За лісом стежкою від села був дім, що вирізнявся з-поміж інших: він був огороджений охайним парканом, вищим за ті, що у селян. За ним була територія із пустими газонами, декількома алеями і ліхтарями вздовж стежок. Дім не вирізнявся пишністю, але смаком і багатством: тут і відкрита веранда, і просторі вікна, сходи, широкий під’їзд.

Це не будинок заможних, котрі вирізняють своє від іншого виглядом, скоріше ті, що дбають про комфорт. Не дивно, бо цей будиночок був для сезонного відпочинку, а не постійного життя.

Аманда не може судити по маленькій частці їх майна про все їх надбання.

Але вона не хотіла бачити більшого, її влаштовувала гостинність у цьому домі. Тут не віяло "золотою самотністю" (вона чула це визначення з дитинства і воно влучне, якщо говорити не про сім'ю Ендрю). Аманда чекала, коли зможе зайти всередину і подивитися на цей світлий, яскравий від квітів дім, щоб побачити роботу свого дядечка Ореста. Ця сім’я була його замовниками, коли вона ще повзала біля ніг матері.

Ендрю ввічливо познайомив Аманду із персоналом: від покоївки до конюха. Людей було не багато, всі могли жити тут, але мали домівки у селі, тому тільки одна покоївка залишалась на ніч, щоб бути корисною при потребі.

Аманда очікувала зустрічі із господарями дому, але Ендрю зітхнув, відводячи очі і сказав, що вони у місті. Вони б з радістю прийняли її, як почесну гостю, але він здатен сам огорнути її господарською увагою. Ця тема викликала в Ендрю приступи суму і меланхолії, тому Аманда старалася не зачіпати цю розмову часто.

Всередині було значно темніше. Хоч вікна виглядали зовні великими, але перший поверх здавався коморою. Заважало світлу розміщення кімнат і темність дерева, з якого було зроблено майже весь інтер'єр. Це не є чимось дивовижним у їх місцевості, де багато лісів.

Пан Орест мав грошей у достатку. Їй добре у нього жилось і вона могла читати книги, використовувати папір та чорнила, їсти м'ясо і купувати нові сукні та прикраси, як у її однолітків.

Аманда знала, що вона має це через його майстерність. Але його дім не був наповнений роботами із вишуканою різьбою, як у його клієнтів.

Сьогодні Аманда побачила як виглядає робота дядечка у всій своїй красі: сходи, поручні із фігурами дерев, котрі сходились у ліси, невеликих тварин, котрі мешкали у ньому; табуретки із різьбленими ніжками, стільці такого ж стилю із спинками, рамки для картин, столи, полиці...

Аманда не могла розглянути всього. Вона вдихнула запах лакованого дерева і задоволено посміхнулась. Цей дім не здавався їй більше чужим.

Аманда вільно пересувалась коридорами і кімнатами, дивилась на витвори мистецтва кожного дня, наче ходила по музею. Їй не було нудно, не потрібно було навіть виходити на двір, щоб побачити щось нове. Вона стояла зі свічкою і дивилась на деталі дому.

У перші дні вона не торкалась свого багажу, хоч він був невеликим. Коли ранок ще торкався її повік важкістю, вона клала на коліна пенал з інструментами для різьби, подарований дядечком. Її втомлені очі наповнилися вологою. Серце стогнало, наче вона знов втратила когось важливого. Це було ірраціонально, пан Орест живий і вона його кинула задля виливу своїх думок. Аманді хотілось принести їх до тих місць, куди вони повертаються, щоб заспокоїти їх бунт. Але підійти ближче до знайомих краєвидів виявилось недостатньо.

Аманда проводила пальцями по гострих лезах та дерев'яних руків'ях. Вона обов'язково ще повернеться до свого дядечка, котрий подарував їй опіку та сім'ю. Сирота відчуває до нього дочірню відданість та вдячність, котрим важко протистояти, та й не потрібно.

Аманді не вистачало дерева, щоб скористатися стамесками, тому доводилось дивитися на небо та лити сльози. 

Тут темно на відміну від дому пана Ореста, але не так само як у її хаті, де свічок водилось не багато, а тому світло давав місяць.Вікна були низькими і Аманді здавалось, що ввечері він спускався під землю на пів метра.

Вона їла печеню і сир у компанії Ендрю, або сама. Одного разу Аманда спробувала сісти на кухні разом із кухаркою та двома покоївками, але вони її ігнорували, фиркали та переглядались між собою. Заспокоїлися лише, коли до кухні через чорний вхід увійшов садівник. Він був чоловіком у роках, котрий не переймався суспільною думкою, та й взагалі якою-небудь. Садівник не подивився ні на кого, з'їв свою кашу, випив молока і вийшов у такій самій тиші, як і зайшов.

Аманда не намагалась його тривожити, але вважала, що він її врятував від сорому. Завдяки йому вона втікла з кухні без супроводу засудливих очей.

Їх поведінка була їй зрозумілою. Її сім’я ще за життя не мала доброї слави, а як батьки померли, а донька виросла під містечком, як сирота, то вони зовсім вважали її за чужу. Хтось жалів, хтось засуджував її родину, але мало хто хотів з нею говорити. Їх сім'ям вона була відлюдною.

Ще більше розмов від того, що вона живе у заможного хлопця з причини, котру вони не знають.

Але Аманда не відчувала гнітючості у домі. Ендрю завжди заразливо посміхався, коли бачив її. Він вів з нею розмови і не міг відірватися, навіть коли цього вимагали обставини. Ендрю сідав у карету і навіть тоді говорив фразу за фразою, доки не розумів, що коні вже давно готові рушати.

Він часто їздив у село та в місто, привозив хустки, нові жіночі туалети або невеликі прикраси. Ендрю був стриманий у подарунках, бо в іншому разі Аманда б їх не прийняла. Він знав міру у кількості та вигляді.

Аманді подобався смак Ендрю, бо він старався підібрати їй те, що пасувало б її характеру: без зайвого, невелике і гарне у своїй простоті.

Ендрю не тримав жодного художнього інструменту у домі. Аманда знала, що він часом їздить на зібрання однодумців, вчиться серед них, але жоден із персоналу дому не знав цього.

Тому вона не могла милуватися його картинами, а просити не доречно, доки митець сам не запропонує. Та часом Аманда вважала такий принцип безглуздим і не розуміла звідки у неї він взявся.

Коли Ендрю був зайнятий, а занять не залишалось, Аманда брала дрова і грубими матеріалами із сараю намагалась так-сяк обробити деревину, після чого стелила собі на підлозі будинку, навпроти одного з витворів свого вчителя, і намагалась надихнутися, чи відтворити схожі риси.

Ендрю застав її за таким заняттям і сів поруч, не шкодуючи зім'яти одежу.

Він зняв взуття, як це зробила Аманда і подивився на її роботу.

- Я ще не бачив як ти працюєш. У тебе добре виходить. У такого майстра і учениця вміла.

Аманда вдячно посміхнулась. Вона подивилась на Ендрю, але він схвильовано нахмурився, дивлячись на її роботу.

- Ендрю? Нам не варто тут сидіти, ти ж не селюк, як я,- вона усміхнулась, але Ендрю продовжував дивитися зосереджено на її руки. Роботу Аманда вже відклала, тому тепер було зрозуміло, що він дивився не на дерево.

- Мої руки такі, бо я ще не навчилась бути обережною.

- Я розумію. Мої руки не залишаються чистими, коли я пишу, але це дещо інше... Тепер я розумію, чому це вважається чоловічою роботою.

Він допоміг їй прибрати. Вечері Ендрю відправив листа, а через кілька днів до під'їзду під'їхав віз із мішками.

Покоївки видивлялися із вікон, як їх господар розвантажував разом із конюхом та садівником ті мішки. Далі Ендрю взяв листа, який привезли разом з багажем і повернувся до Аманди, котра стояла зацікавлена не менше, ніж покоївки.

Ендрю потріпав свій одяг і простягнув Аманді листа.

- Це не від мене, а від пана Ореста! Він тебе дуже любить,- палко відповів Ендрю. Його очі блищали і він схопив Аманду за руку, потягнувши до тих мішків.

Це були бруски. Оброблені бруски з хорошого дерева. Аманда посміхнулась, стискаючи лист у руках. Вона дивилась на простягнутий їй брусок у руках Ендрю і її дихання ставало частішим.

- Це не убезпечить від травмувань рук, але, я переконаний, зменшить.

Ендрю й сам тепер любив пана Ореста, як родича. Він посміхався кожного разу, як бачив Аманду з бруском, ігноруючи бурчання служниць.

- Якби вони жили тут, то не слухали б дурних теревень селян,- зауважив Ендрю.

Аманда на це сказала не зважати, бо їх плітки ґрунтуються на минулому її сім'ї, котре йому відоме. А стримати чужі язики неможливо.

Аманда дивилась, як вони йдуть додому. Вона розуміла, що вони не хочуть залишатися тут, постійно думаючи про роботу. Вони хочуть до сімей, або до рідних стін. Аманда до своїх стін не хотіла.

Їй було солодко тут, у чужому будинку. Вона не могла оселитися десь на одному місці і не могла думати про те, що належить їй по праву.

Ендрю був чуйним, тому помітив ці погляди.

Увечері Аманда сиділа на веранді, дивлячись на зорі. Повітря вночі здається свіжішим. Навколо шуміли цвіркуни, вітер, деякі вечірні пташки. Вона не хотіла ворушитися, але була рада компанії Ендрю, котрий сидів неподалік, підтримуючи тишу.

Серце меланхолійно віддає ударом і Ендрю проводить увагою контури постаті Аманди: її статура тверда й непорушна, щоки впалі, виділяючи вилиці і пряме підборіддя; брови не ховають болотно-зелених очей, виліплених з вологої землі, на котрій проростає трава. Камінь, оброслий мохом, котрий пахне цвіллю і рікою. Її коса падає на плече, а деякі волосини вибиваються із неакуратної зачіски, котру зранку намагались прибрати до купи. Русяве волосся кольору вологої пшениці, котру залишили під дощем на ніч. Воно стемніло за час їх останньої зустрічі у дитинстві. Про минулі часи йому нагадує родимка на шиї, схована у тіні її голови.

У дитинстві Ендрю був зайнятий грою, щоб помічати такі дрібниці, але у рідкі моменти, коли Аманда давала своєму відчаю волю і плакала від падіння чи наслідків активної гри так, наче з неї витрясали душу, вона піднімала голову і сльози лилися до самих її вишитих матір'ю комірців. Ендрю не міг заспокоїти її, бо не мав поняття у чому справа: її нічого не боліло, слідів на тілі не лишалось і якби він не намагався розглянути коліна чи лікті, а її крик заважав йому сконцентруватися, бо краяв серце. Кому ж не болить чуючи такий плач і несила зупинити його?

Дивлячись на її риси зараз Ендрю не може уявити сліз у цих очах: вона сувора, але з ясністю в очах, котра з часом набула грайливості. Ендрю не міг у дитинстві зрозуміти на що воно схоже, але тепер, дивлячись очима, ні не юнака, - а митця, він побачив, що це вогник, котрому потрібно розпалитися, розбити лампу і дати полум'ю спалити полотна у їх майстерні. Вона не намагалася закрити свої поранені руки з мозолями у деяких місцях. Аманда тримала їх на виду, крутячи у руках створену фігурку. Вона не дивилась на неї, але пальцями знаходила криві, грубі деталі і точила їх м'якими подушечками пальців, наче це б виточило дерево.

- Амандо, я несправедливий до тебе, - Ендрю ще більше розвернувся до Аманди. Вона ж відвела очі від зоряного неба і лісового пейзажу та посміхнулась ласкаво Ендрю, як завжди, коли він звертається до неї.

- Чому ж? Ти більш ніж справедливий, ти терпливий до мого становища.

Ендрю відвів очі, а потім повернув їх назад на Аманду.

- Я обіцяв тобі показати свої роботи, але не міг зробити цього раніше. Мої батьки проти мого захоплення, я сам себе відіслав сюди, наче на край землі, щоб зустріти тебе і щоб стати художником. Я переховуюсь від тих шпигунів, що працюють тут за гроші моїх батьків і готові розповісти їм усе, бо вони не розуміють цінності більшої, ніж гроші... Батьки відкидають ту частину мене, котра одержима живописом. Вони знають, що я купую полотна та фарби, але чим далі я від дому, тим я вільніший у своїх пристрастях. Це відомо тобі ще з дитинства.

Аманда уважно слухала. Вона дивилась на Ендрю, котрий тепер дивився на край столика, соромлячись її очей.

- Я хочу побачити твоє мистецтво. Весь час хотіла. Я чекала, що ти запросиш мене знов, але ти мовчав, бо вважаєш мене частиною цього дому, але це не так.

- Я знаю. Пробач мені це. Ти заслуговуєш побачити роботи, котрі належать тобі. Ти частина їх.

Очі Аманди розширились і вона почервоніла. Такі слова не були незвичними, Аманда й сама це знала, бо між ними й раніше виникали такі розмови. Але чи потрібно так прямо казати про речі, котрі звучать неналежно?

Аманда відкинула ці думки. Вони не частина того, що визначає щось належним і неналежним. Ендрю мріяв про інший світ, вони намагалися його побудувати на руїнах храму. Це місце належало їм двом, але якщо Ендрю ходив туди, як у майстерню, то Аманда весь цей час сиділа у домі його сім'ї.

Ендрю не соромився своїх слів, бо знав, що у них вкладав і його щирість була помітна та не оскаржена Амандою. Це лише спантеличило її серце.

- Підеш завтра зі мною писати?

Аманда кивнула. Вона чекала цього запрошення.

Ендрю радісно посміхнувся і поклав руку на стіл.

- То візьмеш з собою своє приладдя?

- Ні,- така відповідь здивувала Ендрю, на що і розраховувала Аманда. - Я все ще не пробувала себе у живописі. Дозволиш?

Не проблема, коли джентльмен вправляється у мистецтві, але коли він захоплюється ним надто сильно: не вивчає живопис і художників, а пише сам, не пише для виставлення цього на вечорах, а для себе у великих кількостях, не знаючи так добре іншого мистецтва, крім одного, - це стає проблемою, а не гордістю. Аманда точно не зрозуміла, чи так заведено у панів, чи це батьки Ендрю вирішили присікати, а не пишатися сином. Знаючи ці моменти, Аманда не могла дозволити собі псувати обмежену кількість інструментів Ендрю. Але вона егоїстично ризикнула цього разу і отримала у відповідь пристрасну посмішку і погляд.

- Авжеж! Ми планували це зробити, ти ще пам'ятаєш? Цю картину ми ні за що не будемо переховувати!

Аманда засміялася, закриваючи нижню частину лиця рукою.

- О ні, Ендрю, що ти вже нафантазував? Я зроблю лише пару мазків...

- Навіть якщо один. - Ендрю випрямився і його погляд став рішучим та таким натхненим, що Аманда прибрала руки, щоб художник не схопив їх і не потягнув її прямо зараз виконувати заплановане.

Аманда кивнула. Роботи, до котрих вона торкалася лише одним порухом руки, дядечко Орест вважав її власністю, і чи не дозволила б Аманда віддати роботу Ендрю, якби він тільки б наточив їй ніж з таким бажанням, яке він має. Ендрю вважає це їх спільною роботою.