Зимова прогулянка
Andrii Katiuzhynskyi
Гуляв я берегом засніженим каналу, За мною біг піджарий сірий кіт; Ми зупинились і обидва зір уп'яли Туди, де припинявся літаків політ. Там поле в горизонт переростало, В блакитнім мареві тремтів ледь видний ліс; Рідкі кущі верби, ряба трава проталин Манили-звали-кликали кудись. Я в далечінь дивився з болем й сумом, Далекий голос мене із собою звав; А кіт нявчав - своє щось думав І за свободою, напевне, сумував. І він, і я - давно суспільства діти, Тож нам обом лиш вистачає сил: Поплакати, погорювати, потужити Над путами, яких ніхто з нас розірвати б не посмів.
2020-12-04 06:02:52
4
3
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (3)
Andrii Katiuzhynskyi
Дякую, зараз виправлю!
Відповісти
2020-12-04 14:55:34
Подобається
Velles
І знов сумуєте... але красиво.
Відповісти
2020-12-06 18:54:10
1
Andrii Katiuzhynskyi
@Velles Так, такий собі сум соціального характеру
Відповісти
2020-12-06 18:56:15
1
Інші вірші поета
Вечір навесні Маорійська легенда про різні кольори шкіри Де в світі сім живе здоровий глузд? Остання битва
Інші поети
Sarang Luxeu
@sarang_luxeu
Сергій
@sushko18
Схожі вірші
Всі
Я тебе по-справжньому кохала...
Вікторія Тодавчич
Я тебе по-справжньому кохала... Так, неначе зовсім не жила. І тобі лиш серце відкривала, Я тебе кохала, як могла. Я тобі всю душу і все серце, Все віддам, ти тільки попроси. Я тебе кохатиму до смерті, Я з тобою навіки і завжди. Я тобі відкрию таємниці, Все, що маю — все віддам тобі. І поля, і чистії криниці, І прекрасний спів тих солов'їв. Я тебе по-справжньому кохала, Весь свій час, я віддала тобі. Я була наївною . Не знала, Що не брешуть тільки солов'ї.
42
15
1887
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
11976