• Псевдонім Марії Садовської-Барілотті походить від дівочого прізвища її матері - Євдокії Зіновіївни Садовської та від прізвища першого чоловіка італійця Барілотті.

• Народилася 9 (17) квітня 1855 р. в с. Костувате, Бобринецького повіту, Херсонської губернії.

• Навчалася Єлисаветградській жіночій школі Титаренка. Маючи гарний природний голос, як і мама, вона співала на учнівських вечорах, грала в аматорських виставах.

• 1873 р. закінчила жіночу гімназію Хрущової.

У гімназії мала романтичні стосунких з Йосипом Шевченком (небожем Тараса Шевченко). Той щосуботи бував у будинку Тобілевичів на Знам’янській вулиці (тепер – Тобілевича). Там відбувалися справжні вечори української творчості, часто переслідувані царською владою. І, як згадував П. Саксаганський, «починались співи гуртом, коли збиралося багато, а більше співала сестра Маруся, Шевченко...». І тоді в молодих голосах над Чечорою, від пагорба із Знам’янською церквою у бік Інгулу і степу, єдналися їхні палкі серця. Марія і Йосип брали участь у спільних репетиціях і прем’єрній постановці «Вечорниць» у клубі громадського зібрання на Палацовій вулиці.

Софія Тобілевич, яка після описуваних подій близько зійшлася з Марією, писала: «Несподівано для самого себе Йосип Варфоломійович закохався в Машу і посватався до неї. Оскільки і він, і Маша були ще занадто молоді, то за порадою Івана Карповича весілля було відкладено на той час, коли наречений закінчить військову школу... Поїхав Шевченко на якесь свято додому, на Полісся, і звідти прийшла страшна звістка, що він, тяжко захворівши, помер. Маша сама тяжко захворіла, одержавши ту звістку. Молодість перемогла, вона одужала, але, рятуючись від туги, стала рватися з дому, шукаючи собі роботи, як забуття».

За словами С. Тобілевич, звістка про смерть Й. Шевченка привела Марію до думки влаштуватися в мандрівну оперету (всупереч волі брата Івана), яка гастролювала в Єлисаветграді: «Досі покірна Маша наче збожеволіла. Я не можу залишатися вдома, казала вона уперто. Тут все мені нагадує про мою втрату, про Йосипа».

• 1873 р. познайомилась і вийшла заміж за італійця Барілотті. Він був молодим актором, співаком–тенором, який служив у театрі оперети. Вони побралися. Марія взяла його прізвище і стала з ним працювати в театрі. Молоду талановиту акторку одразу помітили, стали доручати їй головні ролі. Про Марію Барілотті почали писати гарні відгуки миколаївські, катеринославські, одеські газети. Подружжя вже мало 5 дітей, але вижила лише дочка Олена. Успіхи в театрі були вагомі, а сімейне щастя оминуло Марію. Чоловік не турбувався про дітей, віддалявся від сім’ї. Всі Тобілевичі не схвалювали цей шлюб, а особливо Іван Карпович був незадоволений тим, що його сестра марнує свій талант в «дешевеньких» оперетках. Він говорив їй, коли вона розлучилася з чоловіком і приїхала з дітьми до Єлисаветграда, що творчий шлях Марії має бути в театрі справжньої драми.

• В середині 1870-х рр. працювала вчителькою і брала участь в аматорських виставах. Вчителькою вона працювала безкоштовно в народній школі для бідних дітей і сиріт, виступала ініціатором організації аматорських вистав та музично-літературних вечорів на користь бідних учнів, в яких брала найдіяльнішу участь.

• 1875 р. грала в аматорському колективі де її талант відзначив Петро Ніщинський, який приїхав на виставу «Назар Стодоля», для якої створив музичну картину «Вечорниці». Ця вставна сцена до вистави вперше виконана артистичним гуртком М. Кропивницького у Єлисаветграді. Марія зачарувала композитора своїм співом. «Ваша доля - то сцена. Таким голосом рідко кого наділяє природа!» -, напророкував Ніщинський.

• 1876 р. вступила до російської опереткової трупи Ізотова.

• 1883 р. вступає до об’єднаної трупи М. Кропивницького та М. Старицького, а згодом грає в трупах М. Садовського та П. Саксаганського.

Приблизно в цей час вона розлучається з Барілотті і їде назад до батьків у Єлисаветград.

Одного разу Марко Лукич Кропивницький розповів друзям про свою нову драму і сказав Марії, що тут знайдеться справжня роль для неї. Він мав на увазі роль Оксани, дочки Антона Завада у п’єсі «Дай серцю волю, заведе в неволю». Марія, котра була присутня при читанні п’єси, сказала, що мала б за щастя зіграти роль жінки в цій виставі.

Марко Лукич тут же порадував Марію Карпівну: «Зіграєте обов’язково. Я запрошую вас до нашої трупи, що зараз виступає в Харкові. Спеціально за цим і прибув». Зрадів за сестру Іван Карпович, але, побачивши в очах Марії смуток, зрозумів і заспокоїв її: «За дітей не турбуйся, сестро. Лишай їх у нас. Не будуть сиротами». Вже наступного дня Тобілевичі проводжали Садовські–Барілотті до Харкова.

В трупі під режисурою Кропивницького виставлялись українські п’єси («Назар Стодоля», «За Немань іду», «Підгоряни», «Дай серцеві волю, заведе у неволю» та ін.).

«Тембр її голосу, теплота і задушевність, яку надає вона цій мелодії, все це природа ніби створила тільки для пісень України, і жодна примадонна, який голос вона б не мала, не в змозі, так вірно, так художньо правдиво передати всю силу малоросійської народної пісні, як передає її п. Садовська» писали в одній з одеських газет 1883 р.

Софія Тобілевич згадувала, що «від своєї матері вона дістала у спадщину дуже красиву зовнішність. Трохи вище середнього росту, гнучка, статурна, вона справляла враження ще зовсім юної дівчини. Те, що вона в минулому закінчила гімназію, виділяло її серед інших актрис. Освіта позначилася і в її праці над ролями, і в поводженні з людьми. Драматичний талант у Маші був винятковий, а до того ж він ще пов’язувався у неї з надзвичайної краси мелодійним голосом. Здавалося, тому голосу не було ні кінця, ні краю. Тому легко зрозуміти, чому Марія Карпівна мала великий успіх у публіки».

• В кінці 1880-х рр. виходить заміж за актора та співака Петра-Дениса Мову.

Ось що про Мову писала Софія Віталіївна Тобілевич: «У нього був прекрасний тенор, який він опрацював в консерваторії. Отже, школа в поєднанні з природним матеріалом зробила його досвідченим співаком. Він дуже багато допомагав Марії Карпівні у підготовці до співочих партій. Голос у нього був стильний, високий і дуже мелодійний, приємний для вуха».

Марія і Денис побралися, коли разом з театром приїхали на гастролі до Новочеркаська, де відбував заслання Іван Карпович. Брати Іван, Микола і Панас благословляли молодих і цього ж вечора, після вистави «Наталка–Полтавка», в якій Мова грав Петра, а Садовська–Барілотті — Наталку, в готельній альтанці відгуляли весілля.

У подружжя було двоє спільних дітей — Ольга і Сергій. Олена була народжена від Барілотті, але Марія Карпівна у графі «по батькові» писала ім’я свого другого чоловіка.

• 21 січня 1891 р. під час гастролей в Одесі їй стало зле прямо на сцені.

Трупа Саксаганського грала бенефіс акторки, п’єсу Івана Карпенка-Карого «Безталанна». Марія Карпівна відчула страшенну втому. Тішила себе думкою, що скоро відпочине із сім’єю на милому серці хуторі Надія. Ще треба було відіграти «Безталанну». Брат Панас грав Гната. Вже в передостанній дії вона пошепки поскаржилася братові, що їй дуже погано. Він хотів викликати лікаря, але Марія відмовилася: «Дограю до кінця. Остання дія невелика».

Останній вихід Софії… кульмінація… вона благає Гната: «Ой, не бий же мене, не вбивай же мене, живи собі з Варкою, а я піду, піду від тебе… з батьком… піду…» Саксаганський помітив, як зблідла сестра «Мені погано, братику» прошепотіла Марія.

«— Ай! — » прозвучало останнє слово Софії, останнє слово Марії Карпівни Садовської–Барілотті… Актриса метнулася за куліси і впала непритомна. На фінальний поклон до публіки вона вже не вийшла.

П. Саксаганський виніс її непритомну на руках і відвіз додому.

• 27 березня 1891 р. померла, похована на Биковському цвинтарі у Єлисаветграді, перепохована на хуторі «Надія».

27 березня приїхали до Одеси М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька та інші артисти, щоби провідати її, але спізнились: за декілька годин до їхнього приїзду 35-річна Марія Садовська померла.

Львівська газета «Зоря» у 1891 році написала: «У грі її відчувалося глибоке, правдиве чуття, котрому ще більше сили додавав її чарівний голос, що мимоволі закрадається в душу глядача, а реалізм і простота гри, вільної від всякої афектації, доводили враження часом до повної ілюзії».

«Чи давно ми чули тебе в домі твоєму? І от тепер бачимо в домовині... Замовк соловейко і не почує його — поки й світ сонця — мати Україна...» — так почав Кость Тишківський свою промову, що переривалася голосним плачем родини і тих близьких, що любили Садовську-Барілотті, цю тиху, привітну і ніжну людину».

• Найкращі тетральні ролі Марії Садовської-Барілотті: Наталка («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Одарка («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Текля («Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького), Проня і Устя («За двома зайцями» М. Старицького), Варка і Харитина (відповідно – «Безталанна» і «Наймичка» І. Карпенка-Карого).

Внесок в українську драматургію Марії Садовської-Барілотті

• Була однією з корифеїв українського театру.

• Була однією з перших і виконавиць вокальних партій в операх і оперетах, що ставились на українських сценах у 70-80 рр. 19 ст.

• Зіграла майже всі жіночі ролі в театральному репертуарі 70-80-х рр. 19 ст.