За вечность, что в природе нет
Я, отказавшийся от рая, вокруг себя увидел вдруг, Как ангелов струятся стаи на трубный зов – шофара звук. Я, отказавшийся от счастья, средь суеты мирских дорог На твоё вежливое: <здрасьте> – переступил любви порог. И превратились мира будни, их пота соль, их грозный лик И страх: <а что же с нами будет?> – в прекрасный будущего стих. Над нами ангелы, что тени, слова приносят из огня, И мы теперь навечно в теме любви до судного до дня. Со страхом старости и смерти я каждый день и час борюсь, Пусть и боюсь как все, поверьте, но верю, что я к вам вернусь, Не столько телом, но душою, словами терпкими стиха, И стану снова удостоен дышать, писать и жить. Пока Благодарю Тебя, Создатель, за тайны мира и любви, За то, что просто я мечтатель, за руки крепкие Твои, За то, что выбран, удостоен искать Твоих желаний след, За то, что горд прошёл, как воин, и отказался от побед, От воли, родины и славы, от жара пламени костров, От денег, света, криков: <браво> и рук восторженных оков, За сны, когда уж обессилен, молил и пил с ладоней свет, За голос Бога, Его силу, за вечность, что в природе нет.
2023-02-12 07:04:40
0
0
Схожі вірші
Всі
Намалюю
Намалюю тобі на обличчі Сонця промені, хмари і гай... Я не зраджую тій своїй звичці І ніколи не зраджу. Це край. Небо синє, бурхливе і темне, Наче очі твої, наче рай. Наче сховище, замок підземний. Наче темний і лячний той край. Намалюю тобі на обличчі, На сторінці клітинку. Портрет... Я не зраджую тій своїй звичці, Знов малюю лиш твій силует.
52
13
2502
Дитинство
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12017