Чуда, Господи!
Любящий Бога не может напиться – Страх уронить каплю влаги на землю. Предков слова льются в душу водицей. Воды уносят пророчества, внемлю. Воды кричащие – воды Египта, Воды из скал по дороге в пустыне. Мысли потеряны, люди убиты, Вечность скрывает их души поныне. Душно, не спится, мешает одеяло. Звёздам открыто окно нараспашку. Было нам много, осталось нас мало. Я перед Богом последней букашкой. В капле, летящей осколком кристалла, Свет преломляется гранями мысли И на слова, как ударом кинжала, Лего рассыплется странно и быстро. Посох – ни разу не брошен на землю – Разом расцвёл – из ствола, не из почек, – Ангел пришёл ко мне в сон – ему внемлю, – Странным намёком в зелёных листочках. Помню летящие вопли молитвы, Бьющие в руки струёю фонтана, И нам навстречу летящие быстро Ангелов добрых серебряных стаи. Но не осталось от прошлого следа, Собрано лего скрижалей разбитых, Старое солнце вниз смотрит сквозь небо, Посох расцветший, слезою умытый.
2024-01-04 15:51:12
0
0
Схожі вірші
Всі
Моє диво
А на дворі лив дощ мов із відра, Гуляючи по вулиці рідненькій. Побачила в болоті кошеня, На мене так дивилося сумненько. Чомусь у серці так затріпотіло, Подумала забрати в дім собі, Дістала з бруду, воно муркотіло, Співаючи дорогою пісні. Ось так у мене і з'явилось диво, Мій друг пухнастий, любе кошеня. Історія насправді ця правдива, А на дворі лив дощ, мов із відра... *** У співавторстві з прекрасною Вікторією Тодавчич https://www.surgebook.com/_victoria_todavchich_ За допомогою проекту https://www.surgebook.com/weird_owl/book/proekt-pishem-sovmestno
46
5
1264
Дитинство
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
5
11183