1
2
3
4
5
6
Компас рішень
6
Ендрю був відісланий, схованим сином. Аманда не мала можливості познайомитися з його світом, його родиною. Вона могла тільки спостерігати опущені, задумливі очі, коли він виходив з карети після своїх відвідин.

Аманда спостерігала, як він згадував батьків, коли приймав рішення, слухала, коли він жалівся на свою неволю, у котрій бачив свою провину.

Аманда не бачила перешкод для Ендрю і він перестав їх бачити теж.

Художник поїхав останній раз до батьків, після чого його настрій став тільки кращим.

Вони рушили наступного ж ранку. Остання ніч здалася їм неприязною, їм хотілось скоріше сісти в екіпаж поруч одне з одним і своїм багажем. Дорога здавалась солодшою, ніж лежання у кімнатах цього дому.

- Що це у тебе? - Ендрю допитливо подивився у руки Аманди, котрі досліджували щось. - Це стріла?

Аманда не піднімала голови, продовжуючи гладити предмет пальцями.

- Я думала, таким вже не користуються. Але мені дала її пані тієї хатинки, де живе батько з донькою. Вона показала мені її і віддала, сказавши, що завдяки цьому вони рятуються інколи від вовків.

Вони мовчали у густій тиші.

Аманда важко зітхнула і плеснула коротким сміхом під ніс. Її серце забилось так, що вона могла б порахувати його удари, але Аманда зосередилась натомість на диханні.

Її губи нервово викривилися. Ендрю сів поруч, вдивляючись співчутливо і стурбовано у її лице. Дотики, навіть втішні, могли б роздратувати її.

- Зупинитися?

Карету заспокійливо гойдало, наче колиску.

- Колись і мене врятувала від вовка її стріла.

Аманда підняла очі навпроти себе і дивилась невидючими зором, поглинута у жаль і спокій. Вона нерівним, але благальним голосом наказала зупинитися.

Аманда вийшла майже на ходу, за нею вискочив й Ендрю. Вони ще не виїхали із села.

Аманда йшла до знайомої їй хати. Вона зупинилася біля зламаного паркану і заглянула у вікно на відстані.

- Але у мене була і мати. Вона теж померла... Зачекай тут, я візьму ще дещо з собою,- Аманда казала це до себе й Ендрю.

Кожен її подих здавався блаженним, з її легень та серця сходила хвороба. Аманді здалося, що вона віднині стане розкутіша, як і у ті моменти коли відчуває, що їй добре.

Аманда йшла крізь високу траву і з кожним лоскотом, порізом, незручністю відчувала свободу.

Вона зайшла у будинок і швидко вийшла.

Ендрю бачив як Аманда стискає у руках невеликий шматочок тканини. Нитки вже розторочилися, у деяких місцях її поїла міль і, може, миші; колір вицвів, але на ній все ще було видно яскраве, вміле шиття. Воно залишалося гладеньким та зрозумілим.

Аманда повернулася до Ендрю, взяла його за руку так, що їх долоні стискали Аретину роботу.

Вони зійшлися у поцілунку, котрий можна зрівняти із протяжним видихом і теплим чаєм у морозний день. Їх губи шукали розуміння одне одного, розмови, ділення таємними скарбами. Цей поцілунок не знав часу.

Їх руки міцно стискалися до побіління пальців, наче передаючи хвилювання й переживання, розділяючи їх на двох.



© Міріам Міест,
книга «Бокетто Аманди».
Компас рішень
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (1)
Fénix
6
Здається, що історія варта більшого хронометражу, бо так скоренько: дитинство, розлука, зустріч і зізнання (поміж описами природи). Але на то є воля авторки. Дякую за історію та працю😊 P.S. про стрілу дійсно дотепно🏹
Відповісти
2024-02-23 17:47:13
1