Відтоді як сироту забрали із рідного села, вона не згадувала події минулого. Аманда шукала пригод у майстерні Ореста, поводилася вільно як звичайна дитина. Їй не бракувало повітря і вона хотіла насититися ним, наче істота, що зовсім не знала його досі.
Дядечко мав роботу кожного дня, крім святої неділі, до нього ходили і заможні, і бідні, замовляли від невеликих виробів до масштабних проєктів. Він працював з деревом із тією ж медитативність та відданістю, з якою його сестра при житті працювала з шиттям.

У пана Ореста був двір охайний і гостинний, як і теплий дім: до нього хотіли ходити, сидіти та розмовляти. Він запрошував гостей до своєї майстерні, бо вважав це серцем свого господарства.

Аманда приходила у його робочий час, щоб посидіти та спостерігати за дійством. Теслярство та різьба здавалися грубою справою, але руки Ореста натискали на деревину з ласкавістю, а стружка падала так легко, як пір’я. Аманді хотілось це спробувати, але перший її урок пройшов за нудними розповідями про правила безпеки. Учениця не була певна, що запам’ятала хоча б половину.

Дерево здавалось м’яким у чужих руках під роботою стамесок. Аманда знала, що тільки майстер знає важкість і задоволення цієї роботи.

Пан Орест подарував їй ножичок, котрий зручно вміщався у руку і вона бавилася з невеликими залишками дерева. Вона виточувала нерівні, безформні фігурки і візерунки, із впевненим та заклопотаним виразом. Їй не було часу до думок, бо кожна з них летіла разом із стружкою, а рубці ставали колом у серці.

Дядечко брав її роботу до рук, казав її переваги і показував, як не допускати помилок. Це був час їх тихих голосів та звуку металевого наконечника по матеріалу.

Дерево не вмирає навіть, коли над ним зробили стільки маніпуляцій, воно стає зосередженням життєвої енергії, котре увібрало в себе небо. Руки тесляра змогли приборкати небо, надати йому свого сенсу, впорядкувати у лінії, котрі сам хоче бачити. Це захоплює.

Нагадує живопис Ендрю, але Аманда не здатна просто спостерігати за деревом, як робила це із малюнками друга. Їй мало просто бачити. Дерево її виховує, воно потребує її уваги та спокою.

Але вона знов почала відволікатися на думки. Це дратувало і породжувало нові завдання для самої себе. Їй чогось не вистачало і вона по довгу сиділа за своєю роботою неспроможна вигадати ідеї. Це була прострація, котра переходила у муку.

Інколи так сидів Ендрю перед листом. Аманда зітхнула, відкинула голову і згадала дитинство. Воно пробіглось холодом по тілу і нарешті зігрілось, щоб дійти до серця медом. Ендрю не був частиною вбивства, він був поза всіх тривожних подій її життя. Вона втекла, більший не переймаючись за те, що Ендрю забуде її, а коли голос у голові став тверезішим, Аманду почав долати жаль. З роками ці думки не замовкли і не забулися із новими зустрічами. Образ Ендрю став ще теплішим, ріднішим, потрібнішим.

Аманда спустилася з кімнати на кухню, де обідав дядечко Орест. Він привітно посміхнувся племінниці. Вона сіла на місце навпроти і намастила хліб маслом. Орест налив у чисту чашку чаю і поставив перед Амандою. Він любив турбуватися про неї, пишався нею, як рідною донькою.

Аманда не відчувала тяжкостей сирітства, але її теплота не обмежувалась вдячністю, їй така думка була б прикрою.

-Ви пам’ятаєте своє дитинство? - Запитала Аманда, кусаючи свій обід. Сильнішого їй не хотілося. Вона спустилася просто посидіти з Орестом.

- О так,- Орест примружився і задоволена відкинувся на спинку стільця, наче гріючись під сонцем,- ми з сестрою багато працювали, мали зіпсований одяг, але він був чистим і яскравим. Таких поясів і сорочок не було в жодної сім'ї. Арета вишивала на тканинах ще тоді. Ніхто не шив у домі до неї, але вона хотіла навчитися після того, як побачила вишивку у панночок. Відтоді навіть поношена, стерта тканина, зберігалась нами до останнього.

Аманда слухала пана Ореста, доки той не зітхнув від того, що торкнувся чашки і зрозумів, що чай вистиг, тому йому доведеться замовкнути, щоб насолодитися, хоча б теплим напоєм.

- Рідний дім, навіть той, що наповнений плачем, сприяє спокою і радісності спогадів. - Підсумовує Аманда. Орест киває у згоді та закінчує свій обід останнім ковтком чаю. Він не продовжує розмови і йде, не показуючи лиця Аманді.

Аманда прибрала зі столу і залишила на столі чистий посуд та дерев'яну ложечку у формі квітки. Вона надіялась, що це буде корисним подарунком і наслідком його вчення.

***

Сирота повернулася до рідного села. Вона стояла перед подвір'ям рідної хати, не бачачи дому за високою травою. Аманда не наважувалась зайти. Дім ще можна врятувати і почати там знову жити, але господарка дому відчула таку втому у тілі, що за сто років би несила було відновити батьківську хату.

Вона не мала, де жити. Приїжджа шукала прихистку у чужих хатах. Її впізнавали і їх привітання були боязкими. Її питали про здоров'я та проведені роки, Аманда відповідала з відстороненостю і йшла далі. Часу було не так багато: вечоріло.

Вздовж вулиці їй нарешті трапилось лице її сусідки. Вона вдало йшла їй на зустріч. Аманда подивилась на неї з широко розплющеними очима, сповненими надії, але безликість односельчан лише стверджувалась з кожною зустріччю. Вона вже думала, що кинеться до жінки, вчепиться до розмов, але сама ж відступила. Їй не хотілось заходити не тільки до своєї хати, а до будь-чиєї тут.

Аманда зібралась із думками і набралася рішучості, щоб переночувати у лісі, у тих руїнах. А завтра вона поїде звідси.

Ендрю приїжджав у сезони мисливства, разом із сім’єю, їй нічого тут чекати у кінці зими.

***

Аманда знов повернулась поглядом до картини Ендрю. Так Аманда прийшла до цього моменту і нарешті відчула всепоглинаючу тишу. Вона їй не шепотіла слів, не торкалася синців, шрамів чи не гладила шкіру, дратуючи чи пестячи.

Аманда відклала твір художника на коліна того, хто сів поруч. Вона не одразу помітила чужу присутність, але це не відобразилось значною мірою на її вигляді.

Аманда знала, хто сів поруч. Вона не дивилась на нього прямо, лише боковим зором вловлювала гамму кольорів. Її охопили знайомі почуття.

Вони мовчали. Ендрю дивився на картину, потім почулося зітхання і він відклав на місце своє творіння.

- Як Вам, пані?

Його голос водив у м'який спокій та довіру. Він звучав схвильованіше, ніж хотів би, тому різко перервався.

Аманда повернулася до нього і приязно посміхнулась. Але Ендрю не поспішав дивитися на дівчину. Він дивився у бік вівтаря хвилину й другу. Його погляд був сумним, очі залишилися таким, як вона їх пам'ятала: кольору молодого горіхового дерева, ще не знедоленого сонцем та дощем, а по стовбуру біжать лінії зелених артерій. Аманда думала, що з віком цей колір зміниться, так само як і кора дерева, але він залишився енергійним. Він був у попрасованому, чистому, сухому сюртуку. Ендрю приваблював м'якістю та невимушеністю, з якою посміхався кінчиками тонких губ. Його волосся на вигляд м'яке від доглянутості, а чуб підкреслював таку ж по відчуттю вдачу: він легкою хмаринкою кучерів звисав над лобом.

Минуле стало таким далеким, недосяжним і неправильно теплим.

Ендрю ласкаво усміхнувся у відповідь і протягнув Аманді конверта. Вона здивовано прийняла лист.

- Це щасливий збіг: я зустрів Вас тут, а пан Орест вчасно попросив наглядіти за Вами.

Аманда зворушена прочитала листа і солодко посміхнулась йому. Дядько Орест продовжує турбуватися про неї.

Лист був рекомендаційним. У ньому йшлося про хороші якості Аманди, а також прохання до сім'ї Ендрю про їх опіку та милість до його племінниці. Він писав, що відіслав листа одразу по від’їзду племінниці і був щасливий, що живе не так далеко, щоб вона встигла відчути самотність.

- Пан Орест добре знає мого батька. Він поважає його майстерність, - Ендрю відповів на питання, котре виникло в Аманди і вона вдячно йому кивнула.

Але після цього тон Ендрю знов став вищим та схвильованішим, відкидаючи діловитість.

- Як Вам картини? Чому Ви прийшли саме сюди? Я шукав Вас вулицями, надіявся, що Ви зупинитесь десь там.

У цих словах повнились надії, Аманда ж знов бачила у цьому дорослому тілі свого знайомого приятеля: відкритого, чуттєвого, знервованого і стриманого у моменти, коли цього вимагає тема.

- Із нових я розглянула лише одну, але вона дала зрозуміти як ти виріс. Я захотіла повісити її десь тут і зробити у цьому місці повноцінну майстерню,- Аманда оглянулась, показуючи, що уявляє це.

Ендрю провів поглядом навколо теж і мрійливо посміхнувся.

- Мені був потрібен твій дозвіл...

Ця розмова тривала повільно, як непоспішність хмар. Вони обмінювалися реченнями і їх ставлення ставало теплішим, стираючи роки відстані.

Аманда була рада, що ризикнула почати першою говорити на "ти" після часу, котрий пройшов. Вона відчувала потребу повернути ту довіру, ту насолоду їх мовчання і розмов ні про що.

Ендрю дістав свої роботи і показував якісь на папері, якісь на полотні.

- Фарба лягала так чудово, що я не міг тоді зупинитися. Я тоді тільки купив її і мене захоплювали кольори. Мені здавалось, що вони не гірші, ніж у самому небі! А ти знайшла, що тобі подобається?

Аманда заслухалась Ендрю і не одразу відвела очі від робіт друга, щоб відповісти.

- Так, авжеж. Я казала, що буду шукати, щоб теж ходити такою натхненною, як ти. Та бачу, мені все одно до цього далеко. - Аманда сперла роботи до стіни, сідаючи на підлозі, щоб бути на рівні картин, і дивилась на твори Ендрю.- Я навчилась обробляти дерево. Невеликі фігурки... Цього навчив пан Орест. Дерево виявилось таким вимогливим до дій, це приваблює у роботі.

Ендрю дивився на Аманду, затримуючи погляд, наче вона знов щезне цієї ночі. Він знав, що вона сирота, знав, що пішла не зі своєї волі. На її плечі випала важка доля: вона бачила смерть своїх батьків. Але ніщо у ній не казала про її біль. Аманда милувалася його картинами і мала такий спокій, який робив її в очах Ендрю ще більш міфічною, далекою від світу, котрого він уникав і котрий уникав її. Вона ж сама його уникала, це об’єднувало їх, так вони знаходять одне одного.

- Хочеш, піти якось малювати зі мною у яру?

- Авжеж. Ми ж планували,- Аманда прикриває повіки і встає з місця. - А зараз нам варто йти.

Сонце перекотилось на інший бік неба. Вони сховали картини, вийшли у село і сіли у карету, від'їжджаючи до дому Ендрю.

Дорогою між ними була тиша, бо кожен переживав своє. Ендрю відчув як німіє щелепа, коли він хоче щось сказати, а очі прикуті до знайомих рис. Він мріяв повернути безтурботний час, але Аманда стала ще більш заповненішою, ніж досі. Вона стала джерелом, з котрого Ендрю хотів почерпнути, зануритися і дивитися на дно, щоб бачити те, що під товщею стрімкого потоку води.

Аманда ж не думала. У її голові було настільки багато думок, що вони стали шумом і тепер вона лише прислухалась до цього вакууму, котрий поглинав розум.

Вона подивилась на Ендрю і сумно припідняла кутики губ, доки брови звились над переніссям. Приїзд змусив її нутрощі зворушитися. Ці відчуття контрастні і від цього бурлять до блювоти.

Аманда згадувала своє подвір'я і їй від цього ставало дурно.

Ендрю бачив її муки. Він не був знайомий з тими труднощами, з якими їй довелось зіткнутися, тому він якийсь час мовчав, спостерігаючи за Амандою. Чи багато йому дозволено? Як сину знатної сім'ї - ні, як чоловіку - ні, як другу - так.

Ендрю обрав бути другом.

- Цей час не схожий на наше дитинство. Але я чекав на нього, щоб він був таким, як є.

Їх погляди перетнулися і вони м'яко посміхнулись. Хотілось сказати ще слова одне одному.