ЧАСТИНА IV

Криваві очі

       Увесь день я провела в роздумах. Згадувала те, що сталось, думала про тих, кого побачила, боялась уявити, чим могло це все закінчитись, якби не мій рятівник. Матеріал, який пояснювали вчителі, мене не торкався. Він просто не зміг дістатись до моєї свідомості, яку повністю заполонили спогади і мрії. Я уявляла його - мого рятівника. Він рятував мене не вперше, а я ж навіть не знаю його імені. Цікаво було б дізнатись про те, що сталося і що він про це все думає. Хоча... А якщо він й справді один з них?

- Про що задумалась? - спитала мене Лора, коли ми обідали в столовій.

- Та ні про що.                                                            

      Я нікому не могла розповісти про вчорашнє, навіть друзям. Вони б не повірили, а якби навпаки, то вигадували б якісь плани по боротьбі з тими істотами, чи що. Залежно від того, що б я розповіла їм, а що б приховала. Вдома теж не було спокійно. Вірніше, саме та тиша і спокій в моєму домі змушували згадувати і думати про минулу ніч. В кафе я не приходила, адже відчувала, що не зустріну його там. Не знаю хто він, де живе, проте... знаю де ошивається і якщо мої здогадки все ж правдиві, то я зможу його знайти саме там.

     Дядько таки стримав свого слова і вже сьогодні зранку, біля нашого дому було купу робітників. Вони роздивлялись місцевість, вимірювали площу попри ліс, ставили якісь затички... Я питала Карен про їх роботу і вона, трохи знервовано від того, що дядько не врахував її ідей, розповіла про великий проект. Великий на мою думку, адже ліс таки досить широкий, хоч це і не дивно. Сьогодні вночі мені б хотілось зустрітися з ним, та я все ще в думках, чи вірний шлях я обираю… Напевно, ні!

     Рівно дев’ята вечора. На дворі було темно, що грало мені на руку, адже я могла заховатись від очей своєї наглядачки і, водночас, навпаки. Тепло вдягнувшись і взявши у кишеню куртки ліхтарик, я вирішила увійти до лісу. Я дурне? Я знаю, але мені не дає спокою те, що я бачила. І все таки, ліс – небезпечне місце. Ще вчора мене мало не зґвалтували і не з’їли, але сьогодні я підготувалась! Я вдягнула на себе два светри під товсту зимову куртку, дві пари штанів і колготки, щоб в разі нападу вовків, не бути вкушеною, адже не думаю, що їх ікла настільки… гострі. У будь-якому випадку, понадіюсь на свого рятівника, якого, скоріше за все, не буде, коли звірі розірвуть мою плоть.

- Прух! – я потрусила головою від таких думок. – Краще не думати про таке…

     Місіс Карен, як завжди, втупилась у телек, зготувавши собі цілу пачку пластівців. О-у! У неї нарешті прокинувся смак і вона зрозуміла, що її їжа так собі? В будь-якому випадку вона не звертатиме на мене увагу, тому я повторюю свою нещодавню витівку з перелізанням через вікно на кухні. Виходжу на подвір’я, а звідти і на доріжку до лісу.

     Вдивляючись в цю висоту і можливу широту лісової площі, я відчуваю наскільки мені страшно. А от і вовче виття! Тепер мені ще страшніше. Може не піти? Я розстібнула горловину куртки, і міцно стиснула талісман на своїй шиї, який носила на собі увесь сьогоднішній день.

- Захистиш мене сьогодні? – тихо промовила я до прикраси, не очікуючи почути відповідь.

- Якщо забажаєш! – голос за спиною змусив мене різко повернутись. Позаду мене стояв високий чоловік, що присвітив своє обличчя ліхтариком. Ніби не страшний!

- Ви… Хто Ви?

- А! Перепрошую! – він засміявся, не опускаючи ліхтарика. – Я Майкл Калістер! Можете мене називати Майклом. Я нічний сторож тієї будівельної компанії, яка працює над проектом огорожі!

- А-а… - протягнула я, оглядаючи його. Одяг Майкла – жовтий кобінезон будівельника, під розстібненою курткою, - таки змусив повірити словам його господаря.

- Ви мабуть донька власника проекту? – спитав Майкл.

- Небога. – відповіла я, не зводячи погляду з чоловіка. Він здивувався.

- Он як! А чому Ви… - Майкл перевів увагу на ліс позаду мене. – Ви прямуєте до лісу?

    Трясця! Казати йому чи не варто? А якщо він також ґвалтівник або грабіжник якийсь? Проблем, ще на самому початку подорожі, мені точно не треба!

- О-х! – він засміявся. – У Вас такий зловісний і не довірливий погляд! Мені вже страшно! Не хвилюйтесь. Я не зроблю Вам нічого поганого. Я на роботі!

    Знову сміх. Я ще не знала, як реагувати на нього, проте на поганця він не виглядав. Навпаки… навіть симпатичний, хоч і світить ліхтариком собі у рота, а від такого красивішим не станеш. Перевірено власноруч!

- То Ви йдете туди? – от невгамовний!

- Так! – відповіла я і намагалась продовжити, як Майкл перебив мене.

- Туди? Ви божевільна? – от нахабний! – Я б не ризикував пертися туди самому, та ще й вночі!

- Мені треба знайти одну людину! Маю знайти, тому не можу сидіти і дивитись на ліс через вікно!

     Я повернулась у бік лісу, та не встигла ступити і двох кроків, як чоловіча важка рука, у ту ж мить, впала на моє плече. Я, здивовано, повернула голову. Позаду мене стояв той самий Майкл, який ледь посміхався і, на щастя, його посмішка доволі мила.

- В такому разі дозвольте піти з Вами. – він наче не викликає у мене неприязні.

- Гаразд… - якщо чиплятиметься – вдарю меже ніг!

      Ми крокували досить швидко, тому і пройшли чималу відстань лісу. На щастя ніяких сторонніх звуків ми не чули. Майкл просвічував нам шлях своїм ліхтариком, продовжуючи вести зі мною бесіду.

- Ти когось загубила у лісі? – спитав він.

- Щось типу того.

- Ясно.

     Ми пройшли ще трохи, доки він розповідав мені доволі правдиві факти про свою роботу, як я відчула чиєсь шепотіння. Шепіт змусив мене зупинитись. Він лунав звідкись позаду мене, з лівого боку, з правого, попереду! Спочатку, я намагалась зрозуміти слова, та ця мова зовсім мені не знайома. Шепіт ставав все більш гучнішим, ніби перетворювався на крик, тож я закрила свої вуха і присіла не землю, втомлена слухати.

- Мері! Ти впорядку? – до мене підбіг зляканий Майкл і почав приводити до тями своїми словами. Схоже, що я не чула його, коли шепіт заполонив мою свідомість.

- Все добре. – відповіла я, віддихуючись. – Просто, почула дещо…

     Майкл ще трохи посидів біля мене, проте ще тоді я почала відчувати його легку відстороненість. За якийсь час він встав, випрямився і промовив до мене згори.

- Схоже, ти набагато дивніша, ніж я очікував. – я здивовано глянула на нього.

- Майкле? Ти про що? – його обличчя, осяяне місячним сяєвом, від лиця милого добряка різко гайнуло до відразної гримаси, від чого світ навколо мене, раптом зупинився. Мені здалось, що вчорашнє зараз повториться і я сама накликала його на себе.

- Але… - Майкл різко вдарив мене в бік ногою, від чого я впала на землю і почала помалу відповзати від нього. - …мене ти не лякаєш! Гидке людисько!

- НІ! – я зненацька крикнула, коли він притиснув мене своєю ногою до холодної поверхні, а сам нагнувся до мене, опершись рукою на випираюче коліно.

- Ти сама потрапила мені до рук! – Майкл знову посміхнувся, та цього разу від його посмішки віяло чимось не приємним і небезпечним. – Не кричи на мене, Мері! Ти ж не проти стати моєю?

- Твоєю? – здивувалась я, продовжуючи опиратись йому.

     Майкл наблизився до мене, тільки цього разу притискаючи до землі усім тілом, від чого ставало ще більше ніяково і страшно. Він розстібнув мою куртку, а потім припав поглядом до талісману.

- А ось і він! – посміхнувся Майкл, потягнувши долоню до прикраси. – Кривавий криптоніт…

      Та встиг він тільки торкнутись його кінчиком свого нігтя, як талісман ніби обпік його, видаючи ті самі звуки гарячої олії на сковорідці, а після і запах підсмаженого м’яса. Майкл пискнув, а з тим і розлютився.

- Клята біжутерія! Я знав, що так буде! Ану зніми його! – я тільки захитала головою, хоч і боялась його реакції та наступних дій, і все ж, талісман міг його відігнати від мене, а якщо мене все рівно чекатиме смерть, тоді… Я не хочу віддавати своє життя так просто!

- Я сказав - зніми! – я ще раз захитала, намагаючись вирвати руки з його хватки однією. – Он воно як! Я не можу розстібнути замок пальцями, та я можу розлучити твоє тіло з твоєю голову!

       Він закинув голову назад і тут, почалось те, що я бачила і вчора. Перетворення. На його обличчі почали проступати надто яскраві зморшки, а за мить його щелепи почали розтягуватись, через що його рот став широким, немов у вовка чи навіть у акули… Місячне сяєво чітко освітило його велетенські, гострі ікла, які по троху почали вилазити з ясен.

- До речі! – Майкл виглядав жахливо, страшно, хотілось назавжди заплющити свої очі, та все тіло ніби заклякло, а от його очі наповнились кров’ю. Майкл – вампір? – Ти так і не і відповіла. Хочеш стати моєю? Моєю вечерею!

     Він випустив свій навіжений сміх, що, здавалось, пролунав у всьому лісі, а потім… він кинувся до мене. Я встигла лише голосно закричати, відчуваючи, що просто зараз його гострі ікла увійдуть в мою шию… проте, позаду нас почувся голос. Чоловічий. Що він сказав – я не знаю. В той момент я не розібрала його слів, зате чітко почула виття. Собаче. Вовче!

- Х-м? – Майкл на диво зупинився, мало не проштрикнувши зубами мою плоть. Його увагу привернув той, хто був позаду нього. – Ти ще чого вмішуєшся, собако? Ти не знаєш законів?

      Вовк позаду нас лиш гаркнув, а сам став у стійку, ніби готувався до нападу. Я лежала в сльозах, які б мали зробити мені холодно, проте шок від страху забрав з собою і дар мовлення і всі відчуття кудись, у місце зовсім мені не відоме. Та очима я все ж була тут. У цьому дивному лісі і спостерігала за всім, що відбувалось біля мене.

- Ти що? – чудовисько на мені, продовжувало лютувати. – Не знаєш по який бік тобі стояти?

      Вовк продовжив гарчати у відповідь, що злило монстра все дужче.

- Вирішив стати проти мене? Проти свого народу? Проти тих, хто дав тобі дім?

     Майкл різко вхопився, коли звір мало не налетів на нього з розгону. Він вчепився чоловіку у руку, та той відкинув його, продовжуючи кричати своє. Звір його не слухав і кинувся у бій знову, хоча… я вже не зовсім розумію, хто тут справді звір. Майкл був сильним, проте вовк спритніший! В один момент чоловік не вірно нагнувся і тим сірий і скористався, вгризаючись своєму ворогу у горлянку.

      Я вже встигла відійти від шокового паралічу і піднятись з землі, як вовк, з чиєго рота стікала брудно-червона кров, присів на землю і сам почав перетворюватись. Я була здивована, та не тим, що побачила як звір стає людиною, а тим, що змогла зустріти його, від чого на моєму обличчі, помітно навіть для мене, з’явилась радісна посмішка.

- Це ти? – запитала я, коли брюнет став на обидві ноги. Та від нього я не відчувала нічого схожого на радість. Мій рятівник озирнувся, спопеляючи мене суворим і дещо здивованим поглядом.

- Чому ти тут? – запитав він. Я хотіла відповісти, проте, схоже, він і сам знав відповідь, а запитав, щоб вкотре натякнути на мою безпечність. – Навіщо ти прийшла до лісу та ще й вночі?! Ти хотіла щоб тебе загризли вовки чи отакі от чудовиська?

- Я ж… просто… - він знов перебив мене.

- Ти не хочеш жити? Хочеш здохнути десь від холоду чи чиїхось гострих зубів? Дурепа!

      Дурепа? Я виглядаю в його очах такою? Тоді, виходить, я справді зробила помилку, що пішла сюди?

- Я прийшла побачити тебе, бо знала, що ти тут. – я вибрала не мовчати і сказати все напряму. – Бо знала, що ти можеш мені розповісти, те, що я побачила і вчора і сьогодні… І завжди! Це ж ти врятував мене колись і вдивлявся у моє вікно щоночі?

     Хлопець відвернувся. Він трохи постояв у нашій спільній, разом з лісом, тиші, а потім промовив.

- Пішли. – не обертався він. – Я проведу тебе до твого дому.

- Піду, якщо пообіцяєш розповісти усе! – мій рятівник ще трохи подумав, а потім одобрюючи кивнув.

      Мабуть, всім дівчатам приємно і ніяково поруч з хлопцем, який їм трохи подобається. Я бачила його приємне обличчя, та… дещо розірваний одяг, проте не весь. Це було моїм другим запитанням, а от перше:

- Я, до речі, і досі не знаю твого імені. Як тебе звуть?

- Варіан! – відповів брюнет, від чого я здивувалось, але і дещо зраділа. Ім’я йому, наче, пасувало. – Прізвище – Торн!

- Торн? – я задумалась. Воно було ніби знайомим мені, але… Мабуть загубилось десь між спогадами, інакше, я ніяк не могла віднайти кому ж воно належить. А хіба я знаю його?

- Щось пригадала? – спитав Варіан, та я захитала головою.

- Ні! Нічого наче…

- Ясно…

- Ти перетворюєшся на вовка. – продовжила я. – При цьому твого одягу не має на тварині, а дещо - розірване. Як це?

- Ну… - вочевидь, він не був в захваті від моїх питань, проте пояснити не відмовився. – Уяви, що одяг може заховатись разом з моєю справжньою подобою під костюм вовка, тому його й не видно. Та коли відбувається бійка і чиїсь пазурі потрапляють на моє тіло, то і одяг рветься. От і вся наука!

- Звучить логічно! – посміхнулась я, та не він. Варіан був чимось збентежений, та чи варто його і за це питати?

- Що то за істоти? Той вовк і це чудовисько, схоже на вампіра.

- Людям не бажано знати про наше існування. – спокійно відповідав Варіан. – Це і є закон. Закон як і для вовкулак так і для вампірів.

- То це правда? – невже він це сказав? – Вони вовкулаки і вампіри? Вони існують? І ти теж?

- Я не відповім на усі запитання одразу!

- Ой! Вибач. Але… чому? Чому ми не знали про це? – Варіан забігав очима від мене до трави під ногами, не знаючи, що і казати.

- Тому, що це таємниця. – він зупинився і глянув на мене. – Повір, Мері. Набагато легше змусити людину засумніватись у якомусь факті, аніж приховати його від неї.

- Тобто? – він рушив далі, перевівши погляд собі під ноги. – Варіане?

      Він не хотів говорити мені все, та попри те, він ніби розумів, що мусить.

- Я не хотів, щоб ти дізналась про цей інший світ. – казав мій рятівник, цього разу вдивляючись на дорогу перед собою. – Та, схоже, ти і сама б це дізналась, особливо з цією річчю, що в тебе на шиї.

- Ти про талісман? – Варіан вказав на мою прикрасу, та коли я потягнулась зняти її, він різко схопив мене за руку.

- Ні! – кинув мені хлопець. – Принаймі не тут. Вдома знімеш. Ти ж маєш мішечок і траву Абіама?

- Абіама? Ти про той сухий паросток, що дала мені міс Дайтфор? – Варіан посміхнувся.

- Ну хто ще, як не вона? Добре! Заховай його так, як вона і сказала. Ти ж пам’ятаєш її настанови?

- Ще не забула! – Варіан дивний, та після того, що я бачила, краще дослухатись до його слів. – То можу я ще задати кілька запитань?

- Вибач! Ми вже прийшли! – ай справді! Недалечко від нас вже була стежка, а збоку неї - мій дім.

- Шкода… - видихнула я, коли ми з Варіаном зупинились на виході з лісу, та я, все ж, вирішила запитати. – Я зможу ще колись побачити тебе?

- Мері… - він здивувався, проте…наче й трохи засмутився. – Зараз у світі де живу я і всі ті потвори, яких ти бачила, дуже не спокійно. Відбувається те, чого я та моя родина не може контролювати. У мене справи, тому більше… я не дивитимусь у твоє вікно.

- Варіане… - мені стало якось порожньо на душі і по тій пустищі ніби пройшлись чимось важким, адже було боляче. Став ком у горлі. Я втрачаю когось настільки мені рідного? Я ж навіть його не знаю. А судячи з усього, що трапилось, я взагалі не знаю хто він чи що він таке!

- Але не хвилюйся. – Варіан продовжував прощатись зі мною. – В час небезпеки, я постараюсь бути поруч, але надалі прошу, не сподівайся, що я завжди зможу знайти і врятувати тебе, тому не лізь туди, чого не знаєш! Не довіряй незнайомцям, особливо зараз! Вір своїм і головне – не впускай нікого в дім. Не запрошуй! Чула? Не запрошуй в дім людей, яких не знаєш. Силою вони не зайдуть! Обіцяю!

- Вар… - він таке говорив, що я не змогла отямитись, аби щось додати, а сам Варіан і не спам’ятався, як у пориві емоцій, наблизився обличчям до мого, міцно стискаючи руками мої плечі.

- Вибач. – хлопець швидко відскочив, зрозумівши всю безглуздість того, що відбувалось і додав: - Тобі вже час! Просто, запам’ятай те, що я казав, гаразд?

- Так… - відповіла я, все ще, ніби, заворожена – тихо і мляво, а потім повернулась і попрямувала убік мого дому. – Бувай, Варіане!

- Бувай, Мері! – ми перекинулись помахами рук, на останок. Він спостерігав за мною, аж до самого будинку, а коли я залізла на кухню, то його вже не було.

- Мері! – коли я вийшла з кухні, щоб подивитись у вікно, чи все ще стоїть Варіан біля дороги, то почула голос Карен позаду себе. – Ти чому не спиш?

- Я… - я вже приготувалась до гіршого, проте раптом відмазка самостійно приблукала до моєї голови. – Хотіла щось, поїсти, ось і спутилась.

- Їсти на ніч? – здивувалась жінка. – Хочеш боки наїсти?

- Ні! – підігравала я. – А знаєте… Ви праві! Піду краще до своєї кімнати і ляжу спати. Завтра ж до школи. Виспатись треба!

- От і добре. – вона посміхнулась і побажала мені добраніч. Страшна іноді ця тітка, але і злою її назвати важко. Нехай її персональною характеристикою буде слово – сувора!

      Діставшись кімнати, я миттю зачинила на замок двері і взялась до того, чого просив від мене Варіан. Я знайшла мішечок, витягнула з нього ту… травинку, засунула у нього талісман і заховала глибоко у тумбочку, за книгами і старими дисками з фільмами. На вершечок мішечка, я поставила травинку, що б, за словами міс Дайтфор, заховати його від злісних очей вампірів. Боже! Ця жінка, ніби, й справді знала, що мені дає, але… чому? Чому вона виставила таку річ на продаж, та і Варіан не здивувався, що саме вона мені підсунула прикрасу. Вона теж одна з них, чи ні?

      З цими думками, я намагалась заснути. Друзі сьогодні не списувались, та і навряд я б могла з ними спілкуватись. Я б хотіла розповісти про свою пригоду, але ж як? Варіан сказав, що це таємниця, а ще люди не повірять такому. І все ж… як можна приховати увесь інший світ з вампірами і перевертнями від людських очей. Виходить письменники знали правду, чи це все ж були вигадки? Фольклор? Що все це значить? Ну зате, тепер я розумію людей, які не можуть заснути, бо обдумують всілякі дурниці. А це досить не погано, лиш спати заважає.

      Зранку мене до школи привезла Карен і, чесно кажучи, мене це порадувало як ніколи. Все таки, Варіан просив не знаходити небезпеку на одне місце, та й якщо вчорашній інцидент стався біля лісу, та ще й так близько до мого дому, тоді краще не з’являтись між людьми без супроводу. А от у школі, як завжди, панували беззаконня і влада тих, хто був кращим чи сильнішим за інших. Прогулюючись коридором з Лорою, ми помітили як місцеві хулігани почали обзивати одного хлопця, далеко мені не незнайомого. Новим лохом у цьому семестрі, судячи з усього, став Рік Сейт – той самий, молодший за мене на рік, хлопчик, що постійно дивився у мій бік. Навіть зараз, коли Бред Томпсон – тупий десятикласник штовхнув його, хлопець збирав свої книги на підлозі, проводячи поглядом нас з Лорою.

- Шкода його! – промовила Лора. – Чого вони причепились? Ну пролив він вчора на себе сік, з ким не буває?

- Якби Бред ще й не трутив ліктем його обід і той не посипався на нього, то вони б так з нього не знущались.

     Рік трохи незграбний, проте добрий і спокійний. На подібні знущання він не звертає уваги, тим паче містер Джордано – професор історії, що приїхав до нас з Італії. – постійно патрулює коридором на першому поверсі, тому подібних витівок майже не має, адже всі бояться попасти йому на очі, тому за Ріка я спокійна.

      У їдальні ми з Лорою та Маком обговорювали щось нове, дивне й несусвітнє. Добре, що хоч не таке, яке я бачу вже майже кожного дня. Ми жартували, сміялись, та раптом… все це зникло. В одну мить у моїй голові щось ніби просвистіло, а в слід за звуком прийшла і біль.

- Мері? Що таке? – спитала Лора, побачивши, як я тримаю обома руками свою голову.

- Може у медпункт? – втрутився Мак.

- Ні! – я кривилась і стискала голову сильніше від болю і, схоже, мої дії були вагомим аргументом для того, щоб останній відступив. – Усе добре. Мені вже краще.

- Ти аж побіліла. – продовжила Лора, та я посміхнулась і захитала головою.

- Все добре! Не переймайтесь.

- Гаразд! – мовив Мак. – Але ти з тим не жартуй! Голова – це серйозно! Ну… не коли в ній нічого немає, як у Бреда Томпсона, наприклад.

- Ой! Припини! – Лора легенько вдарила Мака під лікоть. Схоже ці двоє і справді помирились. Я рада за них. Цікаво, коли весілля?

     Якщо по правді, то голова нагадувала про себе час від часу, а я щоразу повторювала ту саму дію, намагаючись зупинити біль. Я не знаю з чим це зв’язано, та може це просто перевтома? Все таки два стреси від того, що тебе можуть вбити, переживаєш не постійно, тому-то і голова розболілась. Сподіваю воно так… Залишався ще один, останній на сьогодні, урок, проте не остання витівки Бреда Топмсона у бік бідолашного Ріка Сейта. Ми з Лорою, прямуючи до нашого класу, якраз проходили повз натовп учнів, які з захватом споглядали за тим, що витворяв їх “друг”.

     Бред поливав брудом, притиснутого до стіни з усіх боків, Ріка в буквальному сенсі. Хлопець висипав на нього сміття, яке заповнювало до країв залізну урну. Той дурень сміявся, а бідолашний Рік просто терпів, огорнувши собою рюкзак, з усіх сил стримуючи сльози. Публіка, що складалась з таких самих виродків, як і Бред, була вражена. А те, що на другому поверсі проходила вчителька нарада і ніхто не вчинить розгону, веселила таких недомірків ще більше.

- Бідолашний Рік! – Лора ледь стримувалась, щоб не вбігти у натовп і не дати своїм рюкзаком Бреду по голові. – Не можна тільки стояти і дивитись на це? Вони так до закінчення школи будуть знущатись над ним.

      Без сумнівів, Лора права! А що можу я? Я лише смертна, проста дівчина, яку всі бояться зачепити бо від директора отримають. Чи можу я хоч раз використати свої права у власних цілях? Якщо не спробую, то жалкуватиму про це уже життя!

- Зараз розберемось! – кинула я Лорі, з посмішкою на устах, після чого вона зімкнула від ейфорії кулаки і вирушила зі мною просто в центр цього нашестя бандерлогів.

- Ей… Це ж та?

- Точно та!

     Як я і очікувала, учні, при моїй появі, почали розступатись і давати мені вільний доступ до мого ворога. Я пішла напряму!

- Бред Томпсон! – промовила я до хулігана. Зблизька він здається ще товстішим! – Будь ласка, припини знущання, а сам вали на заняття!

- А ти чого мені вказуєш? – дарма ти розкрив свого рота.

- Бреде! – до нього почав говорити його друг збоку. – Її краще не чіпати! Вона все розповість директору!

- Розповіси? – Бред спитав мене, все ще не полишаючи негативні емоції на своїй пиці.

- Ні! Якщо припиниш це! – схоже зрозумів. Ну це лише початок, Бреде!

- Гаразд. – він поставив урну і вже збирався йти, як я продовжила.

- Ні! Ти не дослухав мене, Бреде!

- Що? – той здивувався. – Ти ж казала, що не розкажеш, якщо припиню. Що ти ще хочеш?

- Не розповім, якщо припиниш це, збереш усе сміття назад до урни і висипеш собі на голову! – всі шоковані! Я чула позаду себе здивовані охання і перешіптування натовпу, а в душі була задоволена. Сподіваюсь усмішки на вустах не видно.

- Що? – розлютився Бред. – Ти хоч розумієш про що просиш!?

- Ні! Бреде! Я не прошу. Це наказ! – Лора почала стукати мене в бік і хитати негативно головою, проте відступати вже нікуди.

- Ти загордилась, чи що!? – продовжував Бред. – Думаєш, не маєш батьків і можеш цим користуватись? У мене теж немає батька і я не маю подібних повноважень, як ти. Ти ніби увесь світ для школи, а насправді, тупа дівка, яка користується власним положенням!

      Це була остання краплина. Ще мить і горло Бреда Томпсона ледь могло ковтати під моїм ліктем, яке притискало його до стіни. Я не хотіли його вбити, але покалічити була б не проти. У шепотіння позаду нас я вже й не вслухалась, а Рік Сейт схопив свій рюкзак у вибіг з натовпу кудись далі по коридорі. Здавалось, що в цьому наповненому людей місці були тільки ми удвох. Ніби ті вовки, де один вгризається у горлянку іншого.

- Відпусти мене. – спокійно промовив Томпсон і я дослухалась до його прохання, не перестаючи дивитися йому у вічі.

      Мабуть я нагнала багато шуму своїми діями, особливо у головах людей, які за нами спостерігали. Мене ітак всі ігнорують, відчуваю, що після такого вони почнуть мене ще й остерігатись, щоб раптом не притиснула їх до стіни і не відібрала їх гроші. І все таки, Бред не мав права таке казати. У мене немає батьків і я маю право не контактувати з дітьми і вчителями, ще й тому, що мій кровний родич – убивця, але я ніколи не користувалась своїми можливостями. Це була брехня, яку я намагалась утиснути, та, по очам натовпу, бачу, що все сталось зовсім не так як я хотіла. Проте все б нічого, якби ще не черговий різкий біль у голові, який змусив мене присісти від обезсилення.

- Мері! – до мене кинулась Лора, та я вже не чула її. Я намагалась знову вгамувати біль, але цього разу вона не піддавалась мені. – Треба тебе повести у медпункт! Нуж-бо, пішли!

     Ми попрямували до потрібного нам кабінету. Медсестра дала мені аспірин і голова почала потроху приходити до норми. Там я розповіла все про свої сьогоднішні болі і жінка порадила звернутись до лікаря, якщо завтра усе повториться. Мене відпустили додому, а Лору відпустили зі мною, як мого супроводжуючого. Коли Лора написала про моє самопочуття Маку, він миттю полишив свої заняття і, щоб не втрачати можливості прогуляти уроки без покарання, висунув свою кандидатуру, як ще одного супроводжуючого.

- Все таки, біля дому Мері знаходиться ліс, а дівчата самі! – говорив хитрий Мак. – Раптом хтось нападе на них? Я зможу їх захистити!

- Ти перший з нас трьох втечеш! – насупилась Лора, на що Мак поглянув на неї, немов той котик, якому не кинули свіженьку рибку зі столу. І все ж, йому дозволили, тому до мого дому ми пішли утрьох.

     Місіс Карен не могла б за мною приїхати через роботу, тому я нічого їй не писала і не напишу допоки не закінчиться останній урок. Друзі підвели мене під самий будинок і перед ним ми продовжили спілкування.

- А цей ліс і справді моторошний? – говорив Мак. – Мері! Ти вовків більше не бачила?

- Бачила, та далеко. Коли їхала з Карен до школи. – я точно їм не розповім про вчорашнє!

- Справді страшно! – Лора обійняла себе обома руками, чи то від холоду, чи то від страху. – Я б не жила в такій місцевості.

- Не маю вибору! - обвела я руками. – Це все таки будинок моїх дядька і тітки, а не мій.

- Все рівно, ти ж можеш заперечити їм?

- Досить, Лорейн! – сказав Мак. – Вони і без того будують велетенську стіну навколо лісу!

- І не велетенську, а лише два – три метри. – поправила я друга. – Людина зможе її перелізти, а от вовки точно не перестрибнуть. І це добре…

- Ну гаразд, Мері. – промовила Ло. – Ми йдемо! А ти закутайся у ковдру і спи! Потім спишемося!

- Так! Бувайте, друзі!

- Бувай! – вони пішли.

      Я зайшла у дім, та як тільки замкнула за собою двері, відчула той самий різкий біль, через який сповзла по дверях. Що ж воно таке?

- Чого ти болиш?! – мало не кричала я від болі, а от в душі, щось підказувало йти на гору. Можливо, у кімнаті опікунів є пігулки від спазмів.

      З останніх сил, я вирушила на гору, деручись по кожній сходинці усіма своїми чотирма кінцівками. У спальні дядька і тітки, я змогла знайти аптечку, адже приблизно знала де вона знаходиться. Там само я відшукала потрібні мені пігулки і витягнувши одну, ковтнула її навіть без води. За мить, голова перестала боліти, ніби, сама собою, але… Від чого вона так? Відчуття, що тут, на горі, є щось, що мені потрібне, не давало спокою, тому я вирішила вирушити до своєї кімнати. Впевнена – воно там!

      Вже у кімнаті, я відчула як щось кликало мене. Без слів, без дій, просто кликало до себе, змушуючи страждати без нього, вдаючись до катувань, щоб вибратись з місця, яке йому зовсім не подобалось. Я присіла навколішки перед тумбою, біля мого ліжка, відчинила її і просунула руку між книг і дисків, де чекало мене увесь день те, що завдавало мені ж болю. Я витягнула свій талісман і вдягнула його.

- То це ти мене катуєш цілий день? – я вдивлялась у кристал, в його середину. Мені здавалось там щось і справді є. Ніби якесь… Якась маленька кістка, або чийсь зуб. Ікло?