«Сцена - мій кумир, театр - священний храм для мене!» (Іван Карпенко-Карий).

• Псевдонім Карпенко-Карий утворений від імені батька Карпа – Карпенко, а Карий - від прізвища улюбленого героя Гната Карого з п'єси «Назар Стодоля» Тараса Шевченка.

• Народився 17 (29) вересня 1845 р. в с. Арсенівка, Бобринецького повіту, Херсонської губернії.

• Навчався спочатку в дяка, а 1859 р. закінчив Бобринецьке повітове училище «на відмінно».

• З 14 років змушений був працювати, займав посади від писарчука до секретаря поліцейського управління. Коли батько вів його влаштовувати на роботу, то Карпенко-Карий так злякався, що Карпо Тобілевич купив картуз вишень аби заспокоїти. На службі його називали «дивним поліцейським», бо Карпенко-Карий не лаявлся по-московськи і зовсім не брав хабарів.

• 1862 р. долучився до бобринецького драматичного гуртка, організованого акторами братом і сестрою Соболєвими. Крім засновників та колишнього професійного актора Голубовського, колектив складався в основному з недосвідчених у артистичному плані молодих чиновників. Через деякий час до цього самодіяльного театру приєднався М. Кропивницький, який невдовзі став фактичним його керівником. Репертуар гуртка був небагатий: «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Зачарований принц», «Материнське благословення», «Принц з хохлом, більмом і горбом», а також деякі твори О. Островського. Тобілевич від парубків до літніх людей, а іноді грав і жінок.

• Щоб побачити п’єсу Шекспіра «Отелло», де в головній ролі виступав уславлений Айра Олдрідж – чорношкірий приятель Тараса Шевченка, він двічі пішки ходив із Бобринця до Єлисаветграда, долаючи відстань у понад 50 кілометрів. Тобілевич ходив туди до смерті і вивчив всі діалоги Отелло англійською мовою, якої не знав.

• 1865 р. переїхав до Єлисаветграда, грав у виставах Олександра Тарковського, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалѐвича (він був лікарем, мав репутацію політичного неблагонадійнох людини, бо відбував засаланні в Сибірі як народник і це зробило Михалѐвича авторитетною людиною серед передової місцевої інтелігенції ). На квартирі у Тобілевичів читалась заборонена література, зокрема твори К. Маркса, Ф. Енгельса, роман М. Чернишевського "Що робити?", вірші Т. Шевченка, а також різні українські та російські п’єси Саме такі гуртки готували грунт для розвитку професіонального українського театру.

• 1868 р. знайомиться з приятелем Т. Шевченка і колишнім членом Кирило-Мефодіївського братства – Дмитром Пильчиковим. Під впливом цієї вельми освіченої людини, як зазначає у своїх мемуарах друга дружина письменника Софія Тобілевич, «прочитав він багато корисних книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце». І далі провадить: «Оці зібрання у Пильчикова – то було здійснення всіх його давніх мрій про вищу науку, про університет, і він запевне був найуважнішим слухачем свого вчителя». Неабияку роль у своєму житті відводив Іван Тобілевич самоосвіті, а тому намагався якомога більше прочитати «розумних» книг. Його улюбленими письменниками були Т. Шевченко й І. Котляревський.

• 1870 р. одружився з Надією Карлівною Тарковською, яка народила йому 7 дітей. Як посаг отримав родинний хутір Тарковських («Надія»). Поєднала Тобілевича з його майбутньою дружиною передусім нестямна любов до театру. Родинний переказ засвідчує, що познайомилися вони на репетиціях вистави за п’єсою Т. Шевченка «Назар Стодоля». «Івану випала роль Назара, а роль Галі готувала Надії». Ця любов змогла подолати навіть шалений опір Надіїного батька поміщика Карла Матвійовича Тарковського, який уважав майбутнього зятя нерівнею для своєї доньки. Згодом на честь головних героїв Шевченкової п’єси подружжя назвало своїх дітей Назаром і Галею. Ім’я іншої героїні поета, Ірини, з поеми «Невольник» вони дали своїй другій дочці.

• 1881 р. померла дружина з донькою Галиною.

• 1883 р. в альманасі «Рада» під псевдонімом Гнат Карий друкується оповідання «Новобранець».

• 1883 р. за неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Тобілевича звільнили, бо будучи в курсі багатьох поліцейських справ, він «сповіщав дуже цінні відомості паспортного характеру, які правили за матеріал для фабрикації нелегальних пашпортів», надав притулок Софії Русовій (одна з очільниць українського феміністичного руху), яка перебувала під гласним наглядом поліції. Проти Івана Карпенка-Карого було розпочато слідство. Це був, поза сумнівом, найтяжчий період у житті письменника. Незадовго перед цим (1879 р.) занедужала й померла його стара мати, а потім одна за одною пішли з життя дружина Надія і малолітня донька Галя. «З тої безодні горя, – згадує С. Тобілевич, – збудив його лист друга – Марка Кропивницького і брата Миколи Садовського, в якому вони сповіщали, що заборону з українського театру знято, що вистави починаються, і вони просять його негайно до свого гурту». Тієї ж осені Іван Тобілевич як актор вступає до трупи М. Старицького.

• 1884 р. заарештований і засланий до Новочеркаська, де знайомиться і одружується з Софією Віталіївною Дітківською (Тобілевич). В засланні Карпенко-Карий змушений був працювати спочатку ковалем, а згодом заробляти собі на життя у палітурній майстерні. Після смерті драматурга Софія Дітківська опублікувала свої мемуари «Корифеї українського театру», в яких повідала чимало цінного про свого чоловіка та його найближчих сподвижників по театральній справі.

• 1887 р. отримує дозвіл і повертається в Україну.

• 1889 р. з нього знято гласний нагляд і продовжує діяльність у трупах братів Панаса Саксаганського і Миколи Садовського.

• 1890 р. вступив до товариства українських артистів.

• 1897 р. склав записку до з'їзду сценічних діячів у Москві, присвячену переслідуванню українського театру, яку з трибуни з'їзду виголосив Панас Саксаганський. У цьому виступі приверталась увага до низки проблем, з якими постійно стикався молодий український театр. Це, зокрема, незадовільний репертуар, відсутність пристойних театральних приміщень, а головне, шалені утиски національної культури з боку імперської влади.

• 1901 р. вступив до об'єднаної трупи українських корифеїв з братами і сестрою та іншими акторами. Чимало зусиль доклав Карпенко-Карий до створення нової об’єднаної трупи українських корифеїв. У листі до М. Кропивницького в грудні 1900 р. він, зокрема, писав: «Заплакана мати усміхнеться, побачивши діток своїх славних на рідній сцені вкупі! З веселим серцем, сміливо дивлюся в будучність нашого рідного театру, котрий будуть підпирать найкращі артистичні сили».

• 1903 р. після розпаду театру працює у трупі Панаса Саксаганського. Поціновуючи роль драматурга у трупі Саксаганського, відомий український актор Іван Мар’яненко звертав увагу на те, що цей театральний колектив зміг довгий час існувати «тільки завдяки світлому розумові, міцній вдачі та організаційному хистові Івана Карповича, який за спиною свого брата, блискучого актора й режисера, фактично керував трупою, до всього ще й постачаючи їй свої п’єси».

• 2 (15) вересня 1907 р. помер у Берліні від раку селезінки, похований на хуторі «Надія».

• У своїй літературній спадщині має 18 п’єс («Хазяїн», «Сто тисяч», «Безталанна», «Розумний та дурень» та інші).

• Найкращі театральні ролі Івана Карпенка-Карого: Возний («Наталка Полтавка І. Котляревського»), Назар («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Прокіп («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка), Хома («Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького), Барабаш («Богдан Хмельницький» М. Старицького), Сторож («По ревізії» М. Кропивницького).

Внесок в українську драматургію Івана Карпенка-Карого

• Був одним з корифеїв українського театру.

• Утвердив жанр комедії в українській літературі.

• Створив новий тип соціальної комедії – «серйозну комедію». На думку Івана Карпенка-Карого, соціальна комедія може бути не розважальною, а повчальною. Це «серйозна комедія», що характер. відсутністю сценічниї трюків, клоунад. Як слушно зауважує літературознавець Сергій Єфремов, «він перший виступив за межі шаблону – отієї етнографічної, з неодмінним коханням у центрі, драми й дав початки серйозної комедії, цінної і з громадського, і з художнього погляду, як галерея типів, як образ справжнього, не підсолодженого життя, перетвореного глибоким і дужим талантом».

• Завдяки йому українська комедія набула «характеру вельми поважного театрального жанру».

• Своєю метою в драматургії мав «враження вищого порядку», які б сприяли очищенню душі.