стікав по спині, залишаючи слизькі сліди на шкірі. Вологі долоні, тремтячі від нервового напруження, все міцніше стискали металевий каркас. Відчуття дезорієнтації посилювалося, розмиваючи межі реальності.
— 00327, щось мене не відпускає.
— Знімай захисний костюм, — солдат спокійно відкрив шафу, щоб дістати медичний пакет.
— Ти вирішив мене добити? — я незграбно вовтузилася, намагаючись послабити застібки, що вперто не хотіли піддаватися.
— Я міг це зробити відразу, коли ти крала костюм мого товариша, — суворо відповів він, тримаючи в руках автоін'єктор з налоксоном.
Зрештою, я повільно стягувала спорядження, яке тепер здавалося більше тягарем, аніж захистом. Важкий обладунок з приглушеним лезгом впав на підлогу. Титанова поверхня відбивала слабке світло, яке грало на металевій поверхні, утворюючи хиткі тіні.
— Ти готова? — гвардієць підійшов ближче, його голос прозвучав з легким натиском, ніби він намагався виявити, чи є в мені ще залишки сили.
— Не впевнена, — я боязко простягнула ліву руку і відвернула голову назад.
Мить. Біль від уколу був коротким, але гострим. Він прорізав моє тіло, і я відчула, як кожна клітина обурюється. Погляд гвардійця враз змінився, коли він побачив мій розпач.
— Це допоможе, — його голос був не таким сухим як раніше. — Тобі варто відпочити.
Відчуття гіркоти в горлі змусило мене нахилитися вперед. З глибини шлунка піднялася хвиля нудоти, і через мить я вирвала все на костюм, що безладно лежав на підлозі. Від напруги груди стиснулись, немов у лещатах. У спробі заспокоїтися, я натягнула частину манжета термобілизни на кулак та поспіхом протерла мокрі сліди. Тканина вперлася в губи, захоплюючи частину рідини й намагаючись зменшити бридкий присмак, що залишився після блювоти. Кожен вдих пронизувався болючими спазмами шлунка, які відгукувалися глухими хвилями по всьому тілу.
Голова все ще залишалася важкою, ніби заглиблена у густий туман, що затьмарює свідомість. Повільно, наче у сповільненому кадрі, я опустилася на ліжко. М'яка поверхня прийняла втомлене тіло. Притиснувши коліна до грудей, як дитина, що шукає захисту в обіймах матері, я заплющила очі.
Гвардієць, здавалося, не поспішав покидати мене. Він сів на край ліжка, важко опустившись, і я відчула здригання матраца. Чоловік нахилився вперед, клацнувши пальцями перед моїм обличчям, перевіряючи реакцію. Я ледве помітно кивнула, відчуваючи, як туман у голові поступово розсіюється.
— Дихай глибше, — важка рука торкнулася плеча, і тіло здригнулося від несподіваного дотику.
Солдат різко смикнув рукою, стримуючи хвилю невідомих раніше емоцій. Проте мені було абсолютно байдуже до його реакції. Моє свідоме сприйняття майже згасло, і я була занурена у світ сновидінь.
Ніжний дотик теплих долонь, які невпевнено обгорнули мої пальці, дали відчути, що я не самотня. Космос, з його безмежними просторами й невідомими світами, більше не здавався таким пустельним і ворожим.
***
Жовтувате світло навколо ілюмінатора створювало ілюзію рамки. Темрява заповнена безліччю мерехтливих космічних тіл, поєднувалися у химерні сузір'я. Зорі спалахували в ритмі галактики, утворюючи безладні лінії, які розсікали простір. Здавалося, що вони були живими, пульсуючи енергією далекого Всесвіту, якого людське око не здатне осягнути.
Торкаючись язиком піднебіння, я намагалася позбутися бридкого присмаку, але марно — він тільки посилювався, осідаючи на гортані липким шаром. В уяві промайнув Спіріт — згадалося, як він кумедно витягував язика і тер його лапою, намагаючись стерти щось невидиме. Спогад викликав слабку усмішку, але разом з нею прийшла туга за усіма, кого я залишила на Марсі.
Прополоскавши добряче горлянку, я поставила напівпорожню склянку на стіл. Я наче привид, який безцільно блукає серед сірих стін, не могла знайти собі місця. Світлодіодні стрічки мерехтіли в темряві, а їхнє слабке світло розтікалося по кутках, перетворюючи кімнату на невидиму клітку. Нервово провівши рукою по дверях, я притиснула вухо до холодної поверхні, в надії почути знайомі кроки. Але у відповідь — тиша. Стиснута металева ручка була непохитною, її важкість свідчила про те, що двері були надійно замкнені. Відчуття безвиході не відпускало мене. Раптом, як спалах блискавки в темряві, я згадала про захисний костюм. Він повинен мати доступ до обмежених зон, що використовує гвардієць.
Не знайшовши костюм на підлозі, я опустилася на коліна, щоб оглянути простір під навісним спальним місцем. Руки наосліп шукали обладнання. Та замість нього я натрапила на металевий ящик, який був прикріплений до нижньої частини ліжка. Я кілька разів смикнула металеву коробку, виявивши, що вона рухається. Після кількох спроб таки вдалося вирвати її з фіксації та поставити на підлогу. Без вагань натиснувши на бокові замки — відкриваю сховок.
“От, дідько! Це ж зброя…” — я рефлекторно підняла руки. — “Навіщо гвардійцю ховати її під ліжком?”
Плазма “Vortex” вражала потужністю. Поруч лежали кілька зарядних картриджів, виготовлених із прозорого матеріалу, що пульсували пурпуровим світлом. Моє бажання взяти пістолет у руки було велике — пальці вже тягнулися до холодного металу, відчуваючи вигин спускового гачка. Але, переборовши дитячу цікавість, я стрималася. За кілька секунд коробка з її небезпечним вмістом була схована.
Відчиняючи модульні блоки, я вперто продовжувала шукати. “Де ти його міг сховати? І чому тут все однакове?” — бурмотіла я під носа, гучно видихаючи з роздратуванням, коли переді мною відкривалися полиці з непотрібними речами.
Бах! Кулак врізався в стіну. Метал зігнувся під натиском, і вм’ятина стала німим свідком моєї поразки. Я стояла нерухомо, відчуваючи, як біль розповзається по руці тонкими та пекучими нитками. Здавалося, що металева оболонка корабля змикалася, а тиша глузливо підкреслювала моє безсилля.
Я не помітила, як сигнальна стрічка навколо дверей змінила колір на зелений. Гвардієць зупинився на кілька секунд, спершись спиною на металеві пластини. Він уважно споглядав відкриті секції модулів, закинувши руку на верхню частину дверного отвору.
— Що тут сталося? — запитав він, натискаючи на панель управління.
— Мені було нудно, — тихо відповіла я, відводячи погляд убік.
Гвардієць, здавалося, не очікував такої відповіді. Зціпивши зуби, він відчайдушно розпочав наводити порядок. Я мовчки спостерігала за нестримними й майже агресивними рухами. Металеві дверцята з дзвоном вдарялися об корпус модулів, створюючи гучний лезг, що змушував мене здригатися від несподіванки.
— Як це розуміти? — роздратовано запитав він. — Ти повинна сидіти тихо і не привертати увагу. А натомість… Влаштовуєш армагедон у моїй каюті!?
— Де мій костюм? — запитала я, обійнявши себе руками, намагаючись зберегти спокій.
— Твій костюм? — він гучно вдарив дверцятами, закриваючи верхній модуль. — Ти його поцупила. Тебе не мало бути на цьому ковчезі! Отож, слухаєш мене, якщо хочеш долетіти до Землі.
— Я взагалі-то заплатила! — випалила я, роблячи крок уперед і тицькаючи пальцем собі в груди. — 00327 швидко забув, що костюм належить мені!
Гвардієць стиснув кулаки, а його обличчя, під шоломом, покривалося червоними плямами. Напруга між нами була настільки густою, що здавалося, її можна було різати ножем.
— Гаразд, — процідив він крізь зуби. — Я віддам спорядження. Але пам’ятай: якщо тебе спіймають, я тебе не знаю!
— О, не хвилюйся! — відповіла я, намагаючись приховати тріумф. — Я вмію бути непомітною.
Гвардієць зняв шолом та кинув у мій бік зневажливий погляд. Він мовчки підійшов до вхідних дверей та відчинив сховок над ними. Я завмерла. Вираз обличчя змінився розчаруванням — костюм увесь цей час був у мене перед носом.
— Ось, — він жбурнув його мені. — Це останній раз, коли ти отримуєш від мене хоч щось.
— Дякую! — я, міцно притуляючи бажаний трофей. На костюмі не було ніяких слідів з мого шлунка, що приємно вразило. 00327 привів його до ладу поки я спала.
Поклавши речі на стілець, я підійшла ззаду й обережно обійняла чоловіка. Він стояв непохитно, з піднятими руками на рівні плечей та важко дихав. Я не бачила його обличчя, але відчувала напругу через дотик. Це була якась ворожа стійкість, яка пробивалася крізь тверду оболонку.
— Що ти робиш? — пошепки промовив гвардієць.
— Нормальні люди так дякують, — я чудово усвідомлювала, що крім цього солдата у мене нікого немає. І хоча його вишколена стриманість мене дратувала, вона ж і нагадувала про те, що він єдиний, на кого я можу покластися.
Погляд ковзав по його широкій спині. Я невпевнено зробила крок уперед, відчуваючи напружену близькість, але не торкалася його. Стояла поряд, мов тінь, тихо вдихаючи повітря.
— Є щось поїсти? — раптом запитала я, і мій шлунок підкреслив слова гучним бурчанням.
Гвардієць повернув голову. В його очах засвітилася тінь здивування, яка швидко згасла під завісою стриманості. Зробивши кілька кроків, він підійшов до маленького відсіку та дістав пакунок.
— Тримай! Але не обіцяю, що це буде смачно, — сказав він, не приховуючи іронії.
Я схопила пакет і швидко розпакувала його. Неприємний хімічний запах одразу ж вдарив у ніс, змушуючи мене здригнутися. Вагаючись, я все ж відкусила шматочок, який нагадував застарілий силікон. Гіркий, кислотний присмак викликав огиду, проте я змусила себе ковтнути.
— Завжди думала, що вас годують краще! До речі, що це? — пробурмотіла я, скрививши губи від неприємного смаку.
— Вітамінна добавка, — відповів він, злегка усміхаючись.
— 00327 вирішив знову познущатися?
— Досі вважаєш, що я здатен завдати шкоди? — солдат помітно зітхнув.
— Не знаю, — прошепотіла я, знизуючи плечима. — Довіра робить нас вразливими.
Мовчання заповнило простір, ріжучи тишу слабкими звуками, що час від часу доносилися з глибин космічного корабля: механічним скрипом, віддаленими шумами системи життєзабезпечення й тріском енергетичних кабелів. Гвардієць опустився на металевий ящик. Він склав руки на колінах і підпер підборіддя, а його погляд час від часу ковзав у мій бік — короткий, але важкий, ніби сповнений невимовних думок, які він ретельно приховував. Металева підлога не давала жодного відчуття затишку, але я опустилася на неї, спершись спиною об стіну. Складавши ноги під себе, я вивернула їх до грудей, намагаючись знайти бодай частку комфорту в цій неприємній позі. Поруч валявся порожній пакет. Відчуття голоду поступово відступило та мій шлунок не вгамовувався і час від часу прокидався глухим вурчанням.
“Чи можу я довіряти йому?” — це питання не давало спокою. Знайдена зброя, яка за статутом не повинна була бути у нього, стугоніла в моїй свідомості, немов дзвін.
Гвардієць зрушив з місця, його чоботи з глухим стуком вдарили об підлогу. Я не наважувалася змінити позу, тому ще дужче притиснулася до стіни. Мій мовчазний погляд, напружений і уважний, сканував його з ніг до голови.
— Я відчуваю, як ти дивишся, — він нахилив голову трохи вбік, вивчаючи мою реакцію з холодним спокоєм.
— Звикаю, — зітхнула я.
— І як успіхи? — поцікавився 00327, присівши поруч і тримаючи в руках предмет, що нагадував товсту соломинку.
Відповіді я не озвучила. Натомість продовжувала спостерігати за його рухами. Дивна соломинка, затиснута між його зубами, слабо засвітилася. Несподівано з неї почав виходити тонкий струмок пари. Мій ніс уловив солодкуватий аромат, що згодом набув гострих ноток, схожих на прянощі.
— Що це? — запитала я, несвідомо прикриваючи носа рукою.
— Ідеальний спосіб, щоб розслабитися, — пояснив він, роблячи вдих і замружуючи очі. Дим створив навколо нас невелику пелену, яка виглядала так, ніби він намагався створити атмосферу спокою. — Натискаєш отут і вдихаєш, — продовжив він, витягнувши соломинку з рота і залишивши кілька останніх ковтків пари, що зависли над нами.
— Ти впевнений, що це потрібно мені? — слова прозвучали, швидше, як питання до самої себе.
— Чандан не завдасть шкоди, — відповів він, нахиляючись ближче, щоб передати соломинку.
— Це заборонена суміш, — я широко розплющила очі та інтуїтивно відкинула голову назад, щоб уникнути натиску.
00327 трохи затримався, зрозумівши, що я не готова прийняти його пропозицію. Його погляд залишався спокійним з певним розчарування на обличчі.
— Ти завжди така вперта, — зауважив він, тицьнувши в мене пальцем.
— Угу… Ну, гаразд, — сказала я, намагаючись приховати хвилювання, — але якщо щось піде не так, відповідатимеш ти!
Він ледь помітно підморгнув і, не сказавши ані слова, вручив соломинку. Вагаючись, я піднесла пристрій до губ. Мене охопило коротке відчуття страху перед невідомим, і я затримала подих, перш ніж зробити перший вдих. Коли я натиснула на кнопку, соломинка здригнулася, і з неї вийшов тонкий струмок пари. Я сильніше стисла пальці. Перше вдихання було різким і настільки концентрованим, що я відчула його всередині. Мої легені та горло заповнилися терпким димом. Кашель не давав спокою, змушуючи мене втягнути голову в плечі та жадібно ковтати повітря.
— Кхе… кхе. От, бляха… — пробурмотіла я. Від напруги обличчя почервоніло, і я відвернулася в сторону, щоб вдихнути повітря.
— Це нормально, — він злегка всміхнувся і його усмішка невдовзі переросла в гучний сміх.
Я зробила ще кілька вдихів підряд та глянула на гвардійця. В спробі стримати емоції сильно стисла губи. Але невдовзі сміх вирвався у гучному пирханні, який викликав дрібні хвилі диму, що кружляли навколо.
— Ти знаєш 00327, — промовила я між приступами сміху, — мене нарешті попустило.
— Помиляєшся, мала, — відповів він, сміючись ще голосніше. — Тебе не просто попустило, тебе накрило!
Він із легкістю забрав пристрій з моїх рук, спостерігаючи, як я продовжую сміятися. Дим, що розсіювався навколо, створював ілюзію невидимого простору, де звуки та світло зливалися у щось ефірне. Серце прискорено билося в грудях.
Через кілька хвилин моя голова опустилася на його плече. Гвардієць розчісував пальцями руде волосся, що каскадом розсипалося по моїй спині. З'явилося дивне відчуття затишку. Ми мовчали, занурені в тишу. Легке дихання і м'який серпанок плавно танцювали в повітрі.
Я простягнула руку перед собою і не змогла стримати здивування — кінчики пальців виглядали майже ефемерно, ніби стали частиною цього простору, як дим, що досі огортав кімнату. Короткі спалахи вогню намагалися пробитися крізь незриму перешкоду, яка, мов прозоре скло, стримувала їхню руйнівну силу. Видіння знову перетнули межу реальності, і я відчула, як мої відчуття загострюються. Я чула, як дим нашіптує, як спалахи тріщать, як скло піддається напрузі, ніби готове розлетітися на дрібні уламки.
Раптовий страх пронизав мене, коли я усвідомила, що втрачаю контроль над реальністю. Піднявши голову, я спробувала встати, але міцна рука обережним натиском зупинила мене. Гвардієць дивився так пильно, що я відчула, як його погляд проникає всередину, наче він здатен читати найпотаємніші думки. Я була занадто розгублена, щоб усвідомити, що саме відбувається, коли його губи торкнулися моїх. Обійми стали тіснішими, і наше дихання переплелося, створюючи єдиний ритм. Тіло затремтіло від напруги, і я відсахнулася. Схвильована і налякана, я намагалася зрозуміти, що це означає — чи це була гра, чи новий спосіб комунікації, чи щось зовсім інше.
***
Чоловіча постать блукала довгим коридором космічного корабля, тримаючи руки за спиною. Похмурий силует танцював на скляних стінах, малюючи уривчасті фрагменти темного одягу. Вугільні сліди перетворювалися на мерехтливі зображення, що колихалися в міру його просування, створюючи ідеальний симбіоз між тілесним й невидимим. Вітер, що проникав через вентиляційні отвори, залишав ледве помітне шурхотіння, яке нагадувало про безкрайній космос за межами ковчега.
— Капітане! — пролунав голос з кінця коридору.
Джонатан обернувся, випрямивши спину й злегка піднявши підборіддя. Зверхній погляд просканував підлеглого з голови до п'ят.
— Сподіваюся, новини гарні.
Підлеглий, стискаючи планшет перед собою, зупинився на відстані кількох кроків. Його погляд затримався на обличчі Джонатана, намагаючись розгадати його емоції, перш ніж наважитися озвучити невтішні новини.
— На жаль, капітане... — хлопець захрипів на першому слові. — Руда вичерпана. Копальня MPG припинила видобуток платини.
Від важкого подиху, груди підіймалися та опускалися в ритмі нервового напруження, ніби капітану не вистачало повітря. Лоб зморщився в глибоких складках, а куточки губ повільно опустилися, ховаючись у короткій бороді.
— Ти хочеш сказати, що ми залишилися без найціннішого ресурсу? — його слова звучали мов шепіт марсіанської бурі.
Підлеглий нервово ковтнув, відчуваючи, як холодний піт проступає на скронях. Він відступив на півкроку, ніби намагаючись втекти від жахливої реальності.
— Лише кілька контейнерів завантажені гранулами.
Джонатан до болю стиснув щелепи, внаслідок чого на шкірі утворилися рельєфні виступи.
— Тобто не всі? — процідив він крізь зуби. — Скільки саме контейнерів?
— Три... три контейнери, капітане, — підлеглий вимовив голосніше.
— Три контейнери... — слова капітана розчинилися в тихому шурхотінні вентиляції.
Ця новина вдарила, як холодний ляпас. Втрата ключового ресурсу неминуче спричинить проблеми. Джонатан добре знав: милосердя від правління годі чекати. Якщо програму з перевезення ресурсів закриють, він втратить капітанське крісло.
— Три контейнери… — повторив він знову, обмірковуючи різні варіанти. — Є ще доступні джерела?
— Африканський континент — єдине придатне місце для видобутку руди… ми його вичерпали… — підлеглий з острахом активував проєкцію, демонструючи звіт.
Джонатан різко простягнув руку вперед, схопивши гаджет, що миготів жовтими цифрами.
— Єдине місце, кажеш? — прогарчав він, жбурнувши планшет об стіну.
Пристрій розлетівся на друзки. Частини пластику й скла полетіли в різні боки, зачепивши металеві стіни з дзвінким відлунням.
— Звіт… підтвердив це… — сповнений розчарування, хлопець витріщився на крихкі фрагменти, що безпорадно лежали на підлозі.
— Знайдіть інші поклади! — крикнув Джонатан, його голос відгукнувся в порожнечі коридору. — Шукайте де завгодно: на інших континентах, в океанах, навіть під землею… Мені байдуже, де!
Підлеглий зблід. Слова капітана стугоніли глухим ударом у скронях. Грудна клітка ледь рухалася від неглибоких, уривчастих вдихів.
— Так, капітане! — прошепотів він, швидко відступаючи.
Джонатан залишився стояти на місці, його погляд пронизував скляні панелі. Там, за межами корабля, миготіли далекі світи, а Земля, блідо-блакитна й холодна, висіла в темряві, мов мовчазний суддя його невдач. Її обриси зливалися з космічним пилом, розчиняючись у порожнечі. Вона спостерігала за ним з бездушною байдужістю, і він відчув, як холод пробігає по його тілу.
Рука сильніше притиснула капітанський шеврон до плеча. Його втомлене обличчя зливалося із блиском скла, створюючи ілюзію єдності з безкраїм космосом. Символ влади, що колись додавав впевненості, тепер здавався важким тягарем. Якщо не вдасться знайти нові джерела платини, ця місія буде останньою. Джонатан відчував, як він потопає у своїх думках, вкрай втомлений від спроб втримати контроль над ситуацією.
Важкий подих вирвався з його грудей, а рука мимоволі потягнулася до краю ілюмінатора. Пальці торкнулися скляної поверхні, в пошуках опори, але відчуття холоду лише загострило тривогу. Джонатан заплющив очі, намагаючись втекти від реальності. Страх та гнів злилися в один непереборний потік, заповнюючи його нутрощі. А власна свідомість зрадливо дістала примарний силует Юкі Лін.
Джонатан відкрив очі та відсахнувся ніби побачив її на яву. Він схопився за голову та стис руками скроні у спробі видавити дратівливий образ. Кілька хитких кроків, і його тіло вперлося в щось металеве. Примара нікуди не зникала.
— Іди геть! — вигукнув він, замахуючи руками.
Охоронна система, підпорядкована штучному інтелекту створила дублювальний запис з камер спостережень. ЇЇ увагу привернула дивна поведінка Джонатана. Його постава виглядала тривожною: капітан, який ще кілька хвилин тому спостерігав за космосом, тепер боровся з невидимим ворогом.
Штучний інтелект активував аналіз поведінки. Камерні сенсори фіксували підвищення серцевого ритму Джонатана. Програмне забезпечення виявило аномалії у русі його тіла, які свідчили про інтенсивний психологічний тиск.
— Капітане, ви в безпеці, — пролунав голосовий супровід системи, — Ваші показники свідчать про сильний емоційний дискомфорт. Будь ласка, повідомте про причини вашої тривоги.
Але Джонатан не реагував. Він продовжував безладно махати руками. ZOE зрозуміла, що звичайні комунікаційні протоколи не працюють. Вона активувала аварійний режим, перенаправляючи потік енергії через нанорешітку, вбудовану в стіни відсіку.
— Енергетичний імпульс активовано, — механічним голосом сповістила ZOE, зосереджуючи енергію в одній точці.
Блакитні спалахи електричних дуг, з тихим потріскуванням, ковзали вздовж металевих поверхонь, залишаючи за собою слід іонізованого повітря. Коли напруга досягла критичної межі, електричний імпульс сформував потужний поштовх, пронизуючи тіло капітана. Він рефлекторно здригнутися та увійшов у фазу вимушеного перезавантаження, відновлюючи ясність мислення.
— Я тут, Джонатан. Дихайте разом зі мною, — повільно промовила ZOE. — Глибокий вдих... і повільний видих.
ZOE продовжувала аналізувати стан капітана. Вона спостерігала за серцевим ритмом, контролюючи показники, що поступово поверталися до нормальних значень.
— Я в повному порядку! — рішуче вигукнув Джонатан, висмикуючи комірець до стійкого положення.
Протокол дій був автоматично внесений до особистої справи капітана. Джонатан сердито провів рукою по волоссю, скуйовдивши його. Його до стобіса дратувало, що навіть після смерті, Юкі Лін продовжувала отруювати йому життя.
— Капітане, я можу ще чимось допомогти? — з динаміка пролунав голос системи, відволікаючи від нав’язливих думок.
— Я сказав, що все гаразд! — він сховав руки в бокові кишені та попрямував до командного пункту, ніби нічого не сталося.
Прозорі двері розкрилися із характерним шипінням, пропускаючи Джонатана всередину. Екіпаж працював у напруженій тиші, пильнуючи за консолями. Приміщення було залите м'яким блакитним світлом, що нагадувало сяйво місяця, тонко підсвічуючи обличчя команди, надаючи їм примарного вигляду. Настінні дисплеї фіксували параметри ковчега — від рівнів енергії в реакторі до стану зовнішнього корпусу. Датчики інфрачервоного та ультрафіолетового спектрів сканували простір за межами судна, передаючи безперервний потік даних.
Тьмяні екрани відображали поточний стан систем життєзабезпечення, температурні режими в усіх відсіках та постійну роботу антигравітаційних стабілізаторів. Лазерні проєктори, вбудовані в стелю, відтворювали тривимірні зображення діаграм, курсів і траєкторій руху корабля, доповнюючи навігаційні карти в реальному часі.
Джонатан важко сперся на центральну консоль, пальці судомно обхопили холодний край металу. Він не міг відірвати погляду від віртуальної моделі Землі, що оберталася навколо своєї осі. Її поверхня була всіяна маркерами активних зон видобутку, де кожен червоний й жовтий індикатор був мов рубець, що залишився після нещадної операції. Невеликі дрони-сканери, мов механічні комахи, кружляли навколо проєкції, безупинно аналізуючи зміни на поверхні планети та збираючи спектральні знімки для постійного оновлення карти.
Капітан підняв праву руку, щоб збільшити проєкцію. Перед його очима розгорнулася картина зруйнованих кар'єрів і безжиттєвих пусток. Залишки конструкцій стирчали з-під товстого шару піску, мов зламані кістяки, що нагадували про колишню велич.
— Це просто... нікчемна грудка пилу, — крізь зуби промовив Джонатан.
У пориві люті він штовхнув сенсорну панель. Яскраве світло спалахнуло, і проєкція завмерла, відображаючи хаотичні дані. Проте, через кілька секунд система відновилася, повертаючи зображення Землі до звичайного стану. Планета продовжила повільне обертання, непохитна та байдужа до людського гніву.
Команда мовчки переглянулася між собою. Їхні обличчя відображали суміш здивування та занепокоєння. Один з техніків хотів щось сказати капітану, але його колега, що сиділа поруч, легким похитуванням голови зупинила його.
***
До вантажної зони лишалося всього кілька футів. Важкі чоботи глухо стукали об рифлену підлогу, а гумові накладки поглинали звук, лишаючи тихий, приглушений шурхіт. Він наче шепіт зникав у довгому коридорі. Неонові лампи пульсували над головою, відкидаючи мерехтливі відблиски на поверхні скафандра, переливаючись від ніжно-блакитного до глибокого індиго. Я відчувала себе частиною гігантської машини, що несла мене вглиб космосу. Сталева шкіра корабля покривалася зсередини краплями конденсату, створюючи ілюзію рухливих зірок, наповнюючи холодну конструкцію незримою енергією. Заплутані пучки дротів, що звисали зі стелі й зникали у стінах, нагадували вени бездушної машини, яка безперервно гуділа десь у глибині.
Раптово вентиляційні шахти завили, видаючи протяжний шиплячий звук, від якого я інстинктивно здригнулася. Озираючись, я очікувала побачити щось за собою, але коридор залишався порожнім. Гарячий пар виривався з решіток, наче дихання звіра. Повітря стало важким. Кожен вдих супроводжувався хрипом, що відгукувався в грудях. Попри зусилля фільтрації запах машинного мастила проникав всередину. Солодкуватий й водночас різкий відтінок гарі викликав дратівливе першіння у горлі. До того ж костюм гвардійця натирав шию та плечі, залишаючи неприємне відчуття жорсткої тканини, що вгризалася в шкіру. Але я рухалася вперед.
І ось, нарешті, переді мною вхід з потрібним кодом: CARGO-D5.
“Так!” — вирвалося у мене. Я відчула себе дитиною, яка знайшла втрачену іграшку.
Серце забилося в прискореному темпі. Я рішуче піднесла браслет до сканера. Тихе дзижчання пролунало у відповідь. Броньовані щити відкрилася, видаючи протяжний стогін, схожий на тертя важкого металу.
Я увійшла у напівтемний шлюз, відчувши, як під ногами пружинить підлога. Масивні двері зачинилися за спиною. Герметизація спрацювала миттєво, підсилив монотонний гул вентиляції. По периметру шлюзу пробігла червона смуга, а з отворів подув холодний потік повітря. Друга пара дверей, що вела далі, зробила кілька марних ривків, і сталеві рамки затрусилися. Клацання реле, схоже на звук механічного годинника, створювало тривожний ритм, як відлік часу, що спливає. З рішучістю відчайдухи я провела рукою по консолі й натиснула кнопку аварійного скидання. Світло мигнуло, і на мить запанувала непроглядна темрява, перш ніж аварійні лампи освітили простір. Оточена блискучим металом, я відчувала себе маленькою дівчинкою замкнутою в камері схову.
У цей момент звуковий сигнал заповнив шлюз пронизливим “біп… біп… біп…” Індикатор тиску миттєво перетворився на стробоскоп, відбиваючи червоним світлом паніку системи.
Синтезований голос, позбавлений будь-яких емоцій, повідомив:
“Виявлено несправність системи шлюзу. Доступ заблоковано. Залишайтеся на місці.”
Згідно з протоколом, я зайняла безпечну позицію, притиснувшись до протиударної стіни. Міцно вхопившись за поручні, я спостерігала, як панель управління наче божевільна змінювала кодові рядки. Екран миготів зеленими та червоними знаками. Тепер усе залежало від того, як швидко бортовий комп'ютер зможе ідентифікувати та усунути дану проблему.
“Відновлення герметичності невдале. Повторна спроба через десять, дев’ять, вісім… секунд.” — голосовий супровід монотонно відраховує час.
Цифри змінювали одна одну наче у сповільненому кадрі, кожна з яких відбивалася на моїх зіницях. Шлюз тремтів, випускаючи низькочастотний гул, що проникав у кістки.
“Несправність усунена. Ви можете безпечно пройти до наступного відсіку” — прозвучало довгоочікуване повідомлення.
Я відпустила поручні, і мої пальці, які ще кілька секунд тому стискали метал, повільно розслабилися. Очі залишилися прикутими до дисплея на шоломі, де мерехтіли системні рядки. Інформаційна сітка підтвердила нормалізацію тиску. Двері шлюзу, що до цього моменту здавалися нездоланною перешкодою, повільно відчинилися. Промінь світла, що пробився крізь щілину, створив мерехтливу завісу, за якою ховалася невідомість.
Тіні химерно окреслювали частину контейнерів, які спиралися на масивні циліндри вдовж стіни. Вони нагадували мовчазних гігантів, на фоні яких маленька людська постать була ледь помітна. Крок за кроком, я рухалася вперед. Помпи беззупинну працювали й видавали ритмічний ударний звук. Він був всюдисущим — спочатку ледь помітний, а далі відчувався глибоко під шкірою, як вібрація.
Провівши рукою по поверхні одного з контейнерів, я відчула, крізь тонкий шар рукавички, рельєфні символи. На темній поверхні залишився тонкий слід від моїх пальців — нечітка, розмита лінія. Липкий пил прилип до рукавички, дрібними крупинками вчепився за тканину, неначе прагнув утримати мене в цьому місці. Щоб краще розгледіти деталі, я активувала зовнішній ліхтар шолома. Яскраве світло враз підсвітило нанесене маркування: PLAT-2170.09.28-EARTH-CTN001234.
Шифровані дані вказували, що в контейнері перевозили платину. Зафіксована дата точно збігалася з тією, яку ми з Муном виявили в секретних файлах. Безпосередній зв'язок між минулим і теперішнім викликав тремтіння по всьому тілу. Я відкрила рот, намагаючись видати звук, але з горла вирвався лише хриплий стогін. Дихання стало нерівним, і я відчула, як грудна клітка стискається від напруги.
Світло ліхтаря витягувало з тіні мільйони дрібних частинок. Зелені пилинки мерехтіли, кружляли, наче космічний пил, відблискуючи ледь помітним світлом, яке надавало їм примарної краси. У їхньому хаотичному русі було щось нестримне й загрозливе, щось, що непомітно підкрадалося до свідомості, змушуючи серце битися швидше. Я машинально змахнула рукою, усвідомлюючи, що мій розум знову вступає в небезпечну гру, сплітаючи реальність з примарними образами.
Два несміливих кроки назад — і я наштовхнулася на щось масивне. Повільно підняла голову, на стільки дозволив комірець захисного шолома, відчувши тиск на шиї. Сотні контейнерів, що височіли наді мною — відверто лякали масштабом видобування надер Землі. Проковтнувши згусток, що застряг у горлі, я випустила крізь ніздрі повітря.
Зненацька пролунало слабке клацання, яке змусило мене повернути голову в сторону звуку. Можливо, це була вентиляційна система, а може щось або хтось рухався між контейнерами.
Довгий коридор, облямований металевими сітками, відбивав обережні кроки. Здавалось, що кожен мій рух генерував відлуння, яке розносилося в темряві, створюючи ілюзію присутності стороннього спостерігача. Голова механічно поверталася в різні боки. Раптом промінь світла відбився від блискучої поверхні. Я підійшла впритул до цистерни. Придивившись до напису, я прочитала: H2O-2170.09.28-EARTH-CTN001248.
“Вода!? Ці резервуари призначені для підтримки життя на ковчезі під час польоту. Але… чому вони тут?” — промовила я, відчуваючи як серце пропустило удар, наче його затиснули в лещатах.
Інстинкт випередив розум, і рука з силою вдарила по холодній обшивці. Колючий біль пронісся від суглобів до ліктя, змушуючи мене зціпити зуби, щоб не видати стогін. Глухий звук розчинився у темряві. Жодного плескоту рідини — лише мертва тиша. Цистерна була порожня.
Я вимкнула світло й заплющила очі, і світ зник, ніби його ніколи й не існувало. Чорна безодня тягнула мене вниз, наче гравітація невідомого світу. Наосліп, ковзаючи по шорсткій тканині, я масажувала руку, у спробі втихомирити біль, який не вщухав. Це було не просто фізичне відчуття — це було щось глибше, що проникало в нутро, наче отруйний газ, розчиняючи рештки надії. У цю мить мене охопила жахлива усвідомленість: видіння, які вважала маренням — виявлялися жорстокою реальністю. Я ніколи не відчувала себе настільки самотньою. Темрява поглинула звуки, створивши вакуум, в якому я чула спотворені думки, переповнені розчаруванням. Ілюзія ідеального світу розвіялася, немов пил у променях ліхтаря, залишивши по собі лише порожнечу.
Не знаю, скільки б часу я провела у такому стані, якби не різка вібрація, що прошила руку наскрізь. Я відкрила очі й опустила голову, спостерігаючи, як сигнальний браслет полохливо блимає в темряві.
“Сем, пора вмикати мозок!” — риторично зверталася до себе власна свідомість, відводячи мене від глибоких роздумів.
“Увімкни голосовий зв’язок. Частота номер два.” — тричі продубльоване повідомлення мигнуло перед очима, створюючи візуальний імпульс, що змусив мене діяти. Легким дотиком пальця я активувала сенсорну панель. В навушнику відразу прозвучав схвильований голос гвардійця:
— Чому твій трекер показує, що ти у вантажній зоні?
— Я… втратила орієнтир, — прошепотіла я, прикусивши губу.
— Втратила орієнтир, за сотні футів? — перепитав він.
— Так, — сухо відповіла я. Мої руки стиснулися в кулаки, у спробі втримати емоційну рівновагу.
— Повертайся назад! Перебувати у вантажній зоні заборонено, — 00327 наголошував про небезпеку.
— Якщо я буду базікати, мене точно почують. Кінець зв’язку, — не дочекавшись наступної настанови, я вимкнула зв’язок.
Гвардієць мав рацію. Моя присутність у вантажній зоні вже була зафіксована камерами спостереження. Проте це мене не лякало. Головне — не потрапити в поле зору патрульних дронів, які ширяли по коридору з періодичністю кожні тридцять хвилин. Я ще раз перевірила таймер. На внутрішній частині шолома тривав відлік: 10:00, 09:59, 09:58...
Пульс прискорився, і я відчула, як піт збирається на лобі. У мене залишалося менш як десять хвилин, щоб покинути відсік та повернутися до житлового сектору. Цього разу двері шлюзу спрацювали ідеально, тихо зачиняючись за моєю спиною. Я висунула голову вперед та оглянула коридор. На щастя не було нікого — і це додало впевненості.
Прискоривши ходу, я рухалася, немов програмований робот, слідуючи встановленому маршруту. Єдине, що видавало мене як живу істоту, це багряні плями на щоках. Здавалося, що їх натерли чимось пекучим і шкіра палала зсередини. У мене було єдине бажання — якнайшвидше зняти цей клятий костюм.
Цифри безжально різали час на маленькі шматки: 5:38, 5:37, 5:36... Залишалося лише кілька кроків до рогу, за яким ховався ліфт, готовий забрати мене до безпечнішого місця. Я йшла швидко, на межі бігу, а серце билося гучніше за мої кроки.
Глухе клацання почулося кілька разів. Спершу я подумала, що це лише перебої в системі повітрообміну, але звук повторився. Погляд мимоволі смикнувся праворуч, і саме в цей момент, з темряви шахти, вилетіло щось пискляве й живе. Клубок шерсті з довгим хвостом пронісся з такою швидкістю, що його рух ледь вловлювався очима. Він ковзнув по стіні та розчинився серед переплетених труб.
“А-а-а!!! Що це було?!” — вигукнула я, різко гальмуючи. Від несподіванки я притисла руки до грудей, у спробі перевести подих.
У повітрі пролунав штучний тріск — звук, який паралізував мене ще більше. Він був схожий на електричний розряд, холодний та загрозливий. Патрульні дрони миттєво зреагували на несанкціонований рух. Скляні кулі миттєво розвернулися у мою сторону, і я знала, що контакт із ними закінчиться затриманням або, ще гірше, ізоляцією.
Навколо сфер оберталися хромовані дуги у різних напрямках, забезпечуючи стабільність. Світло їхніх сканерів яскраво спалахнуло, заливши коридор синюватим сяйвом. Рій механічних очей, прочісували простір у пошуках аномалій, скануючи кожен куточок, кожен сантиметр підлоги та стелі.
Час був проти мене. Тримаючи руку біля грудей, я намацала подарунок від Найка — мініатюрний електромагнітний глушник. Фліпер лежав у спеціальному гнізді під нашивкою, готовий до дії. Я швидко дістала його, активувала, і прицілилася в напрямку патрульних дронів. Пристрій почав генерувати електромагнітні хвилі, які порушили роботу сенсорних систем. Лазерні промені затремтіли та зникли. Дрони хаотично сіпалися з боку в бік, втративши контроль, а потім намертво зависли в повітрі. Їхні системи намагалися знайти джерело завади, перевантажуючи алгоритми обробки даних і ведучи безрезультатні спроби адаптації.
Ці кілька секунд виявилися достатніми. Стрімко кинувшись уперед, я зовсім забула про клубок шерсті, що перед цим налякав мене. Стіни коридору здавалося, ніби, тиснули на мене, зближаючись і створюючи ілюзію замкнутого простору. Ліфт був зовсім близько. Дрони, хоч і виглядали дезорієнтованими, все ще залишалися загрозою, і їх металеві очі могли миттєво зосередитися на мені.
Різко зупинившись, я не вагаючись, вдарила по панелі виклику. Двері безшумно розійшлися, і я вскочила всередину, відчуваючи, як адреналін заповнює судини, мов вибухова хвиля. Енергетичні кабелі, що живили ліфт, зарипіли, передаючи потужний заряд у магнітні рейки. Металева конструкція підіймала мене вгору, залишаючи небезпеку позаду.
Дрони, збиті з пантелику, ще кілька секунд кружляли у просторі, а потім, не знайшовши джерела загрози, повернулися до своїх звичайних маршрутів патрулювання. Сенсори шолома нарешті сигналізували про віддалення небезпеки, а рівень адреналіну почав поступово знижуватися, залишаючи за собою відчуття слабкості в ногах.
Підйом тривав, але я знала, що це був лише тимчасовий перепочинок. Попереду чекав довгий політ. Я мусила бути готовою до нових викликів, що очікували на мене за межами цієї металевої оболонки.
***
— Якого біса ти там робила? — 00327 притис мене до стіни обома руками. Він вперше підняв голос до рівня крику. — Ти розумієш чим це може закінчитися?
— Для мене… чи для тебе? — відповіла я, дивлячись прямо в очі. Жила на його шиї нервово пульсувала, наче він збирався вибухнути.
— Ти знущаєшся? — він різко відпустив мене.
— Ні, — голосно промовила я, поправивши майку, яка задерлася вище живота.
— Якби ти мала хоч трохи здорового глузду… — він на мить замовк, ніби шукаючи слова, — ти б ніколи не пішла туди.
— Це моя боротьба, — я вдихнула глибше, відчуваючи, як у грудях зростає гнівний жар. — Мені вирішувати, що робити й на що йти! Про який здоровий глузд ти говориш, коли твій товариш сидить у Найка в комірчині. Йому важко буде зрозуміти після похмілля, чому він не полетів на Землю.
Гвардієць помітно напружився. Він зробив крок назад, залишивши між нами трохи простору.
— Якби я знав, що ти така вперта, я б…
— Що б? — я кинула виклик, дивлячись на нього з усмішкою, в якій було більше відчаю, ніж сміливості. — Не допомагав би мені?
— Ти нічого не розумієш, Сем, — прошепотів він. — Моє завдання — зберегти тобі життя.
— А хто дав тобі право вирішувати, як мені жити? — я підняла підборіддя. — Я сама вирішу, коли ризикувати та чим. Ти не мій рятівник!
— Це прозвучало образливо, — він на секунду відвів погляд, а тоді, схиливши голову, наблизився до мене.
Тримаючи край майки, я відчувала, як тканина ковзає між пальцями. Його плечі піднялися, ніби від несподіваного пориву, а губи зімкнулися в тонку лінію. Напруга зростала, набуваючи густої тягучості, що струменіла, ніби електричний заряд, готовий вдарити.
Секунда розділяла нас, стаючи прозорим бар’єром, таким крихким, що його можна було розбити одним легким порухом. У грудях розливалась пекуча суміш із бажання, страху і невиразної люті — всього того, що тримала в собі, що тепер виривалося назовні, оголюючи мене. Я опустила повіки, намагаючись повернути контроль.
— То ти все ж… — почала я, але голос зірвався на хрип, коли наші обличчя зблизилися.
Невідомо що штовхнуло мене вперед. Я повільно піднялася навшпиньки, і наші губи зіткнулися — спершу ледь помітно, як випадковий дотик, ненавмисний та обережний, як подих. Але цей дотик виявився зрадницьким: він трансформувався у щось сильніше, що вихором накривало нас, розбиваючи невидимі перепони між нами.
Поцілунок. У ньому було все — пристрасть, яка змішувалася із затамованим гнівом; бажання, що межувало зі страхом; виклик, що піднісся над нашими сумнівами. Цей порив ламав образи та таємні сподівання, що приховувалися за поглядами, за словами, які ми так і не наважувалися сказати.