1
2
3
4
5
6
Компас рішень
Компас рішень
Сухе гілля роздирає шкіру і б'є по тілу, наче кат, що намагається спинити жертву. Але під силою страху ніякий біль не відчувається.
Навколо нічого не видно, зір спостерігає лише за далекою, нескінченною точкою попереду. Ні сльози, ні нестача повітря, котре виходить із рота, вибите швидкістю і тривалістю бігу, не владне зупинити страх.

Елізабет безсило впала на колючу, не привітну від трави та листя землю.

Позаду нікого, попереду спокійна річка поділена мостом. Вода чиста, але скільки б дівчинка не вглядалася - бачила тільки пейзажі, що над нею. Таємнича річка не піддавалася вмовлянням, показуючи світ, котрий Елізабет і так знайомий.

Дівчинка лежала біля дерев'яного, гнилого, зарослого мохом моста. Він лежав на воді. Його змусили терпіти пронизливі, холодні хвилі. Страждати, вмирати і боятися, бувши прикутим до місця, де не видно дна, де шепчуть підлі водорості, обв'язуючи тіла подорожніх.

З лісу доносились звуки: то птах, то скрегіт дерев, то хруст... Елізабет бачила світ все гірше. Сонце покидало її, даючи на поталу темряві. Вона повільно розповзалась, підкрадаючись до дівчинки.

Тіло холодніло. Легка кофтинка не рятувала й Елізабет встала на першу дошку мосту. Вона протяжно застогнала, чи від болю, чи криком благання про рятунок. Дівчинка схлипнула і відійшла на крок. За мостом знов дерева, але далі, над ними, на схилі гори димить.

Елізабет знов ступила на міст. Вона затулила долонями вуха і побігла на інший берег. Вже на середині шляху дівчинка заплющила ще й очі.

Вона йшла повільно. Кожен крок відбивався дзвоном у голові і спазмом у ногах та спині.

На землі щось заблищало під сяйвом місяця. Елізабет підійшла до предмета і взяла його в руки. Він округлої форми, блищить, як коштовність, а всередині геометричні фігури і дві стрілки, котрі показують тільки в одному напрямку, стоячи один проти одної. Все закрите склом, саме воно відблискувало. Коштовність закривалась і відчинялась. Дівчинка сховала її в кишеню.

Вже за декілька метрів вона вийшла в яр. Там стояла похила хижа, з якої диміло. Елізабет не наважувалася підійти, доки там хтось є, а тому сховалась між дерев, як налякане оленя.

Заснути смілості не вистачило. Дівчинка дочекалася ранку, коли з будиночка вийшов чоловік в літах. Волосся ще не посиділо, але обличчя вже покрилось морщинками, тропами життя, котрі вели кудись по карті історії, як і рубці на руках.

У нього страшний вираз обличчя, але добра посмішка. Цього мало, щоб Елізабет довірилася незнайомцю. Тому вона зачекала, коли чоловік зникне в лісі, а потім підбігла до вікна і заглянула в хатинку. На столі лежав кухоль з молоком і буханка хліба. Елізабет стиснула живіт, намагаючись закрити рот шлунку, що скиглив від голоду.

- Привіт, доню. Що ти тут робиш?- гостя з жахом повернулася до чоловіка і рукою почала шукати, хоч якийсь захист у вигляді гострого предмета.

- Не бійся. Я старий лісовик, котрий радий гостям. Пішли до столу. Ти ж на нього дивилась?

Лісовик пішов вперед, щоб не лякати дівчинку. Вона зробила несміливий крок до дверей.

Елізабет їла й пила з такою наснагою, що господар не витримав і приготував ще й картоплі. Так вони повечеряли, під підстрибування дівчинки від кожного шороху.

Лісовик постелив собі на підлозі, а дитину вклав у єдине ліжечко в малій хижі. Хоча Елізабет не спала. І так продовжувалося тиждень. Їй вдавалося заплющити очі лише у відсутності господаря. Він повертався пізно, але приносив м'ясо, хліб, молоко, яйця, фрукти, а одного разу приніс цукерки. Дівчинка з обережністю їх їла одну за одною. Хоча кисло-солодкі ягоди подобалися їй найбільше. Їх чоловік приносив майже постійно, якщо знаходив.

Згодом ночі стали тихішими. Елізабет засинала з вечора, а прокидалася зрання.

Лісовик навчав дівчинку відрізняти квіти, дерева та фрукти. Авжеж, Елізабет використовувала знання для збирання солодких і привабливих запахом ягід.

Так минали роки. Елізабет, як і з самого початку, озиралася боязко, але любила лісовика, тому сміливо спускалася до річечки прати одяг.

Одного разу дівчинка показала чоловікові знайдений давно предмет. Він усміхнувся і сказав, що це компас, але зламаний. Відтоді Елізабет завжди радилася з компасом. Чому вона вирішила, що стрілки показують на потрібні предмети, лісовик так і не зрозумів, але перечити не став. Все одно несправний, хай бавиться.

Сукні ставали малими і старець дарував дівчині нові, гарніші. Він показав їй шлях до міста, щоб вона вільно переміщалася, шукала собі подруг, але Елізабет не вабила вузька стежка.

Прийшов час розповісти їй про хижих звірів та про зброю, а точніше лук і стріли. Почалося нове вчення, протягом якого старець зачиняв двері, як тільки темніло, після чого спостерігав за хижим нутром лісу.

Віднині Елізабет чула виття ночами. А темрява така дика, що з'їдала навіть вогнище у камінні. Вперше за стільки років ягоди здавалися гіркими та не лізли до рота. Сон зовсім покинув дівчину.

Лісовик бачив, як схудла Елізабет, впали очі і насторожливо стиснулися плечі. Він почав спокійніше поводитися, щоб не лякати дівчину, та тепер це не працювало.

Старець, як завжди, зачинив двері і ліг на зроблену з дощок ліжко. Тепер їх два, по обидві стіни хижі.

Елізабет не вистачало повітря, коли заплющувала очі. Перед очима темрява, котра малювала потвор. Присутність живих істот, примушували дивитися, хоча б на стелю, але бачити, а не уявляти.

Дике ричання скувало легені й живіт. Елізабет, зі сльозами від страху, подивилися у вікно. Гілля дерев тяглося до хижі, наче довгі пальці. Вони оточили їх і вказували напрямок своїм слугам із зігнутими, покритою шерстю спинами.

Елізабет бачила дві зоринки і ряд хижих зубів. Дівчина поглянула на сплячого і їй здалося, що тіло бездиханне.

Елізабет рвонула до ліжка і дістала компас. Його стрілки вказали на лук.

Тремтячими руками дівчина взяла зброю, котра стояла біля вогню, що ще здригалося в камінні.

Елізабет вийшла на двір. Все тіло трясло, але дівчина натягнула тятиву і націлилася на служника лісу. Він біг, а може стояв. Його ричання та важкий подих закривали очі Елізабет. Перед очима лише чорні, але блискучі зоринки лісової істоти.

Стріла рушила з місця. З її кінця летіли соколи, що дзьобами пронизували простір, досягаючи до голови звіра і кружляючи навколо нього. Вони душили його, клювали очі, намагаючись потрапити в нього через них.

Нарешті звір впав. Чорні птахи щезли. А Елізабет кинула лук і забігла в хижу, притримуючи двері спиною.

Чоловік скочив на ноги і здивовано подивився на дівчину.

Туман над лісом згущувався. За вікном нічого не видно, залишається уявляти, не бачити.
© Міріам Міест,
книга «Бокетто Аманди».
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (1)
Fénix
Компас рішень
Так і залишилося нерозуміння до чого така "швидка пробіжка" новим персонажем, сподіваюся це не їх донька з якою трапилася халепа і вона лишилася самотньою.😔 Загалом дякую за роботу, приємно читається текст.✨ Бажаю натхнення та сміливості для подальших робіт!💜
Відповісти
2024-02-23 17:47:45
1