Частина ІХ
Її болюче минуле.
“Гудки”…
- Прошу, Варіане… - як же я зараз мрію почути його голос. – Прошу, візьми слухавку!
Час очікування на лінії завершився. Слухавку ніхто не взяв. Дзвонити по домашньому телефоні, сидячи на кріслі у темній вітальні, вночі, - єдине, що я могла зараз зробити. Я не знала номеру свого рятівника, тож могла подзвонити тільки по тому, який зберігся на цьому телефоні але щось мені здається, що це також не його. Мабуть, не хотів, щоб хтось вичислив і прослуховував. Все таки вампіри живуть в доволі прогресивний час і все ж… Мені досі не по собі від побаченого.
Людина, котру я помітила за своїм віном, більше не з’являлась але це тільки сьогодні. І взагалі, я навіть не знаю хто це був і, скоріше за все, поки це залишиться для мене загадкою, проте одне знаю напевне – я не повинна більше мовчати. Завтра я розповім про це друзям, міс Дайтфор, Варіану, якщо десь його зустріну і, якщо знадобиться, то і своїм опікунам.
Цієї ночі я спала з ліхтариком під ковдрою. Він мені знадобився б, якби потрібно було різко піднятись з ліжка у темряві і, дякуючи тому, хто зробив його доволі важким, якби довелось від когось оборонятись. Зрештою, я прокинулась зранку і швиденько зібралась до школи.
Давно вже я не спускалася сходами до вітальні, відчуваючи запах чогось смачненького і свіжоприготовленого. Тітка Еліс вирішила порадувати нас з дядьком млинцями на сніданок. Побачивши мене біля дверей кухні, вона лагідно посміхнулась і привіталась зі мною. Запропонувала присісти і поснідати перед школою.
- Дякую. – з посмішкою відповіла я, сідаючи перед тарілкою з млинцями. – А де дядько Дейв?
- Він дуже змучився з дороги. – відповіла Еліс. – Останній день відпустки був найважчим, адже нас заледве випустили з аеропорту. На Фінах мав статись сильний шторм.
- Он воно як. – я слухала її, снідаючи свіжими і такими чудовими на смак млинцями…
Мені здавалось, що я, ніби, голодувала усі ці дні, коли зі мною ночувала Карен. І хоч я була рада, що мої опікуни повернулись, думки про те, що робилось навколо мене не давало спокою. Тепла і затишна обстановка, від цих думок, різко змінювалась на щось сумне і сіре, не даючи змоги насолодитись гарними моментами. Також, в моїй голові стояв образ чоловіка, якого я зустріла у своєму сні. Він… Він, мабуть, теж вампір чи вовкулака? Не знаю, проте він точно з тієї парафії знавців паранормального світу.
Після сніданку я рушила до тієї автобусної зупинки, на яку вже давно не ходила. Сьогодні там скупчилось багато народу. Всі кудись поспішали, вдивляючись у бік, з якого мав прибути транспорт. Очікуючи разом зі всіма, я витягнула з рюкзака телефон та приєдналась до мережі. Він одразу ж завібрував, сповістивши про нові оновлення системи. А от від моїх друзів жодних повідомлень. Тоді ж мене осяяла думка. В інтернеті сидить, мабуть, кожна людина на планеті, а як щодо містичних істот? Можливо, Варіан також зареєстрований у якійсь мережі і з ним можна зв’язатись через неї?
За кілька хвилин прибув автобус, котрий довіз мене до зупинки біля школи. На першому уроці я зустрілась з Лорою і розповіла їй цю ідею. А от коли минув ще один, ми з Маком та Ло замість походу до їдальні, вирушили на двір школи, де я вирішила розповісти їм те, що сталось зі мною вчора, а галас дітей та легкий вітер створювали вакуум, через який мої слова, на мою думку, не мали б почути інші учні.
- Ого! – сказав Мак, здивований моєю розповіддю. – Людина на твоєму… А ти хоч не злякалась?
- Боюся і досі, якщо чесно.
- Це так… - Ло сумно і стривожено опустила погляд собі під ноги. - …страшно. Схоже, тебе… і мабуть нас всіх, очікує небезпека.
- Ло? Ти що? – на лавці Мак підповз до подруги ближче, огортаючи її своїми руками, намагаючись заспокоїти. – Не хвилюйся. З нами нічого не станеться, я обіцяю.
Спостерігаючи за переживаннями Лори, я й сама по троху почала боятись, от тільки за них. Треба знайти Варіана!
- Ло! Стосовно того, що я тобі казала. – я вийняла телефон. – Я хочу зв’язатися з Варіаном, щоб розповісти йому це, та його номеру в мене немає. Чи можна його якось пробити по мережі?
- Можна спробувати. – сказав Мак, взявши мій телефон. – Але потрібна хоч якась інформація про нього. Знаєш його прізвище?
- Прізвище… - я почала згадувати. – О, ні! Я забула його…
- От же ж… - промовив хлопець, зайшовши у мої особисті повідомлення в одній мережі.
- Ей, ти що? – я намагалась вихопити з його рук свій телефон, та він спритно відвернувся від мене.
- Зажди! Я взагалі-то намагаюсь твого хлопця знайти!
- Він не мій хлопець! – вигукнула я, на що Ло навіть посміялась.
- О-у… - протягнув Мак. – Невже в Америці так багато Варіанів? А якщо вбити місто у пошуку… О, нема жодного! Круто!
- Отже, його немає в соціальних мережах? – сумно запитала я.
- Ні! – Мак повернув мені телефон. – Він, мабуть, є, проте, його профіль може бути анонімним.
- Судячи з того, хто він… - промовила Лора. - …не дивно, що він намагається приховувати інформацію про себе.
- Так… - я опустила очі на екран, перед тим як заблокувати його.
- Нічого! – відказав Мак. – Я після школи ще спробую його пошукати. Не хвилюйся, Мері.
Друг поставив свою долоню на моє плече, від чого стало дещо спокійніше на душі. Я посміхнулась йому у відповідь, довірившись. Коли я відвела погляд, а Мак почав говорити до Лори, я поглянула перед себе. Недалеко від нас стояла та дівчинка зі сріблястим коротким волоссям та сірими очима. Вона була не сама, а в компанії кількох дівчат, проте стояла ніби осторонь. Поки вони між собою розмовляли, дівчинка опустила очі, намагаючись вдати, ніби слухає їх, та мені здалось, що вона була чимось пригнічена, і роздумувала про щось своє. На мене навіть не глянула, хоч чомусь, мені здавалось, що вона прийшла сюди саме через мене. І чому я так подумала?
За якийсь час ми з друзями повернулись до школи, де відбули останні уроки. Вони, без ніяких “але” і “проти”, вмовили мене на те, щоб супроводити аж додому, та перед тим, ми домовилися заскочити до міс Дайтфор.
- Доброго дня, міс Дайтфор! – кинула Лора, відчинивши двері крамниці.
- О! – вигукнула вона зі свого місця. – Я вже й не очікувала вас побачити сьогодні! Як справи?
- Добре, - відповів Мак. – не зважаючи на те, що навколо нас ходять всілякі містичні істоти!
- Хлопче! – посміхнулась жінка. – Я живу так близько ста років!
Мак зніяковіло ковтнув, адже він, на відміну від Лори, якій я вже встигла розповісти в одній з наших численних переписок, не знав про те, що ця пані - безсмертна та вічно молода продавщиця, прив’язана до свого магазину магічним ритуалом. Міс Дайтфор посміхнулась та підморгнула йому.
- Міс Дайтфор. – я набралась сили, щоб розповісти і їй про те, що бачила. – Учора вночі, на моєму подвір’ї стояв якийсь чоловік і дивився у вікно моєї кімнати… Коли я побачила його то заховалась за стіну, а потім, коли знову виглянула, то він наче розчинився, зник кудись… Я не знаю, хто це… Навіть не роздивилась через переляк.
- Он воно що. – її обличчя стало серйозним.
За мить, міс Дайтфор піднялась з-за столу і рушила у бік своєї спальні. Ми з друзями переглянулись, не обмовившись ні словом. Потім вона повернулась, тримаючи в руках три мішечки, які подала нам, по одному кожному в руки.
- Ось! Це нові кристали, які я замовила. Лорі та Маку по десять, а тобі Мері п’ять, щоб ти не носилась з купою сяючих кристалів у рюкзаці.
- Це буде щось коштувати? – спитала Лора, розглядаючи один зі своїх, ще не заповнених сяйвом, кристалів.
- Вважайте, що поки ви потрапили на акцію. – посміхнулась міс, сідаючи назад за свій стіл. – Наступного тижня засяє червоний місяць. Я написала Мері коли саме, тож постарайтесь разом набрати свого сяйва.
- А коли… - я раптом згадала дещо. - …ще засяє сонце над містом?
- Х-м-м… - міс Дайтфор витягнула з шухлядки столу якийсь журнал, на якому були зображені сузір’я на синьому полотні. – Оскільки наступного тижня вже почнеться зима… Точно не скоро.
- Шкода. – промовила я.
- Не хвилюйся, Мері. Я гадаю тобі вистачить і того сяйва, що ти назбирала. Скільки кристалів ти заповнила?
- Ну… Три. – посмішка міс Дайтфор поступово почала зникати з її обличчя.
- Як це, три? – голос жінки ставав все гучніше з кожною фразою. – Ти заповнила тільки три кристали? А інші сім?
- Місячним сяйвом…
- Мері! Ти що!? – Дайтфор поглянула на моїх друзів, після чого встала, схопила мене за руку і повела до своєї кімнати. – Ти здуріла!? Ти хоч розумієш, на який ризик себе наштовхнула?
- Я… хотіла допомогти Варіану.
- Мері! А якщо ці кристали попадуть до іншого вовка? А якщо саме ти потрапиш у вовчі лапи? А якщо у вампірячі кігті? Ти про це взагалі не думаєш!?
- …
Я мовчала, слухаючи те, що казала Дайтфор. Ай справді, навіщо я таке зробила? Хоч би по п’ять поділила але ж я хотіла йому допомогти, бути корисною, якщо він знову буде боротись з вовкулакою.
- Я розумію, Мері. – голос жінки став м’якшим. – Мабуть, тобі все рівно на твоє життя, а рідні та друзі перед усім. Та зараз, відкинь свої погляди! Ти повинна усіма силами захистити те, що висить на твоїй шиї. Мері, якщо кривавий криптоніт потрапить до рук вампірів – твої рідні та друзі загинуть! Вампіри збираються знову стати головними у цьому світі, а з людей вони зроблять худобу, з якої доїтимуть кров стільки, скільки в них влізе, не думаючи про їхні життя.
Я поглянула у її зелені вічі, не розуміючи, як… Чому це сталося зі мною. Чуючи її слова, мені захотілось утекти, спробувати зникнути і забрати цю річ з собою, заховати у місці, де б її не знайшла жодна жива і мертва душа, але зараз я могла тільки плакати. Побачивши те, як сльози скотились по моїм щокам, міс Дайтфор замовкнула, а потім обійняла, поклавши підборіддя на моє плече.
- Я знаю, як це. – сказала вона. – Я несу цей тягар, мабуть, все життя. Ти була права тоді. Я справді витягнула криптоніт на продаж, бо хотіла, щоб хтось забрав його нарешті. Я боялась, що не вистою сама. Боялась, що прийде якийсь вовкулака, а я, закована у чотирьох стінах, не зможу захистити криптоніт. Тому я хотіла знайти того, хто мав змогу пересуватись по світу. Хто б міг втекти або ж боротись вільно, не те що я.
- Розумію…
- Пробач, що я тобі віддала цю ношу! Пробач, що тепер ти на моєму місці, адже ти така ж скована як і я. Я це знаю, Мері! – голос міс Дайтфор затремтів, ніби й вона зараз заплаче, від чого я обійняла її міцніше.
Вона права! Я заручниця обставин. Я не можу втекти з країни, бо не маю закордонного паспорту чи взагалі грошей. Не можу навіть піти з дому, адже не знаю, як це пояснити своїм опікунам. Це місто – єдиний мій закуток, де, виявилось, й зовсім небезпечно!
Коли ми з Дайтфор повернулись до друзів, вони сперлись до стіни і, очікуючи нас, про щось розмовляли, а як побачили, то підійшли ближче.
- То що нам робити, міс Дайтфор? – спитав у жінки Мак, на що вона посміхнулась, знову ж присівши за свій стіл.
- Поки чекайте на червоний місяць. Намагайтесь бути разом і не ходити по вуличкам, де мало людей.
- А як щодо того чоловіка, якого я бачила в дворі? – спитала я, на що міс задумалась. – Я хотіла розповісти Варіану про нього, але… я не маю номеру його телефону, нічого про нього не знаю…
- Точно нічого? – сказала Дайтфор, після чого в моїй голові пролунав один спогад.
- Я знаю де він живе! – викрикнула я. – Він мій сусід навпроти! Ну… в тому домі, де я жила колись.
- Чому ти мовчала, Мері!? – втрутилась Лора.
- Я забула про це. – посміхнулась я.
- Це добре, - промовила Дайтфор. – проте, зараз вовкулаки можуть знаходитись у своєму поселенні. Але… можеш залишити йому листа. Гадаю, якщо вовкулак тут немає, то і поштові скриньки ніхто перевіряти не буде.
- Слушна думка! – вигукнув Мак. – Просто зараз туди і вирушимо!
- Ти пам’ятаєш, де жила колись, Мері? – спитала мене Ло, на що я задумалась.
- Так! Хоч і давно там не була.
Ми подякували міс Дайтфор і вийшли з її крамниці на двір, після чого я вказала потрібний напрям, зовсім протилежний дорозі до мого дому. Усі втрьох ми вирушили туди, попутно розмовляючи про всіляке. Мак з Лорою вже готувались до того, щоб наповнити більшу половину своїх кристалів сяйвом криваво-червоного місяця, хоч він і визирне з неба аж через тиждень.
До мого дому довелось іти цілих пів години. Але це все одно швидше ніж до заміського будинку опікунів. Вуличка, уся заповнена будинками, навіювала мені якісь дивні спогади. Я пам’ятала це місце, але нічого приємного не відчувала, крокуючи і роздивляючись довкола. За кілька хвилин, я впізнала свій будинок. Він все ще був у гарному стані, хоч і виглядав доволі старим, а навпроти нього був трохи менший за розміром дім, який я також упізнала. Біля дверей був номер – 32, а на поштовій скриньці прізвище – Торн.
- Так! Це його дім! – радісно промовила я, після чого Мак швидко кинувся до дверей будинку і натиснув на дзвінок.
- Ніби, нікого немає! – вигукнув він за якийсь час, оскільки ніхто не відповів.
Я вийняла з рюкзака блокнот і ручку, вирвала один листок, приклала для зручності до скриньки та задумалась, що ж йому написати
“Варіане, це Мері…” – писала я, на що Лора легенько штовхнула мене вбік.
- Імена не пиши! – промовила вона. – Раптом хтось прочитає.
- Гаразд. – що ж тоді написати, щоб зрозумів тільки він і ніхто інший?
“Друже, це твоя подруга, яку ти щоночі оберігаєш…”
- Так теж не пиши! – сказав Мак, що встиг підійти до нас і почути слова, які я шепотіла, поки писала листа. – Раптом, його батьки прочитають!
- О-й, та ну вас! – я розлючено зімкнула зіпсований лист, та вирвала з блокноту ще один.
“Друже, це твоя подруга дитинства. Мені потрібна твоя допомога! Прошу, відгукнись хоч якось!”
- Все! Ідіть в одне місце зі своїми порадами! – сказала я тим двом письменникам, після чого склала карточку вдвоє і поставила у порожню скриньку, закривши її та повернувши ручку, яка вказувала на прибуття нової пошти.
- Ми ж хочемо як краще! – відізвалась Лора.
Ми вже збирались йти геть, як до нас обізвався чийсь голос.
- Когось шукаєте? – спитав чоловік, стоячи по інший бік паркану, мабуть їх сусід.
- Та ні! – відмовив Мак. – Ми вже йдемо.
- Скажіть… - промовила я до чоловіка. – Хто живе у тому домі навпроти?
- Там… - він поглянув на мій колишній дім і відповів: - Ніхто! Цей дім вже дуже давно виставлений на продаж!
- Чому ж його не купують? – спитала Лора. – Він надто дорогий?
- Ні! Він дуже дешевий. Просто, до нас мало хто приїздить, щоб поселитись. Всі прагнуть жити в більш прогресивних містах. А тутешні люди не хочуть купувати цей дім, після того, що тут сталось. Ви ж мабуть чули про жорстоке вбивство у одному домі на цій вулиці?
- Так! – відповіла я. – Чули…
- Так от, це і є той дім! Чоловік, що жив по сусідству, мав сестру, котра, після заміжжя, жила у цьому домі. Одного разу він увійшов у дім і пристрілив її і свою дружину, що в неї гостювала. Люди почули постріли, а дехто кинувся до будинку на поміч. Почувши людей, чоловік забрав малу своєї сестри, та кинувся з нею до своєї машину і повіз у бік лісу, а там його загриз вовк. Проте, я чув, що дитина вижила і живе десь у своїх родичів.
- А дім чого не купують? – знову запитала Лора.
- Не купують, бо не розуміють як все це сталось. Люди впевнені, що в цій історії замішана якась містична сила, чи що? Я не вірю в цю маячню, проте дім і досі ніхто не збирається купляти. А відтоді, уже минуло сім років…
- Дякуємо за розповідь! – кинула я, зручніше поправляючи рюкзак за спиною. – Нам уже час!
- Так! Ідіть поки не стемніло!
Ми попрощались з чоловіком і вирушили назад до наших домівок. Я обдумувала те, що він розповідав. Містична сила? То люди думають, що у тому винні привиди чи якісь демони? І справді, маячня!
- Як ти, Мері? – до мене заговорила Лора. – Ти засмучена?
- Ні! Все добре!
- Та не слухай ти того діда! – підкинув Мак, поклавши свою руку мені на плече. – Він просто любить дітлахів лякати, от і все!
- Я ж сказала, що все добре. Зараз, мені головне, щоб Варіан прочитав мого листа, і більше нічого!
- І то вірно… - видихнув хлопець.
Ми йшли мовчки деякий час, допоки Лора перша не почала щось розповідати, проте відповідав їй тільки Мак. Я думала про своє. Я вже й забула, як виглядав мій дім. Його ніхто не хоче купляти через тупу легенду? А от візьму, назбираю грошей і сама куплю! Звісно, якщо до того часу його не купить якийсь місцевий скептик.
Друзі, як і обіцяли, підвели мене до виходу з міста, а далі я вмовила їх вертатись. Уже доволі сильно потемніло, тож я не хочу, щоб по дорозі з ними і справді щось сталося. Дорогою додому, я побачила як переді мною йшов якийсь хлопець. Він виглядав знайомо, проте я чомусь ніяк не могла пригадати його, але і весь час витріщатись мені не хотілось. Коли він проходив повз мене то я все ж озирнулась, після чого побачила і його блакитні очі, направлені у мій бік. Він демонстративно поправив комір і кивнув мені, ніби привітався чи що, та мій мозок раптово змусив мою руку саму ж потягнутись до коміра. Коли я торкнула його то зрозуміла, що він відкритий, і час від часу з нього виглядає кривавий криптоніт.
Я різко потягнула замок аж до горла, щоб приховати цінну річ, після чого з полегшенням видихнула, адже його мало не побачив хтось, кому не слід. Але ж… Я різко обернулась, та хлопця уже не було на видноті. Він не міг так швидко потрапити у місто! Отже, він один з них? Але тоді… той жест означав зворотнє. Він допоміг мені, вказавши на комір, отже він хороший. Але хто він і чому він такий знайомий?