Частина І

Мері та вовк.

      Наступного тижня мій день народження. Дядько Дейв і тітка Еліс збирались на курорт, про який вони мріяли вже давно, а мене... Мені вони сказали, що я можу влаштувати вечірку і відсвяткувати з друзями, а вони привезуть мені якийсь подарунок звідти. Вони їхали в Грецію на три тижні. Туди тітка Еліс хотіла потрапити вже давно. Вони їхали відпочивати, а я мала лишитись вдома, пускаючи до себе всі ці дні переночувати нашу сусідку, що жила недалечко від озера, біля якого був збудований наш дім.

- Не будеш боятись? - дядько Дейв обіймав мене, як рідну дочку, яку вони з Еліс ніколи б не змогли мати.

- Ні! - я заспокоювала його. - Ми з місіс Карен будемо в нашому домі просиджувати вечори за телевізором і заїдатимемо піцою.

- Ну, от і чудово! - дядько посміхнувся.

- Поїхали, Дейве! - тітка Еліс вже сиділа в нашій машині, збираючись рушати в дорогу. - Бувай люба! Ми тебе любимо!

- Бувай, Мері! - дядько поцілував мене у чоло і побіг до машини. Вони рушили, а я махнула їм рукою на останок.

- Ну і добре. - я зайшла в дім.

      Наш дім був досить великим, проте лише на зовні. Всередині він виглядав вужчим. На першому поверсі була вітальня, столова, кухня і ванна. На другому поверсі спальня дядька і тітки, моя, яку вони приберегли для свого дитяти, проте так і не змогли стати батьками, і гостьова кімната. Тут було не тісно, але і не відчувалась свобода, навіть у моїй спальні. Це не моя сім'я і, мабуть, тому тут було так холодно і самотньо, хоч мене і любили...трішки. 

      Я не боялась бути сама, тому, якби місіс Карен відмовилась зі мною ночувати, я б не засмутилась. У мене була своя особиста "охорона" і вона завжди спостерігатиме за мною з лісової хащі.

       Сьогодні неділя, а завтра мені знову доведеться піти до школи. Там мене чекають друзі, які вже збираються обговорити ту "тусу", яка перетвориться на банальні посиденьки перед телеком, з касетою в середині відика, на якій будуть записані фільми жахів з 80-х. Ми приготуємо попкорн. Лора і Мак візьмуть пива, а я, оскільки ненавиджу алкоголь, дудлитиму апельсиновий сік. Напевно Рік Сейт захоче приєднатись. Він давно за мною спостерігає тишком-нишком, думаючи, що я не бачу.

    Лора якраз написала мені. Спитала чи йтиму я до школи, якщо рідні не закрили мене в домі, боячись, що зі мною щось станеться за ці три тижні.

"Ні! Я вільна і незалежна!" - відписую я, а потім продовжую. - "Та ні! Щей як залежна!"

     Я розповідаю їй своє, вона мені своє. Так, впринципі, і минув цей вечір. Наші безсенсовні розмови займали багато часу, та на що ще витрачати цей час? Не маю взагалі ніякого поняття. Зголодніла, я рушила до холодильника. Витягнула звідти стейк, який спеціально для мене приготувала тітка Еліс, і підігріла його в мікрохвильовій. Потім налила улюблений сік, взяла тарілку з м'ясом і відправилась до своєї кімнати. Скоро мала прийти сусідка, та, схоже, вона не поспішала. Я не товаришувала з місіс Карен, а навіть навпаки. Вона вважала мене егоїстичною, слабкою і занадто похмурою, тому не дозволяла своїм дітям гратись зі мною в дитинстві.

      Я лягла на ліжко, поклавши тарілку на постіль поруч з собою, поки шукала на YouTube якісь цікаві для себе відео в рекомендаціях, час від часу відламуючи шматочки м'ясця. Тільки знайшовши для себе відео, я відчула щось дивне на дворі. Когось! Я поставила відеоролик на паузу, а сама піднялась з ліжка і підійшла до вікна. Там у лісі, знову, блищали чиїсь зіниці. Він спостерігає?

     І все таки, без батьків якось страшнувато, навіть з охоронцем по той бік загорожі. Тай не знаю я чи справді то мій охоронець, а чи може мисливець, що просто очікував усі ці сім років, що жертва виросте і наповниться більшою кількістю смачної крові. Мабуть тому мені вперше закортіло закрити перед ним штори. 

      Я підійшла до тумби, на яку поставила кружку з соком і, зробивши два ковтки, почула стукіт у двері. То, мабуть, місіс Карен прибула. Коли вона постукала я, звісно ж, побігла вниз, щоб відчинити їй, та моєю найпершіщою думкою було те, що схоже той вовк, все таки, хороший, бо інакше він би з'їв жінку ще дорогою до мене. Не знаю чи вважати хорошою себе, після цих думок, чи поганою. 

 Я відчинила їй двері, від чого, по трохи, почала шкодувати.

- Привіт! - посміхнулась я сусідці, яка мене мало не зіштовхнула на землю.

- Мері! - вона виглядала стурбованою, тому так швидко забігла в дім. - Там так страшно вночі! Замкни двері, скоріше!

- Гаразд! - я замкнула їх.

- Ух, ліс - це кошмар! Тому я живу ближче до населеного пункту! І вам раджу!

- Добре! Приїдуть батьки і я їм передам.

- Так і зроби! - вона пішла на кухню, а я за нею.

- Ось! Я принесла запечену рибу і два шматки пирога з виноградом. - Карен поставила на стіл дві тарілки того, що я так сильно не любила, загорнуті в целофан. 

- Дякую. - промовила я, перевівши погляд від їжі на підлогу, яка здавалась, на фоні всього цього, набагато апетитнішим. - Я вже приготувала собі їжу і, якщо можна, повернусь до своєї кімнати.

- Почекай! А мені що, по-твоєму, робити? Увімкни мені спершу телевізор, а потім іди собі!

Нічого робити! Поки місіс Карен підігрівала собі їжу, я увімкнула їй телек, а сама побігла нагору. Там вже застиг мій стейк. Клас!

     Перша ніч минула спокійно. Я досить швидко заснула, а зранку прокинулась, завдяки будильнику. Проте, схоже перший урок я могла і вдало пропустити, оскільки Карен заснула, поки дивилась телевізор і будити її довелося мені.

     Щоранку я, пішки, проходила трохи менше кілометра, щоб дістатись міської автобусної зупинки. Мої друзі не розуміли, як можна так багато проходити щоразу, тому на цей день народження запропонували попросити у родичів не дорогу тачку, проте я відмовилися. Мені не важко так ходити, я звикла, а от просити такі речі від тих, хто ітак тратиться на мене всі ці сім років, хоч, по суті, я їм ніхто, зовсім не приємно і не правильно.

     Дивно, та на зупинці зовсім не було дітей, та й автобус сьогодні запізнювався. Я витягнула з кишені телефон і подивилась на годину. "Пів дев'ята". Треба було йти пішки, хоч так я вже конкретно запізнюся, тому...я забила. Оскільки сьогодні перший день листопада, на дворі було холодно. Неподалік від школи було одне кафе, в якому полюбляли зависати студенти з місцевого коледжу. Навіть сьогодні, під час ранкових занять, більшість сиділо там, а, оскільки і я запізнилась, то вирішила хоч поснідати.

     Я зайшла в кафе і очима знайшла вільний столик, з двома стільцями. Він якраз стояв біля стіни, а люди, які сиділи навпроти могли заховати мене від поглядів, яким не варто бачити школярку, що прогулювала уроки. Замовивши сендвіч з сиром і салямі та каву з молоком, я присіла за вибраний столик і, витягнувши телефон, почала очікувати своє замовлення.

- Дякую! - сказала я офіціантці, яка подала мені каву, а сама підключилась до мережі.

     Повідомлення Лори одразу ж дали про себе знати. Вона питала де я і що зі мною, адже ми з нею навчались в одному класі. Я заспокоїла її, а сама вже дякувала і за податий мені сендвіч.

      Не люблю сидіти сама в кафе! Мені здається, що на мене всі дивляться, хоч насправді, всім на мене начхати, крім одного хлопця. Студент, який, певно, частенько прогулював коледж, адже я постійно бачила його в цьому кафе і щоразу ми зустрічались поглядом. Брюнет, з блакитними очима. Красивий. Дуже, якщо чесно. Загадковий такий, хоч було видно, що він екстраверт, адже постійно сміявся до своїх друзів і щось їм казав. 

     Ні! Я не закохалась, як міг подумати хтось, кому б я розповідала про нього. А може я просто переконую себе в цьому. Хто зна?

     Коли я доїла свій сендвіч і допила каву, поки переписувалась з Лорою, я ще трохи почекала, щоб не прийти до школи швидше ніж закінчиться перший урок, а потім вдягнулась, взяла свій рюкзак і вийшла з кафе. Той хлопець знову провів мене своїм поглядом. Так дивно...

 У дворі школи я зустрілась з Маком і Лорою, які пішли мені на зустріч.

- Невже тебе не попередили про автобус? - спитала Лора.

- Виявляється, ні! - відповіла я, а Мак засміявся. - Це не смішно, Мак!

- Та годі тобі! - сказав хлопець, обійнявши мене. - Йдемо в середину, бо я замерзаю!

- Що ж ти такий змерзлюк? - спитала в жарт Лора.

- Не знаю!

     Ми з Лорою пішли до свого класу, а Мак до свого, адже навчався в паралельному. Годинка розумової активності Лори і мого пофігізму, з малюнками в зошиті очей, лапок і чогось, чого я і сама не зрозуміла, і можна йти на перерву. Оскільки вона була найдовшою, ми вирушили з друзями у шкільну столову. Мак і Лора взяли собі обід, що складався з салатів, булочок з сиром та чаєм, а я, оскільки вже поснідала, вирішила зекономити, не бравши нічого.

- Ну що? - спитав Мак, розламавши свою булочку на два шматки.

- Що? - перепитала я, хоч і одразу знала про що зайде мова.

- Як що? - втрутилась Лора. - Твоя днюха! Що придумаємо?

- Можемо взяти якийсь фільм жахів і приготувати попкорн. - Лора потрусила головою, а Мак позівнув з повним ротом їжі.

- Ми так всі днюхи святкуємо і не тільки! - сказала Лора. - Це наш останній рік у школі! Давайте придумаємо щось новеньке!

- Щось дуже зашибенське! - посміхнувся Мак.

- Ти тільки-но придумав це слово, правда ж? - спитала Лора у Мака, який вже почав наминати свій обід.

- То що ж ви пропонуєте? - запитала я у друзів. Проте, хитра посмішка Мака мене трохи заінтригувала і злякала.

- Ну є дещо... - протягнув він і взявся до салату.

- О-о-о... - втрутилась Лора. - І що це?

- Ти не знаєш? - спитала я подругу, дивуючись її реакції.

- Ти ж знаєш, що він, якщо щось вигадає, то триматиме це в секреті до останку!

- Ну-у-у... Ви ж знаєте, що на день народження Мері, в барі "Black pictures" буде крута тематична вечірка? - спитав Мак, і знову взявся за салат.

- Ні! - ми з Лорою відповіли майже одноголосно, від чого Мак здивувався, але продовжив їсти повільно, смакуючи овочі, спеціально інтригуючи нас чеканням. Справжній актор!

- Дивно. - сказав Мак, після того, як ковтнув. - Я думав про неї всі знають у школі!

- Ну то що за вечірка? Розповідай! - прискорювала друга Лора, не взмозі чекати, поки той повільно жував їжу, а я лише посміхалась в бік цієї дивної ситуації.

- Її влаштовують студенти коледжу. - продовжив Мак. - Гадаю, ми б могли там зависнути на кілька годин.

- Х-м, дивно! - задумалась я. - А хіба такі вечірки не приватні?

- Справді! - підтримала Лора. - Як же ми туди потрапимо Мак?

- М-м-м... - протягнув Мак. - Який же, все таки, смачний цей салат!

- Мак! Не дуркуй! - не витримала Лора, від чого я засміялась. - Кажи вже, давай!

- Гаразд, гаразд... - засміявся і Мак зі своєю витівки. -  Насправді, так! Вона приватна! Але ви обидві, якось, забули одну важливу деталь. Мій брат ж вчиться в коледжі! Я попросив його вписати нас в список гостей і він зробив те для мене! Ну що? Я геній? 

- Ого! - я здивувалась, почувши таку інформацію, а от Лора вже намагалась зловити Мака за його густі кучері і, напевно, змусити поцілуватись з нашим столиком.

- Як ти смів провернути таке, не порадившись зі мною?! - крикнула йому Лора, привертаючи до нас увагу інших учнів, через що мені стало трохи соромно і я легенько похлопала її по спині. - Ти хоч би раніше попередив!

- Я просто хотів зробити сюрприз! - виправдовувався Мак. - А ти заводишся через дурниці!

- Та не факт, що я попаду туди... - промовила я, змусивши їх закінчити спір і перевести погляди на мене. - За мною ж наглядає сусідка, забули?

- Точно... - Мак посумнішав, опустивши на секунду очі. - І ніяк не відпросишся?

- Та що ти? Вона злякається, що зі мною може щось статися. Та і недолюблює мене трохи. Гроші, на ці три тижні, доводиться брати з власних зберігань.

- Жесть... - сказала Лора.

- Твоя ідея чудова, Маку! Пробач, якщо нічого не вийде...

- Та нічого! - друг посміхнувся. - Та вечірка і без нас може обійтись! А ми візьмемо фільми жахів, попкорн і засядемо у тебе на всю ніч! Не парся!

- Дякую! - я посміхалась, а друзі мені у відповідь.

      Коли закінчились уроки, ми вирішили пройтись містом, просто для того, щоб прогулятись. Можливо, заглянемо в магазини, в пошуках чогось новенького і цікавого. Лора і Мак йшли попереду, розмовляючи між собою, а я, слухаючи їх і сміючись, позаду. Ми почали товаришувати усі втрьох ще в десять років, якраз після того злощасного випадку, коли мій хрещений застрелив свою дружину і мою маму на моїх очах. Я й досі не знаю справжньої причини, хоч і чула багацько версій, та не знала в котру мені вірити.      Після того, як хтось почав гримати у двері, почувши постріли, мій дядько злякався і, схопивши мене, вибіг на задній дворик, а звідти, переліз через огорожу і кинувся до свого дому. Ми були сусідами. Там, він посадив мене в своє авто і рушив з місця злочину у бік лісу. Знаю! Він хотів мене вбити! І якби не вовк, який вискочив перед мащиною, а коли мій дядько виліз з неї, щоб відігнати тварину, той роздер його, я б не дожила до сьогодні.

     Тоді мені довелось ще пережити багато чого не приємного. Слідчий допит в поліції, реабілітацію і регулярні сеанси у психотерапевта, вживання з новими батьками. Тоді, мені кілька місяців довелось вчитись вдома, за порадою лікаря, а коли я повернулась до школи, то в перший день познайомилась з Лорою, яка за час моєї відсутності перевелась у мій клас, і з Маком - її колишнім однокласником і найкращим другом. Вони запропонували мені сидіти з ними за одним столиком у столовій, після чого ми здружились і не розлучалися вже ніколи.

     Лора була не високого зросту, смаглява брюнетка з блакитними очима, яка, схоже, не могла жити без високого хвостика, адже ніколи не з'являлась на людях з іншою зачіскою. Вона була твердою у своїх рішеннях, через що часто здавалась егоїстичною, проте все ж вміла дослухатись до чужої думки. 

      А от Мак - повна її протилежність. Так! Його ідеї цікаві, проте характер у нього вітряний і легковажний. Він був досить високим. Навіть вищим за мене, хоч і я, при своєму метрі сімдесят три, зовсім не низенька. У Мака були густі кучері, які, щей до того, досить приємні на дотик. Брюнет з карими очима, хоч і не обійшлось без прищиків де-не-де, проте він все ж був милим і симпатичним. Минулого року у нього навіть була дівчина - учениця по обміну. Вони розійшлись, коли обмін учнями закінчився, але схоже Мака це не засмутило. Він навіть ніколи й не згадує про неї, доки Лора сама ж не нагадає.

     От іду позаду них, і бачу, що разом вони виглядають досить непогано. Не знайома людина подумала б, що вони пара, мабуть. Це змусило мене тихенько посміятись, адже їх союз, все ж виглядатиме дивно, оскільки вони занадто протилежності. А щодо мене?

     Я Мері! Мері Міднайт - так мене звуть! Я худа, висока дівчина з довгим, прямим, чорним волоссям та карими очима. Трошки бліда, а як же без цього? Люблю все чорне! Так! Увесь мій гардероб - це чорний, бісовий одяг, де є і чорні джинси, і чорні футболки з різними "цікавими" малюнками, чорні шкіряні і не зовсім куртки, чорні спідниці, чорна бандана, чорні, зимові вушка, чорні шарфи, чорні шкарпетки, чорне взуття, і ще багато чого чорного. Мабуть, тому-то, мені і не дозволяли бавитись з сусідськими дітьми, хоча насправді, ця любов до всього чорного проявилась у мене з років чотирнадцяти, а місіс Карен, наприклад, не дозволяла мені товаришувати з її дітьми через те, що вбивця моїх батьків - мій рідний родич по маминій лінії. Вона боялась негативу. Всі того бояться, тому я не ображаюсь ні на неї, ні на інших дітей у школі, що чули мою історію і через це не захотів зі мною спілкуватись. Мені співчували, проте і боялись, адже гени - сильна штука! Нічого не скажеш з цього приводу. У мене особисто не було ні слів, ні сил, ні часу шукати сили, щоб витрачати їх на ті слова, які мені не допоможуть впоратись з сумом і болем.

      Ми гуляли недовго, адже зараз швидше темніє, а мені ще потрібно було дійти додому. Я обійняла, на прощання, друзів і пішла своєю дорогою. Ще не вечір, та чомусь, мені, з кожним кроком, ставало якось не по собі, чи то від холоду, чи тиші, якою був сповнений ліс збоку від мене. І справді дуже тихо! Не чути ні птахів, ні інших звіряток. Останні листя на деревах шелестять якось по-іншому. Я крокувала швидко, постійно наглядаючи за лісом, аж доки, переводячи погляд, черговий раз убік, не побачила там сірого вовка.

     Тоді я зупинилась і завмерла на місті. Він був великим, з гордою поставою та звіриним, мисливським поглядом, яким він пронизав мене. Ми обоє не ворушились, вдивляючись одне одному в очі. Коли я згадала, що робити такого з дикими тваринами точно не варто, було вже пізно, адже якби я заплющила їх, то могла б виказати свою "живучість", а з нею і страх. Та вовк, ще трохи постоявши і поспостерігавши за мною, раптом відвернувся і побіг своїм напрямком.

     Я різко поглянула повернулась назад, не розуміючи, що ж змусило відступити звіра, але там не було нікого і нічого. То чого ж він злякався? Чи може подумав, що я не живий предмет, хоча напевно він бачив, що я йшла. Я не знала, що тоді було в його голові, але стояти і здогадуватися, мені зовсім не хотілось, тому я, чимдужче, побігла додому.

     Місіс Карен я вирішила не розповідати про те, що сталось зі мною, але, щоб совість була чистою, я вигадала, що прочитала в мережі новину про те, що в наших лісах почали зустрічатись зголоднілі, від теперішніх природних умов, вовки. Все ж таки, він був надто близько, а вона може злякатися і кинутись навтіки і тоді вовк точно побіжить за нею. Карен і справді налякала ця новина, тому вона зареклася більше не підходити до лісу і на кілометр, а мені пообіцяла, що ці три тижні буде возити мене до школи і назад на своїй автівці, через що, я мало не закричала від радості, проте стрималась, подякувала, і пішла до своєї кімнати, кричати від радості в особистих повідомленнях моїх друзів.

     І все ж, зараз, лежачи на ліжку, я думаю. Чому той вовк так дивився? Це той самий вовк, чи, все таки, інший? Він не нападав, не загарчав, не робив різких рухів, хоч і бачив, що я жива і що я тут сама. Легка ж здобич, вірно? І чому він утік? Набридло стояти і дивитись на мене, особливо, коли не думав нападати? Але хіба вовки повернуться до супротивника спиною? Я не знала, а розповівши своїм друзям про це, отримала в слід лише наганяй, що повинна розповісти про це дядьку і хай нарешті купує мені авто. Ха! Приколісти мої малі!

     Але вони праві. Я маю сказати "батькам", хоча боюсь, що вони запросять якихось приватних мисливців чи що? А такої долі для лісових вовків, я точно не хочу! Особливо для того, чиї очі скоро будуть дивитись у моє вікно.