Частина II.    

Чорні картини.                                                                               

      Місіс Карен, як і обіцяла, почала возити мене до школи і назад на своєму авто. Це зовсім не погано, та про кафе і прогулянки можна було забути. Карен не дозволила мені повертати в подібні заклади після занять, тому про вечірку в день свого народження я навіть і не запитувала. На цьому тижні, я кілька разів дзвонила до рідних, проте трубку піднімав тільки дядько. Тітка Еліс, як і завжди, повністю віддавалась відпочинку, навіть не згадуючи про моє існування, хоч дядько запевняв, що і вона хвилюється і думає про мене. Він вмів обнадіювати.

      Про те, що сталось у понеділок, я не розповіла йому. Не хотіла змушувати його хвилюватись, та й нашкодити тваринам теж. А от мій давній приятель, не з'являвся вже третю ніч. Вовк перестав приходити до мене і що з ним я не знала. Сподівалась, що він з'явиться сьогодні, проте... Він не прийшов. Тепер, спостерігачем стала я, хоч від мого предмету стеженння й сліду не залишилось.

     Сьогодні п'ятниця, а завтра мій день народження. Тепер, я вже й не впевнена чи пустить Карен до мене друзів. Я щоночі замикаюсь і сиджу у своїй кімнаті, мов принцеса у вежі, а місіс Карен - злий дракон. Хоча ні! Цербер, з трьома головами і шістьма очима, якими намагалась стежити за мною, або ж просто робила вигляд, а сама втуплювалась у телек, жуючи гидотну рибу.

"Ідіть завтра без мене!" - написала я в бесіді своїм друзям. 

"ТА ЩО Ж ТАКЕ?!" - відреагувала Лора. - "Та зла баба не може відпустити тебе на один вечір потусуватись з друзями? То ж твій день народження!"

"Вочевидь ні. (сумний смайлик)" - відписала я.

"Ех...(сумний смайлик)" - втрутився Мак. - "Вона б могла тебе привезти, але схоже своє паливо не хоче витрачати на "дурниці"."

"Вона хоч в курсі який завтра день?"(розлючений смайлик)

"Так! В курсі! - відповідаю я. - "Завтра субота! (смайлик, що регоче)"

(Три смайлики, що регочуть) - Мак.

(Три розлючені смайлики) - Лора.

"Добре." - пишу я. - "Краще піду спати, щоб скоріше заснути і змусити скоріше промайнути ще ці два тижні!"

"Я б і сам вже не проти...(сонний смайлик)"

"Ох... Гаразд!" - писала Лора. - "Звалюйте у свою країну снів! А я ще подумаю, як нам витягнути Мері з хати!"

      Мак вислав здивований смайлик, а я побажала обом солодких снів. Завтра буде видно, хоч я вже і не сподіваюсь відсвяткувати свій особливий день. Я лягла у ліжко, проте заснути так і не могла, та й не знала, чим зайняти себе. На моїх полицях усі книги вже прочитані, та і окрім книг, якось немає в мене інших захоплень. Я витягнула телефон, в надії знайти собі щось цікаве, та електронний варіант мені не подобався - боляче очам. Я полюбляю ті легальні трупи дерев...а ще чорний гумор. Тримати книгу в руках набагато приємніше! Тому, я вирішила зробити собі подарунок.

     Дядько скинув мені трохи грошей на банківську карту. Гадаю, їх мені точно вистачить! Я прошарилась інтернетом, в пошуках нової книги. Довелось вибирати довго, але витрачений час того вартий. Я знайшла собі дві невеличкі книги і замовила їх. Купила обидві, та щей сильно не потратилась - оце досягнення!

     Зі спокійною, щасливою душею я вимкнула комп'ютер і завалилась спати. Я полюбляла містичні історії і ці книги - одні з таких. Історії про духів, мерців, мумій, вампірів та перевертнів - усім цим надприродним лайном забиті мої полички, а от шкільні підручники, зібрані в одну пірамідку, стоять збоку від комп'ютерного столика, на підлозі. Якось зневажливо я ставлюся до науки... Але ж з якою любов'ю до наукових напрацювань Авраама Ван Хелсінга чи Соломона Кейна, чи до путівників по світу магії в "Гаррі Поттері" та "Зачарованому житті", чи цілий підручник про те, як переправляти душі померлих на той світ, як у "Мор, учень Смерті", чи підручник по грі на гітарі, як "Скотт Пілігрим". Для мене все це варте більшого ніж звичайне життя, навіть коли доводиться виходити з власного світу на зовні.

      Я прокинулась о дванадцятій дня. Сусідки не буде до вечора і я б могла покликати своїх друзів на посиденьки, та у них раптом з'явились плани і вони відмовились.

- От гівнюхи! - промовила я, згадуючи, як вони мріяли відсвяткувати мою днюху, а тепер злились, як вода в раковині. Відчуваю, що в понеділок добре відхлещу їх по дупам, а якщо побачу, що на мене знову витріщається Рік Сейт, то і він потрапить під роздачу!

    Оскільки я вдома сама, то довелось самотужки приготувати собі їжу. На щастя в морозилці є дві пачки замороженої лазаньї. В холодильнику є кілька яєць і ще живі рибні консерви, а у підвалі є кілька мішків з картоплею, та ящик яблук. З такими припасами я не пропаду!

     Я розморозила лазанью і пішла з нею до кімнати, знайшла якийсь цікавий фільм і під нього пообідала. Кінець цього шедевру кіноматографу, я взагалі не зрозуміла, проте гарненько поснідала. І от на годиннику вже друга. Ще цілий день сидіти вдома! Ні! Я люблю сидіти вдома. Але сьогодні чогось не люблю, тому вирішила забити на страх перед лісом і вирушити в місто, щоб хоч якось розвіятися. Дорога не близька, проте це краще ніж сидіти тут, а книга прибуде до мене аж за тиждень.

     Я вдягнулась і вийшла з дому, замкнувши його. Ліс вже не здавався мені таким страшним, проте він і досі виглядав неживим. Ніби всі тварини поснули чи повтікали. Дивно все це.

     Про місто таких слів не скажеш - шумний, хоч і маленький, Тонберг був не поганим, провінційним містечком, та людей дратували постійні тумани і рідкісна поява сонця під час всіх порів року, не враховуючи літа. Тут майже завжди було сіро та похмуро. Сіре небо, навіть безхмарне часто не пропускало "палаючого гіганта" до нас, ніби спеціально закривало.  Зараз мені подобається така погода, оскільки я можу уявити себе героїнею якогось містичного фільму, та в дитинстві я не любила її. Вона нагадувала мені про ту картину, яку я ненароком зловила поглядом, коли спускалась до вітальні, щоб показати мамі і гостям свої малюнки, і від тоді вона відбилась у моїй свідомості. Тоді небо помутнішало, немов тільки через те, адже до того моменту, я ніколи не помічала його таким. Та зараз я не пам'ятаю добре тієї картини, адже фрагменти її по трохи почали забуватись. Я замінила сумне хорошим, наприклад: спогадами про моїх друзів і наші витівки та пригоди. Коли ми викрадали морозиво з лавки, не взмозі за нього заплатити. Не гарно, звісно ж, проте продавець сам винен! Він ітак людина не дуже хороша, постійно кричав і злився на дітей, а так отримав по заслузі! Або коли ходили на озеро, чи в ліс з палатками, а коли приходив вечір ми, почувши якісь дивні звуки, хутчіш кинулись до мого дому з переляку. Веселе у нас було життя. Страшно думати, що воно може закінчитися, коли ми закінчимо школу і роз'їдемось хто куди.

     Я підійшла до магазину, в якому, як казав мій дядько, продавався всілякий магічний непотріб. Чесно кажучи, я якось ніколи нічого тут не купляла. Заходила, роздивлялась, проте не купляла. Тут продавали всілякі зілля, щоб відганяти духів, камені - талісмани, книги з обрядами і навіть прикраси. На такі я і подивлялась час від часу.

- Знову роздивляєшся, Мері? - спитала мене продавщиця. Міс Дайтфор - так написано на бейджику, що на її столі.

- Так... - відповіла я, зніяковів.

- Ти скільки не приходиш, тільки роздивляєшся! Може час щось купити?

- Х-м... - я взяла свій гаманець, в якому було лише тридцятка з дріб'язком. - Не знаю чи вистачить!

- Ну... - жінка встала з-за свого столу і підійшла до стенду з прикрасами. - Отут від п'яти до двадцяти! А отут трохи більше! І я б радила купити кулон. Це найоптимальніше і найкрасивіше, що тут є!

- Дякую! - міс Дайтфор повернулась за свій стіл і вийняла з сумки книгу і почала читати. Сьогодні в крамниці чомусь не було клієнтів, зате це дало мені часу і наснаги, щоб зосередитись на виборі.

Кулони були різними, хоч зрідка траплялися і по два екземпляри одного виробу. Щодо мене, то я нагледіла собі один, цікавий кулон. Червоний кришталик на ланцюжку. Назва: "Кривавий криптоніт". Ха! Цікаво! Він був досить простим, порівняно з іншими, тому я трохи сумнівалась, але зрештою, простий не означає не гарний. На дотик сам кришталь був досить міцним, як камінь і таким же й холодним. Я витягнула телефон на якому засвітило пів четверту, тому вирішила пошвидше зробити покупку і піти додому, поки сусідка не повернулась.

- Он як! - промовила міс Дайтфор, взявши до рук мій вибір. - Кривавий криптоніт - це не просто кулон, а щей захисний талісман. Він захищає від злого ока вампірів, та їх посіпак, а ще здантний зцілювати рани, якщо відламати його маленький шматок і закип'ятити у гарячій воді!

- Чудово. - посміхнулась я, навіть не знаючи вірити цим словам чи ні. Нажаль, маркетинг - вельми складна штука!

- З тебе десятка!

- Будь ласка! - я дала їй гроші.

- На здоров'я! - вона загорнула мій талісман у сірий мішечок і додала суху соломинку, відірвавши її з засушеного гербарію у себе на стіні. - Хтось, побачивши силу твого талісману, може захотіти вкрасти його. Тоді, якщо залишатимеш прикрасу вдома, засунь її в цей мішечок, а зверху поклади соломинку. Так ти заховаєш його від злих очей!

     Я вдруге подякувала і поспішила додому. Поради міс Дайтфор не дієві, проте розповідає вона гарно. Цікаво, може це вона написала ті "магічні" підручники, які продає у крамниці? 

    До того, як настала п'ята година, я вже була вдома.  Перевдягнулась, щоб не викликати підозри і знову повернулась до улюбленої справи - їсти! Місіс Карен приїхала за годину. Вона привезла мені піцу і привітала з днем народження, від чого я, немало так, прифігіла! Ми її розділили навпіл і тихо мирно розійшлись по кімнатам - вона до вітальні, а я до своєї спальні. Там я похвалилась друзям, виславши їм фотки кулона і піци, та вони чомусь не з'являлися в мережі ще відранку. Дивно, трохи сумно, але окей! Я мала, що робити і без них.

     Потім, за якийсь час до мене прийшов  відедзвінок. Це були дядько з тіткою, які весело привітали мене зі святом і моїм сімнадцятиріччям. Я була рада їх почути і побачити, проте не складно і здогадатися, що в Греції, на курорті, вони виглядали набагато щасливішими за мене. Ні! Я не хотіла в Грецію! Я хотіла бути поруч зі своїми друзями, саме тому, коли дзвінок минув, навіть вдивляючись в екран комп'ютера, на якому йшов черговий фільм жахів 80-х, я почувалась самотньою і покинутою. Я підійшла до вікна, та і волохатий друг не прийшов мене привітати. Сьогодні, мабуть, найсумніший мій день народження! Цікаво, чи буде він колись набагато гіршим?

     З нічого робити я вигадала дурну але цікаву для мене у той момент ідею - записати свій ДН на камеру! Я сіла перед монітором, увімкнула камеру і почала говорити.

- Усім привіт! Я Мері! Вірніше...кому це усім?! Сто пудняк, щороку, це відео передивлятимусь тільки я! Не тому, що в мене немає друзів і рідних, а тому, що стромно показувати таку маячню комусь, хто не я! Що ж... Мені вже сімнадцять. Я не знаю годину, в якій саме я народилась, але точно сьогодні! Ну що ж...мені самотньо! Друзі десь звалили по справам, місіс Карен сидить перед телеком і нікуди мене не пускає без нагляду. А нещодавно, я зіштовхнулась поглядом з вовком, який...мене мало не з'їв! Ха! Я не знаю чого він хотів, але...він не зробив мені нічого поганого! Тому я і записую це тупе відео, бо...не придумала більше нічого тупішого. Я вже бачу як наступного року, я, вісімнадцятирічна, буду записувати в самонтості чергове відео, з келихом червоного вина в руці! Хоч я і не п'ю... Все одно, я просто завжди думала, що це...надає такого ефекту...аристократичності, чи що. Як вже всі...гігабайти на моєму, ха, компі зрозуміли, я сьогодні святкую сама і...ще я зробила собі подарунки, у вигляді книг та кулону...

     Раптом мій телефон завібрував, після чого я, під час запису, взяла його, щоб переглянути повідомлення, які прийшли від...моїх друзів?

- Оу! - сказала я. - Друзі? Х-м... Вони пишуть, що... "Збирайся.." Що? "Ми вже готові...бла-бла..." Виїздять!? Ем... - я поставила телефон на стіл і перевела погляд назад в монітор. - Друзі написали, що взяли десь авто і під'їдуть до мого будинку, а мені вже час збиратись! Тому... До наступного року! Папа!

- От ідіоти! - я кинулась до своєї шафи в пошуках чорної сукні, яку приміряла коли ще мріяла піти на ту вечірку в бар. - Раніше не могли написати? І як я взагалі проскочу біля неї?

     Мак попросив свого брата підвезти нас, на своєму авто. Друзі повернули за мною, проте близько до будинку не під'їздили, щоб Карен не змогла почути авто, і не побачила світло від фарів. Я вдягнула свою чорну сукню, середньої довжини, без рукавів, підфарбувала очі, зачесала брови і махнула кілька разів щіткою по волоссю, розпустивши його. На шию я вдягнула придбаний сьогодні кулон - талісман. Натягнула чорну куртку, схопила сумочку, такого ж кольору і в руки взяла чорні туфлі на малих підборах, які мені віддала тітка Еліс, оскільки цей розмір виявився трохи затісним для неї. Одягти їх одразу на ноги я не могла, оскільки боялась, що Карен почує мої кроки.

     Я вийшла зі своєї кімнати, тихенько замкнувши її. Загалом, вона ще ні разу не перевіряла мене, тому за те можна було не боятись, а от як пройти повз неї... Всі кімнати на першому поверсі, крім ванни, не мали дверей. Тільки арки. Я тихенько злізла по сходам вниз, припавши до стіни і звідти зазирнула у вітальню. Місіс Карен розляглася на дивані і поїдала піцу, захоплено вдивляючись в екран. Я думала непомітно проскочити до вхідних дверей, та тоді вона почує, що ті відчинились. Так не вийде!

     Зате... Я б могла спробувати не помітно дійти до кухні. Там можна було вилізти у вікно, тим паче воно зачинялось з двох боків, хоч і замикалось з середини, але, гадаю, вона не помітить. Я тихенько покрокувала в бік столової і різко заховалась за її внутрішньою стіною. Карен не почула. Вона повністю зацікавилась телепрограмою, тай ще й звук підкрутила такий, що і отару овець би пропустила. Я рушила до кухні. Там відчинила вікно і постаралась вилізти з нього. Перекинула одну ногу, потім іншу, і ось я вже торкаюсь стопами холодної трави.

     Я зачинила, на останок, вікно і миттю кинулась у бік виходу. Зачинила за собою хвіртку огорожі і побігла до автівки, яка почала мені сигналити фарами, коли друзі побачили мене. Під гучні оплески, я забігла до машини, а там вже і поспіли обійми.

- Я казала, що щось вигадаю! - засміялась Лора.

- Я більше такого не робитиму! - сміялась я, одягаючи свої туфлі.

- Ти не замерзла, Міднайт? - запитав мене брат Мака, - Саймон.

- Ні! - відповіла я і трясучись, зовсім не від холоду, а від того, що зробила. - Все чудово!

- Та її адреналін зігріває! - засміявся Мак, а з ним і ми всі. 

     Перетин нашого містечка на автівці, зовсім не займає багато часу, тому до бару ми дістались хвилин за двадцять. Я ніколи не була в "Black pictures", проте це було найкраще місце в Тонберзі! Зазвичай, тут проводили час дві касти - місцеві поціновувачі мистецтва, адже бар не просто так носив таку назву. За словами очевидців, він був повністю обставлений похмурами картинами, які чудово контрастували зі світлом, кольори якого, змінювались залежно від дня тижня. Сьогодні, якщо вірити словам очевидців, мав бути червоний.

     А от інша каста - люди, що займаються мистецтвом. Диваки, одягнуті в усе або надто похмуре, або надто яскраве. Касти не означають, що ніхто бажаючий не може зайти в бар, та навряд, людина, яка не цікавиться мистецтвом, зможе пізнати ту особливу атмосферу, яка перебувала тут.

     Сьогодні був тематичний вечір. Тиждень тому відгримів Хелоуін, тому сьогодні студенти вирішили присвятити вечірку саме йому, а от вхідним квитком було не лише ім'я в списку запрошених, але і знак, який вже не приписував тебе до "живих". Потрібно було намалювати на видному місці чи то поріз, чи якийсь дивний шрам. Дехто взагалі замовляв спеціальні сувеніри, типу стріли чи ножа, який, ніби-то просунутий через голову чи шию, і тд.

- Ну давай і тебе розмалюємо! - Лора полізла до мене зі своєю червоною помадою, якою намалювала собі поріз на шиї, Маку - перерізаний рот, а Саймону просто кров, що ніби стікала зі скроней по обличчю. - Я придумала!

 Лора хитро посміхнулась, а я, не опираючись, заплющила очі і заморщилась. 

- Не бійся! - сказала подруга, діставшись моєї шиї. - Я зроблю все гарно! Я ж природжена художниця, забула?

- Ні... - пискнула я, від чого хлопці, на передніх сидіннях, засміялись, спостерігаючи за нами. - Ну от і все! Дивись! Нормально?

     Саймон повернув мені дзеркало заднього виду, а я підлізла роздивитись художнє творіння Лори на своїй шиї. Там були намальовані дві червоні цятки, з яких, тонким струменем поплила кров, пробігши прямо по ключиці і впадаючи у мою сукню, де, ніби-то, заховався.

- То мене, в моє день народження, засмоктав вампір? - всі зареготали з мого жарту. Лора ще хотіла щось сказати, проте Саймон перебив її, змусивши нас, нарешті, вилізти з його машини.

 Ми вчотирьох рушили в бік бару. Перед входом нас зупинив охоронець, що теж "стікав кров'ю" під тему вечірки. Він перевірив наші імена у своїму списку, знайшов їх і впустив нас всередину.

- А я вже злякалась, що їх там не виявиться. - прошепотіла мені Лора, від чого ми з нею засміялись, проходячи недовгим коридором до головної зали, де відбувався увесь двіж.

 Так, як і стверджували очевидці! Тут було чудово! Ті самі моторошні, сірі картини, червоне світло, що вкрило весь зал і море народу. Все студенти! Ми проштовхнулись через натовп людей, які танцювали під місцеві треки, щоб дійти до нашого столика, де б ми сіли і заховались від усієї цієї метушні. Там, ми один напроти одного, почали спілкуватись. Мене привітали з днем народження словесно, а потім...

- Хвилинку уваги! - почувся голос діджея, який зупинив музику і заговорив у мікрофон. - Сьогодні чудовий день, щоб гуляти і відриватись, але для декого цей день ще чудовіший!

Цікаві у нього...промови!

- Зараз, серед нас є дівчина, яка святкує сьогодні свій день народження! 

О ні! Серйозно?

- Привітайте, Мері Міднайт! 

Ви що, жартуєте??

     Світло прожекторів повернули до нашого столика, а люди навколо почали аплодувати і кричати мені привітання. Від подиву я не змогла вигадати нічого кращого, як просто посміхнутись і помахати рукою, хоч, здається, зробила я це вельми сором'язливо. Потім всі студенти почали співати мені відому пісеньку - привітання з днем народження, а я продовжувала посміхатись, час від часу поглядаючи на своїх друзів, які хитро посміхались, приєднавшись до спільної пісні.

- Дякую! - я вдячно крикнула всім, а потім знову оплески, а далі всі продовжили веселитись, танцюючи під наступні треки діджея.

- Ну як? - першою не витримала Лора, спостерігаючи за моїм, мабуть, почервонілим від радощів і лютого сорому, обличчям.

- Що як? - усміхнулась я і закрила руками обличчя від сорому. - Це було бомбезно!

- Та годі юзати лице! - крикнув Мак і силою почав відривати мої долоні від мого ж обличчя, та я все рівно не дамся! Не хочу щоб всі бачили цей багряний відтінок на моїх щоках.

- Невже така червона, Мері? - спитала схвильовано Лора.

- Так! - говорила я в долоні. - Я відчуваю як моє обличчя горить!

- Оу! - сказала подруга. - Тобі треба на вулицю! Давай проведу тебе!

     Ми встали, пішли в гардеробну, одягнули куртки і вийшли на вулицю. Там одразу повіяло приємним холодком, порівняно з  приміщенням, де, через таку кількість людей, було надто спекотно! На дворі рум'янець почав сходити, а з ним і хвилювання. Мені немає чого соромитись, адже цей день народження, схоже, найкращий у моєму житті!

- Тобі краще? - спитала Лора, я кивнула. - Ти вже взагалі не червона! Що ж тебе так розчулило?

- Я не знаю. - засміялась я, все ще притискаючи долонями щоки.

- О! - раптом сказала Лора. - А я і не помітила, що ти вдягнула новий кулон!

- А! Так! Талісман - захисник!

- Класний!

 Ми ще трохи постояли, аж доки на телефон Лори не прийшло повідомлення.

- Мак питає чи все добре! - вона переказала мені повідомлення, відписуючи: - Все добре!

Наступне не змусило себе чекати.

- От, йолоп! - кинула незадоволено дівчина. - Каже, що зараз будуть якісь конкурси з випивкою і що я мушу взяти у них участь! Я що, схожа на пиячку?

- Ха! Лоро, він продовжує писати! - повідомлення приходили одне з одним, доки я не сказала. - Слухай, іди! А то йому без тебе не цікаво!

- Я не хочу залишати тебе! - відповіла Лора.

- Я ще постою і скоро повернуся! Іди!

 Подруга дослухалась до мене і пішла назад до бару, а я залишилась на вулиці, вдихаючи аромат, напрочуд, свіжого повітря, ніби ми не в місті, а десь на природі. Проте, мабуть, вся річ у лісі, неподалік.

 Цікаво! Карен хоч зрозуміла, що мене немає? Напевно знову заснула перед увімкненим телевізором. Ну, трапляється.

     На вулиці було досить людно, чого не скажеш про маленьку площадку, за баром. Там було лише кілька хлопців і дівчат, що скупчилися разом в одну компанію і розмовляли. Я не заходила на територію площадки. Там було занадто темно, а це трохи лякало, оскільки я була сама. Подихавши повітрям, я вже хотіла повернутись до друзів, проте дорогу мене перегородили.

- Ей! - переді мною постав високий хлопець, риси обличчя якого я не змогла розібрати, через темряву, проте його голос був вельми не приємним, а запах перегару відчувався з метра. - Це ти іменинниця?

- А хтось вже випив...- не витримала я і зібралась іти, як цей п'яниця затримав мене. 

- Куди ж ти? Дозволь і мені щось подарувати! - він схопив мене за плечі і намагався притягнути до себе, та я, зібравши всі сили в руках, відштовхнула його.

- Геть від мене! - крикнула я, та він не зупинявся.

- Та годі тобі! - бухий чувак хотів мене поцілувати, та я брикалась у його руках мов риба на суші, аж доки позаду не почувся ще один голос.

- Прибери руки, Деймонд! - той хлопець зупинився, а я, користаючись нагодою, штовхнула його і відбігла подалі.

- Знову ти! - на Бога, той хлопець ледве говорив. Як же він набрався...

- Я попередив тебе, Дей! - сказав мій рятівник. - Зрозумів?

- Так... - хлопець відступив і заховався у темряві, а рятівник повернувся до мене обличчям.

     Я поглянула йому в очі і здивувалась, коли переді мною постав хлопець, якого я завжди бачу у тому кафе. Він, як і завжди, не сказав мені ні слова, а сам швидко покрокував своєю дорогою. Мабуть, я б не пішла за ним, якби це був інший день і зовсім інша ситуація, тому все сталось навпаки.

- Зажди! - я, підбігаючи, кричала йому в слід. - Чекай! Я ж хочу поговорити!

- Іди до друзів. - кинув він мені, а сам і не думав зупинятись, якби я не пришвидшилась і не зловила його за руку.

- Та ж почекай! - я задихалась, а він, нарешті, спинився і повернувся до мене. - Я ж хотіла... подякувати! А ти все втікаєш!

- Якщо любиш гуляти вночі то або ходи там де людно, або з кимось. - сказав мій рятівник, та раптом він перевів погляд на мою шию. - А це що?                               -                                                                       - Де? - здивувалась я, почавши розглядати свої руки і сукню.                                                                          - Зітри це! - він розлютився, вказавши мені на шию. Я потерла її щоб не дратувати його більше і щоб мати змогу продовжити розмову з ним, хоч і не розуміла, що поганого в такому малюнку.

- Ти теж запрошений на вечірку? - запитала я.

- Ні! - відповів він і відвернув погляд убік.

- Чому? Хіба ти не з коледжу? - він знову глянув на мене і промовив:

- Повертайся до друзів! І мені вже час додому. Не затримуй ні мене ні себе!

      Я не знала, що йому сказати, а він і не чекав поки я підберу слова і пішов своїм шляхом. Я залишилась стояти на вулиці, супроводжуючи його поглядом. Як і він мене в кафе! Іронія?

     Позаду почулись знайомі голоси. Схоже мої друзі пішли мене шукати. Побачивши де я, вони одразу ж підбігли до мене, а Лора навалилась усім тілом, міцно обіймаючи.

- Мері! Де ти була? - вона напилася?

- Вибач, Мері! - обізвався Мак. - Я стримував її, та схоже, алкогольні конкурси - не її стихія!

- Ой, стули свого рота, Маку! - огризнулась Лора.

     Я не звертала на них уваги. Мій погляд був прикутий до дороги, проте рятівника на ній вже не було. Він заховався від мого погляду. Потім до нас підійшов Саймон і запропонував відвести нас додому. Вже давно пора!

     Лора, перебравши з випивкою, заснула на моєму плечі, а я просто сиділа і обдумувала все, що сталось. Гарний сьогодні день і вечір так нічого. Цікаво, тепер, коли я бачитиму його в кафе то зможу з ним вітатись. Перебираючи спогади в голові, я вдивлялась у вікно. Раптом, я побачила, як хтось пробіг повз. Це не була людина. Її силует був схожий... на вовчий!

- Що таке, Мері? - здивовано запитав Мак, помітивши, з яким ентузіазмом я вдивляюсь у вікно, намагаючись щось побачити.

- Все добре... - відповіла я і відвернула погляд, оскільки більше не бачила нікого. Мак посміхнувся і продовжив дивитись прямо перед собою, а я продовжувала думати.

      Ми з друзями все повторили, тільки навпаки. Я вийшла з машини і побігла до будинку, а Саймон ще трохи постояв, щоб фари освітили мені шлях. Я відкрила хвіртку, закрила, побігла до потрібного мені вікна і... Воно було замкненим! Карен помітила? Можливо Карен не знає, що я втекла, а коли пішла помити посуд, то відчула, як з вікна повіяло холодом, от і зачинила його. На щастя у мене були ключі від дому.

     Я підійшла до дверей і відімкнула їх. Зайшла в дім, замкнула двері, зняла туфлі і тихенько підійшла до сходів, та мене зупинив звук рипаючих дверей. Карен виходила з ванни і довелось припасти усім тілом до стіни, зливаючись з темрявою, щоб вона мене не помітила. Мені пощастило! Карен пройшла повз і вирушила до кімнати для гостей. Вона замкнула двері, а я ще трохи почекала, зісковзнувши по стіні від страху.

     За якийсь час і я вже була у своїй кімнаті. Зняла свою куртку і прилягла на ліжко з утоми. Згадавши про відео, яке записувала раніше, я вирішила не роздягатись і сіла перед монітором. Зйомка пішла!

- Ну що ж... - я продовжила свою промову на камеру. - Сьогодні чудовий день! Я була в барі "Black pictures", мене привітали всі, хто там...пив. Ха! Що ж... Я побачила крутого хлопця. Я бачила його і раніше, але сьогодні...він врятував мене. Так! Я могла і сама відштовхнути того чувака, та...так теж непогано. І...якщо це відео дивитиметься Мері Міднайт, приблизно через п'ять - шість років, то...сподіваюсь, що твій чоловік такий же крутий...якщо він не буде тим самим хлопцем, ха! Походу, це я напилась, а не Лора. Я виріжу це у відеомейкері, потім... Ну, в будь-якому випадку, я рада! Дуже! Сьогодні був найкращий день в моєму житті! Ну... Папа!

     На цій ноті я вимкнула камеру, а з нею і комп'ютер, відкинувши голову на стільці. Мені раптом стало цікаво, може сьогодні він прийшов до мене. Я поглянула у вікно, проте там нікого не було.

- Де ж ти? - прошепотіла я і зсунула штори.