Я лежала в боксі, оточена м'яким світлом біонічних стін, і вдавала, що сплю. Снодійна сироватка не подіяла, викликавши неприємне відчуття нудоти та імпульсний головний біль. Зіниці під закритими повіками тремтіли, малюючи безладні патерни світла і темряви на стінах моїх думок. Костюм гвардійця спричиняв незручності, до яких я намагалася пристосуватися. Боячись поворухнутись, прислухалася до віддаленого шурхоту кроків по коридору, що, ймовірно, належав охоронцям. Події останніх днів привели мене на борт ковчега ARKA, який мандрував у напрямку планети Земля.
Сімдесят чотири години в одній позі далися взнаки. Тіло зводило судомами. Я спробувала розслабити м’язи, обережно прокручуючи кисті та стопи в різні сторони. Стерильне повітря з присмаком синтетичних речовин ще більше підсилювало нудоту.
Моя надія на порятунок трималася на тонкій нитці довіри до одного з гвардійців, який обіцяв допомогти. Кожен звук, кожен рух ззовні міг стати сигналом для дії, і я була готова у будь-яку мить покинути цей тісний, але тимчасово безпечний простір.
Хтось наближається. Важкі кроки ставали дедалі гучнішими. Напруга зростала, болісно пульсуючи у скронях. Підозрілий шурхіт змусив затамувати подих. Інстинктивно я стисла руки, відчуваючи, як нігті боляче врізаються в долоні. Під тихий скрип двері боксу повільно відчинилися. Металеві петлі видали приглушений стогін, ніби опиралися невидимій силі. Світло з коридору впало на підлогу, прорізаючи темряву, і я побачила знайомий силует.
— Привіт, мала!
— Я думала, що помру тут, — примружені очі, зустрілися з поглядом гвардійця.
Він швидко оглянув коридор, перш ніж допомогти мені. Тіло протестувало проти руху, але я змусила себе піднятися. М’язи, що перебували в нерухомості, наче заклякли, але адреналін, вкинутий у кров, змусив мене рухатися.
— Вважай, що ти воскресла! — гвардієць міцно тримав мене за руку та вів за собою.
Стіни корабля відбивали відлуння кроків, створюючи ілюзію, що нас переслідують. Кожен удар черевиків викликав металеву луну, що розгублено стрибала від стіни до стіни. Стерильна білизна нескінченних коридорів посилювала відчуття нереальності, ніби ми опинились у величезному лабіринті. Гвардієць ішов швидко, постійно оглядаючись назад.
— Що тепер? — пошепки запитала я, намагаючись не відставати.
— Тепер ти зі мною, — відповів він, прискоривши ходу.
Ми крокували вперед, минаючи технічні відсіки та шлюзи. Двері автоматично відчинилися перед нами, відкриваючи нові сегменти. Кожен відсік здавався таким самим, як і попередній, створюючи відчуття дежавю.
— Чому ти мені допомагаєш? — запитала я.
— Втомився від брехні, — відповів він.
Стискання руки стало сильнішим, мов фізичний сигнал підсилення довіри. Його очі зустрілись з моїми, і в цей момент я відчула, як між нами виник дивний, але надзвичайно сильний зв'язок.
Після кількох хвилин ми зупинились перед масивними червоними дверима, які вели у житловий сектор. Його пальці швидко набирали цифри на панелі, активуючи код доступу. Двері безшумно відчинилися, пускаючи нас у безпечне місце. Ми зробили крок уперед, і знову опинились у коридорі. Треті двері праворуч, що вели до наступної кімнати, відчинилися, як тільки його браслет торкнувся сенсора.
— Тут ти будеш в безпеці, — сказав він, нарешті відпустивши мою руку.
Я перевела подих. Погляд залишався прикутий до дверей, що повільно зачинилися за нами. Біль у зап’ясті потроху вщух, залишаючи по собі легке поколювання. Його пальці, що тільки що обхоплювали мою руку, залишили по собі відчуття тепла та сили.
— Дякую, — промовила я.
Його реакція була стриманою: він не сказав нічого, лише кивнув. Внутрішня підсвітка шолома віддзеркалювала синювате світло, що підкреслювало чіткі риси обличчя та створювало ілюзію невидимого бар'єра. Крізь захисне скло я побачила в його очах щось більше, ніж просто обов'язок.
— Сідай, — він вказав рукою на спальне місце, і в його жесті не було жодної надмірної турботи, тільки строгий порядок. — Тобі потрібен час, щоб відновитися.
Я нерішуче сіла на край ліжка, відчувши, як матрац під моєю вагою прогинається. Гвардієць зняв шолом, і я нарешті розгледіла його обличчя. Зведені брови створювали глибоку вертикальну лінію на лобі, ховаючи погляд людини, яка завжди тримає ситуацію під контролем. Коротко підстрижене чорне волосся та гладка шкіра із золотистим відтінком свідчили про азійське походження.
— Як тебе звати? — запитала я, усвідомивши, що не знаю його імені.
— У нас немає імен, лише порядковий номер, — він повернув голову ліворуч і показав пальцем на гравіювання в районі плеча. — 00327.
— Отакої, — не відводячи погляду з його постаті, я зняла шолом. — Мені чотирнадцять солів жити з цифрами?
Несподівано мої руки втратили міцність, і шолом упав на підлогу, зрадливо дзеленькнувши. Зціпивши зуби, я спостерігала, як він покотився далі, злегка вдарившись об ногу гвардійця, а потім зупинився біля його черевика.
— Так, — підвищивши тон у голосі, солдат дав зрозуміти, що розмови стосовно імені не буде.
Від дози снодійного, яка була розрахована на більш кремезного гвардійця, мене кидало в жар, і я жадібно втягувала ніздрями повітря. Піт стікав по спині, залишаючи слизькі сліди на шкірі. Вологі долоні, тремтячі від нервового напруження, все міцніше стискали металевий каркас. Відчуття дезорієнтації зростало.
— 00327, щось мене не відпускає, — прошепотіла я, відчуваючи, як жар охоплює тіло.
— Знімай захисний костюм, — солдат спокійно відкрив шафу, щоб дістати медичний пакет.
— Ти вирішив мене добити? — я незграбно вовтузилася, намагаючись послабити застібки, що вперто не хотіли піддаватися.
— Я міг це зробити відразу, коли ти крала костюм мого товариша, — суворо відповів він, тримаючи в руках автоін'єктор з налоксоном.
Зрештою, я стягувала спорядження, яке тепер здавалося більше тягарем, аніж захистом. Важкий обладунок з приглушеним лезгом впав на підлогу. Титанова поверхня відбивала слабке світло, яке грало на металевій поверхні, утворюючи хиткі тіні.
— Ти готова? — гвардієць підійшов ближче, його голос прозвучав з легким натиском, ніби він намагався виявити, чи є в мені ще залишки сили.
— Не впевнена, — я боязко простягнула ліву руку й відвернула голову назад.
Мить. Біль від уколу був коротким, але гострим. Він прорізав тіло, і я відчула, як кожна клітина обурюється. Погляд гвардійця враз змінився, коли він побачив мій розпач.
— Це допоможе, — в його голосі з'явилося щось тепле, зовсім не схоже на те, що було раніше. — Тобі варто відпочити.
Відчуття гіркоти в горлі змусило нахилитися вперед. З глибини шлунка піднялася хвиля нудоти, і через мить я вирвала все на костюм, що лежав на підлозі. Від напруги груди стиснулись, немов у лещатах. У спробі заспокоїтися, я натягнула частину манжета термобілизни на кулак та поспіхом протерла мокрі сліди. Тканина вперлася в губи, захоплюючи частину рідини й намагаючись зменшити бридкий присмак, що залишився після блювоти. Кожен вдих пронизувався болючими спазмами шлунка, які відгукувалися глухими хвилями по всьому тілу.
Голова все ще залишалася важкою. Затьмарена свідомість. Повільно, наче у сповільненому кадрі, я опустилася на ліжко. М'яка поверхня прийняла втомлене тіло. Притиснувши коліна до грудей, як дитина, що шукає захисту в обіймах матері, я заплющила очі.
Гвардієць, здавалося, не поспішав покидати мене. Він сів на край, і я відчула його присутність, як камінь, що лежить поруч. Чоловік нахилився вперед, клацнувши пальцями перед моїм обличчям, перевіряючи реакцію. Я ледве помітно кивнула.
— Дихай глибше, — важка рука торкнулася плеча, і тіло здригнулося від несподіваного дотику.
Солдат різко смикнув рукою, стримуючи хвилю невідомих раніше емоцій. Проте мені було абсолютно байдуже до його реакції. Дотики теплих долонь, які невпевнено обгорнули мої пальці, дали відчути, що я не самотня. Космос, з його безмежними просторами й невідомими світами, більше не здавався таким пустельним і ворожим.
Жовтувате світло навколо ілюмінатора створювало ілюзію рамки. Темрява заповнена безліччю мерехтливих космічних тіл, поєднувалися у химерні сузір'я. Зорі спалахували в ритмі галактики, утворюючи безладні лінії, які розсікали простір. Здавалося, що вони були живими, пульсуючи енергією далекого Всесвіту, якого людське око не здатне осягнути.
***
Торкаючись язиком піднебіння, я намагалася позбутися бридкого присмаку, але марно — він тільки посилювався, осідаючи на гортані липким шаром. В уяві промайнув Спіріт — згадалося, як він кумедно витягував язика і тер його лапою, намагаючись стерти щось невидиме. Спогад викликав слабку усмішку, але разом з нею прийшла туга за усіма, кого я залишила на Марсі.
Прополоскавши добряче горлянку, я поставила напівпорожню склянку на стіл. Я наче привид, який безцільно блукає серед сірих стін, не могла знайти собі місця. Світлодіодні стрічки мерехтіли в темряві, а їхнє слабке світло розтікалося по кутках, перетворюючи кімнату на невидиму клітку. Нервово провівши рукою по дверях, я притиснула вухо до холодної поверхні, в надії почути кроки. Але у відповідь — тиша. Стиснута металева ручка була непохитною, її важкість свідчила про те, що двері були надійно замкнені. Відчуття безвиході не відпускало мене. Раптом, як спалах блискавки в темряві, я згадала про захисний костюм. Він також повинен мати доступ.
Не знайшовши костюм на підлозі, я опустилася на коліна, щоб оглянути простір під навісним спальним місцем. Руки наосліп шукали обладнання. Та замість нього я натрапила на ящик, який був прикріплений до нижньої частини ліжка. Я кілька разів смикнула металеву коробку, виявивши, що вона рухається. Після кількох спроб таки вдалося вирвати її з фіксації та поставити на підлогу. Без вагань натиснувши на бокові замки — відкрила сховок.
— От, дідько! Це ж зброя… — я рефлекторно підняла руки. — Навіщо гвардійцю ховати її під ліжком?
Плазма Vortex вражала потужністю. Поруч лежали кілька зарядних картриджів, виготовлених із прозорого матеріалу, що пульсували пурпуровим світлом. Моє бажання взяти пістолет у руки було велике — пальці вже тягнулися до холодного металу, відчуваючи вигин спускового механізму. Але, переборовши дитячу цікавість, я стрималася. За кілька секунд коробка з її небезпечним вмістом була схована.
Відчиняючи модульні блоки, я вперто продовжувала шукати.
— Де ти його міг сховати? І чому тут все однакове? — бурмотіла я під носа, видихаючи з роздратуванням, коли переді мною відкривалися полиці з непотрібними речами.
Бах! Кулак врізався в стіну. Метал зігнувся під натиском, і вм’ятина стала німим свідком моєї поразки. Я стояла нерухомо, відчуваючи, як біль розповзається по руці тонкими та пекучими нитками. Здавалося, що металева оболонка корабля змикалася, а тиша глузливо підкреслювала моє безсилля.
Я не помітила, як сигнальна стрічка навколо дверей змінила колір на зелений. Гвардієць зупинився на кілька секунд, спершись спиною на металеві пластини. Він уважно споглядав відкриті секції модулів, закинувши руку на верхню частину дверного отвору.
— Що тут сталося? — запитав він, натискаючи на панель управління.
— Мені було нудно, — тихо відповіла я, відводячи погляд убік.
Гвардієць, здавалося, не очікував такої відповіді. Зціпивши зуби, він відчайдушно розпочав наводити порядок. Я мовчки спостерігала за нестримними й майже агресивними рухами. Дверцята вдарялися об корпус модулів, створюючи гучний лезг, що змушував мене здригатися від несподіванки.
— Як це розуміти? — роздратовано запитав він. — Ти повинна сидіти тихо і не привертати увагу. А натомість… Влаштовуєш армагедон у моїй каюті!?
— Де мій костюм? — запитала я, обійнявши себе руками, намагаючись зберегти спокій.
— Твій костюм? — він гучно вдарив, закриваючи верхній модуль. — Ти його поцупила. Тебе не мало бути на цьому ковчезі! Отож, слухаєш мене, якщо хочеш долетіти до Землі.
— Я взагалі-то заплатила! — випалила я, роблячи крок уперед і тицькаючи пальцем собі в груди. — 00327 швидко забув, що костюм належить мені!
Гвардієць стиснув кулаки, а його обличчя, під шоломом, покривалося червоними плямами. Напруга між нами була настільки густою, що здавалося, її можна було різати ножем.
— Гаразд, — процідив він крізь зуби. — Я віддам спорядження. Але пам’ятай: якщо тебе спіймають, я тебе не знаю!
— О, не хвилюйся! — відповіла я, намагаючись приховати тріумф. — Я вмію бути непомітною.
Гвардієць зняв шолом та кинув у мій бік зневажливий погляд. Він мовчки підійшов до вхідних дверей та відчинив сховок над ними. Я завмерла. Вираз обличчя змінився розчаруванням — костюм увесь цей час був у мене перед носом.
— Ось, — він жбурнув його мені. — Це останній раз, коли ти отримуєш від мене хоч щось.
— Дякую! — сказала я, міцно притуляючи бажаний трофей. На костюмі не було ніяких слідів з мого шлунка, що приємно вразило. 00327 привів його до ладу поки я спала.
Поклавши речі на стілець, я підійшла ззаду й обережно обійняла чоловіка. Він стояв непохитно, з піднятими руками на рівні плечей та важко дихав. Я не бачила його обличчя, але відчувала напругу через дотик. Це була якась ворожа стійкість, яка пробивалася крізь тверду оболонку.
— Що ти робиш? — пошепки промовив гвардієць.
— Нормальні люди так дякують, — я чудово усвідомлювала, що крім цього солдата у мене нікого немає. І хоча його вишколена стриманість мене дратувала, вона ж і нагадувала про те, що він єдиний, на кого я можу покластися.
Погляд ковзав по його широкій спині. Я невпевнено зробила крок уперед, відчуваючи напружену близькість, але не торкалася його. Стояла поряд, мов тінь, тихо вдихаючи повітря.
— Є щось поїсти? — раптом запитала я, і мій шлунок підкреслив слова гучним бурчанням.
Гвардієць повернув голову. В його очах засвітилася тінь здивування, яка швидко згасла під завісою стриманості. Зробивши два кроки, він підійшов до маленького відсіку та дістав пакунок.
— Тримай! Але не обіцяю, що це буде смачно, — сказав він, не приховуючи іронії.
Я схопила пакет і швидко розпакувала його. Неприємний хімічний запах одразу ж вдарив у ніс, змушуючи мене здригнутися. Вагаючись, я все ж відкусила шматочок, який нагадував застарілий силікон. Гіркий, кислотний присмак викликав огиду, проте я змусила себе ковтнути.
— Завжди думала, що вас годують краще! До речі, що це? — пробурмотіла я, скрививши губи від неприємного смаку.
— Вітамінна добавка, — відповів він, злегка усміхаючись.
— 00327 вирішив знову познущатися?
— Досі вважаєш, що я здатен завдати шкоди? — солдат помітно зітхнув.
— Не знаю, — прошепотіла я, знизуючи плечима. — Довіра робить нас вразливими.
Мовчання заповнило простір, ріжучи тишу слабкими звуками, що час від часу доносилися з глибин ковчега: механічним скрипом, віддаленими шумами системи життєзабезпечення й тріском енергетичних кабелів.
Гвардієць опустився на металевий ящик. Він склав руки на колінах і підпер підборіддя, а його погляд час від часу ковзав у мій бік — короткий, але важкий, ніби сповнений невимовних думок, які він ретельно приховував.
Я опустилася на підлогу, спершись спиною об стіну. Складавши ноги під себе, я вивернула їх до грудей, намагаючись знайти бодай частку комфорту в цій неприємній позі. Поруч валявся порожній пакет. Відчуття голоду поступово відступило та мій шлунок не вгамовувався і час від часу прокидався глухим вурчанням.
“Чи можу я довіряти йому?” — це питання засіло в голові. Адже, знайдена зброя, за статутом, не могла належати солдату. І це виглядало доволі підозріло.
Гвардієць зрушив з місця, його чоботи з глухим стуком вдарили об підлогу. Я не наважувалася змінити позу, тому ще дужче притиснулася до стіни. Мій погляд, напружений і уважний, сканував його з ніг до голови.
— Я відчуваю, як ти дивишся, — він нахилив голову трохи вбік, вивчаючи мою реакцію з холодним спокоєм.
— Звикаю, — зітхнула я.
— І як успіхи? — поцікавився 00327, присівши поруч й тримаючи в руках предмет, що нагадував товсту соломинку.
Відповіді я не озвучила. Натомість продовжувала спостерігати за його рухами. Дивний предмет, затиснутий між зубами, слабо засвітився. Несподівано почав виходити тонкий струмок пари. Мій ніс уловив солодкуватий аромат, що згодом набув гострих ноток, схожих на прянощі.
— Що це? — я зморщила ніс і мимоволі прикрила його рукою.
— Ідеальний спосіб, щоб розслабитися, — пояснив він, роблячи вдих і замружуючи очі. Дим клубочився, огортаючи нас напівпрозорою пеленою, що більше нагадувала декорацію. — Натискаєш отут і вдихаєш, — додав він, витягуючи соломинку з рота. Кілька останніх клаптів пари зависли в повітрі, підкреслюючи паузу між його словами.
— Ти впевнений, що це потрібно мені? — слова прозвучали, швидше, як питання до самої себе, ніж до нього.
— Чандан… Він не завдасть шкоди, — гвардієць нахилився ближче, простягаючи соломинку.
— Це заборонена суміш, — я широко розплющила очі й інстинктивно відсахнулася.
00327 завмер, вловивши мою нерішучість. Його обличчя залишилося спокійним, хоча в погляді промайнуло легке розчарування.
— Ти завжди така вперта, — зітхнув він і тицьнув у мене пальцем.
Німа пауза.
— Ну, гаразд, — я простягнула долоню, не піднявши погляду. — Але якщо щось піде не так, відповідатимеш ти!
Він ледь помітно підморгнув і, не сказавши ані слова, вручив соломинку. Вагаючись, я піднесла пристрій до губ. Мене охопило коротке відчуття страху перед невідомим, і я затримала подих, перш ніж зробити перший вдих. Коли я натиснула на кнопку, соломинка здригнулася. Я сильніше стисла пальці. Перше вдихання було різким і настільки концентрованим, що я відчула його всередині. Мої легені та горло заповнилися терпким димом. Кашель не давав спокою, змушуючи мене втягнути голову в плечі та жадібно ковтати повітря.
— Кхе… кхе. От, бляха… — пробурмотіла я. Від напруги обличчя почервоніло, і я відвернулася в сторону, щоб вдихнути повітря.
— Це нормально, — сказав він, кидаючи на мене погляд. Злегка всміхнувся. І відразу ж, за мить, його стримана усмішка переросла в невгамовний сміх.
Я зробила ще кілька глибоких вдихів і повернулася до гвардійця. Стисла губи, намагаючись стримати емоції, але... не вийшло. Сміх вирвався назовні у гучному пирханні.
— Ти знаєш 00327, — промовила я між приступами сміху, хекаючи, — мене нарешті попустило.
— Помиляєшся, мала, — вигукнув він, сміючись голосно, аж перехоплюючи подих. — Тебе не просто попустило… Тебе накрило!
Він із легкістю забрав пристрій. Я все ще сміялася. Дим, що повно розсіювався навколо нас, створював таке відчуття, ніби ми потрапили в інший вимір — простір, де звуки тонули, а світло ставало півтоном, нечітким, майже уявним.
Через кілька хвилин я навіть не помітила, як це сталося — моя голова безсило опустилася на його плече. Гвардієць, не поспішаючи, розчісував пальцями моє руде волосся, яке сповзало каскадом по спині. У цьому жесті було щось таке несподівано спокійне. Ми мовчали, занурюючись у тишу. Легке дихання, мовби на паузі, і тонкий серпанок, що повно кружляв у повітрі, створив відчуття, що час зупинився.
Я простягнула руку перед собою і не змогла стримати здивування — кінчики пальців виглядали майже ефемерно, ніби стали частиною цього простору, як дим, що досі огортав кімнату.
Короткі спалахи вогню намагалися пробитися крізь незриму перешкоду, яка, мов прозоре скло, стримувала їхню руйнівну силу. Видіння знову перетнули межу реальності. Мої відчуття загострилися, і я почала чути все — як дим шепоче, як вогонь вибухає в тиші, як скло лякає своєю вразливістю, наче ось-ось розлетиться на тисячі уламків.
Раптовий страх пронизав мене, коли я усвідомила, що втрачаю контроль над реальністю. Мій розум шукав орієнтири, але вони розчинялися, мов цифровий код, що зламався. Піднявши голову, я спробувала встати, але міцна рука обережним натиском зупинила мене. Погляд гвардійця був настільки проникливим, що в ту мить мені здалося, що він може побачити не тільки мої думки, але й те, що ховається за ними — найпотаємніші страхи, надії, бажання. Я була занадто розгублена, вразлива, щоб усвідомити, що саме відбувається, коли його губи торкнулися моїх. Обійми стали тіснішими, і наше дихання переплелося, створюючи єдиний ритм. Тіло затремтіло, і я відсахнулася. Схвильована і налякана, я намагалася зрозуміти, що це означає — чи це була гра, чи новий спосіб комунікації, чи щось зовсім інше.
***
Чоловіча постать блукала довгим коридором космічного корабля, тримаючи руки за спиною. Похмурий силует танцював на скляних стінах, малюючи уривчасті фрагменти. Вугільні відбитки перетворювалися на мерехтливі зображення, що коливалися слідом, створюючи ідеальний симбіоз між тілесним й невидимим. Вітер, що проникав через вентиляційні отвори, залишав ледве помітне шурхотіння.
— Капітане! — пролунав голос з кінця коридору.
Джонатан обернувся, випрямивши спину й злегка піднявши підборіддя. Зверхній погляд просканував підлеглого з голови до п'ят.
— Сподіваюся, новини гарні.
Підлеглий, стискаючи планшет перед собою, зупинився на відстані кількох кроків. Його погляд затримався на обличчі Джонатана, намагаючись розгадати його емоції, перш ніж наважитися озвучити новини.
— На жаль, капітане... — хлопець захрипів на першому слові. — Руда вичерпана. Копальня MPG припинила видобуток платини.
Від важкого подиху груди напружено підіймалися та опускалися, ніби капітану не вистачало повітря. Лоб зморщився в глибоких складках, а куточки губ повільно опустилися, ховаючись у короткій бороді.
— Ти хочеш сказати, що ми залишилися без найціннішого ресурсу? — його слова звучали мов шепіт марсіанської бурі.
Підлеглий нервово ковтнув, відчуваючи, як холодний піт тонкою цівкою проступає на скронях. Він відступив на півкроку, ніби намагаючись втекти від жахливої реальності.
— Лише половина контейнерів завантажені гранулами.
Джонатан до болю стиснув щелепи, внаслідок чого на шкірі утворилися рельєфні виступи.
— Тобто не всі? — процідив він крізь зуби. — Скільки?
— Тридцять... тридцять контейнерів, капітане, — підлеглий вимовив голосніше.
— Тридцять контейнерів... — слова розчинилися в тихому шурхотінні вентиляції.
Ця новина вдарила, як холодний ляпас. Втрата ключового ресурсу неминуче спричинить проблеми. Джонатан добре знав: милосердя від Правління годі чекати. Якщо програму з перевезення ресурсів закриють, він втратить капітанське крісло.
— Тридцять контейнерів… — повторив він знову, обмірковуючи різні варіанти. — Є ще доступні джерела?
— Африканський континент — єдине придатне місце для видобутку руди… ми його вичерпали… — підлеглий з острахом активував проєкцію, демонструючи звіт.
Джонатан різко простягнув руку вперед, схопивши гаджет, що миготів жовтими цифрами.
— Єдине місце, кажеш? — прогарчав він, жбурнувши планшет об стіну.
Пристрій розлетівся на друзки. Частини пластику й скла полетіли в різні боки.
— Звіт… підтвердив це… — сповнений розчарування, хлопець витріщився на крихкі фрагменти, що лежали на підлозі.
— Знайдіть інші поклади! — крикнув Джонатан, його голос відгукнувся в порожнечі коридору. — Шукайте де завгодно: на інших континентах, в океанах, навіть під землею… Мені байдуже, де!
Підлеглий зблід. Слова капітана стугоніли у скронях. Грудна клітка ледь рухалася від неглибоких, уривчастих вдихів.
— Так, капітане, — прошепотів він, швидко відступаючи.
Джонатан залишився стояти на місці, його погляд пронизував скляні панелі. Там, за межами корабля, миготіли далекі світи, а Земля, блідо-блакитна й холодна крапка, висіла в темряві, мов мовчазний суддя його невдач. Її обриси зливалися з космічним пилом, розчиняючись у порожнечі. Вона спостерігала за ним з бездушною байдужістю, і він відчув, як холод пробігає по його тілу.
Рука сильніше притиснула капітанський шеврон до плеча. Втомлене обличчя поєднувалося із блиском скла, створюючи ілюзію єдності з безкраїм космосом. Символ влади, що колись додавав впевненості, тепер здавався важким тягарем. Якщо не вдасться знайти нові джерела платини, ця місія буде останньою. Джонатан відчував, як він потопає у своїх думках, вкрай втомлений від спроб втримати контроль над ситуацією.
Важкий подих вирвався з його грудей, а рука мимоволі потягнулася до краю ілюмінатора. Пальці торкнулися скляної поверхні, в пошуках опори, але відчуття холоду лише загострило тривогу. Джонатан заплющив очі, намагаючись втекти від реальності. Страх та гнів злилися в один непереборний потік, заповнюючи його нутрощі. А власна свідомість зрадливо дістала примарний силует Юкі Лін.
Джонатан відкрив очі та відсахнувся ніби побачив її на яву. Він схопився за голову та стис руками скроні у спробі видавити дратівливий образ. Кілька хитких кроків, і його тіло вперлося в стіну. Примара нікуди не зникала.
— Іди геть! — вигукнув він, замахуючи руками.
Система штучному інтелекту, створила дублювальний запис з камер спостережень. ЇЇ увагу привернула дивна поведінка Джонатана. Його постава виглядала тривожною: капітан, який ще кілька хвилин тому спостерігав за космосом, тепер боровся з невидимим ворогом.
Штучний інтелект активував аналіз поведінки. Камерні сенсори фіксували підвищення серцевого ритму. Програмне забезпечення виявило аномалії у рухах Джонатана, які свідчили про інтенсивний психологічний тиск.
— Капітане, ви в безпеці? — пролунав голосовий супровід системи, — ваші показники свідчать про сильний емоційний дискомфорт. Будь ласка, повідомте про причини вашої тривоги.
Але Джонатан не реагував. Він продовжував безладно махати руками. ZOE зрозуміла, що звичайні комунікаційні протоколи не працюють. Вона активувала аварійний режим, перенаправляючи потік енергії через нанорешітку.
— Енергетичний імпульс активовано, — механічним голосом сповістила ZOE, зосереджуючи енергію в одній точці.
Блакитні спалахи електричних дуг, з тихим потріскуванням, ковзали вздовж металевих поверхонь, залишаючи за собою слід іонізованого повітря. Коли напруга досягла критичної межі, електричний імпульс сформував потужний поштовх, пронизуючи тіло капітана. Він рефлекторно здригнувся.
— Я тут, Джонатане. Дихайте разом зі мною, — повільно промовила ZOE. — Глибокий вдих... і повільний видих.
Система продовжувала аналізувати стан капітана. Вона спостерігала за серцевим ритмом, контролюючи показники, що поступово поверталися до нормальних значень.
— Я в повному порядку! — рішуче вигукнув Джонатан, висмикуючи комірець до стійкого положення.
Протокол дій був автоматично внесений до особистої справи капітана. Джонатан сердито провів рукою по волоссю, скуйовдивши його. Його достобіса дратувало, що навіть після смерті Юкі Лін продовжувала отруювати йому життя.
— Капітане, я можу ще чимось допомогти?
— Я сказав, що все гаразд! — він сховав руки в бокові кишені та попрямував до командного містка, ніби нічого не сталося.
Прозорі двері зашипіли та відчинилися, пропускаючи Джонатана всередину. Приміщення було залите м'яким блакитним світлом, що нагадувало сяйво місяця, тонко підсвічуючи обличчя команди, від чого вони скидалися на примар. Настінні дисплеї фіксували параметри ковчега — від рівнів енергії в реакторі до стану зовнішнього корпусу. Датчики інфрачервоного та ультрафіолетового спектрів сканували простір за межами судна, передаючи безперервний потік даних.
Тьмяні екрани відображали поточний стан систем життєзабезпечення, температурні режими в усіх відсіках та роботу антигравітаційних стабілізаторів. Лазерні проєктори, вбудовані в стелю, відтворювали тривимірні зображення діаграм, курсів й траєкторій руху корабля, доповнюючи навігаційні карти в реальному часі.
Джонатан важко сперся на центральну консоль, пальці судомно обхопили холодний край. Він не міг відірвати погляду від віртуальної моделі Землі, що оберталася навколо своєї осі. Її поверхня була всіяна маркерами активних зон видобутку, де кожен червоний й жовтий індикатор був мов рубець, що залишився після нещадної операції. Невеликі дрони-сканери, схожі на механічних комах, кружляли навколо проєкції, безупинно аналізуючи зміни на поверхні планети та збираючи спектральні знімки для постійного оновлення.
Капітан підняв праву руку, щоб збільшити проєкцію. Перед його очима розгорнулася картина зруйнованих кар'єрів і безжиттєвих пусток. Залишки конструкцій стирчали з-під товстого шару піску, мов зламані кістяки, що нагадували про колишню велич.
— Це просто... нікчемна грудка пилу, — крізь зуби промовив Джонатан.
У пориві люті він штовхнув сенсорну панель. Яскраве світло спалахнуло, і проєкція завмерла, відображаючи хаотичні дані. Проте, через кілька секунд система відновилася, повертаючи зображення Землі до звичайного стану. Планета продовжила повільне обертання, непохитна та байдужа до людського гніву.
Команда здивовано й занепокоєно перезиралася. Один з техніків хотів щось сказати капітану, але колега, що сиділа поруч, легким похитуванням голови зупинила відчайдуху.
***
До вантажної зони лишалося всього кілька футів. Важкі чоботи глухо стукали об рифлену підлогу, а гумові накладки поглинали звук, лишаючи приглушений шурхіт. Він, наче шепіт, зникав у довгому коридорі. Неонові лампи пульсували над головою, відкидаючи мерехтливі відблиски на поверхні скафандра, переливаючись від ніжно-блакитного до глибокого індиго. Я відчувала себе частиною гігантської машини, що несла мене вглиб космосу. Сталева шкіра корабля покривалася зсередини краплями конденсату, створюючи ілюзію рухливих зірок, наповнюючи холодну конструкцію незримою енергією. Заплутані пучки дротів, що звисали зі стелі й зникали у стінах, нагадували вени бездушної машини, яка безперервно гуділа десь у глибині.
Раптово вентиляційні шахти завили, видаючи протяжний шиплячий звук, від якого я інстинктивно здригнулася. Озираючись, я очікувала побачити щось за собою, але коридор залишався порожнім. Гарячий пар виривався з решіток, наче дихання звіра. Повітря поважчало. Кожен вдих супроводжувався хрипом, що відгукувався в грудях. Попри зусилля фільтрації, запах машинного мастила проникав всередину. Солодкуватий й водночас різкий присмак гарі викликав дратівливе першіння у горлі. Ще й костюм гвардійця натирав шию та плечі, залишаючи неприємне відчуття жорсткої тканини, що вгризалася в шкіру. Але я рухалася вперед.
І ось, нарешті, переді мною вхід. CARGO-D5.
— Так! — вирвалося у мене.
Я рішуче піднесла браслет до сканера. Тихе дзижчання пролунало у відповідь. Броньовані щити видали протяжний стогін.
Я увійшла у напівтемний шлюз, відчувши, як під ногами пружинить підлога. Масивні двері зачинилися. Герметизація спрацювала миттєво, підсилюючи монотонний гул вентиляції. По периметру шлюзу пробігла червона смуга, а з отворів подув холодний потік повітря. Друга пара дверей, що вела далі, зробила кілька марних ривків, і сталеві рамки затрусилися. Клацання реле, схоже на звук механічного годинника, створювало тривожний ритм, як відлік часу, що спливає. З рішучістю відчайдухи я провела рукою по консолі й натиснула кнопку аварійного скидання. Світло блимнуло, і на мить запанувала темрява, перш ніж аварійні лампи освітили простір. Оточена блискучим металом, я відчувала себе маленькою дівчинкою замкнутою в камері схову.
У цей момент звуковий сигнал заповнив шлюз пронизливим “біп… біп… біп…” Індикатор тиску миттєво перетворився на стробоскоп, відбиваючи червоним світлом паніку системи.
Синтезований голос, позбавлений будь-яких емоцій, повідомив:
“Виявлено несправність системи шлюзу. Доступ заблоковано. Залишайтеся на місці.”
Згідно з протоколом, я зайняла безпечну позицію, притиснувшись до протиударної стіни. Міцно вхопившись за поручні, спостерігала, як панель управління наче божевільна змінювала кодові рядки. Тепер усе залежало від того, як швидко бортовий комп'ютер зможе ідентифікувати та усунути дану проблему.
“Відновлення герметичності невдале. Повторна спроба через десять, дев’ять, вісім… секунд.” — голосовий супровід монотонно відраховував час.
Цифри змінювали одна одну наче у сповільненому кадрі, кожна з яких відбивалася у зіницях. Шлюз тремтів, випускаючи низькочастотний гул, що проникав у кістки.
“Несправність усунена. Ви можете безпечно пройти до наступного відсіку” — прозвучало довгоочікуване повідомлення.
Я відпустила поручні, і мої пальці, які ще кілька секунд тому стискали метал, повільно розслабилися. Очі залишилися прикутими до дисплея на шоломі, де мерехтіли системні рядки. Інформаційна сітка підтвердила нормалізацію тиску. Двері шлюзу, що до цього моменту здавалися нездоланною перешкодою, відчинилися. Промінь світла, що пробився крізь щілину, створив мерехтливу завісу, за якою ховалася невідомість.
Тіні химерно окреслювали частину контейнерів, які спиралися на масивні циліндри вдовж стіни. Вони нагадували мовчазних гігантів, на фоні яких людська постать губилася. Крок за кроком, я рухалася вперед. Помпи беззупинну працювали й видавали ритмічний ударний звук. Він був всюдисущим — спочатку ледь помітний, а тоді – вібрував глибоко під шкірою.
Провівши рукою по поверхні одного з контейнерів, крізь тонкий шар рукавички я відчула рельєфні символи. На темній поверхні залишився тонкий слід — нечітка, розмита лінія. Липкий пил прилип до рукавички, дрібними крупинками вчепився за тканину, неначе прагнув утримати мене в цьому місці. Щоб краще розгледіти деталі, я активувала зовнішній ліхтар шолома. Яскраве світло враз підсвітило маркування: PLAT-2170.09.28-EARTH-MPG001234.
Шифровані дані вказували, що в контейнері перевозили платину. Зафіксована дата точно збігалася з тією, яку ми з Муном виявили в секретних файлах. Я відкрила рот, намагаючись видати звук, але з горла вирвався лише хриплий стогін. Дихання стало нерівним, і я відчула, як груди болісно стискає.
Світло ліхтаря витягувало з тіні мільйони дрібних частинок. Зеленкуваті пилинки мерехтіли наче космічний пил. У їхньому хаотичному русі було щось нестримне й загрозливе, щось, що непомітно підкрадалося до свідомості. Я машинально змахнула рукою, усвідомлюючи, що мій розум знову вступає в небезпечну гру, сплітаючи реальність з примарними образами.
Два несміливих кроки назад — і я наштовхнулася на щось масивне. Повільно підняла голову, на стільки дозволив комірець. Контейнери, що височіли наді мною — відверто лякали масштабом видобування надер Землі. Проковтнувши згусток, що застряг у горлі, я випустила крізь ніздрі повітря.
Зненацька пролунало слабке клацання, яке змусило мене повернути голову в сторону звуку. Можливо, це була вентиляційна система, а може щось або хтось рухався між контейнерами. Довгий коридор був облямований металевими сітками. Здавалось, що кожен мій рух генерував відлуння, яке розносилося в темряві, створюючи ілюзію присутності стороннього спостерігача. Голова механічно поверталася в різні боки. Раптом промінь світла відбився від блискучої поверхні. Я підійшла впритул до цистерни. Придивившись до напису, я прочитала: H2O-2170.09.28-EARTH-CTN001248.
“Вода!? Ці резервуари призначені для підтримки життя на ковчезі під час польоту. Але… чому вони тут?” — подумала я, відчуваючи як серце пропустило удар, наче його затиснули в лещатах.
Інстинкт випередив розум, і рука з силою вдарила по місткості. Колючий біль пронісся від суглобів до ліктя, змушуючи мене зціпити зуби, щоб не видати стогін. Глухий звук розчинився у темряві. Жодного плескоту рідини — лише мертва тиша. Цистерна була порожня.
Я вимкнула світло й заплющила очі. Наосліп, ковзаючи по шорсткій тканині, я масажувала руку, у спробі втихомирити біль, який не вщухав. Це було не просто фізичне відчуття — це було щось глибше, що проникало в нутро, наче отруйний газ, розчиняючи рештки надії. У цю мить мене охопила жахлива усвідомленість: видіння, які вважала маренням — виявлялися жорстокою реальністю.Темрява поглинула звуки, створивши вакуум, в якому я чула спотворені думки, переповнені розчаруванням. Ілюзія ідеального світу розвіялася, немов пил у променях ліхтаря, залишивши по собі порожнечу.
Не знаю, скільки б часу я провела у такому стані, якби не різка вібрація, що прошила руку наскрізь. Я відкрила очі й опустила голову, спостерігаючи, як сигнальний браслет полохливо блимає в темряві.
“Сем, пора вмикати мозок!” — риторично зверталася до себе власна свідомість, відводячи мене від глибоких роздумів.
“Увімкни голосовий зв’язок. Частота номер чотири.” — тричі продубльоване повідомлення мигнуло перед очима, створюючи візуальний імпульс, що змусив мене діяти.
Легким дотиком пальця я активувала сенсорну панель. В навушнику кілька разів клацнуло і я почула схвильований голос гвардійця:
— Чому твій трекер показує, що ти у вантажній зоні?
— Я… втратила орієнтир, — прошепотіла я, прикусивши губу.
— Втратила орієнтир, за сотні футів? — перепитав він.
— Так, — сухо відповіла я. Мої руки стиснулися в кулаки.
— Повертайся назад! Перебувати у вантажній зоні заборонено, — 00327 наголошував про небезпеку.
— Якщо я буду базікати, мене точно почують. Кінець зв’язку, — не дочекавшись наступної настанови, я відключила канал.
Гвардієць мав рацію. Моя присутність у вантажній зоні вже була зафіксована камерами спостереження. Проте це мене не лякало. Головне — не потрапити в поле зору патрульних дронів, які ширяли по коридору кожні тридцять хвилин. Я ще раз перевірила таймер. На внутрішній частині шолома тривав відлік: 10:00, 09:59, 09:58...
У мене залишалося менш як десять хвилин, щоб повернутися до житлового сектору. Цього разу двері шлюзу спрацювали ідеально, тихо зачиняючись за моєю спиною. Я висунула голову вперед та оглянула коридор. На щастя — нікого.
Прискоривши ходу, я рухалася, немов програмований робот, слідуючи встановленому маршруту. Єдине, що видавало мене як живу істоту, це багряні плями на щоках. Здавалося, що їх натерли чимось пекучим і шкіра палала зсередини. У мене було єдине бажання — якнайшвидше зняти цей клятий костюм.
Цифри безжально різали час: 5:38, 5:37, 5:36... Залишалося зовсім трішки. За рогом чекав ліфт, готовий забрати мене до безпечнішого місця. Глухе клацання привернуло мою увагу. Спершу я подумала, що це перебої в системі повітрообміну, але звук повторився. Погляд смикнувся праворуч, і саме в цей момент, з темряви шахти, вилетіло щось живе. Клубок шерсті з довгим хвостом пронісся з такою швидкістю, що його рух ледь вловлювався очима. Він ковзнув по стіні та розчинився серед переплетених труб.
— Що це, чорт забирай?! — вигукнула я.
Повітря розірвав пронизливий тріск. Він нагадував електричний розряд, холодний і загрозливий. Обернувшись, я побачила їх — патрульні дрони, що виблискували хромованими дугами. Скляні очі з’явилися за рогом, засліпили коридор синюватим світлом.
Ліворуч я помітила проміжок. Це був мій єдиний шанс, і я мусила ним скористатися. Тому без вагань полізла туди. Титанові пластини захисного костюма врізалися в ребра, дихати було важко, але я продовжувала рухатися вперед, поки не опинилася повністю затиснута між металевими трубами. Я прислухалася, як дрони ширяють вздовж коридору. Вони сканували кожен сантиметр.
Щось було там, у темряві, на протилежному боці коридору. Маленькі червоні світлячки, мов би спостерігали за мною. Примруживши очі, я намагалася розгледіти обриси. Раптовий ривок. Невелика постать, худа із тонкими лапами, вкритими короткою шерстю на мить вийшла з тіні. Це був пацюк, який, як і я, шукав прихистку.
Тварина тремтіла, швидше за все від страху. Я ж не могла дозволити собі таку слабкість, тому міцніше притиснулася до труби, сподіваючись стати невидимою. Ледь чутно, пошепки активувала терморегуляцію костюма. Температура за кілька секунд знизилася. Холод пронизував мене наскрізь, але це була єдина можливість врятуватися.
Знайомий звук спотворився. До клацання приєднався пронизливий скрегіт. Світло дронів, яке раніше рівномірно розподілялося по коридору, раптом зосередилося в одному місці. Мій погляд був прикутий до маленької істоти. Вона сиділа нерухомо, її очі виблискували в променях світла. Один з дронів опустився та завис. Секунда і тонкий промінь влучив в беззахисного пацюка. Тіло тваринки миттєво згоріло, залишивши після себе лише темну пляму, з якої піднялася прозора хмаринка.
Очі заплющилися, у спробі відгородитися від жахливого видовища. Страх, який раніше сидів десь у глибині, вирвався назовні краплею поту, що сповзала скронею. Хотілося кричати, але замість цього я так сильно прикусила губу, що відчула солоний присмак крові. В стані шоку я перестала відчувати холод. Відлік на шоломі дійшов до нуля, але в той момент це здавалося несуттєвим.
Механічні очі вишикувавшись у чіткий геометричний малюнок, готувалися до чергового патрулювання. Раптом стався незрозумілий збій напруги. Світло на мить згасло, а потім спалахнуло так яскраво, що в повітрі запалали іскри, наче зірки, що падають з неба. Я не відразу зрозуміла, що сталося. В голові промайнув образ розбитого дзеркала, де відбивається безліч спотворених світів. Дрони хаотично сіпалися з боку в бік, а потім намертво зависли в повітрі. Їхні системи намагалися знайти джерело завади, перевантажуючи алгоритми й ведучи безрезультатні спроби адаптації. Зібравши всю волю в кулак, я висунулася зі сховку.
— Тікай! — несподівано пролунала команда системного голосу.
— Що? — я закрутила головою, намагаючись зрозуміти, звідки йде звук.
— Тікай! Ліфт праворуч, — система вдруге повторила.
Світло згасло. Я кинулася вперед. Аварійні стрічки мляво освітлювали коридор. Кожен крок вимагав концентрації. Я простягнула праву руку, ковзаючи по гладкій стіні, у пошуку опори. Дрони на які я натрапляла, хоч і виглядали дезорієнтованими, все ще залишалися загрозою.
Панель ліфта з’явилася прямо переді мною. Система спрацювала миттєво. Енергетичні кабелі, що живили ліфт, зарипіли, передаючи потужний заряд у магнітні рейки. Відхекавшись, я перевила погляд на табло, в очікуванні побачити напис CARGO. Двері розсунулися. Останній поштовх – і я всередині. Металева капсула почала підійматися, віддаляючи мене від загрози, яка залишилася десь унизу.
Дрони, збиті з пантелику, ще кілька секунд хаотично кружляли, а потім, не знайшовши джерела загрози, повернулися до звичайних маршрутів патрулювання.
Система терморегуляції була перезапущена. Повільно видихаючи, я притулилася чолом до полімерного візора. Я намагалася проаналізувати ситуацію. “Цей збій енергосистеми... він не міг бути випадковим. Хтось або щось явно втрутилося, відкривши шлях до втечі” — мій мозок вибухав від безлічі питань.
“Агов! Ти ще тут?” — звернулася я в порожнечу, в надії почути відповідь.
Тиша. Ніхто не відповів.
***
— Якого біса ти там робила? — 00327 притис мене до стіни обома руками. Він вперше підняв голос до рівня крику. — Ти розумієш чим це може закінчитися?
— Для мене… чи для тебе? — відповіла я, не відводячи погляду. Жила на його шиї пульсувала, наче він збирався вибухнути.
— Ти знущаєшся? — він різко відпустив мене.
— Ні, — рвучко відповіла я, послаблюючи нагрудні застібки захисного костюма.
— Якби ти мала хоч трохи здорового глузду… — він на мить замовк, ніби шукаючи слова, — ти б ніколи не пішла туди.
— Це моя боротьба, — я вдихнула глибше, відчуваючи, як у грудях зростає гнівний жар. — Мені вирішувати, що робити й на що йти! Про який здоровий глузд ти говориш, коли твій товариш сидить у Найка в комірчині? Йому важко буде зрозуміти після похмілля, чому він не полетів на Землю!
Гвардієць зробив крок назад, залишивши між нами трохи простору.
— Якби я знав, що ти така вперта, я б…
— Що б? — я кинула виклик, дивлячись на нього з усмішкою, в якій було більше відчаю, ніж сміливості. — Не допомагав би мені?
— Ти не розумієш, — прошепотів він. — Моє завдання — зберегти тобі життя.
— Ти не мій рятівник! — я підняла підборіддя.
— Це прозвучало образливо, — гвардієць на секунду відвів погляд, а тоді, схиливши голову, наблизився до мене. Його плечі піднялися, ніби від несподіваного пориву, а губи зімкнулися в тонку лінію.
Бар'єр між нами був настільки крихким, що міг розсипатися від найменшого поруху чи зітхання. Я стискала руками нагрудні ремені, намагаючись віднайти хоч якусь опору, в той час, як усередині мене все кипіло.
— То ти все ж... — почала я, але мої вуста зрадливо затрусилися.
— Нам не варто перетинати межу, — доволі впевнено промовив гвардієць. Його пальці ковзнули по моєму обличчю, торкаючись лінії щоки, і затрималися на скроні.
— Чіткий розум, а не емоції, — я стримано прибрала його руку.
— Саме так, — 00327 опустив погляд, ховаючи щось всередині, що я не могла побачити.
Я стояла мовчки, спостерігаючи, як він відходить. З кожним кроком червона лінія, яку ми обрали, ставала чіткішою, визначаючи межі, через які не можна переступати. І все ж, я помічала в ньому щось... Гвардієць вкотре доводив, що він… більше, ніж просто захисник. Більше, ніж те, ким мав би бути.
До світанку лишалося три з половиною години. Я заплющила очі, сподіваючись, що темрява поховає їх десь у тернах підсвідомості. Руки стискали подушку, ніби вчепившись у щось живе. Уява малювала рудого пухнастика, який притулився до мене, згорнувшись у муркотливу кулю. Але від цієї думки ще більше стисло в грудях. Порожнеча, яку я намагалася витіснити, тільки посилилася.
00327 заснув швидко, виснажений чергуванням чи то нескінченними сперечаннями зі мною. Його дихання тяглося за моєю спиною, перериваючись лише на миті глибоких вдихів. Спати ніяк не виходило. В грудях зачаївся тремор — не страх, не тривога, а якась примарна лихоманка, що гніздилася між ребрами. Я перевернулася на інший бік.
Панель над дверима підозріло мерехтіла. Вона була схожа на око, яке не зводило погляду. Темрява не була абсолютною. Лампа, що висіла прямо над ліжком, то спалахувала блідим світлом, то пригасала, наче згасаюча зірка. Труби вентиляції тихо гули, наповнюючи простір ледве відчутним вібруванням, яке можна було сплутати з биттям власного серця.
Пальці повільно сповзли під ліжко, шукаючи контури коробки. Намацала холодну поверхню — тверду, відчутну, знайому. Торкнулася. Холод — він проникав у шкіру, немов потік рідини, застигаючи в тілі, заливаючи мене тим самим відчуттям надійності, яке я так шукала. Усвідомлення того, що я знаю, що там, заспокоїло краще за спогад про Спіріта.
— Не спиться? — почувся голос позаду.
Я не відповіла. Натомість висмикнула руку, сховавши її під ковдру. Удаючи, що міцно сплю, видала клекотливий звук, що мав нагадувати храп. Вийшло жалюгідно. Фальшиво. Мені здалося, що його погляд ковзав по мені, майже фізично відчутний.
А цим часом, кілька поверхів вгору.
Розкидані речі. У кутку валявся перевернутий стілець, а поруч — склянка з залишками темної рідини. Її гострий запах все ще витав у повітрі. Зім'ята форма лежала біля дверей, немов покинуте тіло.
— Іди геть! — Джонатан зірвався з місця, упав на коліна і, мов знепритомнівши, обійняв голову руками. Слова, що виривалися з його горла, звучали як молитва й прокляття водночас. — Це лише сон… клятий сон…
Хмм… ха! Хмм… ха… Він важко дихав, ніби тільки но зійшов з бігової доріжки. Його руки, зрадливо слабкі, тремтіли, видаючи безмовну боротьбу — боротьбу, яку він програвав.
Цим часом голографічний проєктор, що стояв на столі, кілька разів блимнув від перепаду напруги, а потім самовільно ввімкнувся. Тінь Юкі Лін проступала на межі світла й темряви, її силует злегка колихався разом із ритмом вентиляційних решіток. Вона дивилася на Джонатана так, ніби чекала відповіді.
Той здригнувся.
— Тебе тут немає! Нікого немає… — опершись плечем об стінку, наляканий чоловік дивився на проєкцію.
Це схоже на збій, думав він. Збій у системі, і все. Але проєктор блиснув знову, і цього разу зображення стало настільки чітким, що Джонатан розкрив рот, не вірячи своїм очам. Юкі Лін була перед ним, така ж, як і того дня, коли передала повноваження.
— Це чиясь витівка? — Джонатан засміявся, але сміх звучав так, наче його смикали зсередини. — Ха… ха…
Проєктор блиснув ще раз, і все зникло. Усі звуки, що до цього зливалися в невиразний фон, перетворилися на глуху тишу. Тільки гупіт його серця, знову вибивав ритм. Довге вікно навпроти виходило в чорну безодню космосу, і Джонатан на мить подумав, що у відображенні скла бачить примару. Але це був лише він — зіниці розширені, обличчя бліде, а з грудей виривався приглушений хрип.
— Що за хрінь коїться на цьому ковчезі? — Джонатан підвівся, витираючи мокре чоло. — Дізнатися б чия це гра…
Звуковий сигнал перервав самотній монолог. Капітан підвівся на ноги й, не озираючись, дав команду:
— Відчинити.
Двері плавно з'їхали вбік. Відразу ж на тлі яскравого світла коридору з'явився силует, залишаючи на підлозі довгу тінь. Послужник був худий, трохи менший на зріст від капітана, а тонкі риси обличчя приховувала тінь від темного волосся.
— Ваші ліки, капітане, — промовив він, не піднімаючи погляду.
— Заходь.
Послужник пройшов до середини кімнати. Він завмер, втягнувши повітря, ніби щось відчув. Двері автоматично зачинилися.
Капітан стояв у тіні, розстібаючи верхні ґудзики сорочки, скануючи поглядом юнака. Той ступив уперед, та не встиг він протягнути пакунок, як Джонатан опинився поруч. Його пальці обхопили шию послужника.
— Капітане? — голос хлопця зірвався, перериваючись на вдиху, але не встиг він закінчити, як губи Джонатана різко зімкнулися з його. Поцілунок був глибоким й вимогливим, ніби капітан намагався вирвати щось приховане всередині юнака.
Пальці ковзнули вниз по спині послужника, вдавлюючись у тканину форми, залишаючи помітні сліди. Юнак тремтів, його рука піднялася, але замість того, щоб відштовхнути капітана, долоня лягла на груди, стискаючи тканину сорочки.
— Відпустіть... — ледве чутно видихнув він, але слова зникли в новому поцілунку.
Джонатан повільно провів губами вздовж лінії щелепи юнака, зупиняючись на чутливих точках. Його подих був гарячим та важким. З кожним рухом він втрачав контроль. Пальці прокладали шлях униз та звільняли від грубої форми молоде тіло, викликаючи ледве чутне зітхання.
— Капітане... — голос хлопця зірвався на шепіт. В його інтонації бриніло щось більше, ніж просто покірність. Джонатан чув це, і від цього всередині все клекотіло.
Послужник піддався натиску, дозволяючи Джонатану зіштовхнути його на край столу. Пакунок з ліками впав на підлогу, але ніхто з них не звернув на це уваги. Капітан притиснувся до нього всім тілом, зім'явши тканину власної сорочки, що ще розділяла їх. Його губи знайшли шлях до шиї, залишаючи за собою палючі сліди… та все нижче по спині відчуваючи кожен вигин.
Руки зімкнулися, міцно стискали край металевого столу. Відчай, що переплітався з бажанням, став відчутним у кожному русі. Джонатан підняв голову, дивлячись як хлопець важко дихає. Мовчазний дозвіл. Його пальці повільно ковзнули до застібок, звільняючи тіло, яке відчувало біль й бажання одночасно.
Коли залишки одягу впали на підлогу, тяжке та водночас глибоке дихання Джонатана, почало рвати тишу на шматки, поглинаючи останні залишки здорового глузду. Ніч у космосі, безмежна та глибока, огорнула їх, мов темна ковдра. Кожен рух, кожен вдих — наче крик у порожнечу, що не мав відгуку. Все це перепліталося з тихим тертям спітнілих тіл, що шукали в тій безодні хоч якусь реальність.
Ранок, 06:38. Зміна доби на ковчезі синхронізована з марсіанським часом. За межами судна нічого не змінюється. Немає дня та ночі. Лише зірки, що рухаються, й планети, що сповзають одна за одною. Земля на такій відстані виглядала як блакитна пляма, виблискуючи на фоні безкрайого космосу. Вона ледве помітно змінювала контури. Ще два соли – і ковчег вийде на орбіту Землі.
Я торкнулася лобом холодного скла ілюмінатора, вдивляючись у той далекий блакитний вогник серед безлічі зірок. Кожен подих залишав на склі тонкий шар конденсату, розмиваючи обриси й змушуючи зірки здаватися ще більш примарними. Це додавало відчуття дезорієнтації, наче я споглядала не далеку планету, а на напівстертий спогад з минулого.
Мені здавалося, що цей політ розтягується на вічність. Я провела рукою по склу, витираючи конденсат, але це не змінило нічого — Земля залишалася такою ж далекою. Відбиток долоні залишився на ілюмінаторі, ніби нагадування, що я все ще тут. Марс залишився позаду, а Земля здавалася примарою, до якої ковчег повз, як стара баржа крізь туман.
“Дакарі, — подумала я, — сподіваюся, ти пам’ятаєш про Спіріта…”
Її образ виринув у пам'яті несподівано чітко. Спіріт завжди любив сидіти біля дверей, як вартовий, терпляче чекаючи, поки я повернуся.
— Ще два соли… — вимовила я вголос, але слова не принесли ні полегшення, ні розради. Вони вислизнули з моїх губ й розтанули в тиші.
Зірки палахкотіли за склом. Вони були там завжди. А я залишалася тут — крихітна частинка у нутрощах ковчега, між Марсом та Землею, між минулим й тим, що ще тільки маячить на обрії.