ЧАСТИНА VIII

Будинок у лісі.

      Тепер, відколи мої друзі дізнались про існування таємного світу, ми могли спілкуватись про нього та обмінюватись власними теоріями. Це стало нашою основною темою на наступні два дні. До міс Дайтфор я вже не мала змоги піти, проте попросила Мака та Лору розпитатись у неї за цих обертунів.

     Сьогодні субота. Завтра вночі мають прибути мої опікуни, а допоки я лежу на своєму ліжку, очікуючи повідомлень від друзів. Вони писали, що вийшли вдвох до міста та схоже не поспішали до Дайтфор і вирішили прогулятись. Я ж від нічого робити взялась читати ту книгу – довідник по міфології. І справді, всі істоти у ній були описані доволі примітивно, крім однієї. Обертунам автор присвятив аж п’ять сторінок, та вкінці додав, що повністю вони не вивчені, а зміна час та культурного середовища сильно впливає на їх свідомість, тому можливості можуть проявитись по-різному.

     Загалом обертуни – це люди, які, як вампіри та вовкулаки, володіють надприродними здібностями. Їхня полягає у зміні власної подоби. Це та сама ілюзія от тільки трохи інша. Обертуни не гіпнотизують людей, а ніби натягають невидиму маску, змушуючи всіх довкола бачити їх такими, якими вони задумали здаватися. Доволі цікаві істоти.

     Перечитуючи це, до мене доходить одна думка. А що коли дівчинка, яка кричала у лісі – теж обертун. Але нащо їм приманювати до себе людей? Про це у книзі не йшла мова. Обертуни – незалежні. Вони не живуть за чиїмись правилами і нікому не підкоряються, тому з останніми подіями мало що в’яжеться.

      Карен сьогодні знову до вечора на роботі, тож вдома я сама. Я вирішила вперше за довгий час дістатись своєї домашки, хоч і не впевнена що з того щось вийде. Забагато пропустила матеріалу, а повторювати все спочатку зовсім не хочеться. Усний матеріал взагалі немає сенсу вчити зараз, адже до понеділка я усе забуду, тож до нього візьмусь завтра. З усіма цими думками, я раптом згадала за магічні кристали, які сяяли у мене в темній шкатулці. Я витягнула їх та знову роздивилась. Цікаво, чи вірно я вчинила тим, що більшу половину наповнила місячним сяйвом і лише три сонячним? Зрештою, у мене є криптоніт, за допомогою якого я зможу себе захистити, а от місяць має допомогти моєму другові. Саме тому, я вирішила трішки піти на жертви.

     Друзі відписали тільки увечері. Нарешті вони нагулялись! Вони переказали мені слова міс Дайтфор, яка просила бути обережною та не натикатись на небезпеку власноруч, а стосовно обертунів, то Дайтфор чомусь впевнена, що всі ці вампірсько-перевертневі суперечки долучать до себе і їх, й скоріше за все, на ворожий бік, тому треба бути обачним. Я зрозуміла, адже я доволі обачна дівчина, хоч можливо і не дуже розумна, оскільки часто ризикую, але все ж!

     Вночі завітала міс Карен. Вона привезла з собою пакунки з їжею, та запропонувала приготувати щось разом. Не скажу, що я була у захваті. Скоріше просто не проти.

- То що ми будемо готувати? – спитала я, натягаючи фартух, який мені привезла Карен.

- Я думала, щось простеньке! – відповіла жінка. – Салат, суп, гарячу страву та яблучний пиріг на десерт.

- Звучить апетитно! Та я ніколи не готувала щось серйозніше за смажену картоплю.

- Зараз все покажу. – мовила сусідка, від чого я вже по-трохи почала вдаватись до сумніву.

     Та загалом, нічого не звичного не трапилось. Карен дала мені нарізати овочі, пояснюючи що куди та яким чином, а поки я різала, вона займалась своїми продуктами, розповідаючи мені про те, що у неї сьогодні сталось. Схоже, Карен більше не ображається на мене за те, що сталось нещодавно. Схоже, вона взагалі почала ставитись до мене краще аніж колись, коли ми просто зустрічались поглядом, коли проходили повз одна одну. В душі, я цьому навіть раділа. Ця жінка не стала моїм другом, та більше й не дивиться на мене як на якусь божевільну чи погану людину. Вона навіть розповідала мені про те, як живуть її діти, а колись взагалі старалась відгородити їх від мене, не зважаючи на те, що ми сусіди.

     Що ж, тепер мене можна називати професійною нарізкою! Ну, здається, ця назва підходить саме речам, але менше з тим! Я впоралась з кожним овочем, який мені підкидала Карен. Залишились тільки яблука, та до них пізніше. Карен довірила мені помішувати суп, збираючи парну суміш з киплячої води. Цю місію я теж виконала добре! Мене навіть похвалили! Далі пішла черга пирога. Я взялась чистити яблука, як раптом телефон у вітальні задзвонив і Карен побігла до слухавки. Коли Карен промовила моє ім’я та прізвище, я здивувалась. Дзвінок був до мене?

- Мері! – гукнула вона з вітальні. – Візьми слухавку! Це до тебе!

     Я миттю встала зі свого місця і рушила до вітальні. Місіс Карен протягнула мені телефон, а сама пішла на кухню. Я, тремтячими долонями, піднесла його до вух.

- Алло? – сказала я.

- Мері. Це ти? – спитав чоловічий голос, доволі знайомий.

- Хто це? – здивувалась я.

- Не впізнаєш мій голос? – я задумалась.

- Варіан? – коли я промовила це ім’я, хлопець на тому боці лінії задоволено засміявся.

- Ну от! А я вже злякався, що ти забула мене за тиждень!

- Варіане! – я весело повторила, радіючи, що нарешті можу його почути, та раптово згадала, що вдома я не сама, тож продовжила розмову тихіше. – Чому ти дзвониш?

- Я маю тебе побачити. – що?

- Що? Навіщо?

- Я розмовляв з деким важливим у моєму поселенні. Ми з ним дещо придумали стосовно твого криптоніту, та це не телефонна розмова.

- Стосовно криптоніту… - вголос задумалась я, та Варіан продовжив.

- Так! Але я не можу говорити про це у слухавку! Скажи, коли я зможу прийти до тебе додому і поговорити особисто? – я озирнулась, щоб запевнитись, що Карен не виглядає з кухні, та схоже вона повністю занурилась у приготування страв.

- Завтра вдень! Приблизно о дванадцятій годині.

- Добре! – сказав хлопець. – Я буду не один, тож не лякайся. До завтра, Мері!

- До завтра… - я не встигла це сказати йому, адже зв’язок різко перервався.

- Хто це був? – спитала Карен, коли я повернулась до неї на кухню. – Якийсь молодий хлопець.

- Знайомий. – відповіла я. – Вірніше… однокласник. Питав домашню.

- Он воно як! – посміхнулась Карен, хитро замругавши до мене очима. – А він що, такий розсіяний?

- Так! – засміялась я. – Він дуже розсіяний, а ще прогульщик!

- Зрозуміло.

     Я продовжила чистити яблука, занурившись з головою у власні думки. Головний. Вони вигадали якийсь план стосовно цього кристалу? Вовкулаки хотіли забрати кривавий криптоніт до себе в поселення, щоб оберігати від небезпеки. Я не змогла його віддати, адже тепер ми не розлучні, тоді що вони хочуть? Допомагати? Захищати? Може… убити мене? Так було б легше захистити кристал, а поки я сама, та ще й не можу за себе постояти, принаймі так можуть думати вони, тоді яка ж їм з мене користь?

     Коли ми з Карен закінчили, то взялись вечеряти. Спочатку я ще трохи хвилювалась стосовно смаку і чи взагалі виживу після цього. І все ж, спробувавши одну ложечку нашого супу, я зрозуміла що мої хвилювання були марними.

- М-м-м, як смачно! – не стрималась я.

- Так! – підтримала Карен. – Доволі смачно! Молодець, Мері!

- Та ні! Це ж Ви все готували.

- Ми готували разом. Ти права! Ми обоє молодці! – ми засміялись.

    На черзі була ще гаряча страва, та я, покришивши потрібні овочі, попросилась спати. Жінка мене відпустила і за мить, я вже лежала на своєму ліжку, розтягнувшись по ньому, ніби піді мною сніг, а я намагаюсь зобразити славнозвісного снігового янгола. Останні два дні Мак і Лора переписувались ще частіше ніж завжди. Вони почали підкидати одне одному повідомлення про те, що ніби щось бачать під вікнами, чують якісь голоси та звірине виття десь там з лісу і що кожен, хто сьогодні якось дивно чи подивився на них, чи так виглядає, точно належить до надприродних істот. Я лише кидала веселі смайлики, читаючи усю цю маячню. Та все таки я рада, що їх це веселить, а не лякає.

     Прокинулась я доволі таки рано. На годиннику була восьма. Спати вже не хотілось, тож я вдягнулась і вийшла на кухню. Карен поїхала по справам і я залишилась сама. Зробила собі чаю та взяла пачку крекерів, які купила ще в п’ятницю та досі не відкривала. Хрумкаючи солодкими крекерами, я думала про те, що сказав Варіан, а ще про своїх дядька та тітку, які взагалі навіть не здогадуються, що зі мною коїться. Тітка Еліс, ще можливо пропустить це повз очей та вух, але дядько Дейв одразу помітить мою дивну поведінку. Це Карен через те, що мало приділяє мені уваги, може не розуміти, що зараз у моєму житті відбувається щось дивне, та тільки не Дейв. Він завжди був в курсі всього, що стосувалось мене. Він знав, що я хочу на день народження, навіть коли я для експерименту спеціально не подавала виду, він знав, як мене розвеселити і що я полюбляю і дуже добре помічав, що мене щось турбує. Дядько не працював поліцейським чи детективом. Вів мав власний бізнес, але, гадаю, саме оці його звірине чуття та уважність допомогли йому так розвинути свою справу і стати досить багатим чоловіком.

     Стискаючи у долонях теплу чашку, я спостерігала за годинником на стіні, не в змозі дочекатись дванадцятої. Нарешті стрілка перейшла на десяту, та чекати все ще довго, тому я встала, щоб увімкнути чайник і налити собі ще одну чашку повторно.

     У двері постукали. Мене затрусило від здивування, адже ще не та година. Вони прибули раніше? Я встала зі стільця і повільно рушила до дверей, роздумуючи над тим чи варто їх відкривати. Я потягнулась до дверного віконця, через який побачила своїх друзів.

- О, Боже! – від душі відлягло. Це лише Мак і Лора, які прийшли… не розумію навіщо!

- Привіт! – привітались вони дуетом.

- Привіт. А-а… що ви тут робите? – я наче здивувала їх своїм питанням.

- Тобто? – сказав Мак. – Ти що, не рада нас бачити?

- Образливенько! – додала Лора.

- Та ні, рада! Просто здивована. Ми ж ніби не домовлялись зустрітись.

- А я думала, що ти ще в середу зрозуміла, що нам не потрібне запрошення або прийти у гості! – посміхнулась дівчина.

- Точно! – засміялась я. – Ну, я зараз зайнята трошки, тому…

- А що ти робиш? – спитав Мак.

- Я декого чекаю. – відповіла я зніяковіло. Як їм пояснити те, що до мене зараз прибудуть вовкулаки? Чи все таки варто…

- Ми не заважатимемо! – сказала Ло. – То кого ти чекаєш?

    Я ще трохи подумала, тримаючи друзів на дворі. І все таки вирішила.

- Заходьте! Я зараз усе розповім.

    Друзі зайшли у мій дім. Чайник вже встиг закипіти, тому я зробила чаю і своїми друзям, намагаючись зібратись з думками та знайти в голові потрібні слова, якими зможу їм все це пояснити. Мак та Лора питали як я, що я, чи готова до приїзду опікунів. Я відповідала, що все добре, та схоже, що їх, що мене, цікавило зовсім інше. Подавши кожному його чашку, я сіла з ними і почала розповідати.

- Якщо чесно, то є ще дещо, про що я змовчала. – ці слова здивували моїх друзів, та сподіваюсь не розчарували. – Вчора до мене подзвонив мій знайомий вовкулака, як би дивно це не звучало.

- Той що врятував тебе? – спитала Лора. Я кивнула.

- Він сказав, що сьогодні, близько дванадцятої години, він зі своїм другом завітає до мене і дещо розповість. Що саме не знаю, та це щось зв’язане з його поселенням, моїм кристалом і цією боротьбою вампірів та вовкулак, що схоже все більше переростає у щось серйозніше.

- А що саме ти від нас приховала? – запитав Мак, розлягаючись на спинці дивану. – Бо я поки не розумію.

- Той вовкулака… Його звуть Варіаном. І він… - я наче прикусила на мить язика але зібралась з силами і продовжила. – Той хлопець, брюнет з блакитними очима, який завжди сидів у нашому кафе і… з яким ми час від часу переглядались і є Варіаном!

    Мені здалось, що очі моїх друзів стали завширшки як ті яблука, які я вчора кришила для пирога.

- Він… - не змогла доказати Ло, як Мак продовжив.

- Вовкулака?

- Так! – настала пауза.

     Я мовчала, а Мак з Лорою перекидались поглядом, у якому й не озброєним оком вбачалось одне єдине запитання:“Якого хріна?!” Так ми просиділи довго, допоки Лора не перервала цю тишу, взявши пити свій чай, яким сильно попекла язика, забувши, що він дуже гарячий. Я вскочила по кубик льоду, поки Мак дув холодне повітря на її губи.

- Дякую… - проговорила Ло з льодом у роті, після чого ми з Маком засміялись.

     Лора вже не могла говорити, та не біда, адже замість неї розпитувати про Варіана взявся Мак. Та я мало, що могла сказати. Я майже нічого про нього не знала, тільки те, що він розповів. Ми розмовляли, й не зчулися, як швидко промайнули дві години. У двері постукали вдруге.

     Цього разу це були вони. Я поглянула у двірне віконце, від чого й запевнилась у своїй здогадці. Взялась відчиняти двері.

- Привіт. – посміхнувся до мене знайомий.

- Привіт. – я посміхнулась у відповідь, трохи соромлячись.

- Ти б могла впустити нас? – запитав Варіан. – Боїмося хвостів!

- Ну… так! Заходьте! – я широко відкрила двері і впустила у дім Варіана та його друга, якого навіть ніколи не бачила.

     Обоє виглядали чимось занепокоєними. Вони немов і справді відчували когось позаду, тому й не могли дозволити, щоб хтось сторонній почув нашу розмову. Мак та Лора мовчки сиділи у кухні, та це їм зовсім не допомогло.

- В домі є ще хтось? – грізним низьким голосом спитав товариш Варіана.

- Ну… Тільки мої друзі. – коли я сказала це, хлопець та дівчина визирнули з-поза стіни і замахали до вовкулак, широко розтягнувши свої посмішки.

- Вони знають? – запитав Варіан, я закивала головою, після чого він тяжко видихнув та покликав їх до нас.

     Усі вп’ятьох ми розмістилися у вітальні. Я сіла з друзями на диван, Варіан зі своїм другом на стільці. Варіан почав говорити.

- Для початку, знайомтесь. – він вказав долонею на вовкулаку, що сидів поруч з ним. – Це Арен! Він мій давній друг і живе з нами в поселенні. Він теж один з бунтівників, тож можете йому довіряти!

- То ти можеш перетворюватись на вовка? – не стримався Мак і задав питання Арену, не прибираючи посмішки.

- Так! – спокійним низьким голосом відповів вовкулака.

- Такий кримезний. – продовжував Мак. – Скільки ти з’їдаєш м’яса за день?

- Тебе… - Арен наблизився до хлопця обличчям. – …на один день вистачить.

- Все! – Мак глибоко занурився у спинку дивану. – Питань більше немає!

     Арен не був страшним, та він і справді був доволі великим. Ці його м’язи давали зрозуміти, що краще його не злити. Такий і без всіляких вовчих здібностей міг би перемогти вампіра чи вовкулаку голими руками. Коротке каштанове темне волосся, карі очі, тонкі губи та широка щелепа додавали до його образу культуриста особливого шарму, та і ходив він у підходящому одязі – сіра футболка, темно-зелена спортивна кофта та чорні спортивні штани й кросівки. На вигляд йому приблизно двадцять п’ять.

- Гаразд! – втрутився Варіан. – Ми прийшли сюди не розмовляти… Вірніше розмовляти але про інше. Мері, ти не розлучаєшся з криптонітом?

- Ні! – я витягнула кристал зі своєї кофти, під яку він заховався. – Я ношу його постійно.

- Добре! Я розмовляв з головним у поселенні і кілька днів він роздумував над цим усім, та вчора до нас прийшла звістка. Схоже, що вампіри хочуть зробити Велику раду! Це рада на якій зберуться усі чистокровні вампіри та обговорюватимуть подальші плани і зараз вони стосуватимуться їхнього майбутнього життя.

- А що з ним не так? – запитала Лора, яка вже могла говорити.

- Вони хочуть вийти до людей! – відповів Варіан. – От тільки не як друзі, а як господарі. Вони хочуть повернути те, що колись їм належало – господарювання над усіма расами та видами.

- Навіщо їм це, та ще й у час демократії? – не вгамовувалась Лора.

- Ха! – не втримав свого сміху перевертень. – У вампірів інші стандарти і їм вже давно набридло ховатись у тінях. Проте, наскільки я знаю, у нас все ще є шанс, бо не всі вампіри хочуть того ж.

- Цікаво чому? – підкинув Мак. – Це ж круто – бути володарем світу!

- Можливо. Але коли вампіри керували світом востаннє, вони влаштували голод та велику смертність. Більшість вампірів не керовані і їх зупиняє тільки страх перед законом. Якщо їм дати повну свободу, то вони повбивають усіх і не лише, щоб поїсти, а й через розваги.

- Кошмар. – сказала Лора, опустивши очі.

- Наш порятунок – Князь Велкенхайм з Румунії. Він створив найкращі умови для життя вампірів під землею…

- Під землею? – здивувалась я.

- Так! Саме там вони і переховуються!

- Там холодно і не має сонячного світла! – додав Арен. – Тож їм там добре.

- Цікаво. – сказала я. – А як тоді їх дім не знаходять люди?

- Вампіри, зазвичай, створювали свої міста на тих континентах, куди найменше заглядало сонце. Тонберг теж дім вампірів і колись вони правили ним, допоки не почався голод. Зараз їх місто знаходиться під землею у нашому лісі.

     Я здивована! Не знала цього і… ось чому люди зникають саме в лісі, ось чому саме звідти віяло небезпекою. Мої друзі переглянулись, а Варіан раптом додав.

- Але так! Ніякої самодіяльності! Якщо ви вже знаєте про це, то прошу вас мовчати – це раз і не йти на пошуки цього місця – це два!

- Та добре, добре. – посміхнувся Мак. – Ми не будемо лізти у неприємності. Хіба якщо ти нас врятуєш.

    Мак глянув на мене від чого моє тіло аж заціпило. Тепер, Варіан знає, що я розповіла їм про те, що сталось. І схоже, тепер він остаточно розчарується в мені.

- Сподіваюсь, що ви будете розумними і обачними. – видихнув Варіан. – А тепер повертаюсь до тебе, Мері.

- Так! – кинула я різко, почувши своє ім’я.

- До того часу, як вампіри почнуть збирати раду, вони всіма силами намагатимуться забрати твій кристал. У ньому надто велика сила і її не можна їм віддавати.

- То що робити? – запитала я. Варіан замовкнув, ніби обдумував, які слова краще підібрати, щоб повідомити мені це.

- Ми обговорювали з головним різні плани, та навіть якщо ми поставимо охорону перед твоїм домом, то все одно будемо вразливі. Ми дійшли висновку, що найкращим виходом буде забрати тебе до нас у поселення на деякий час.

     Мене перекосило. Варіан сказав те, про що я і не роздумувала, та тепер дуже цього боялась. Вже не знала, що робити, що думати, що казати… Просто замовкла, опустивши очі додолу.

- Так, зажди-но! – раптом промовив Мак. – Ти хочеш сказати, що прийшов забрати Мері у те дивне місце, що сховане під лісом?

- Не зовсім. – відказав Варіан. – Я прийшов їй це повідомити і якщо ти не проти, я заберу тебе завтра з-поза зранку.

     Варіан звернувся до мене, а мені було не по собі. Я не могла іти, нажаль не могла.

- Я не можу. – я тихо відмовила.

- Чому, Мері? – здивувався хлопець.

- Сьогодні прибудуть мої батьки, та і загалом, що я скажу їм? Як поясню все це?

- З одного боку я теж проти. – сказала Лора. – Це небезпечно але залишатись тут на виду, та й після усього, що ти бачила, теж погано.

- Може загіпнотизуєш своїх? – додав Мак.

- Я не знаю чи вийде! Я намагалась це зробити з Карен але не вийшло! Я не можу піти… Вибачте.

- Зрозумів. – спокійно сказав Варіан. – Я прийшов не змушувати тебе, а просто повідомити. Гаразд… Вигадаємо щось інше.

    Варіан встав зі свого місця і покликав за собою Арена, рушивши до виходу. Я пішла у той ж бік, щоб замкнути за над-гостями двері. Арен побажав гарного дня, що судячи з його образу, доволі мило виглядало. А от Варіан на останок глянув на мене якось сумно, а потім посміхнувся, сказавши:

- Не хвилюйся. Я вигадаю щось. Обіцяю.

    Я посміхнулась у відповідь та попрощалась. Чому я не можу піти з ними? У мене немає батьків, а побачити той зовсім інший світ так цікаво! У своїй голові я встигла сотні разів пожаліти перед тим як повернутися до друзів, вирушити до кухні і продовжити обговорювати усю цю містичну метушню.

- І що у вас з ним? – зацікавлена спитала Ло, поклавши підборіддя на зімкнуті в замок долоні.

- Ти про що? – не зрозуміла я її питання.

- Ну він… такий милий з тобою.

- Ой, припини Ло! – сказав Мак, а потім перевів погляд на мене. – То що ти робитимеш, Мері? Пухнастий сказав, що тобі загрожує небезпека!

- То й що? – відказала я. – Що мені зробити? Втекти з дому? І що далі?

- Але ж… - не витримуючи гніту своїх думок, друг міцно схопився за свої кучері, мало не вириваючи їх з голови. - Мері! То щось круте і необізнане! Я б усе віддав, щоб побачити те їхнє місто.

- Про що ти думаєш, дурнику? – не витримала Лора.

- Ло, сама подумай! Там купу вампірів, вовкулак, якісь зовсім не знані нам істоти, які увесь цей час жили так близько! А-х, я хочу побачити все це на власні очі!

- Маку! Вона не розважатись буде, а сидіти, мабуть, у чотирьох стінах, під охороною вовко-людей.

- Вона права! – додала я. – Мене не розваги чекатимуть, а жорсткий контроль, тому немає за чим жалкувати.

     Мак все ще не був згідний з нами, доводячи своє, а Лора вела з ним одвічну суперечку. Якщо так подумати, то ось вони два різних світи, які зараз сиділи на дивані переді мною, кожен доводив свою точку зору. Досить мені і цього. Мабуть, досить… А що ж ти скажеш, мій новий друже? Я торкнулась свого кристалу, який висів тихо і непорушно, ніби все це його зовсім не торкалось.

     Ще через годину я попрощалась і з Маком та Лорою, які повернулись додому. Тепер, я була сама і мені залишилось сидіти і чекати повернення сусідки та батьків, вірніше опікунів. Виконувати домашні завдання мені вже й зовсім не хотілось, тож я завалила потрібні підручники у свій рюкзак, а сама лягла у ліжко, накрившись ковдрою з головою. Я роздумувала усе це. Чи правильним був мій вибір? Хто його знає, та, мабуть, час покаже. З цими своїми думками я задрімала, провалюючись у сонну безодню.

     Дивний сон та напрочуд довгий. Я була в лісі у тому ж одязі в якому й заснула. Оскільки мені зовсім не було холодно, я одразу зрозуміла, що це сон, проте моя свідомість не захотіла мене відпускати так швидко. Переді мною виступила стежка, по якій я і покрокувала. Вона вела до невеличкої хатинки з дерева, з виду настільки старої, що здалося, що в ній вже ніхто не живе, проте… Мене покликав усередину якийсь голос і я чемно і беззаперечно послухалась. Увійшовши у дім, я побачила старі дерев’яні стіни, на яких красувались порізи у вигляді звіриних кігтів, а у середині було темно, прохолодно, віддавало сирістю. Схоже, дерево уже почало гнити. В самому центрі стояв стіл, а поруч нього дерев’яний стілець, на якому сидів дорослий чоловік, скрививши спину та опустивши голову. Темне волосся, брудна сіра сорочка та брюки з підтяжками, які спали з плечей. Його руки висіли, мов не рухомі, навіть не тремтіли і сам він не показував ознак життя. Було страшно підходити ближче, адже мені не хотілось побачити, як його бездиханне тіло впаде на підлогу. Проте, він раптом сам заговорив.

- Не бійся. – промовив він хриплим голосом. – Тут немає мертвих, але і живих не знайдеш.

- Хто Ви? – вирішую спитати.

- Я? – він тихо засміявся. – Не знаю як відповісти на це питання. Ти мене не знаєш, а з іншого боку ми вже доволі давно знайомі.

- Це справді сон? – я раптово, почала сумніватись такій реальності, адже навіть вітер, почав потроху звиватись.

- Не для всіх. – відповів він, трохи припіднявши голову, після чого я нарешті побачила його темні карі очі. – Я живу тут уже так давно.

- Чому? – він посміхнувся.

- Не знаю. Можливо, я чогось чекаю, тому не можу ніяк покинути цей світ.

    Мені стало сумно. Я відчувала його біль, який током пройшовся по моїм грудях. Цей чоловік не був мені знайомим, та щось ніби тягнуло до нього. Позаду мене здійнявся справжній ураган, величезний, простягнувся аж до неба, так ніби й краю йому не було! Він став зривати дерева, а за ними траву і землю. Старий будинок почав руйнуватись, а його дерев’яні частини летіли у лісове торнадо. Воно забирало у свій вир усе довкола, залишаючи тільки якийсь дивний туман. Ми ніби стояли у самому центрі сірого неба, з якого виглядали золотаві блискавки, що супроводжувались оркестром з численних ударів грому.

- Ну ось і все! – сказав чоловік, відкинувшись на спинку стільця.

- Що робити?! – кричала я, та він залишався спокійним і схоже, це взагалі його не хвилювало.

- Тобі – нічого. – сказав він, заплющивши очі. – Як і мені.

    За мить, будинок остаточно зруйнувався і з його колодами у вихор, з криком, полетіла я. Саме його я й принесла з собою зі сну, прокидаючись уся пітна у теплій постелі в своїй кімнаті. Я розкрила ковдру і сіла на ліжко, віддихуючись від кошмару. В кімнаті було темно. Година на телефоні показувала шосту двадцять сім. Я, заспокоюючись, витерла своє пітне обличчя, та за кілька хвилин рушила перевдягатись у щось інше, адже моя майка і штани вже були мокрими від хвилювань. Я про піт, взагалі-то!

     Я вдягнула свою коричневу плетену кофту, підкотивши довгі рукави до ліктів, та чорні м’які спортивки, а пітний одяг понесла до пралки. Карен ще не приїхала, а я вже встигла зголодніти. Мої друзі зжерли усі крекери, тож… довелось налити собі супу, який ми приготували з сусідкою учора. Та дні йому не шкодили, він був пречудовий. Я встигла доїсти свою порцію та кинули тарілку у посудомийку, як почула гуркіт мотору автівки на дворі.

    Коли я відчинила двері то побачила перед собою радісну Карен, а позаду неї машину моїх дядька та тітки, які стали вигружати свої валізи. Я не стримала свого щастя і зі слізьми побігли обіймати їх, тим самим дивуючи, адже вони не одноразово їздили кудись на довгий термін і коли повертались то такої радості від мене ще не бачили.

- Мері! – першою у обійми попалась Еліс, оскільки стояла найближче.- Господи, що з тобою сталось за ці кілька тижнів?

- Я просто дуже скучила! – сказала я, міцно обіймаючи свою тітку, яка відповідала тим самим.

- А мене? – підкинув дядько Дейв, розгортаючи широко руки.

- Вже! – крикнула я і побігла до нього, у найприємніші обійми на світі.

     Схоже, вони й справді не збирались сварити мене за минулий непослух, тому якось взагалі не хотілося повторити подібне. Я допомогла їм занести валізи до будинки, а після ми всі вчотирьох сіли вечеряти. Спочатку дядько відмовлявся їсти страви, та коли почув, що і я приклала до них свою руку, то опустив голову, тяжко видихнув і таки погодився. На його неабияке здивування, їжа вийшла справді смачною, від чого ми з Карен отримали багато гарних відгуків, але і без жартів дядька не обійшлося. Ну що ж, такий він у мене!

     Сьогодні Карен нарешті могла заночувати у своєму домі, а ми залишились з моїми опікунами наодинці. Раптово, дядько покликав мене із собою наверх, до їхньої з тіткою спальні. Там він зі словами:“Зараз щось побачиш!” розсунув замок однієї з валіз, та витягнув з неї маленьку коробочку з рожевим бантиком.

- Це тобі! – Дейв дав її мені в руки. – Розпаковуй!

     Я розплутала бантик, відкрила її та побачила всередині на м’якій червоній подушечці підвіску. Вона була з чистого золота, товста й не дуже довга. На ній висів метелик з якимось червоним дорогоцінним каменем по середині.

- Гадаю, ти вже цілком доросла для таких прикрас. – посміхнувся дядько.

- Дядьку, ти що? – здивувалась я, адже ніколи не мала нічого подібного, а у руках тримала лише золоті та срібні прикраси Еліс. – Та я ж таке ще не носила.

- Мері, візьми його собі! Це подарунок на день народження!

- Ну… дякую!- я обійняла свого дядька, а він поцілував мене у тім’ячко.

- Ну що ж! Тепер варто приміряти його! Хочу глянути як воно сидить на тобі!

- А-х, точно… - я й забула про це, проте коли згадала ще дещо, руки затрусились. Як вдягнути підвіску, якщо тільки-но я зніму криптоніт, він мені поплатиться головною біллю?

- А зняти кулон, ніяк? – спитав дядько, коли побачив що я вдягаю підвіску до, вже висячої на мені, прикраси.

- Та я просто… купила нову і тепер не розлучаюсь із нею. Дуже полюбила!

- Та я помітив, що вона нова. До речі, гарний вибір! Така містична!

- Дякую.

- Ану, покажися! – дядько роздивився мене з кількох ракурсів, прищуривши очі, ніби багато розумівся у моді. – Гадаю, це прекрасно! Тобі личить, крихітко!

- Дякую! – засміялась я. – Та вона така цінна. Я точно не зможу її носити у місця де багато людей. Хіба на якісь бали чи світські вечори.

- Ну це так. – почесав він потилицю. – Та, гадаю, ще буде день, коли ти зможеш покрасуватись нею.

     Ми ще трохи поговорили і дядько відпустив мене до своєї кімнати, на останок додавши, що цю прикрасу для мене вибирала саме Еліс. Я була рада, тож одразу побігла до кухні, показувати їй, як підвіска висить на мені. Вона теж гарно оцінила, додавши пару слів про свій неповторний смак. А й справді, більшість моїх речей куплені саме нею, навіть тоді, коли мене не було поруч. Тітка добре знала мій розмір, от тільки завжди намагалась перевести мене на якісь яскравіші речі, та ближче до шістнадцяти років зрозуміла, що це вже діагноз якийсь і щоб, принаймі потішити мене, почала купувати одяг з темним відтінком.

     Повертаючись до своєї кімнати, я на радощах зняла підвіску і поставила назад до коробки. У тумбі вже не було для неї місця, тож я понесла її до своєї шафки, де у одній з полиць також ховала коробочки зі всякою всячиною. На шляху до неї, я рефлекторно поглянула у вікно, після чого від страху кинулась до стіни й міцно до неї притиснулась. На дворі стояв якийсь чоловік і дивився у моє вікно. Скоріше за все, він помітив мене, тож я, важко дихаючи від переляку опустилась на підлоги, щоб не помітно, навприсядки, перейти вікно, а потім встала на ноги і миттєво побігла до вимикача та вимкнула світло. Я не хотіла, щоб він бачив мене, але хотіла дізнатись хто він і хоча б як виглядає. Повільно підійшовши до свого ліжка, я вилізла на нього і стала на коліна, щоб побачити хто у вікні і щоб мене не було видно, та на околиці було порожньо. Він пропав. Неначе привид розчинився. Я різко підбігла до вікна, перевірила чи міцно воно зачинене та закрила штори, а після кинулась до ліжка, з головою занурюючись під ковдру.

     Це точно не Варіан і точно не друг, інакше він би не втік і… Цей силует… Я добре не розгледіла його, та по тій картині, що залишилась у моїй пам’яті, впевнена – це хтось незнайомий, а отже, не виняток, що ворог.