Частина Х

Вихід.

     Вперше за довгий час, я проводила вечір у вітальні разом зі своїми дядьком та тіткою. Ми сіли хто куди – я на диван, а дядько з тіткою на крісла, - і розмовляли. Я слухала їхні розповіді про відпустку. Тітка Еліс розповідала у своїй манері все прикрашати, а от дядько тільки й те робив, що піджартовував, а особливо про ті моменти, де з тіткою ставалось щось таке, через що їй навіть згадати соромно, тож їй доводилось часто звужувати свої світлі брови і штурхати Дейва в бік. Я заходилась зі сміху та навіть забувала про своє теперішнє життя. Це справді приємні моменти, не хочеться, щоб вони закінчувались.

     Та коли дядько з тіткою запитували мене про те, як провела цей тиждень, я мало, що могла їм розповісти. Я згадала свою вечірку на день народження, коли втікала з дому, на що мої опікуни навіть посміялись і зовсім не збирались мене сварити, згадала про Мака і Лору та її перемогу на конкурсі художників, розповіла про міс Дайтфор з якою почала товаришувати, не вдаючись до усіх подробиць, а єдиний про кого змовчала був Варіан. А що? Ще рано щось про нього казати, ми ж лише друзі. Моїх пригод було набагато більше але розповісти про них світу я зможу хіба як якийсь фантаст. Та і наскільки я зрозуміла – світу про це і не варто знати. Але що було б, якби люди дізнались про існування цих істот? Вони, мабуть, самі б війну почали з ними за своє життя, тільки чи не постраждали б через те невинні перевертні та вампіри?

     Завтра я обіцяла піти з друзями в улюблене кафе. Ми очікували знайти там Варіана але я впевнена, що там його не буде, адже в нього і так купу проблем. Перед тим як заснути я знову думала про нього. Це стало моєю звичкою, як і вертіння кристалу в долоні. Де б я не була і скільки б часу не минуло – в мої думки завжди нагряне його образ, а з ним і пролунає його ім’я.

     Зранку усе повторилось. Я з’їла млинців і рушила на автобусну зупинку. Та у школі було не дуже спокійно, адже в новинах містечка знову розповідали про чергове зникнення. Цього разу сорокарічної жінки, що жила за містом, проте з іншого боку. Схоже, це стає серйозніше.

- Варіан не відгукнувся? – запитувала мене Ло, на перерві, спершись до підвіконника у коридорі на другому поверсі.

- Ні! Я ж тільки вчора написала йому листа.

- Гадаю, якщо він зможе прийти, - додав Мак, який стояв біля нас. – то подзвонить тобі. Він ж має номер твого домашнього.

- Так! Гадаю, ти правий.

     Ми постояли ще трохи перед тим, як продзвенів дзвінок. З часом я вже й не хотіла ні в яке кафе. Мені хотілось додому, бо настрою взагалі ніякого не було. Я лише вертіла в долонях криптоніт, як раптом щось всередині мене змусило озирнутись, а після – відчути велике бажання заховати кристал назад під чорну кофту. Так я і зробила, коли побачила як повз мене проходила міс сріблясте волосся, чиє ім’я я не пригадую, якщо я взагалі його знала… Господи, та в мене склероз! Це старість?

     Сіроока, побачивши мене, зміряла з голови до ніг, а потім, піднявши брови, ніби я її чимось знервувала, відвернулась в інший бік. Та якого ж…!? Нічого, Мері! Лише півроку потерпіти, а потім ти її ніколи не побачиш, напевно. Але чого вона така? І чого до мене? Через те, що я врізалась в неї перед входом на пошті? Трапляється і я думаю, що не раз, але ж… Та ну її під три чорти! Не буду впускати її образ у свою голову. Навіть якщо я думатиму про кудлатих вовкулак з їхньою жагою до сирого людського м’яса, це, все ж, буде приємніше, аніж думки про цю малу гарпію.

     Після школи я перепросила у друзів і відмовилась піти потусити в кафе. На щастя, вони не образились. Я проїхалась автобусом до потрібної зупинки, а звідти пішла до свого дому. Мені кортіло знову побачити того хлопця, якого бачила і вчора, та сьогодні його тут не було, хоч я і озиралась усю дорогу. Зате робітники вже почали заливати фундамент, тож, схоже, чекати на огорожу вже не довго. Як на мене, це гарна новина, та люди пропадають і навіть дорогою до іншого міста, навіть по той бік Тонбергу.

     Вдома не було нікого. Опікуни працювали до восьмої. Коли дядько Дейв повертався з роботи то ще заїжджав по тітку Еліс, тож вдома вони були приблизно через пів години після завершення робочого дня. Я перевдягнулась, а після спустилась на кухню, щоб випити чаю та доїсти млинці, як раптом у двері подзвонили.

- А це хто? – тихо проговорила я, та попрямувала до дверей.

      Я заглянула у дверне віконечко і мало не знепритомніла від несподіванки. Варіан? Це ж Варіан! Я миттю кинулась відчиняти йому двері.

- Варіане? – промовила я.

- Мері, що сталось!? – з порогу кинув хлопець. – Ти писала, що тобі потрібна моя допомога! Що сталося?

     Я впустила свого знервованого рятівника в дім, покликавши його на кухню. Там я поставила чайник, витягнула млинці, та зніяковіло сіла поруч з ним, щоб розповісти йому про те, що бачила.

- Зараз, я рідко повертаюсь додому, - казав він, трохи заспокоївшись. – та як побачив твого листа у скриньці, злякався від думки, що він лежить там вже купу часу.

- Та ні! Я лише вчора його туди закинула.

- Отже, що сталось? – я відвернула погляд від Варіана, який дивився на мене, здавалось, більше цього не соромлячись, а от я…

    Я почала розповідь, та коли закінчила, Варіана ніби перекосило. Він опустив погляд на кухонний стіл, стиснувши долоні в замок ще сильніше, а після хотів щось промовити, як його зупинив чайник, у якого голосно клацнула кнопка від кипіння. Я встала з-за столу, беручись готувати нам чай. Спитала Варіана скільки він зазвичай додає ложок цукру, та він промовчав.

- Ну добре! Дам дві! – сказала я посміхаючись, та він не реагував.

    Взявши в обидві руки чашки, я поставила їх на стіл, а коли потягнулась до тумбочки за банкою арахісового масла, тоді й почула його голос.

- Пам’ятаєш, що я тоді сказав… востаннє?

- Що саме? – я озирнулась до нього. Він все ще сидів, втупивши погляд у стіл.

- Про те, щоб ти вирушила зі мною у поселення.

- Так… - я поставила масло на стіл, та після його слів вже й самій не хотілось їсти.

- Ти все ще проти?

- Не те щоб проти, просто… А як же мої опікуни? Вони ж не знають про все, що відбувається.

- Розумію але ти ж сама бачиш…

- Я бачу але не можу нічого вдіяти!

     Варіан замовк. Він глянув мені у вічі, намагаючись хоч якось змусити йому довіритись, проте як? Як я можу покинути свій дім? А як захистити свою сім’ю від тих, хто хоче мене вбити, щоб забрати бажану річ?

- Варіане… - я опустила очі від суму і жалю через власну слабкість. – Мені дуже страшно але зараз я нічого не можу зробити. Я не знаю, що робити.

- Я теж.

     Варіан хотів наблизитись до мене, можливо обійняти, проте я відвела погляд, промовивши:“Чай остигає.” Після, він посміхнувся і взявся за своє питво, а потім і до млинців, попутно похваливши їх. Я посміхнулась. Після того, як ми допили чаї, я провела Варіана до дверей.

- Якщо буде потрібно, - сказав на порозі Варіан. – я намагатимусь приходити знову і охоронятиму тебе.

- Тобі самому потрібна допомога. – промовила я, та раптом згадала про кристали, наповнені місячним сяйвом. – У мене дещо є для тебе! Зачекаєш?

- Мері… Якщо ти про ті кристали то не треба. Тай взагалі, нащо ти…

- Варіане, я ж хочу тобі допомогти! Стій тут!

    Я закомандувала, а сама кинулась до своєї кімнати. Там, я потягнулась до свого сховку і вийняла з нього два кристали, які понесла Варіану.

- Ось! – я віддала їх хлопцю. – Міс Дайтфор сказала, що вони мають допомогти.

- Дякую. – він посміхнувся, вдивляючись у мої очі, від чого і я не змогла стримати посмішки. – Ну добре… Я вже, мабуть, піду.

- Так! Щасливо!

- Я намагатимусь частіше заскакувати до тебе, якщо дозволиш!

- Так! Приходь коли зможеш!

     Варіан махнув мені на останок рукою. Я зачинила за ним двері. Щаслива від того, що побачила його, я й зовсім забула про всі проблеми довкола мене. От тільки ненадовго. Варіан сказав, що оберігатиме але… як часто?

- А чого ж ти не взяла номер його телефону? – спитала мене Лора, жуючи свій салат у їдальні.

- Точно! – я схопилась за голову, розуміючи, що знову налажала. – Я зовсім забула.

- Мері… - до мене звернувся Мак, залишивши без власної уваги свою смажену картоплю. – А якщо б ти загіпнотизувала батьків?

- Ця думка вже звучала, Маку! – буркнула до нього Ло.

- Але хіба вона не слушна?

- Вчора, я думала про це. Але чи на довго стане моїх сил?

    Я поглянула на криптоніт у своїй долоні. Хіба він зможе таке зробити? Хоча, він ж могутній. Напевно, зможе…

- Мені ще треба подумати! – кинула я на останок, взявши доїдати свій бургер.

      Після школи знову було якось не по собі. Не знаю чому, проте мені здається, що це все криптоніт. Він ніби змушує мене бути вдома. Але ж нащо?

- За нами спостерігають? – спитала я в своєї прикраси, після чого Лора промовила:

- Ти це мені?

- А-а, та ні! Я з ним розмовляю.

- А-а-а… - мабуть Лора думає, що я по троху божеволію, як і я…

     Дорогою додому, я знову думала про те, що прозвучало від Мака у їдальні. Гіпноз. Я б могла спробувати але чи вийде? На Карен тоді не вийшло але ж на перевертню спрацювало! Що ж мені робити? Раптом переді мною зупинилась автівка, навіть дуже знайома на вигляд.

- Мері! – опустила віконце місіс Карен. – Ти додому?

- Так!

- Сідай, я підвезу тебе!

- Дякую!

    Місіс Карен і справді подобрішала до мене. Вона побачила яка я насправді, і, можливо, тому змінила думку про мене. Та і я змінила про неї свою думку, адже вона доволі непогана жінка, а якщо їй допомогти то і готувати може смачно.

- У моєї онуки скоро день народження! – говорила вона. – Їй буде рік, тож чи могла б ти переказати батькам… тобто твоїм опікунам, що вони запрошені?

- Так, аякже…

- Мері, ти до речі, теж! – серйозно? - Хочу щоб ви всі разом прийшли!

- Добре, я передам!

     Я аж повеселішала. Ця пані запросила мене на день народження своєї онучки, який відбудеться наступного місяця. Я подякувала їй ще раз, коли вона підвезла мене аж під самі ворота, а сама рушила у свій бік. Коли прибули дядько з тіткою, я розповіла їм про вечірку, чим потішила, а сама рушила до своєї кімнати. Там, я почала чекати. Чекати на появу того, хто завжди приходив до мене і сьогодні я не помилилась.

- Варіане! – я посміхнулась і махнула хлопцю, який прийшов навідатись до мене, спершись ліктями на огорожу.

     Не важко було проскочити до дверей, оскільки Дейв і Еліс розмовляли про щось на кухні, тож мене ніхто не помітив і я спокійно вийшла на двір. Я підбігла до хлопця, попутно застібаючи замок куртки. Хотілось його обійняти, та огорожа заважала!

- Все добре? – запитав Варіан, на що я посміхнулась.

- Так! А щось казали у твоєму поселенні стосовно мене і криптоніту?

- Щодня ми думаємо, що робити. Та поки нічого…

- Я дещо вигадала, Варіане…

- Що? – він здивувався, а я продовжила, хоч все ще не була в тому впевнена.

- Цей криптоніт може гіпнотизувати, тож… я подумала…

- Ти хочеш загіпнотизувати батьків? – я кивнула. – А ти зможеш втримати гіпноз, щоб вони раптово не прокинулись і не дізнались, що тебе немає вдома?

- Я б хотіла спробувати. Не знаю чи вийде але…

- Дай мені ще час дозавтра! Я запитаю у наших головних, гаразд?

- Гаразд…

- До речі! – Варіан раптом розстібнув комір своєї куртки і витягнув з неї кристал з місячним сяйвом, прикріплений до ланцюжка. – Тепер, завдяки тобі, у мене є власний підсилювач і захист!

- Ей, він схожий на мій! – я витягнула свій криптоніт, на що Варіан засміявся.

- Справді.

    Ми ще трохи постояли мовчки, аж доки я дещо не згадала.

- До речі, Варіане, ти маєш мобільний телефон?

- Так! Маю!

- Тоді… ти не був би проти продиктувати мені свій номер, просто, щоб я відчувала себе у безпеці і могла тобі подзвонити…

- Так! Звичайно! Я й забув про це!

- Я теж!

    Ми засміялись, а після обмінялись номерами. За якийсь час Варіан попрощався і рушив лісом до своєї бази, а я забігла в дім.

- Ура! В мене є його номер! – на радощах я стрибнула на ліжко, взявшись придумувати як же назвати його контакт.

     Варіан? Рятівник? Вовкулака? Та ні! Все таки напишу по-імені. Як там його прізвище? Ага! Варіан Торн! Ну от і все!

    Все таки, що ж мені робити? Як вчинити у цьому випадку? Якщо все й справді спрацює, то чи на довго і чи не нашкодить моїм домашнім такий довгий гіпноз? Гадаю, якщо я вирушу з Варіаном до його поселення, то поки все розрулиться, мені доведеться довго там залишатися. І все ж, якщо мені дозволять, то як це зробити і як проконтролювати?

     Зранку я рушила до школи, де розповіла Лорі, а потім і Маку про те, що задумала. Мак був за, Ло – проти. Хлопець навіть запропонував його батьків загіпнотизувати, щоб він зміг потрапити у те підземне місце разом зі мною, та я відмовилась. Я і без того не впевнена в своїх силах, але в чому впевнена, то це у тому, що принаймні мої опікуни будуть у безпеці. Вони завжди на авто, тож навряд на них зможе хтось напасти, а якщо я не вештатимусь біля них, отже і кристалу не буде. Ціль цих істот – криптоніт, а отже я повинна зникнути з дому, адже, схоже, що вони знають де я живу, давно знають, згадуючи того вампіра Майкла…

     Після школи я попрощалась з друзями і вирішила зайти до міс Дайтфор, можливо наостанок. Вона мала кількох клієнтів, які купували якісь прикраси. Побачивши їх, я торкнулась місця на куртці, за якою сховався мій кристал. Добре, що їх оминула ця участь. Коли Дайтфор закінчила, я підійшла до неї, привіталась, а після почала розповідати про вчорашню розмову з моїм рятівником і про те, до чого я готувала себе ці останні два дні.

- Не впевнена, що ти вже готова до такого довгого гіпнозу! – сказала жінка, послухавши мою розповідь.

- Але це… як на мене найкращий вихід і єдиний.

- Не знаю. – вона встала зі свого місця і рушила до своєї кімнати, а я за нею. – Та зрештою, ти вже достатньо доросла, щоб робити свій вибір самостійно!

- Так, але ж… Мені потрібна допомога, хоча б порада…

- Ось! – вона витягнула скриньку з-під свого ліжка і підійшла до мене.

- Що там? – спитала я, після чого міс Дайтфор відкрила її і перед моїми очима постав сірий кинджал, за розміром, як кухонний ніж.

- Це кинджал! – відповіла вона. – З чистого срібла!

- Срібло? – здивовано я поглянула на неї, після чого міс Дайтфор посміхнулась.

- Візьми. Сама відчуєш.

- Який важкий! – взявши кинджал у долоню, я мало не опустила його через його ж вагу. – Він увесь зі срібла?

- Саме так! Він дістався мені від батька. Лезо зі срібла допомагає в боротьбі проти вампірів та вовкулак, адже один такий поріз обпікає їх тіла, а ручка з такого ж матеріалу не дозволить їм відібрати його, принаймні вампірам. Він знадобиться тобі у подорожі.

- Що? Ви віддаєте його мені?

- Так! Бережи його, Мері!

      Мені здалось, що я не почула тому перепитала ще раз. Міс Дайтфор віддала мені реліквію, залишену для неї батьком. Схоже, вона таки схвалила мій вибір, хоч і не сказала цього прямо. Я обійняла її на прощання і рушила на свою зупинку. Я і не очікувала такого подарунку в дорогу. Можливо. Так і має бути? Я повинна вирушити в те місце, навіть якщо просто доведеться сидіти під замком купу днів, але якщо це допоможе врятувати моїх рідних і друзів тоді я готова, навіть якщо доведеться взагалі не рухатись, не розмовляти, не дихати… ну, дихати зрідка, тобто.

      Коли я була вже вдома, у рюкзаці завібрував мобільний. Витягнувши його і прочитавши хто саме мені дзвонив я була і здивована, і рада, і дещо збентежена.

- Алло? – промовила я в слухавку, хоч могла і просто привітатись, знаючи особу, котра телефонувала.

- Привіт, Мері! – сказав знайомий чоловічий голос, хоча, мабуть, краще сказати – перевертневий. – Ти зараз можеш говорити?

- Так! Авжеж!

- Супер! Тоді слухай уважно! Головний не проти подібних речей але сказав, щоб ти ще раз добре подумала, адже контролювати такий довгий гіпноз і не всім вампірам під силу. Ти ж розумієш, що це не на день і не на два? Може і місяць пройти поки все не налагодиться, а то й більше…

- Я розумію, Варіане! – відповіла я, схопивши свій криптоніт, який раптово затремтів. – Але хіба є інший вихід?

- Мері! Давай це провернемо завтра зранку, гаразд? Вночі іти через ліс небезпечно!

- Добре…

     Ми попрощались. Я присіла на диван у вітальні, поставивши свій телефон на кофейний столик. Криптоніт затремтів після слів Варіана про гіпноз. Він ніби запротестував, почувши вкотре про завдання, котре всі найменували занадто важким для нас. Він ніби, справді, живий і все розуміє. Я зняла його зі своєї шиї і піднесла перед собою, вдивляючись в криваве забарвлення, яке намагалось приховати вампіряче ікло у собі.

- То що? – спитала я, немов у співрозмовника навпроти мене. – Ти впораєшся з цим?

     Він не відповів, не засвітився та не зробив нічого надприродного, проте, тримаючи на ньому погляд, я відчувала, що він мені відповідає. Важко пояснити, як саме, та це… ніби імпульс у мозку, ніби, відчуття, як совість чи хвилювання, тільки це щось нове. Упевненість?

     Мої дядько з тіткою, як і завжди, прибули увечері. Замучені після важкого робочого дня, вони хотіли більше полежати, аніж продовжувати щось робити, тому я запропонувала, що цього разу вечеря за мною. Я ж уже навчилась готувати доволі непогану смажену картоплю. Тож, я помила її, почистила, порізала, кинула на розпечену сковорідку, вбила два яйця і посмажила. Вийшло доволі не погано!

- Це і справді смачно! – з повним ротом, ледь встигаючи жувати, промовив дядько Дейв, хоч зараз він виглядав, як якийсь голодний звір.

- Ти справді молодець, Мері! – додала тітка Еліс. – Може подати документи в кулінарну академію після школи?

- О, ні! Не треба! – посміхнулась я. – Кулінарія – це не зовсім моє…

- Ну тоді куди ти хочеш? – запитав Дейв.

- Я ще думаю.

- Думай швидше! – підкинула Еліс. – Час тікає! Тобі ще іспити складати!

- Я знаю…

    Те, що мені справді треба скласти – це речі в рюкзак. Якнайдовше, посидівши зі своїми опікунами, я піднялась до своєї кімнати, де взялась до діла. Спочатку я його витрусила від усіх конспектів, канцелярії та іншого зайвого мотлоху, а потім почала забивати. Спочатку була білизна, потім двійко штанів, колготки, футболка… і от він вже повний.

- Так не піде!

    Я витягнула з нього речі, проте в мене немає дорожньої сумки. Я ж майже нікуди не їздила з Тонбергу, зате… дорожня сумка є у тітки Еліс. Поки вони з дядьком залишались у вітальні, я миттю вбігла у їхню спальню. Там, у шафі, вони тримали свої сумки та валізи. Я взяла невеличку, щоб просто нести у руках, а все інше спакую у рюкзак.

     Цього разу вмістилось усе, навіть докинула дві кофтинки і піжаму. В найбільшу кишеню рюкзака, я запхнула мило, шампунь, а в сусідню кинджал міс Дайтфор. В ще одну кишеню я вирішила вмістити кристали, проте їх довелось розділити на дві, адже чим більше сяйва, тим сильніше сяє сам рюкзак. А коли все було готово, я лягла на своє ліжко, готуючись до, сподіваюсь не останнього, походу в душ. Мак і Лора написали у бесіду, питаючи, чи все добре…

- “Так, але… завтра зранку мене не буде в школі.” – відповідаю я.

- “Тобто як не буде?” – питає Лора. – “Ти хвора?”

- “Я… все таки піду з Варіаном у підземне лігво вовкулак.”

- “Ні! Мері! Ти що?” – занепокоїлась Лора. - “Ти впевнена в тому, що робиш?”

- “Так!” – сповнена рішучості відповідаю я.

- “(сумний смайлий)” – кидає Лора.

- “Мері,” - раптово втрутився Мак. – “ти собі як хочеш, а я зранку прийду до твого дому і проведу тебе!”

- “Я теж!” – кинула Лора. – “Я піду з тобою, Маку і ми разом її проведемо!”

- “Ви серйозно? (здивований смайлик)” – пишу я.

- “Аякже!” – написав Мак. – “Ми ж завжди разом! І тепер теж будемо разом! Цікаво, а під землею ловить інтернет, щоб ти могла нам писати?”

- “О-х, друзі!!!(три плаксиві смайлики)” – кинула я, ледь витримуючи приплив емоцій й не даючи сльозам вирватись з моїх очей.

    Мені було приємно, від того які вони і сумно, від розлуки і невідомості, адже я не знала, чого очікувати від місця, в яке вирушу. Ми побажали одне одному солодких снів, а після я вирушила до ванни. В душі, під струменями води, я, наче, розкисла. Плакала і змивала сльози зі щічок. Я не хотіла нікуди іти, а якщо іти то тільки з ними, але їх забрати з собою я не можу. Після я повернулась до свого ліжка, на якому пролежала аж до третьої ночі, у полоні безсонні та думок про те, що буде зранку.

     На моєму будильнику пролунала шоста тридцять. Я зібралась, докинувши у рюкзак зубну щітку та зубну пасту і востаннє поглянувши у дзеркало на своє змучене від безсонні очі. Взявши сумку і рюкзак, я вийшла з кімнати. Поставила сумку на сходах, а сама спустилась до вітальні, звідки чула голоси моїх найрідніших людей. Дейв та Еліс пили каву і про щось розмовляли. Я підійшла трохи ближче до них, міцно тримаючись за криптоніт, думаючи та бажаючи лише одного та про одне!

- Я вас… дуже люблю!

     Коли Дейв та Еліс повернули до мене обличчя, я відчула теплоту, яка, неначе, йшла з їхніх душ крізь очі, а після…

- Еліс, доречі, ці проекти зараз найбажаніші на фінансовому ринку нашого штату…

     …пустота. Вони поглянули на мене і відвернулись, не сказавши ні слова про те, чи люблять вони мене чи ні. Просто проігнорували, ніби мене ніколи й не існувало. Я мало не розплакалась на тому ж місці від болю, що не почую на останок їхнього:“Ми також тебе любимо, Мері!” Та зараз, не варто зволікати і забувати про те, що зараз мої опікуни мене взагалі не помічатимуть і чи… хоч пам’ятатимуть, що я існую. Не знаю, як це для них але сподіваюсь цей трюк виграє мені трохи часу. Отож, я стрімко рушила по дорожню сумку, на що опікуни також уваги не звернули, а після поглянула на їх рідні обличчя і вийшла з дому. Сподіваюсь, не востаннє їх бачу.

     Зранку, навколо стояв густий туман. Мені закортіло переконати себе, що він тут для того, щоб заховати мене від очей моїх мисливців. Лора та Мак вже наближались до мене, тож написали почекати їх. Я присіла на свою сумку на сходах під домом, а коли побачила знайомі фігури в тумані, махнула їм.

- Хотіла вирушити на зустріч пригодам без нас? – крикнув весело Мак.

- Я б так ніколи не вчинила! – я побігла відчиняти ворота огорожі.

- Мері! – Лора, мало не плачучи, полетіла обіймати мене, а потім міцно притулилась носом до моєї куртки. – Коли ти повернешся?

- Коли повернусь то одразу ж повідомлю, чесно! – посміхнулась я, після чого до нас підійшов і Мак.

- Ми сумуватимемо! – він обійняв нас, мало не змусивши мене розплакатись.

- Я теж!

- Щодо занять не хвилюйся! – сказав Мак. – Ми придумали легенду, що тебе відправили у санаторій.

- Ага! – посміхнулась я. – З моїми заскоками серійного вбивці в це усі повірять!

- У мене двоюрідна сестра працює в одному санаторії! – продовжив хлопець. – Вона тобі довідку напише! Все вдасться!

- Так! Сподіваюсь.

     Ми ще трохи постояли, намагаючись взяти з цього моменту усе можливе, як раптом з лісу до нас рушили два чоловічі силуети. Їх я теж згадала одразу. То був Варіан і його друг – вовкулака Арен. Схоже, вони вдвох супроводять мене до свого теперішнього дому.

- Всім привіт! – кинув Варіан, а Арен привітно махнув рукою. – Група підтримки?

- Аякже! – Мак підійшов трохи ближче до Варіана, зі словами: - Не ображай її…

- Маку! – хлопця схопила за капюшон Лора і потягнула назад. – Не поводься, як ревнивий бовдур! А ти…

    Ло наблизилась до Варіана так близько, як тільки дозволяли закони біології та фізики, на що перевертень мало не позадкував, здивовано дивлячись у зелені очі моєї подруги.

- …попіклуйся про неї!

- Обов’язково. – спокійно відповів він, після чого Ло відійшла, а Варіан перевів погляд на мене. – Ти готова, Мері?

- Так! Зараз! – я миттю кинулась до свою сумку, яку залишила під дверима, а, взявши її, повернулась назад, закриваючи за собою ворота. – Готова!

- Тоді нам пора!

      Я підійшла до хлопців, які оступили мене з обох боків. Арен взяв мою сумку, даючи можливість схопити під руку і Варіана і його. Я востаннє поглянула у сумні очі своїх друзів, промовивши:

- До зустрічі, друзі!

- Мері! – сказав Мак. – Ми на зв’язку!

- Щасти, Мері! Бережися! – промовила тремтячим голосом Лора, на що я посміхнулась і відповіла:

- Так! Ви теж!

      Варіан попросив їх не йти з нами до лісу, тож Мак та Лора супроводжували мене поглядами. Я не могла вже дивитись у їх бік, боячись, що мої очі скажуть набагато більше ніж слова і це прощання просто ніколи не закінчиться, тож я опустила голову, припавши поглядом до землі. Поруч йшли Варіан та Арен, які будуть захищати, але зараз мене більше хвилювали ті, хто залишився позаду. Я не зможу знати як вони, не зможу поговорити з ними і не зможу, в разі чого, захистити.

    Крокуючи лісом, я відчувала себе не хранителькою кривавого кристалу, яким могла керувати, а нікчемою, яка вирушає у місце, де не буде потрібна з місця, де могла б допомогти. Тримаючись за руки обох супутників, я наче трималась за останні сили, щоб не впасти ні духом, ні тілом перед початком нового етапу цього дивного періоду в моєму житті.