За домовленістю вони зібралися до яру.
Ендрю йшов позаду, несучи у пакунку мольберт, полотно і фарби. Аманда вирішила, що все ж знайде бажання та час, щоб приділити увагу своєму заняттю, тому теж несла свої інструменти.

Вони зупинилися на вершині невеликого пагорба. Тут видно красоти пейзажу.

Аманда розстелила ковдру позаду встановленого Ендрю мольберта. Вони облаштували собі місце і двоє подивились з посмішкою на біле полотно.

- Вже знаєш, що будеш писати?

Ендрю без вагань кивнув. Аманда з подивом та захватом подивилась на художника.

- І що ж це?

- Насправді я створюю серію картин! Це буде її частина.

На цьому Ендрю почав писати з усмішкою. Він змішував фарби на палітрі і деколи тривало вдивлявся на них, а потім на об'єкт своїх робіт - небо. Аманда спостерігала за процесом до болю в шиї. Вона разом із митцем піднімала та опускала голову то на полотно, то до палітри та фарби. Згодом Ендрю вклав пензель у пальці Аманди і вона, під його керівництвом, змогла відчути себе художницею.

Аманда весело не голосно сміялась. Вона не знала чи це від хвилювання, чи від задоволення. Це відрізнялося від різьблення. Для більшості такий факт візуально став би одразу очевидним, однак Аманда все ж бачила у цих роботах схожість.

До обох потрібна терплячість, легкість руки, міра у натиску та чуйність до деталей. І навіть з такою схожістю Аманда не уявляла, як це стояти годинами і писати картину.

- Ти вважаєш ці заняття схожими, - підхопив висловлену думку Аманди Ендрю, після деяких роздумів у мовчанні.

Юна художниця продовжувала своє кропітке заняття, наблизивши своє лице до полотна. Ендрю не кепкував з її виразу лиця - це б її відволікло. Художник старався говорити повільно і з павзами, щоб не сполохнути зосереджену Аманду.

Вона боялась зіпсувати картину, але й не могла дозволити собі кинути роботу. Ендрю обережно брав пальцями пензлик трохи нижче, ніж тримає подруга і керував процесом, коли це було потрібно. Інколи лінії виходили хвилястими і Амандині губи ставали ниточкою, а лоб стягувався.

Ендрю відпустив пензля, затримуючи погляд на Аманді і подумки зітхаючи.

- Письмо картин і текстів теж схоже, і письмо з музикою можна порівняти. Але це все ж торкається різних органів чуття і викликає різні емоції.

Аманда зітхнула, передаючи остаточно роботу до рук Ендрю, бо чогось ще вона зробити на полотні не могла. Він не наполягав і встав на своє місце, продовжуючи писати.

- Я б не хотіла писати. От, до прикладу, біографії.

- Біографії? - Ендрю вигнув брову і подивився на Аманду.

- Так. Я читала чиюсь у бібліотеці пана Ореста. Не пам'ятаю, щоправда, кого... Біографія взагалі химерна річ: твої благородні подвиги пишуть поруч з ганебними чорнилами, котрі зникають і знов пишуться новою рукою раз за разом, а потім виставляється за правду, писана століттями й тисячоліттями після смерті людини. Мені не хотілось би залишитися на сторінках, виставленою на осуд всім. Я б не стояла гола, щоб бачили правду. Мене б прикрасили словами, а дії розглядались у відношенні суб’єктивного світовідчуття якогось біографа.

Ендрю знов призупинив роботу, задумавшись. Аманда не часто була схильна на таке красномовство і багатослівність. Це спантеличило художника. Він відчував провину, наче його розкрили, наче це його оголили перед карою. Чи не знає вона його правди? Невже його творчість так очевидна?

Але обличчя Аманди залишалось спокійним і очікувальним на відповідь. Ендрю провів рукою по щоці, щоб охолодити її жар.

- Але якщо я не запам'ятала про кого читала, то він був недостатньо оголений.

Ендрю оцінив жарт сміхом і спантеличено подивився на свою картину.

- Але не лише текстом можна розповісти біографію. От картинами теж і деревом.

Аманда погодилась. Вони розмовляли не багато. Ендрю виглядав втомлений, але захопленим роботою, тому Аманда сіла на ковдру і стала собі теж працювати.

Їх оточувала пишна природа з її свіжістю і змішаністю звуків та запахів. Небо могутньо розлягалось хмарами над їх головами.

Аманда теж поринула у роботу. Вона не знала, що втілити, тому почала робити невелику посудину, хоча не любила робити кухонні приладдя і вважала це нудним.

Згодом перед нею сів Ендрю і Аманда відклала свій невдалий твір. Ендрю дістав із сумки мазь, котра пахла травами і взяв долоню Аманди у свою. Вона не опиралася, хоч на мить нахмурилася. Його пальці та рука легко підтримували її, а пальці іншої руки він змочив у мазі і почав втирати її у рани та мозолі подруги.

Вони мовчали. Він стискав губи і дивився на виконання роботи, доки його брови та вії тремтіли. Аманда затримала дихання і повільно видихнула, коли згадала, що їй потрібно це для життя.

- У мене не надто виходить, але мені це подобається. - Зізналась Аманда тихо.

- Тоді можна я заберу цю чашечку?

Аманда засміялась і це відволікло їх обох.

- Це ж навіть не чашечка!

- А що ж тоді?

Аманда зустрілась з ним поглядом і знизила плечима.

- Але можеш забрати.

Ендрю відпустив її руки і вона встала, розправляючи свій туалет.

Аманда подивилась на полотно, щоб оцінити роботу.

- Вона не завершена, ще потрібно деталі допрацювати, але це я можу зробити вже у майстерні.

Аманда очікувала побачити зафіксоване небо, котре висіло над ними сьогодні. Коли вона наносила мазки воно ще було схожим на сьогоднішню погоду, але тепер воно набуло іншої палітри.

Аманда сковтнула, відчуваючи посуху всередині. Вона бачила яскраві кольори, котрі разюче бились між собою блискавками мазків. Ці промені яскравого світла, котрі виходили із полотна, тягнули Аманду лягти під ними і очікувати, коли вони щезнуть за обрієм.

Це небо нагадало подорож. Ті декілька, котрі кидали її з каменя на камінь задоволення і болю юного життя.

- Покажеш, як домалюєш?

Ендрю стояв, вдивляючись в емоції Аманди так, як вона вдивлялась у картину. Його руки спітніли і у голові запаморочилось так, що він не здатен був зібрати речі, хоч йому майнула думка, що це варто почати робити.

- Так,- художник кивнув, різко випльовуючи з грудей цю відповідь.

Тепер у них з'явилось нове спільне заняття хоч раз у тиждень: натхнена прогулянка. Аманда любила сидіти на ковдрі і не думати ні про що, доки поруч пензлики ковзають полотном, а її стамески намагаються приборкати дерево.

Інколи вони йшли далі лісом і не спинялися доки прогулянка їх не втомить. Після чого вони йшли до руїн і залишали там роботи.

Останні тижні Аманда знайшла для себе нове натхнення. Із брусків було б важко щось таке втілити, тому вона йшла до села, щоб взяти потрібне у місцевого теслі.

Коли робота почала набувати форми, Ендрю зніяковів і зрозумів, що почав розуміти задум. Він крадькома підглядав через плече дівчини і посміхався, уявляючи результат.

Аманда сиділа із зосередженим виглядом та різьбила у дощечці фігури. Це було важко і небезпечно, бо таку роботу точно не виконують на природі на ковдрі. Хоча Аманда все менше калічила пальці, однак навіть майстри фіксують матеріал. Ендрю не потрібно було знатися у цьому ремеслі, щоб розуміти це. Це псувало і роботу, і суперечило безпеці.

Він відклав пензлі, зібрав речі та сів біля Аманди. Вона не одразу зупинилась. Її рука зараз тряслась від нестійкого положення.

- Ти намагаєшся зробити неможливе. Ці експерименти не зроблять роботу якіснішою. У храмі є стіл, я принесу наступного разу туди потрібні інструменти, щоб зафіксувати матеріал і ти зможеш вільно працювати.

Ендрю говорив з такою проникливою турботою та схвильованістю чи то до мистецтва, чи то до подруги, що Аманда його бачила меценатом та відданим другом, якого деякі не знаходять за життя.

Вона посміхнулась, не суперечачи йому. Аманді було зрозуміло, що так продовжуватися не може і їй потрібне відповідне місце для роботи. Але проведений час з Ендрю закривав їй очі на незручності.

Ендрю стримав обіцянку і тепер храм став майстернею Аманди, а для художника радше сховищем.

Дні, коли Ендрю виїжджав у справах і Аманда залишалась сама по собі, вона згадувала ті години, коли вони разом у тиші, і коли говорять, спостерігають природу чи йдуть, долаючи перешкоди. Навіть коли Ендрю відходить до яру і повертається лише за годину, щоб забрати Аманду, вона не так сумує, як тоді, коли вони не разом вдосконалюють своє мистецтво.

Вона міряла полотна Ендрю і намагалась розрахувати майбутній результат своєї праці, створювала рамку за рамкою, не рахуючи картин. Вона виконувала доручення у церкві села за невелику зарплату. Цього вистачало на матеріали і потреби.

Аманда стояла над деревиною і її несло небо, так далеко, що вона могла лише відчувати як стоїть між двома світами. Вони торкалися маківки та ступнів. Аманда віддавалась цьому пориву і з часом він перетворився на невимушене сп'яніння.

Ендрю поклав у кутку свою ношу і подивився на Аманду. Її знайшло світло неба навіть у такій темряві лісу. Вона ховала тіні у зморшках лиця, зосереджуючись на роботі, котра тепер стала плавнішою. Одна рука підтримувала іншу і вони рухалися в одному напрямку з різною силою, з різних сторін, знімаючи шарами тіло дерева.

Аманда подивилася на Ендрю з привітною посмішкою, з якою вона його радо зустрічає тут.

- Я хочу купити лляної олії для дерева.

Ендрю беззаперечно їй кивнув.

- Я тобі привезу її наступного тижня.

- Я маю гроші на неї.

- Я не заперечуватиму, але на рамки куплю олії я.

Аманда збентежено мовчала перед тим як погодитися.

- Чи тобі не дивно, як тобі вдається відчути те чого ти не можеш сказати словами?

Ендрю почав відкривати картини, котрі створював раніше. На більшості з них вже була рамка. Художник посміхався цьому солодко, доки його очі не наповнилися сльозами. Його серце зворушив цей момент, котрий для інших не має того змісту, що бачить він. Ендрю не був певен чи розділяє ті ж переживання Аманда, тому й вирішив донести їй ці слова. Він хотів влити у неї їх поступово.

Аманда стояла все ще біля столу і дивилась на неспішні дії Ендрю, котрий насолоджувався цим процесом.

- Я про те, що...

- Мовчи. - Аманда обірвала його. Вона раніше не робила цього щодо красномовних зізнання Ендрю, наповнених щирістю та поетичністю. Але зараз не було сил слухати цього.

- Не тут, не зараз,- м'якше пояснила вона і почала підмітати стружку віником.

Ендрю все ще сидів перед картинами, спиною до Аманди. Він не здатен був видихнути повітря, котре набрав у груди. Його зітхання було схоже для нього на ридання.

Картина, котра стояла перед ним зображувала осіннє небо з єдиною хмаринкою, котра розсіювалась вуаллю. Обрій був холодним білим лезом, а саме небо зіницею ока, що намагається заглянути крізь надокучливу тканину. Аманда підібрала до цієї картини гострі візерунки, без птахів, рослин, сонця, проміння. Це були гострі схили, котрими Ендрю намагався порізатися. Але реберця були згладжені і художник зміг лише оцінити доречність таких візерунків до зображуваного стану душі Аманди.

Ця серія картин присвячена Аманді, її біографії почуттів, такими якими бачить їх Ендрю, яких він торкався і намагався відбити крізь себе на полотна. Вона була для нього небом. І Аманда хотіла довершити його роботи серією своїх. Ендрю цінував кожен з творів, очікуючи на нові.

Інколи пишучи він ловив себе на думці, що робить це частково, щоб побачити нове втілення Аманди. Йому не хотілось, щоб вона зупинялась і Ендрю визнавав це егоїстичним.

Аманда вже шкодувала, що так ненавмисно грубо зупинила Ендрю. Вона не може бути певною, що саме він хотів сказати. Але зміни між ними не можна було не помітити. Аманда дивилась на зігнуту спину Ендрю і серце її стискало, а голос відбирало. Вона не мала правильних слів, бо всі вони не могли б висловити правду сповна.

Так вони пішли додому у тиші. І навіть у цій незручній атмосфері друзі обрали вечеряти разом. Аманда попри нав'язливі переживання серця чекала їх наступної прогулянки. Ендрю не поводився інакше: він все ще дивився на Аманду з ласкавою посмішкою.