Частина ІІІ
Виття у лісі.
А ось і понеділок. Карен, так нічого і не довідавшись про суботню вечірку, висадила мене під школою, а далі я рушила своїм ходом. Кортіло, нарешті, поспілкуватись з друзями вживу. Обговорити суботні враження, хоч і наша переписка мало не луснула від них, а також, дуже кортіло, якимось чином, потрапити у кафе, щоб зустрітись з моїм рятівником. Маку і Лорі я не розповіла про нього, адже дружба дружбою, а острах за його спокійне життя мене не покидає.
Коли я перейшла внутрішній дворик школи, одразу побачила Мака і Лору, що стояли біля приміщення. Вони не поспішали мене зустрічати. Навпаки, сперечались через щось. Мабуть якась чергова дурниця!
-Агов! - кинула я їм, адже вони так натхненно сварились, що і не помітили, як я підійшла до них. - Що сталось? Якісь ви обоє засмучені.
- Мак знову за своє! - відповіла Лора, нахмуривши брови.
- Яке таке "своє"? - спитав Мак, якого, вочевидь, сильно розлютило незадоволення подруги.
- Він обіцяв піти з нами на виставку! А тепер відмовляється!
- Зовсім ні!
- Так! Заждіть! Що? Мак, ми ж вирішили піти завтра на виставку, щоб підтримати нашу Лору! Чого ти зливаєшся?
- Я не зливаюсь, я... - він видихнув, намагаючись пояснити спокійно, та Лора знову втрутилась, не даючи хлопцю й крихітної змоги реабілітуватись.
- Він завжди так! - ледь не кричала дівчина. - Як тільки на горизонті з'являється якась коротка спідниця, то він за нею біжить!
- Що? - здивувався Мак, а за ним і я. - Спідниця? Та ти хоч знаєш, що верзеш?
- Знаю! - вона повернулась обличчям до мене. - Мері! Учора в барі він познайомився з якоюсь "Міс Едельфайр"!
- Едельфейр! - поправив Мак, та Лора його штовхнула з криком:
- Мені все одно! Ти обіцяв, що підеш, а як з'явилась дівка, яку ти зовсім не знаєш, то все? Зливаєшся? Наступного разу, я теж тобі щось пообіцяю, а потім знайду собі якогось студента і звалю з ним в Канаду!
Після своїх слів, Лора обернулась і пішла всередину школи. Ми з Маком лише супроводили її поглядами.
- То як її звуть? - Мак здивовано поглянув на мене, а зустрівшись віч на віч з моїм суворим поглядом, одразу ж посумнішав. - Чого мовчиш? Розповідай про цю красуню, яка за годину, варта більшого, ніж твоя подруга за одинадцять років.
- Пробач, Мері... - сумно сказав Мак.
- А ти мене зовсім не образив. - спокійно відповіла я. - Не в мене ж завтра найвідповідальніший день в житті.
Я зайшла в приміщення, а Мак... не знаю. До нього, я вже не оберталась. Завтра художня виставка для випускників старших класів, які мріють отримати освіту художника. Кожен випускник готує малюнок на показ і найкращі три отримають можливість безкоштовного навчання, та щей зі стипендією. Усе це - невеличка мрія Лори! Вона, відколи існує цей конкурс, мріє на нього потрапити. Лора обожнює малювати. Вона накупила собі море книг для самовдосконалення своєї техніки, а її ентузіазм та впертість допомогли б їй здобути чи не малої слави.
Та і навчатись безкоштовно - було б чудово. Сім'я Лори не з бідних, проте і не з багатих людей. Люблячі батьки могли б оплачувати її навчання, та Лора завжди прагнула незалежності ні від кого, а зекономити зайву копійку зовсім непогано! Я розумію її. А от Мак, схоже, не дуже. Він не бігає за дівчатами, проте, він ж людина, та і друг хороший, але нажаль не людина слова. І що ж його кучері не наставляють на шлях істини?
Коли закінчились два перших уроки, ми з Лорою пішли в столову, де вона взяла собі обід, а я...чай. Ще трохи і я на милі!
- Скажи мені щось! - твердо закомандувала подруга.
- Що? - вдаю, ніби не розумію, що саме вона хоче почути.
- Що-небудь!
- Що-небудь... про Мака?
- Як він міг!? - не витримала Лора, нервово відламуючи шматок сухарика.
- О, так! Ти ж знаєш, що він у нас трішки легковажний. - з посмішкою на вустах, стараюсь перевести її незадоволення у русло, з більш спокійною течією.
- Знаю, але... Так не робиться! Це не по-дружньому!
- Погоджуюсь... Але ж не забувай, що в тебе є я! І я піду з тобою на виставку. - я поклала свою долоню на її, щоб довести правдивість своїх намірів.
- Дякую, Мері! - посміхнулась Ло. - Ти справжня подруга! А цього йолопа, я більше не хочу бачити поруч з нами!
- Ти ж знаєш, що за тиждень йому з тією дівчиною стане нудно! А тебе він знає все життя!
- І міняє на якийсь салат...
- Салат? - я здивувалась. Який ще салат?
- А... Ти ж не знаєш! Його дівчина - Едельфойр, чи як її там, - замовила собі на вечірці салат і коли його ніс офіціант, то ненароком перекинув на її "блискучу" сукню. Наш столик був навпроти, тому "славетний рятувальник Мак", побіг їй на поміч і так з нею й познайомився! А потім весь час ошивався поруч неї.
- Ти тому напилася? - посміхнулась я своїй здогадці.
- Ну... - Лора зніяковіла і опустила погляд в тарілку. - Так.
Я засміялась, доки Ло, засоромившись від власної витівки, почала виправдовуватись.
- А мені не приємно, коли мене кличуть, а потім міняють на іншу дівчину.
- Я не можу! - аж сльозу пустила від сміху. - Забудь ти вже, Лоро! Вони скоро розійдуться і коли це станеться, приповзе до нас просити вибачення і тоді ти можеш познущатись над ним, як захочеш!
- Так і буде! - Лора, не помітно для себе, протягнула на своєму обличчі посмішку Грінча! - І тепер, кара буде жорстокою!
- Не лякай! Не забувай, я ж біля лісу живу! Мені і без тебе страху вистачає!
Ми сміялись, а от Мака так і не було видно на горизонті. Зате був Рік Сейт, - чорно-волосий, невисокий хлопчик, в окулярах, на рік молодший від мене, що постійно спостерігав за мною. І на тому дякую!
Потім ми просиджували уроки, вірніше я. Лора хоч вчиться, а я... Питай - не питай, змушуй - не змушуй, мені не цікаво! Проте, вчителі ніколи не чіпали мене з цього приводу. Контрольні і практичні я писала, отже матеріал потрохи здавався сам собою. А вчителі, знаючи про трагедію, яку я пережила, вирішили черговий раз мені не надокучати своїми зауваженнями, а особливо до зовнішнього вигляду. Зазвичай, учням які одягались постійно у чорне, чи занадто яскраво і блискуче, чи фарбували волосся у неприродній колір - робили зауваження і змушували змінити дресс код. Мене і це правило оминуло. Мабуть тому зі мною не товаришують дівчата ні з мого класу, ні з паралельних.
А тепер найцікавіше! Наша школа - суцільний звіринець, де, якщо рахувати лохів, яких постійно мурдували місцеві хулігани, то і пальців не вистачить. Моя ж персона повністю захищена вчителями, завучем і директором цієї школи. Через трагедію, ніхто з дітей не вправі мене і пальцем торкнутись, тому я ніколи не була жертвою булінгу і не стану нею! В моїх руках і словах - є така собі влада! Причепився до мене - до директора, цілувати коврик, щоб батьків до школи не закликали! Тому всі й бояться мені надокучати, а дехто взагалі підходити, щоб я раптом не нагримала на нього за ніщо. Проте, учні, немов би, змовились, і вирішили, просто, не звертати на мене уваги, ніби мене і не існує. Не говорити, не підходити і не товаришувати... А я і не проти! Зате у мене є Мак і Лора і окрім них не треба нікого.
Після уроків, Лора дуже хотіла, щоб я пішла до неї додому і поглянула на закінчену картину для виставки, проте наврядчи б Карен мене відпустила, але молитвами Лори і моїми сподіваннями на крихти доброти у серці цієї жінки, я, подзвонивши до неї, таки вмовила її приїхати за мною пізніше. Щастю не було меж, адже за той час, що виділила мені Карен, ми могли піти до Лориного дому і щей, після всього, заскочити у кафе. Ми поспішили!
Батьків Лори не було вдома. Вона одразу ж покликала мене до своєї кімнати, а потім кинулась тягнути до ліжка, на яке змусила мене сісти, притягнувши блище мольберт з картиною, на яку натягнула тканину.
- Отже! - Лора вирішила представити картину промовою. - Пані і...жабо! - вона вказала на іграшкове жабеня, що лежало на її ліжку, після чого я взяла його до себе на коліна, як ще одного глядача. - Представляю вашій увазі картину, яка змінить ваш світогляд і...зачіску! Картину, яка, сподіваюсь, не зіпсує вашу психіку, а тільки покращить її! Картину, кольори якої...на ній присутні! Ха!
- Лоро, мене вже живіт болить від сміху! Давай швидше! - проговорила я в долоню, якою прикривала регіт.
- Добре, добре... Кхем! Представляю вам "Галеон"!
Коли я побачила цю картину, в мене пропав дар мовлення. Я встала з ліжка і підійшла ближче, щоб роздивитись фарби на ній, які усі разом, створили щось неймовірне. На ній був зображений стародавній корабель, що плив по морю чи океану, що гойдав його своїми хвилями, а світле небо, зовсім не схоже на наше, кидало сонячні проміння на його величні вітрила.
- Лоро! - звернулася я до подруги, не відвертаючи погляду від картини. - Це прекрасно! Як ти це зробила?
- Ну як... - вона почала пальцем вказувати на різні місця малюнку, пояснюючи мені хід своєї роботи. - Ось тут треба змішати кілька кольорів одразу, а потім, коли висохне, додати ще яскравіші, тут потрібні товстіші слої фарби, а ось тут... тут було важко! Але виглядає круто, скажи?
- Круто? Це неперевершено...
- Ха! Ти виглядаєш завороженою, проте це не межа!
- Не межа? - здивувалась я її словам, а сама Лора закивала головою. - Та це ж прекрасний малюнок! Де тоді та межа, якщо не в ньому?
- Мері. Там багато недоліків. Навіть я їх бачу і розумію, що можна намалювати краще! Деякі місця тут криві, а деякі зовсім не відповідають дійсності. Я маю на увазі відтінки!
- Відтінки? - я придивилась, проте все рівно не побачила жодних недоліків. Здавалось, що Лора просто чіпляється до себе і своїх вмінь, та, можливо, то я не взмозі побачити там того, що бачить вона, адже я не художник!
- Ну добре! - Лора накрила свою картину тканиною і потягнула мольберт у призначене йому, в кімнаті, місце. - А тепер, можемо і заскочити у кафе!
- Гаразд! - посміхнулась я і ми почали збиратись.
По дорозі ми обговорювали картину Лори, саму виставку - конкурс, її хвилювання і Мака. У випадку з останнім наші думки і зовсім розділились - я говорила, що він, все ж, хороший, Лора - що він гірший аніж поганий, тільки слова, які означають цього гіршого аніж поганого, вона не казатиме з принципу. В кафе сьогодні напрочуд людно. Ми знайшли вільний столик і зайняли його. Схоже, він нещодавно був зайнятим, оскільки на ньому ще залишились хлібні крихти. Ми замовили дві кави з молоком, продовжуючи свою розмову. Час від часу, я намагалась знайти поглядом того хлопця, проте, схоже, його не було сьогодні в кафе. Сумна звістка для мене!
- Що ти робиш, Мері? - Лора здивувала мене своїм питання.
- Та нічого! - відповіла я, та вона примружила недовірливо очі і продовжила.
- Когось шукаєш?
- Ні!
- Брехня! - вона почала вказувати у мій бік пальцем. - Брехуха, брехуха! Горять твої вуха! Ха-ха!
- Ло! - незадоволено кинула їй у відповідь, хвилюючись, що люди почнуть звертати на це увагу. - Не роби цього!
- Та годі тобі! Дитячі приколи і не більше. То кого ж ти видивляєшся?
- Нікого, Лоро. - я спокійно відповіла їй, та вона не зупинялась.
- Хлопця якогось... Га-а-а! - на мить очі Лори розширились, а в зіницях відчувся тонкий сплеск осяяння. - Того студента, що вічно подивлявся на тебе!
- Що? Хто? Х-м... Не знаю хто це!
- Та знаєш ти все! Він постійно на тебе дивився, а ти на нього, тільки рідкісніше, а то би почервоніла, як помідорка!
- Ну нащо ти згадуєш! - я рефлекторно схопилась за щоки долонями, від чого Лора зареготала ще голосніше.
- Та не хвилюйся! Його все одно тут сьогодні немає! Я теж усе передивилась.
- Справді? Для чого?
- Щоб спостерігати за ним, коли він спалюватиме тебе поглядом! - вона знову засміялась, а я розлютилась, від її фрази!
- Лоро! Нащо казати про це такими фразами? Я ж знову почервонію!
- Та ти вже червона! - я тихенько пискнула, а Ло продовжила реготати, доки я шукала свій телефон, щоб подивитись на своє обличчя у його внутрішню камеру. На щастя, я не сильно почервоніла. На її щастя!
За якийсь час, під кафе, під'їхала місіс Карен і я, попрощавшись з подругою, яку нажаль не могла провести, залізла у машину. Вдома, я посмажила собі картоплю, а Карен, обурена тим, що я не захотіла її їжі, вирішила провести черговий вечір біля телека. Щось занадто сильно вона його любить. Цікаве захоплення!
Нажаль, моя картопля виявилась наполовину сирою, а коли я посмажила її вдруге, вона пригоріла, після чого, з сусідньої кімнати почувся сміх. Принаймі гіршою на смак вона не стала. Зате живіт не скрутить. Я видавила з пачки залишки гострого кетчупу, налила собі апельсиновий сік в горня і вирушила до своєї кімнати. Там мене очікували черговий фільм жахів, тепле ліжко, та Мак з Лорою, що продовжували сваритись одне з одним, тільки тепер в режимі онлайн. Я не влазила у їх сварки, проте читала усе те лайно, яким вони поливали одне одного, щоб в разі якогось жорсткого непорозуміння, втрутитись і впустити їм світло святої істини та моралі у чат.
А вовка все не було. Мені здавалось, що я чітко бачила його, коли Саймон віз мене додому з вечірки, та можливо то був зовсім інший вовк, або ж у мого вовка, тепер, зовсім по-іншому обертається життя. Тепер, він немає сенсу витрачати час на мене і саме тепер я сумую за ним.
Зранку, я прокинулась від того, що почула, як мій телефон почав розриватись від постійного вібрування, яке спричиняли регулярні повідомлення від Лори. Вже від ранку, вона хвилювалась, як воно все буде на виставці, тому мені довелось вмиватись і вдягатись, не випускаючи телефона з рук. Я ще вчора попередила Карен, що мушу підтримати подругу на конкурсі і вона дозволила.
Коли я переступила поріг школи, Лора одразу ж накинулась на мене з обіймами і словами, сповненними хвилювань і страху, від чого її всю трусило. Мака не було видно увесь день. І де ж його носило в такий момент? В мережі він не з'являвся ще від вчорашнього вечора. От уразливий егоїст! А от я заспокоювала Лору, як могла, увесь день, навіть під час уроків, через що на нас постійно звертали увагу вчителі, роблячи нам зауваження. Досить таки не приємно!
А от коли уроки закінчились, ми з Ло побігли до її дому, який був досить близько до школи, - всього за два квартали. Вже вдома, Лора взяла з кімнати свою картину, яку засунула в чохол, який ми з Маком подарували їй той рік на день народження, і ми побігли на виставку.
Прибули ми ще до початку всього дійства.
- Диви! Ось моє місце! - Лора вказала на тумбу, до якої було прикріплене її ім'я та прізвище - Лорейн Двейн! Я допомогла їй витягнути картину і Ло поставила її вертикально на тумбу, оперши до стіни так, щоб її було видно.
- Отак! Ні! Отак! - Ло ніяк не могла оприділитись з поставою її роботи, проте, перед початком конкурсу, таки знайшла правильну. - Саме так!
Коли все почалося, художники поставали біля своїх робіт, а журі - викладачі універститету мистецтв, - почали свій обхід, роздивляючись картини і ставлячи замітки у свої записники. Я стояла біля Лори, взявши її за руку, щоб та не хвилювалась. І все ж, я очікувала на появу Мака, проте він проігнорував усе і всіх, побудувавши нові плани зі своєю пасією. Вдивляючись у схвильовано, і дещо засмучене обличчя Лори, мені почало здаватись, що вчора був останній день, коли вона з ним товаришувала.
Нарешті підійшли й до нас. Викладачі роздивились малюнок, поозирались одне до одного, зробили замітки і пішли далі. Коли вони підійшли до іншої роботи, Лора припала до мене своїм тілом, ніби хотіла знепритомніти від хвилювання. Я обійняла її.
- Все вже позаду! Не хвилюйся!
- Я знаю... Просто мені все ще сикотно! - ми тихенько засміялись.
Коли журі закінчили обхід, то подякували усім за їх роботи, а таких виявилось чимало в містечку, і вийшли до іншої кімнати, щоб порадитись. Це мало зайняти хвилин п'ятнадцять, тому люди могли трохи розслабитись і пройтися по виставці, роздивляючись роботи інших.
- Ти нащо це робиш? - запитала я Лору, коли побачила, як вона знімає малюнок і забирає з собою. - Хіба ти не хочеш, щоб його бачили інші?
- Ага! Подивляться, коли я виграю конкурс! Не вистачало, щоб якийсь зависливий недохудожник зіпсував мою роботу!
- Ти застережлива!
- Я знаю!
Ми пройшлися виставкою, розглядаючи роботи інших учасників конкурсу. Вони були досить непоганими, проте, коли я порівнювала їх з картиною Лори, то розуміла, що вони й поряд не стояли із нею. Ми ходили, роздивлялись, коментували і сміялись увесь цей час, доки мені, раптом, не закортіло озирнутись.
Позаду мене стояв він - мій знайомий рятівник! Він дивився на мене, та, коли побачив, що тепер і я дивлюсь на нього, поспішив кудись праворуч і заховався у натовпі.
- Я зараз повернуся! - різко сказала я Лорі і кинулась до нього.
Я хотіла його знайти! Шукала поміж людей, та він, наче розчинився! Не хоче зі мною розмовляти? Тоді навіщо дивиться?
- Все добре? - до мене підійшла Лора, коли я вже перестала сподіватись, що знайду його. - Кого ти побачила? Мері?
- Та нікого... - сказала я на видиху.
- Точно!?
- Ну... Я ніби побачила Мака. Але, схоже, то був привид. - я вирішила збрехати Лорі. Не знаю чому, та чомусь говорити правду не хотіла.
- Шкода... - Лора опустила очі і повернулась до свого місця. А я... Навіщо я сказала саме про Мака? Ніби й не знала, що то засмутить її... Дурепа!
На щастя, довго Ло не сумувала. Коли журі вийшли до людей, то з посмішкою об'явили переможців по місцях.
- Третє місце - міс Донна Фрост!
- Це та з картиною кота в стилі Діснея, який тільки починав створювати свій стиль? - коментувала Лора. - Уявляю, як вона малюватиме чоловічу натуру!
- Лоро! - я штовхнула її в бік, намагаючись не сміятись.
- Друге місце - Метт Деверсон!
- Семи-кольорові лебеді на озері? Відчуваю, що він навчатиметься суто на дівчачому потоці, адже хлопці зметуться ще на першому курсі від такого одногрупника!
- І перше місце... Шкода, що не покликали щей барабанщиків! Перше місце - Лорейн Двейн!
- Жесть... - Ло завмера, а її очі розширились.
- Ло! Ура! - я підстрибувала поруч цієї статуї, смикаючи її, щоб повернути до реальності. - Давай! Іди! Тобі вручать сертифікат на навчання!
- Може зі мною підеш? - її голос наче пригальмував від шоку і хвилювання.
- Ні! Сама, сама!
- Окей... - вона пішла.
Журі вручили їй сертифікат, як і минулим двом дітям, потиснули руку і привітала зі вступом, ще навіть не закінчивши школу. Вона подякувала, повернулась до мене і показала сертифікат зі словами:"Я змогла!"
- Ти змогла, Лоро! - я обійняла її.
- У мене буде степуха! - не витримала вона і крикнула цю фразу під гучні оплески усіх присутніх.
Того ж дня, за дві сотні долларів, картину Лори викупив директор виставки і пообіцяв повісити на одній з вітрин. Ло була щаслива. Вона, рефлекторно, схопила свій телефон і мало не написала про своє щастя Маку, та потім зупинилась, мабуть, згадавши минулі сварки, і вимкнула телефон, засунувши його у рюкзак.
- Так от! - Ло, у ту ж секунду, повернула посмішку на свої вуста. - У мене тепер є двісті долларів! По суті, мій перший заробіток в якості художника! То куди підемо?
- За мною скоро приїде сусідка. - відповіла я, хоч ця інформація мене зовсім не тішила.
- Точно... - Ло засумувала. - А коли саме?
- Ну, виставка тривала досить довго. - я подивилась на годину в телефоні, яка показувала опів на п'яту. - Думаю скоро приїде!
- Ну добре! Тоді піду додому. Сходимо спокійно, коли приїдуть твої дядько з тіткою!
- Угу!
Ми вийшли з приміщення і зупинились, не взмозі ступити кроку і повірити очам. На сходах стояв Мак, з якоюсь плоскою коробкою у руках. Коли він побачив нас, то посміхнувся і махнув рукою. Я просто стояла, здивовано розглядаючи Мака, який прийшов за нами, ніби нічого з того й не сталось, а от Лора вирішила випустити усю свою злість!
- Що ти тут робиш?! - вона підійшла до Мака, майже впритул. - Твоя дівка теж художниця, чи що? То знай! Я її обіграла! Усіх обіграла! Зайняла перше місце! Ось! Глянь! Сертифікат вступника в університет мистецтв! А тепер не дивись і забуть, як він виглядає! Знай! Я ніколи тебе не прийму! Більше до мене не приходь! І на пакунок твій навіть не гляну! Це... Це... Що це?
Поки Ло пояснювала все Маку, я спустилась сходами до них. Лора опустила очі і здивувалась, побачивши, що саме приніс їй "колишній друг".
- Масляні фарби. - спокійно відповів усміхнений Мак, ніби слова Лори його й зовсім не зачепили. - Пам'ятаю, ти хотіла їх! Вирішив зробити подарунок переможниці, бо знав, що виграєш саме ти!
- Ну... - у Лори ніби пропав дар мовлення проте вона не збиралась виказувати своє здивування. - Це як знак примирення?
- Ні! Просто, щоб зробити приємно! - вона нахмурилась, проте дарунок, все ж, прийняла.
- Але це не подарунок на день народження! Щоб ти знав!
- Я зрозумів! - засміявся Мак.
- Хочеш в кафе? - спитала його Лора. - Я хотіла піти з Мері, але вона чекає на тітку.
- Я зрадістю, Ло! - відповів Мак.
- Але платитимеш ти! - Мак сумно видихнув, а я здивовано спитала:
- Але ж, Лоро! Як же твій заробіток?
- Пізно! - відповіла Ло. - Я вже придумала на що його витрачу!
Я раділа. Це та сама Лора, а це той самий Мак, якого вона так само любить, як і раніше, як і завжди... Вони зібрались іти. Кучерявий хлопчина посміхнувся мені на останок, а я відповіла йому своєю посмішкою. Мак, звісно, легковажний але не безголовий! І я рада, що він саме такий.
Я чекала на сусідку ще довго, присівши на лавку біля "Будинку мистецтв", де і проходила виставка. На телефонні дзвінки вона не відповідала. Хоч не забула про мене? На дворі потемніло і прохололо. Я вирішила написати Карен смс, в якому вказала, що мені холодно і страшно і що я пішла додому!
Ходити містом ще нормально, адже на вулицях багато людей, але попереду мене чекав ліс. Я боялась проходити повз нього, боялась обертати голову в його бік, коли чула якесь дивне тряскотіння, проте доводилось. Там було темно. Нічого не бачила, та, на диво, багато чула, порівняно з останніми днями, тому я вирішила прискорити кроки. Тепер мені згадались слова мого рятівника:"Коли темно, ходи або по людних місцях, або з кимось", а, зараз, я нажаль, була сама.
З кожним своїм поривом, вітер ставав дедалі сильнішим, зриваючи за собою останні листя з гілок і влучно жбурляючи його в мене, після чого, я почала бігти. Звук тряскотіння теж переслідував мене, що лякало іще більше. Проте лякав не звук, а та істота, яка змушувала старі галузки і опале листя тріскати під своїми кінцівками. Не пригадую, коли востаннє, я так швидко бігала, та, мабуть, це через приплив адреналіну в крові, та через страх, що ця істота, хоче її висмоктати з мене! Я не встигла зробити черговий крок, як незнайома сутність стрибнула на мене і повалила на землю, міцно притискаючи "лапами" до поверхні. Розплющивши очі, я побачила перед собою чоловіка, який навис наді мною, притискаючи до землі мої руки своїми. Він посміхався якось дивно. Навіжено. Через темряву, я не змогла розгледіти риси обличчя нападника, проте чітко бачила його поблискуючі жовтуватим відтінком очі і пожовклі зуби, з занадто великими іклами, і це мене лякало ще більше!
Він різко вигнувся і завив, як вовк, а потім встав з мене, чим я скористалась і почала повзти назад, проте не довго... Чоловік розірвав на собі футболку, а з його грудей і рук почало, жмутами, вириватись волосся, більше схоже на шерсть! Я зупинила свій "задній хід", шоковано, спостерігаючи за тим, як за кілька секунд, цей чоловік перетворився у звіра з вовчою головою, довгими руками, зі, здається, не менш довшими кігтями, впевнено стоячого на двох ногах, увесь покритий шерстю. Він загарчав і накинувся на мене, а я встигла лише голосно закричати, прикривши обличчя рукою.
Проте нападу так і не сталось, адже на звіра напав інший. За формою, він був таким самим, хіба трохи меншим. Вони обидва зчепились між собою, безжально вгризаючись одне одному у тіло. Я продовжувала лежати на землі, спостерігаючи за кривавим боєм двох вовків, не знаючи, що і робити. Допомогти? Не знаю як! Тікати? Не знаю чи варто... Врешті, більший вовк, підняв своїми пазурами меншого і з усієї сили кинув у бік лісу в кущі, звідки він лише заскавулів і затих. Звір, не звертаючи ніякої уваги на мене, спокійно пішов до того місця, зупинився перед ним, роздивився кущі і завив, так голосно, немов святкуючи свою перемогу і бажаючи, щоб усі про неї дізналися.
Та доки він вив, різко з кущів вистрибнув його супротивник і безжально вчепився іклами у його шию, зачепивши якусь артерію, адже з того місця, одразу ж, ринула кров. Вовк намагався його зняти з себе, та біль і стрімка втрата крові знесилили його і після - він впав. Звір перетворився на того ж чоловіка, що напав на мене, а його ворог - на рятівника...
- Це ти? - єдине, що я могла видавити з себе, побачивши перед собою хлопця, в одних тільки штанях, з грудей якого витікала кров. Він важко дихав.
Раптом, переді мною засвітило яскраве світло, а потім почулось і ревіння автомобільного двигуна. Хтось їхав по дорозі, на якій я все ще лежала. Побачивши навпроти себе авто, хлопець кинувся до лісу, а я встигла лише гукнути його словом:"Ей!?". Авто різко зупинилось просто перед лежачою мною. По його капоту, я зрозуміла, що це автівка сусідки Карен, перед тим, як вона, налякана, вилізла з неї і побігла мене піднімати з холодної землі.
- Я отримала твоє смс! - говорила жінка. - Чому ти тут лежиш, та щей така брудна!? Ти замерзла?
- Та ні! Все добре! - я намагалась її заспокоїти, проте мені не дуже виходило.
- На тебе напав вовк? Скажи мені, Мері? То був вовк?
- Ні! - протягнула я. - То не був вовк! Я просто подумала, що хтось ходив у лісі. Від страху побігла, наштовхнулась на щось і впала! Ясно!?
- З цим треба боротись! - вона ніби не слухала мене. Поки ми їхали, Карен постійно говорила про свою неприязнь до вовків і що вони не мають ошиватись поблизу з будинками людей.
Коли ми прибули, вдома сусідка не гаяла часу і вирішила одразу ж подзвонити моїм батькам і розповісти про все. Я лежала у теплій ванні, трохи привідкривши двері, щоб чути усе, що вона говорила. Слухавку, як завжди, підняв дядько Дейв. Вона казала різні речі стосовно вовків, обговорювала з дядьком плани їх винищення, та, по її постійному незадоволенні, я зрозуміла, що дядько відмовляв їй. Карен, раптом рушила до ванної.
- Ось! Дядько хоче поговорити. - вона дала мені слухавку.
- Дякую. - Карен вийшла з ванної, а я приклала телефон до вуха. - Привіт, дядечку!
- Люба, привіт! - сказав він спокійним, та відчутно схвильованим голосом. - З тобою все добре? Не поранена?
- Ні! Все добре, дядечку! - я обнадіяла його, попутно глянувши на товсті синяки, які залишив мені звір на моїх руках. - Справді!
- Я дуже радий, що ти не постраждала! - дядько полегшено видихнув. - Скажи мені таке... То справді був вовк?
Я не хочу зробити погано, та тепер... Це справді треба зупинити, адже я не зможу пробачити собі, якщо хтось постраждає через моє мовчання. Раптом саме цей вовк постійно дивився у моє вікно і лише зараз вирішив напасти на мене! Проте... Був ще один вовк. Вовк - рятівник.
- Так... - невпевнено відповіла, та мовчати й на далі, я вже не хотіла! - Але дядечку! Будь ласка, не робіть нічого поганого з тваринами! Може вони голодні, а це просто їх спосіб життя! Я не хочу, щоб хтось постраждав, але вовки теж живі істоти!
- Мері... - дядько увесь час намагався щось сказати, але я постійно перебивала його, тому цього разу вирішила сама замовкнути. - Мері, я і сам не хочу чинити зло тваринам, але їх треба ізолювати від людей, розумієш?
- Так... - видихнула я, очікуючи найгіршого вердикту.
- Тому, я пропоную подзвонити до однієї будівельної служби і замовити в них одну послугу!
- Яку?
- Огорожу! Близько двох метрів, щоб тварини не добирались до нас з лісу. - тепер і мені полегшало. - Ну, що скажеш?
- Це чудова ідея! - радісно вигукнула я. - Ти дуже розумний, дядечку!
- Ха-ха! Я знав, що ти підтримаєш тільки таку ідею, та і сам не хотів, щоб тварини страждали, але боюсь за тебе, тому не міг ігнорувати такі речі!
- Так... Ну добре! Передати тобі Карен?
- Е-м... Скажи, що зв'язок перервався, гаразд? Не хочу запам'ятати цей вечір, як найгірший у моєму житті.
- Ха! Це точно! Добре! Цілую тебе і тітку Еліс! Добраніч!
- І ми тебе цілуємо! Солодких снів, сонечко! - я вимкнула телефон.
- Ви закінчили? - у ванну різко увірвалась Карен і мені довелось відмазуватись.
- Та-а-ам... поганий зв'язок. У них сильний вітер і через нього у трубці почався шум. Ми не встигли й нормально попрощатись, як нас перервали...
- Ну гаразд... - схоже повірила. - Давай телефон, а сама домивайся, а то шкіру зіпсуєш! Ти ще маєш телевізор мені увімкнути! Мені ж нудно без нього!
Ну як завжди! Тітка вийшла, а я розслабилась. Мені зовсім не хотілось нікуди поспішати. А ще, я була дуже рада, що дядько мене зрозумів і вигадав саме таку ідею. Так і тварини виживуть і ходити попри ліс буде не так страшно!
Після ванни усе було тим самим. Я увімкнула сусідці телек, розігріла собі вчорашні залишки, спаленої мною, картоплі, заварила чай і звалила до своєї кімнати. Там мене чекав якийсь новий, цікавий фільм, проте точно не фільм жахів. Досить їх на сьогодні! Краще увімкну якусь комедію. А попри фільм, я щей взялась читати усі повідомлення, які прислали мені Мак і Еліс у нашій бесіді. Ці хитруни виклали туди фотки з кафе, прокоментувавши кожне.
- "А твого красунчика і сьогодні немає!(сумний смайлик)" - це написала Лора, додавши: - "Ти нічого не втратила, що не пішла з нами!(веселий смайлик з піднятим угору, товстим пальцем)"
- От, язиката! - і нащо вона написала це? Та щей при Маку!
- "Нічого! Ще з'явиться!" - продовжив Мак. - "Він тут майже кожного дня сидить (веселий смайлик)"
Ага! То і він в курсі!
- "Не говоріть так!" - відписую я. - "Він просто милий хлопчик, з яким я, іноді, перетинаюсь поглядом! Нічого такого!(смайлик зі злим чортеням, а з ним і веселий)"
- "Ага! Аякже!(хитрий смайлик)" - це Лори. Вони обоє були онлайн, тому, побачивши мої повідомлення, швидко відписали.
- "Скромна Мері!(смайлик, що сміється)" - це Мака.
- "Ах ви ж!" - а це моє.
Ми переписувались близько двох годин, не лише про рятівника, а й про все загалом. Я щаслива, що вони помирились, а Мак, виявляється, закінчив спілкуватися з тією дівчиною ще вчора, адже просив її піти з ним на виставку, та вона виявилась занадто твердолобою та впертою і не збиралась змінювати свої плани чи переносити їх, тому він розчарувався у ній, попрощався і заблокував. Що ж... Трапляється! А от про те, що трапилось зі мною, я не розповідала. Писала, про стіну перед лісом і так далі, нібито вовків часто бачать тут, тому, для безпеки людей, в тому числі і моєї, дядько вирішив зв'язатись з будівельниками. Вони похвалили таку ідею.
Коли ми закінчили, я вже думала лягати спати. Фільм так і не подивилась, та і фіг з ним. Сьогодні я прикрила вікно шторами. З лісу ніхто не виглядав і, наразі, мене це тішить! В ліжку, я обдумувала все, що сталось. З друзями я й зовсім забула про те, але на самоті спогади заполонили усю мою свідомість. Ці істоти...наче перевертні... Вони перевертні? Вовкулаки? Це не можливо! Їх не існує! Можливо, у мене був шок? Вовки роздерли того чоловіка, який хотів... щось зробити зі мною, а потім, боролися одне з одним, за його м'ясо! Точно! Так все і було...чи...
- Ай! Я не знаю, що думати! - я залізла під ковдру з головою, продовжуючи, не від свого бажання, згадувати те дійство.
Там ще був той хлопець. Дійсно! Він там був! Мені ж не примарилось, вірно? Може він знає, що це було? Може варто розпитати його? А де ж мені його знайти? І чи погодиться він зі мною говорити? А якщо все це - правда, чи погодиться він мені пояснити її?