• Псевдонім Миколи Садовського походить від дівочого прізвища його матері - Євдокії Зиновіївни Садовської.

• Народився 1 (13) грудня 1856 р. в с. Кам'яно-Костувате, Бобринецького повіту, Херсонської губернії. Замолоду брав участь в аматорських гуртках.

• Навчався в Єлисаветградському реальному училищі, але не закінчив його, бо був учасником російсько-турецької війни.

• 1877-1881 р. перебував на військовій службі. Пішов на фронт добровольцем. Микола брав участь у всіх найбільших битвах на Балканах, в переправі через Дунай, обороні Шипки, дійшов до Константинополя. З війни повернувся унтер-офіцером із Георгієвським хрестом. Отримав його на Шипці, коли в бою полковий прапор перехопили турки, Микола пішов на них з голими руками і повернув знамено. Микола пишався, що за всю війну нікого не убив. Їхньою дивізією тоді командував Михайло Драгомиров, майбутній київський генерал-губернатор. Пізніше, щоб отримати дозвіл на виставу, артист Садовський ішов до свого колишнього командира. Той одразу ж переходив на українську і – давав дозвіл, порушуючи закон.

• 1878 р. на службі у Бендерах зустрів майбутню дружину Марію Костянтинівну Заньковецьку (одна з корифеїв українського театру). В Бендерах при офіцерському зібранні існував аматорський драматичний гурток, у якому він виступав як актор. 24-річна дружина його друга, Олексія Хлистова, сидячи при роялі, виводила: «Коло млина, коло броду, Два голуби пили воду…» Її спів підхопив теплий баритон: «Вони пили, воркотіли, Та знялися й полетіли.» Вони зіграли Петра й Наталку в аматорській постановці «Наталки Полтавки». І не змогли забути одне одного. А чоловіком Марії був офіцер Олексій Хлистов. Роман тривав таємно. Бідний Хлистов писав Миколі: «Связь Ваша с моей женой есть факт, но этого недостаточно для официального развода. Признаете ли вы обвинение мною жены в незаконной связи с Вами? Прошу дать утвердительный ответ. Надеюсь, Вы поступите, как честный человек и как бывший друг...». Після семи літ життя з Миколою Марія отримала офіційну «волю» від Хлистова, але ще сім літ їй було заборонено вінчатися вдруге. Це так травмувало актрису, що вона на якийсь час покинула театр. Їх стосунки були складними, хоча вони й кохали один одного. Коли хоронили Садовського, Марія не пішла прощатися. Але перед тим писала його братові Панасу: «Я досі люблю Миколу...». Вона пережила його лише на рік.

• 1881 р. демобілізувався і приєднався до російської трупи Геогрія Андрійовича Ашкаренка, а потім в трупах М. Кропивницького та М. Старицького. Там дебютував у ролі Миколи з «Наталки Полтавки.» «Микола Карпович надзвичайно легко, граціозно танцював, - писав Василій Василько – Його танок, викликаний почуттями і переживаннями героя, ніколи не був вставним номером, а органічно вплітався в дію. Міміка, жест відігравали у ньому першорядну роль. Актор використовував тут всі пластичні засоби. Кожен його танок мав свій емоціональний тонус і своєрідний психологічний малюнок, був драматичним епізодом з певним початком, розвитком і кінцем».

• 1888-1898 рр. очолював власну театральну трупу (з допомогою Марії Заньковецької).

У березні 1888 р. Кропивницький несподівано вийшов із заснованого ним театрального колективу, на чолі якого став М. Садовський. Формальною причиною для такого кроку митця стала нібито його велика фізична втома, а також необхідність закінчити драму «Де зерно, там і полова» (інша назва – «Дві сім’ї»). Водночас достеменно відомо, що на початку нового (зимового) театрального сезону Кропивницький мав намір повернутися до колективу. Проте цього не сталося. Зі змісту листів, якими драматург обмінявся з товаришами по мистецтву, випливає, що останні (передусім брати Тобілевичі) не надто бажали повернення свого керманича, позаяк, скориставшись відсутністю митця, усунули його від управління (на користь Садовського) і до того ж зменшили заробітну плату, а тому, ясна річ, лише чекали на формальний привід, щоб уже остаточно розірвати стосунки. Після виходу з трупи Кропивницького товариство під орудою Садовського о гурту приєднався третій із братів Тобілевичів – І. Карпенко-Карий, який незадовго до цього повернувся із заслання.

Згадана подія не залишилася поза увагою преси. Газета «Одесские новости», зокрема, писала: «У цій трупі в Одесі уперше після тривалої перерви виступить відомий одеситам, як артист і автор малоросійських п’єс ―Наймичка,―Бондарівна та ін., Карпенко-Карий».

Поступово в ньому розпочалися сварки між найближчими родичами, результатом чого стало те, що на початку 1890 року від товариства відділилося кілька акторів на чолі з П. Саксаганським й І. Карпенком-Карим. Але навіть після цього трупа продовжувала успішно діяти ще понад вісім років, оскільки в ній і надалі продовжували працювати два артисти найвищого ґатунку – М. Садовський та його незмінна партнерка по сцені М. Заньковецька, імена яких, ніби магніт, притягували глядачів.

Піднесенню театру Садовського значною мірою сприяло і те, що 1892 р. до нього приєднався один із найвизначніших тогочасних драматургів М. Старицький, який став забезпечувати колектив своїми новими драматичними творами. Спектаклі користувалися великим успіхом. Разом із тим, попри побоювання, жодних проукраїнських ексцесів з боку патріотично налаштованих студентів у місті не відбулося, позаяк останнім пояснили, що від їхньої поведінки багато в чому залежить подальша доля українського театру. Все це стало добрим підґрунтям задля того, аби одержати дозвіл на постановку наступного 1894 року вже десяти національних творів. «Ось таким робом, – продовжує далі Садовський, – здобуто Київ, а після цього вже в наших руках була й уся Україна». Репертуар цього театру розширювався за рахунок російської та зарубіжної класики. А щоб обійти заборону царської цензури грати на українській сцені твори, перекладені з інших мов, Микола Карпович вдавався до незначної переробки п’єс. Так, відома драма О. Писемського «Гірка доля», наприклад, була показана під назвою «Никандр Безщасний», де Садовський виступив у головній ролі.

Припинила своє існування трупа Садовського наприкінці 1897 р. Сталося це після того, як під час гастролей по Закавказзю колектив раптово полишила Заньковецька. Уславлена акторка не змогла пробачити Садовському, з яким вона була в цивільному шлюбі, образи своєї жіночої гідності.

«Успіх нашої трупи викликав інтерес навіть у режисерів царських театрів і вони частенько навідувалися до нас за лаштунки, придивляючись до вбрання, хору та персоналу. І дещо позичили у нас задля себе. Приміром, режисер Маріїнського оперового царського театру Кондратьєв, побачивши, що дійсний народ, який ми ілюстрували, одягається зовсім не так пишно, як то досі він думав, і в опері «Жизнь за Царя» хор почав одягати в личаки і пістреві штани, а досі хор одягався в гарні чоботи і такі ж гарні штани. Навіть «Ваня» в цій опері, що раніше був одягнений, як панич, у дорогому кожушку, облямованому сивим смушком і в чобітках із жовтими одвернутими халявками, з першим дебютом п. Доліної, яка була дуже велика прихильниця наших вистав, був одягнений в личаки, пістреву сорочку і пістреві штани…» (Микола Садовський "Мої театральні згадки")

• 1898 р. його трупа об'єдналася з «Товариством російсько-малоросійських артистів» братів Тобілевичів (І. Карпенко-Карий та П. Саксаганський), а 1900 р. до них приєднався ансамбль М. Кропивницького і створено об'єднану трупу українських корифеїв.

Діяльність об’єднаної групи корифеїв українського театру розпочалася виставою «Глитай, або ж Павук» в Полтаві і мала тріумфальний резонанс. У репертуарі налічувалось близько 60 різних жанрами вистав, що відповідали високим ідейним і художнім вимогам. Новим надбанням театру була вистава гостросатиричної комедії І. Карпенка-Карого «Хазяїн».

• 1905-1906 рр. очолював театр «Руської Бесіди» у Львові (товариства). Цей театр його запросили очолити і цим самим галичани, мали намір підняти культуру західноукраїнських земель.

• 1906 р. створив перший український стаціонарний театр з мандрівної трупи. (Театр М. Садовського) (з допомогою Марії Заньковецької). До цього українські трупи не мали змоги подовгу виступати в одному місті, хай і великому, позаяк це потребувало постійного оновлення репертуару, що в умовах жорстокої цензури щодо нових українських п’єс, а надто заборони виставляти перекладні твори, було справою практично нереальною. До того ж задля такого заходу потрібно було мати спеціальний дозвіл, який в умовах перманентних утисків української культури теж одержати було непросто.

За словами одного з учасників цих подій І. Мар’яненка, «театр Садовського ставив Микола Садовський собі за мету перш за все «боротися з засміченням українського репертуару мотлохом різних доморощених драматургів, що писали ―під Кропивницького та ―під Старицького і культивували найпримітивнішу ―горілчаногопачну мелодраму». Іншим пріоритетом трупи було «піднесення культури акторської гри та акторського слова.» На той час це був єдиний український театр з такими прогресивними завданнями.

«Садовський волів набрати трупу «з молодого й якомога інтелігентного матеріалу»». Чимало таких виконавців він віднайшов у Ніжині серед місцевих аматорів, якими керувала М. Заньковецька, а також у Полтаві – одному з основних осередків аматорського руху. До свого нового колективу митець запросив також кілька досвідчених артистів.

Репертуар театру Садовського складався як з класичних українських творів (І. Котляревського, С. Гулака-Артемовського, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, І. Франка), так і п’єс сучасних авторів – апологетів нової європейської драми. Йдеться передусім про драматургію Лесі Українки («Камінний господар»), В. Винниченка («Брехня»), Л. Старицької-Черняхівської («Гетьман Дорошенко»). Крім того, тут виставлялася російська й зарубіжна класика, що для тогочасних українських труп було справжнім новаторством, оскільки раніше українською мовою їх грати було заборонено.

Доречно зауважити, що ціни в театрі Садовського були вельми демократичні, особливо на вранішні вистави, котрі влаштовувались у неділю і святкові дні. Кращі місця в партері на такі спектаклі коштували всього по 50 коп., не говорячи вже про галерею, куди квиток можна було придбати за п’ятак.

Важливою подією в культурному житті України стало святкування 15 січня 1908 р. в театрі Садовського 25-річного ювілею артистичної діяльності М. Заньковецької. «Сцена була засипана квітами і заставлена подарунками, – згадує Іван Мар’яненко – Безліч привітальних телеграм надійшло з усіх кінців не тільки України, але й великої Росії». Це був, по суті, підсумок творчого шляху всього нового українського театру, народження якого майже збігається з початком артистичної кар’єри примадонни.

У січні 1919 р., напередодні зайняття Києва більшовиками, Садовський приймає рішення разом з основною частиною трупи покинути місто. Спочатку театр переїхав до Вінниці, а потім до Кам’янець-Подільського, де перебував майже упродовж року.

• 1919 р. його було призначено головним уповноваженим у справах народних театрів та головноуповноваженим із питань організації народних театрів для фронту і тилу на території УНР.

• 1921 р. очолив Руський театр «Просвіти» в Ужгороді, там відзначив 40-річчя театральної діяльності. Садовському прийшло запрошення очолити «Руський театр» в Ужгороді від місцевого товариства «Просвіта», яке отримало від президента Чехословаччини Томаша Масарика одноразову субсидію (250 тисяч крон) задля організації національного театру. У місцевих часописах «Руська Нива» і «Вперед» повідомлялося: «Цими днями приїхав до Ужгороду корифей руської театральної штуки Микола Садовський. Розписувати про значення й славу цього чоловіка є злишнє, бо це вже зробили інші люди, оцінюючи його працю. Ми сподіваємося, що з його приїздом наш театр стане на європейській висоті».

За театральну справу на Закарпатті Садовський узявся з великим ентузіазмом. «Нарешті хтось про мене згадав, – писав він у листі до Софії Тобілевич від 11 січня 1923 р., – і запросили мене директорувати в Ужгороді, і ось уже другий рік я бовтаюсь у цій калюжі, не бачачи вдалині ніякого просонця. Роботи до чорта, а толку мало. З неуків треба було зробити акторів і сформувати театр. Тепер він вже є. Правда прийшлось додати декого з фахівців – тих акторів, що були розсипані по горах і долинах Польщі та Галичини. Але розгорнути свої крила нема де, тісно – літати не можу».

Грали в театрі очолюваному Садовським, переважно українську класику, зокрема, такі твори, як «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Дай серцеві волю, заведе у неволю», «Пошились у дурні», «Вій» (за Гоголем) М. Кропивницького, «Утоплена», «Сорочинський ярмарок», «Циганка Аза», «Чорноморці», «Тарас Бульба» М. Старицького, «Катерина» (за Шевченком) М. Аркаса, «Суєта», «Хазяїн», «Сто тисяч», «Розумний і дурень», «Гандзя» І. Карпенка-Карого, «Лимерівна» П. Мирного, «Украдене щастя» І. Франка, «Про що тирса шелестіла», «Казка старого млина», «Гайдамаки», «Відьма» (за Шевченком) С. Черкасенка, «Гріх», «Натусь», «Закон» В. Винниченка, а також дещо з європейської драматургії.

Робота на чужині не надто надихала майстра. Він постійно стикався з труднощами, здолати які не міг за жодних обставин. І це його гнітило. Найбільшою проблемою було те, що значна частина ужгородської публіки «була або мадьярська або змадьяризована, здебільшого не розуміла української мови», а тому не надто цікавилася українськими спектаклями. Аби залучити глядачів до театру, Садовський влаштовував навіть безкоштовні вистави, але це мало допомагало. Театр занепадав. У пошуках заробітку трупа постійно виїздила на гастролі до різних провінційних містечок, де переважно жили етнічні українці,– Берегове, Мукачів, Хуст, Солотвине, Рахів, Ясиня, Чоп, Радотин, Батів, Волосинка, Кирильгаза. Інколи вдавалося грати спектаклі навіть у столиці Чехословаччини – Празі, де український репертуар користувався успіхом.

• 1923-1926 рр. емігрував до Праги. Садовський покинув театр і переїхав до передмістя Праги з надією влаштуватися на роботу в кіностудію. Але й цим його мріям не судилося здійснитись. Потерпіли фіаско і плани організувати у Чехословаччині новий український театр, задля чого митець мав намір запросити з України акторів М. Малиш-Федорець і С. Паньківського. Проте чехословацький уряд відмовив їм у візах. Неможливість займатися улюбленою акторською працею, постійний сум за рідним краєм, а також невлаштованість життя на еміграції зрештою спонукали Миколу Садовського просити дозволу повернутися на Батьківщину.

• 1926 р. повернувся до України і знявся в фільмі «Вітер з порогів» («Останній лоцман») Арнольда Кордюма. В цьому фільмі вже 73-річний актор виконував головну роль без дублерів, спокійно пірнаючи у зимове Дніпро та вкотре дивуючи всіх своїм неабияким талантом. Усі злякалися, а він випірнув і крикнув:

«— Знімайте, трясця вашій матері!»

У вересні 1922 дирекція Харківського театру ім. Т. Шевченка прохає уряд УСРР надати дозвіл повернутися Миколі Садовському. Садовський у тодішній політичній ситуації вже не мав права на власний театр і виступав у своєму репертуарі в різних театрах. Коли ж до влади в Україні прийшли більшовики, Садовському більше не давали очолювати театр. Вони не забули, що колись його симпатиками були театральний критик Симон Петлюра, гімназист Максим Рильський, студент Павло Тичина, військовий фельдшер Остап Вишня. А коли постала Центральна Рада, а армії своєї ще не мала, то на параді на Софійському майдані її урядовців супроводжував козацький кінний ескорт — увесь із артистів Садовського. Потім він емігрував за кордон разом з армією Петлюри. Микола Карпович шанував отамана й не любив Скоропадського, хоч сам грав на сцені гетьманів.

• 7 лютого 1933 р. помер. Похований на Байковому цвинтарі поряд з дружиною М. Заньковецькою.

• Найкращі театральні ролі Миколи Садовського: Петро («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Назар Стодоля (однойменна драма Т. Шевченка), Степан («Невольник» М. Кропивницького), Богдан Хмельницький (однойменна драма М. Старицького), Сава Чалий (однойменна трагедія І. Карпенка-Карого) (найулюбленіша роль Садовського), Командор («Камінний господар» Лесі Українки).

Внесок в українську драматургію Миколи Садовського

• Був одним з корифеїв українського театру.

• Створив власну театральну трупу.

• Його трупі першій за 10 років вдалося відновити постановку п'єс українською мовою в 1893 р.

• Створив перший в Україні стаціонарний театр.

• Серед перших постановок світових шедеврів був гоголівський «Ревізор». За словами Садовського, «це був той іспит, що його український театр повинен був скласти перед очима всієї публіки на право стати... з високо піднесеною головою серед усіх європейських театрів».

Напередодні спектаклю, згадує Іван Мар’яненко, серед театралів ходили розмови: «Ну, можна припустити городничого, його родину, чиновників... але щоб Хлестаков, який приїхав з Петербурга, розмовляв українською мовою – це номер!»

Утім, театр успішно здав цей іспит. Гра, що йшла у звичній реалістичній манері, була настільки високохудожньою, що глядачі забули, якою мовою виконується вистава. До того ж, на думку знавців театрального мистецтва, у постановці Садовського «було багато нового й цікавого».

• Перший в історії українського театру поставив твори російської і світової класики українською мовою. Це, зокрема, п’єси М. Гоголя, О. Островського, О. Писемського, А. Шніцлера, Ю. Словацького тощо.

• Під його керівництвом, Руський театр став першим в Україні, який поїхав на гастролі до Праги. Тамтешня преса одразу відгукнулася: «Ця трупа матиме величезне значення для Ужгорода і для Підкарпатської Русі».

• 1956 р. після смерті, видано його спогади «Мої театральні згадки».