• Працював прикажчиком у пана.
• Дав дітям гідну освіту та найняв вчителя музики, хоча сам ходив у старій шапці, за що з нього часто глузували: «І не встидно тобі, Карпе? У тебе отакі діти — і така стара шапка!». Він відказував: «Тому-то у мене такі діти, що така шапка!»
• Домагався 60 років у Департаменті Герольдії Правлячого Сенату, щоб його прізвище визнали «шляхетним». І коли позов уже був майже виграний, якийсь канцелярист виявив, що в старовинних паперах значиться прізвище ТобЕлевич. Через цю буквочку позивачеві у дворянстві відмовили, і він занедужав з горя. Усі документи на дворянство, герб і грамоту Карпо Адамович заховав на дно скрині — геть з очей. Ніхто з домочадців не смів згадати про це, щоб не засмучувати батька. Та коли з Новочеркаська повернувся син Іван, привіз нову дружину Софію, забрав дітей, батька й оселився на хуторі «Надія». Признався Іван Карпу Адамовичу, що написав трагікомедію «Мартин Боруля» (в основі трагікомедії саме історія його батька), навіть наважився прочитати її батькові. Кажуть, старий заплакав і посварився пальцем, слухаючи п’єсу.
• Євген Чикалѐнко (був однокласником і другом Панаса Саксаганського, часто бував у будинку Тобілевичів) сказав про нього: «були в зачатку всі ті таланти, що так яскраво розвинулись у його дітей… Старий Тобілевич був великий гуморист і «штукар»».
• Для великої родини купив будинок з флігелем у Єлисаветграді за 2 тис. рублів.
• Батько не любив театр, однак, як згадував Панас Саксаганський: «не менше, ніж мати, сприяв тому, щоб ми полюбили і художній спів, і художнє слово, і художнє читання. Розповідаючи нам про значення Тараса Шевченка, він вчив нас з розумінням читати його вірші. Він навчив нас народних пісень, виконуючи їх разом з матір’ю».