Аманда часто ходила до села, але постійно минала свій дім. Вона спілкувалась із односельчанами, але ці розмови були не довгими і рідко стосувалися загальних тем, які легко линуть, коли людям приємно спілкуватися.
Аманда спинилася на стежці. Вона задумалась над тим чи колись зможе підійти до свого двору і чи потрібно це.

Ендрю стурбовано взяв Аманду за плече, заглядаючи в очі.

- Тобі зле? Не хочеш сьогодні гуляти? Тоді можемо піти до храму чи повернутися додому. Ще не далеко...

Аманда витягнула губи в посмішці і похитала головою. Вони стояли так доки вона не взяла Ендрю за руку і не подивилась у його очі рішуче та довірливо.

- Ти знаєш, як до мене ставляться у селі?

Ендрю зітхнув, опускаючи очі.

- Так... Я зрештою бачу як до тебе ставляться найми. Тобі некомфортно через це? Чому ти не казала раніше?

Аманда уважно подивилась на Ендрю і він відсторонився, зніяковівши.

- Ти надто схвильований, Ендрю. - Зауважила Аманда. - Я не переймаюсь за думку інших, але як щодо тебе?

- Мені теж все одно! - Ендрю випрямився і стиснув її долоню у своїй міцніше. Аманда взяла іншу руку і поклала на його руку. На її лиці розцвіла пестлива посмішка, на котру впала тінь листя. Лице Ендрю розслабилось і Аманда схвально кивнула, продовжуючи:

- Я вірю тобі, бо знаю. Але як щодо твоїх батьків, твого статусу?

Ендрю спохмурнів, його ніс стиснувся, а губи викривилися. Він не очікував серйозної розмови.

- Ти не можеш заперечувати, що тобі все одно. Ти приховуєш, що пишеш чудові картини і вдаєш, що це лише хобі, тисяча із тих, що мають заможні. Ти показуєш мінімум того, що є у тебе. - Аманда чула у своєму голосі тремтіння та хвилювання, вона вибагливо дивилась на лице Ендрю, а він дивився на їх руки.

- Амандо. Я хочу піти з тобою до твого дому. - Ендрю подивився на подругу поглядом, котрий колисав Аманду. Вона відчувала надійність і присутню завжди у їх стосунках довіру.

- У мене не має дому тут. Це лише розвалений будинок і занедбане подвір'я. Я не водитиму тебе туди, бо й сама не повернусь до тієї хати. Вона осиротіла. Мій дім - це за два міста звідси, де живе мій дядько.

Ендрю покірливо посміхнувся і кивнув.

- Тоді пропоную не йти за інструментами, а прогулятися новими стежками. Не будемо ворушити минуле.

Небо запрошувало їх до білих перин у своїх володіннях, природа була на піку своєї краси, вона зривала із себе лахміття і безсоромно волала вітром.

Двоє йшли без стежки. Вони трималися за руку і простували, наче подорожні. Аманда спостерігала, як із сухого листя, покритого брудом, капає чиста вода.

Ендрю йшов невпинно, доки Аманда тягла його за руку, коли спинялася підібрати низи спідниці. Він стояв із посмішкою, спостерігаючи як її руки перебирають тканину, не боячись забруднитися остаточно.

Ендрю поринув у мрійливість. У ній він загубився і не відчував часу та не міг усвідомити чи готова Аманда йти далі чи ні. Ендрю продовжував спостерігати, прислухатися до шарудіння її туалету, вию вітру, до холодних ляпасів погоди. Він бачив подібне на картині: закоханий дивився на те, як його кохана долає шлях із ним. Світ навколо був сірим: їх одежа пошматована з латками, з плямами і у всій цій бідності їх очі відбивали почуття. Відданість, біль та підтримка, горе й щастя і нестримна ніжність, котра втілює надію. Вони ситилися поглядами.

Ендрю не міг пригадати чи справді така картина існує, чи це твір, котрому ще суджено бути.

- Моє життя - суцільна лінія незрозумілих подій. Я живу між цими сценами і ніколи не втручаюсь у них,- Аманда вдихнула повітря. Вона звільнялася від того, що різало їй думки. Голос був тихим, зливався із лісом і проникав аж до самих горизонтів. Аманда не дивилася на Ендрю, бо не змогла б говорити далі. Його м'який, стурбований, глибокий погляд уразив би її знов.

- Я не можу залишитися з тобою. І оселитися у селі не можу. Я поїду до пана Ореста, відпрацюю і оселюся на одній вулиці з ним, щоб не докучати йому, але і щоб бути у пригоді в його старості.

- Я кохаю тебе!- Випалив Ендрю, надриваючи голос. Він хотів її спинити, йому німіло горло, він ловив повітря та образи навколо, дивлячись широко розплющеними очима на Аманду.

Вона повернулась до нього лицем. Було б жорстоко не дивитися на нього й надалі.

- Я знаю. Але я не дружина, котра буде біля чоловіка. Я не кину своє ремесло, навіть якщо від цього не буде ніякої користі. Я не стану дамою, не ходитиму у гості і не намагатимусь шукати розмов із твоїм суспільством. Я не зраджу собі, це не жертва, це...

- Я знаю...- голос Ендрю тремтів. Він скривився від болю. Аманда відчула гіркоту у роті і надіялась почути щось ще.

Ендрю бився у ваганні. Воно з'їдало його, рвало на шматки.

- Якщо ти обереш мене - то я потягну тебе у той світ, від якого сам ховаюсь у храмі та у ярах. Ти станеш заручницею, як я. Якщо ж я оберу тебе - то матиму свободу творити. Обираючи тебе - я обираю себе.

Ендрю говорив, не сумніваючись у почуттях Аманди. Вона не заперечувала, тримаючи його за руку і очікуючи вироку.

Вони знали, що для них важливо. За численними розмовами їх цінності розділилися між двома, вони сформували їх самостійно, плекаючи мрії одне одного. Аманда підкреслювала це у кожному слові, підштовхуючи Ендрю до правильно, потрібного їй зізнання, свідомого рішення коханого.

- Чи можу я піти з тобою?

Аманда видихнула з посмішкою і її рука м'якше стиснула долоню Ендрю. Її серце сповнилося в’язкої теплоти, котра не відпустить власницю у холод. Вона відчуває його чіткіше, ніж світ зовні.

- Я хочу працювати з деревом і хочу спостерігати, як ти працюєш з фарбами. Я хочу одягати рамки на твої полотна, ставити тумби під ними, різьбити образи, котрі ти створюєш. Я все ще хочу залишатися частиною твого мистецтва,- Аманда підійшла так близько як тільки могла. Вона забула про спідницю, знову опускаючи її до бруду. Її вільна рука лягла на його плече.

Ендрю нахиляється до її лиця і дивиться в очі. Їх щоки палають від холоду і внутрішнього жару.

- Чи можу я тебе поцілувати?

Тінь падає на їх обличчя. Вони так близько, що здатні бачити лише шкіру одне одного.

Аманда солодко посміхається і торкається його губ. Це був м'який дотик, котрий ставав дедалі відчутнішим. Вони відчували себе частиною простору навколо і залишалися існувати лише у місцях дотиків. Думати не було про що, ловити думки - марно. Вони витікали разом із хвилею, котра здіймалась до самої маківки повільним плином.

Їм важко соромитися цього, бо кожна зустріч була такою ж довгоочікуваною як ця мить.

Ендрю сповнився вірою у їх майбутнє, у свою тиху, непомітну кар'єру художника поруч із відданою своєму ремеслу Амандою. Чи міг би він зірвати кайдани, збожеволіти і піти на ризик без неї? Нізащо.