---------------

Мореас Фрост

    Важко дався минулий рейс Головному Герою.

Та чи тільки йому? Усьому екіпажу та й самому

пароплаву, звичайно. Адже вони один з одним

однозначно міцно пов'язані. Але поки що лише

дуже приблизно можна здогадуватися, що там

конкретного відбувалося в тому незвичайному,

навіть дивовижному рейсі? А в цей урочний час

Герой в спокійній та ненав'язливій обстановці

знаного припортового ресторану відчайдушно

намагається привести свої думки і тіло в більш-

менш прийнятну форму після певних наслідків

вчорашнього ресторанного загульного струсу

на хвилі психологічної розрядки по свіжайших

слідах спогадів про смертельно небезпечний

рейс, що канув в історію

                           Частина 1. Одкровення «Стомленого» Моряка

      Кінець жовтня 1977 року. Теплохід «Юрій Савінов» увійшов у бухту Золотий Ріг, прибувши з американського Портленда, найближчого материкового порту США, що на кордоні з Канадою, до самісіньких засіків забитий стратегічно важливим і затребуваним для країни вантажем - зерновою пшеницею, після своїх неймовірних поневірянь у північно-західній частині Тихого океану. Прийшов неабияк побитим і ґрунтовно потерзаним. Але гордим і непереможеним. А, між іншим, День народження у нього цього місяця якраз. Рівно рік, як зійшов зі стапелів Гданська (Польща). І так не по ділу потворно тряхнуло бідолаху напередодні під Алеутами! Значить, життя довге передбачається і світле. І його, і наше...

     У стольному граді Владивостоці нині незвично тихо, безвітряно. Класичний для Примор'я оксамитовий сезон давно позаду. І погода холодна, сира, вогка. Тому, як зазвичай у цю пору року, зовсім не затишно. Ще й мерзенний дощик ні-ні та косячить. А зовсім недавно, під час нашої відсутності, кажуть, тут, треба ж тобі, тайфун залітний, хоч і лише краєчком пера зачепивши, пробігся, ну, і трохи по-пустунствував! А багато-то для горбистого міста і не треба. Тут і невеликих, але стійких опадів, не кажучи вже про божевільні зливи, цілком вистачає, щоб з усіх прилеглих сопок нанесло поганої води в немислимо кошмарному обсязі. І, як результат, деякі вулиці без асфальту залишаються - змиває його до біса собачого, та й інфраструктура міста страждає неабияк. Але начебто все позаду, всіма пережито, сховалося, занурившись у минуле. І життя, само собою, налагодилося, тече, триває, що відрадно констатувати... Та, в принципі, місту не звикати до подібних колотнеч, не в перший раз…

      Морський вокзал. Ресторан «Хвиля».

      Зараз тут, не в приклад вчорашньому вечору, що відгуляв, спокійно. У цей час у залі практично немає відвідувачів. Ще тільки-тільки офіційно заклад відчинився, і, мабуть, цілу годину тут особливого шуму не передбачається. І, слава Богу! Так тиші хочеться... Передихну, розслаблюся, трохи душею відійду... Обідня перерва для радянських трудівників із прилеглих контор і установ, зрозуміло, з тих їхніх представників, хто має солідніший достаток, настане лише з 13.00. Сюди вони стікаються на щоденні комплексні обіди зі стандартних чотирьох страв. Який-небудь необтяжливий салатик, далі, зрозуміло, перше блюдо на вибір із двох-трьох варіантів, плюс традиційне, як правило, з картоплею - «друге», ну і, звісно ж, під завісу компот або там сік якийсь... Загалом, по суті, той самий повсякденний набір страв тих же їдалень, хіба що приготований з «більшою любов'ю» і з більш якісних і свіжих продуктів. Ну і, зрозуміло, сервіс не можна скидати з рахунку - блискучу білизну скатертини на столі з приладами, подачу їжі з рук послужливої ввічливої офіціантки. Треба сказати, не надто дешево обходяться обіди ці для громадян - у межах трьох, а то й більше рубликів проти максимум півтора в системі закладів громадського харчування - їдалень. Разюче... І це якщо «на суху» сидіти. Звичайно ж, «на суху», а як іще? Адже робота «простих трудівників» чекає далі, як-не-як відповідальна. Це у вихідні хіба що, коли-ніколи ввечері, можна собі дозволити вольність якусь, загульний вихід. Тут уже й «бугі-вугі» всякі можна буде від душі по-розводити... А в середині робочого дня і посеред трудового тижня... які вже тут послаблення можуть бути?.. Хоча ось... деякі - і не без них... Це - вже вища управлінська ланка. Можуть собі дозволити і «накатити» злегка серед білого дня. А хто має право їм заборонити?.. Кому їх контролювати або, чого гірше, забороняти?.. Тим паче обідають, як правило, не в гордій самоті, а з дамами своїми представницькими на пару, коханками за сумісництвом. Дамочки їхні теж ось - цікавий прошарок радянських громадян. Начебто безпосередньо при деяких благах нібито перебувають... Та тільки можуть їх хіба що лише злегка помацати, тимчасово відчути. Ну і, зрозуміло, скуштувати таким ось тривіально буденним способом. Кумедно буває за ними поспостерігати з боку. Іноді вельми цікаве видовище! Ну, та бог із ними, це буде ще не скоро, коли вони тут з'являться...

       Так, після візиту до приймального радіоцентру пароплавства (чудово, що він не десь на краю землі, а в самій будівлі управління нашої рідної судноплавної контори, а це в центрі міста, на крутому узгір'ї вулиці 25 років Жовтня) я, нарешті, отримав повноцінну можливість ґрунтовно підправити, «підлікувати» зараз свій хворобливий, багатостраждальний організм, що неабияк занепав напередодні. І ось на самоті сиджу за столиком у добре відомому населенню не тільки міста, а й усього Далекого Сходу, знаменитому ресторані, що на другому поверсі будівлі морського вокзалу, під нехитрою назвою «Хвиля», загубившись у неміряних просторах його величезного залу. Дехто схильний називати його великим «сараєм», вважаючи за краще відвідувати більш затишні місця. А мені-то що? Нехай собі, та хай хоч і печерою називають... Мені, наприклад, тут завжди подобалося вдень забігати, потрапезувати. Та й вечорами часом не гребував. А зовсім віднедавна так узагалі стовпотворіння тут формене, народ просто ломиться сюди. Уперше в цих краях екзотика з'явилася - вечірнє вар'єте. Дівки молоді дупами щосили крутять, ноги задираючи вище голови. «Згубні» віяння Заходу - кажуть, з Європи приїхали, з Ленінграда начебто - така собі дивина для ще не розпещеного фривольними видовищами легкого жанру населення міста і його гостей.

       Компанії нині у мене не вийшло. І цей факт зовсім не засмучує, навіть добре, що один. Після вчорашнього дикого сабантуя в цих же хоромах (а навіщо вже надто далеко заходити?) судновий наш народ або все ще не може прийти до тями після ураганної нічної гулянки, із задоволенням відсипається, а дехто, з нещасних, уже з хворою головою вимушено на чергову стоянкову вахту на пароплаві заступив. Ну, а ті «щасливчики», що величаються місцевими сімейними - звісно, зовсім в інших настроях зараз перебувають - під турботливим крилом співчутливих дружин спочивають у своїх затишних домашніх гніздах. Що нам про них думати? Їм-то, відпущеним геть із пароплава на деякий час стоянки, незрівнянно легше - за них рідні та ненаглядні думають, доглядають - уряди-годи годувальник, слава Богу, додому вернувся, та до того ж, що особливо цінно, як і завжди, не з порожніми руками, а з черговою порцією грошенят як ніяк... Та й ще, красень, і продуктів дефіцитних, і ласощів усіляких із засіків рідної суднової артілки* притягнув цілу сумку! Мимоволі поважати станеш і залицятися, навіть якщо й не дуже щоби дуже хотілося б... Але тут уже кому як у житті пощастило, воно ж у всіх по-різному... якщо не тим боком виповзає…

       Я міг би, звісно, і не сидіти тут, а, як і дехто, все ще в теплому ліжку на пароплаві ніжитися. Хоча не відомо, що краще... Але службове становище зобов'язує на ногах бути. «Мастер» (капітан судна) спозаранку розбуркав, термінову РДО (радіограма) вручив. Значить, хочеш-не хочеш, а піднімати своє тіло треба. Адже ще й оформити депешу необхідно, відповідно, грамотно, за всіма правилами, потім на друкарській машинці відстукати на офіційному бланці, і знову ж таки завіривши у нього і поставивши суднову печатку, доставити на береговий радіоцентр. Ось же умовності які!.. І це - перебуваючи в самому базовому порту, безпосередньо під боком у генерального пароплавного начальства!.. Але ідіотський регламент бюрократичний, гад, того вимагає!.. Усе з місця, тобто з самого борту судна, документально й офіційно має виходити і підтверджуватися. Угораздило ж кепа справами займатися з раннього ранку!.. Але, на жаль, це - головний обов'язок мій на стоянці, нікуди не дінешся... Начальник мій ще з учорашнього вечора додому зірвався, до дружини, дітей. Усе тепер на моїх плечах. Звісно, в будь-якому разі службу правити треба, і похід на приймальний радіоцентр мені підсвічував однозначно так чи інакше - теж вид повинності - під час стоянки в порту забирати звідти кореспонденцію, і, бажано, звісно, вранці, ніхто не відміняв. Ну, а хто буде штовхати мене, якщо я зроблю це трохи пізніше?.. Пароплав стоїть собі біля причалу, в центральній частині порту, вивантажується потихеньку. Вже давно потяги залізничні підігнали, рядами стоять, вишикувавшись... Аж цілих чотири. По 60 штук вагонів кожен...

       Загалом, діб п'ять безтурботної гулянки на березі нам забезпечено. Ну, це так, відносно безтурботної. Декому, не в приклад моїй свободі дій, стоянкові вахти нести доводиться, хоч пароплав і прив'язаний до причалу. Але, можливо, і довше простоїмо. Це більшою мірою залежатиме від погоди. А ось далі поки нічого не відомо. Коли, що, куди?.. До речі, перебуваємо в очікуванні своєї найближчої долі... Ось чому нашому майстру і не спиться, і голова його, на відміну від решти екіпажу, болить зовсім з іншої причини. Більш прозаїчної. Як би улюблене керівництво не засандалило рідний пароплав у якусь клоачну дірищу. Кому ж хочеться у відстійному каботажі знущатися над собою, тоді як інші - екзотичні заморські землі з долАрами в кишені потоптують?!...

       ... А поки що ось сиджу біля широченного вікна, що виходить прямо на центральний пасажирський причал. Стан мій активно бажає багато чого кращого. Назовні поглядаю від нічого робити. І вид звідси, прямо скажу, дуже навіть пристойно представницький, з відтінком приємного - стоїть прямо за вікном білосніжний красень - пасажирське судно «Марія Ульянова», пришвартоване просто тут, біля підніжжя самої будівлі морвокзалу. Здається, простягни руку - і торкнешся витонченої труби цього лайнера. Ну, точно тобі - з породи солідних «рисаків». Чому «рисак»? А через свою показову добротну стрімкість обводів корпусу і швидкісних якостей так їх кличуть. Цієї серії суден або, як заведено говорити в моряцькому середовищі, «сістер-шип», у пароплавстві з п'яток. До речі, дуже навіть не скучно гуляють морськими просторами. Здебільшого на закордонних лініях круїзних ніжаться, зокрема й престижних. Ось кому каботаж ніякими долями не загрожує... Хоча... що казати, і в них непотрібні простріли часом фрагментарно трапляються. Наприклад, до рибалок в океані змінні екіпажі привозять, та й на Курильські острови робочу силу закидати іноді доводиться...

      Ну, загалом, усе це таке, думки попутні відвідують мимохідь. Поки офіціантка шастає за моїм замовленням. Але щось аж надто довго шастає... Чи мені так здається з нетерпіння?..

        Ох, і важенько після вчорашнього сабантуя!.. Суворо нагульбенилися... Ну зовсім нікчемно складно міркується. Швидше б горілочки накатити, грамів сто п'ятдесят хоча б, для початку дня. Прояснення в мізки повернути, точніше, на своє місце їх поставити... Та й зі шлунка багатостраждального провокаційну нестійку зняти однозначно, коротше, запустити в активну фазу режим роботи всього організму...

       ... Коротше, як підійшли до зовнішнього рейду Владика ближче до вечора, так після оформлення всіх прикордонних і митних формальностей, як уже говорив, моментально до причалу поставили. І добре, агент не схибив - одразу, без затримок, замовлену на підході зарплату підсуетил... Так по її отриманні всіх одразу одномоментно і поздувало з борту судна. І місцевих, сімейних, і іногородніх. Я-то якраз із числа останніх, і теж, зрозуміло, не виняток. А що тут кукувати? Давно це залізо навколо остогидло! Природно, куди «милитися» тим, у кого дім - за тридев'ять земель? Ясна річ - куди, у найближче злачне місце - сюди, в кабак «Волна» прибило всіх, хто вільний, в єдиному пориві... Де «кисню» більше, тобто місць посадочних для нашого брата-моряка, щоб одразу без проблем на вході. Ну, і «відірвалися», звісно, за всіма статтями, стрімко і нестримно. І адже неспроста! Була на те ґрунтовно вагома додаткова причина! Під-набрали як-не-як під зав'язку карколомного стресу на переході до дому... Не приведи Господи!... Як подумаю, так і здригнуся!.. Але ж нервова система не залізна!.. Такої глибини найжорстокішого страху і безнадійно тупого почуття приреченості ще не доводилося відчувати за ці трохи більше ніж півтора року, що я тут у басейні далекосхідному бовтатися почав. Та що Я-то - без року тиждень у морях?!... Он наші найсивіші діди-моряки зізнавалися, що ледь не обсеренилися геть і конкретно в рейсі цьому!.. А вже по-обмочилися - точняком! Причому всі, весь екіпаж поголовно!

     Ну, нарешті, дочекався! Ось і графинчик дорогоцінний, а ось Вам, В'ячеславе Павловичу, і салатик із папороті місцевої далекосхідної, та окремо ще один - із бажаних шляхетних - із тіла кальмара, наструганого півкільцями, майонезиком смачним приправлений!.. У-у-у-у - божественна їжа! Приємно долучився я до такої, наскоками знаходячись на березі. Так, це по-справжньому смачно і, що важливо, поживно, і шлунку привільно, не накладно після перепою. Одна лише користь білкова! Ця - якраз із розряду тієї їжі, за якою зазвичай нудьгувати доводиться на пароплаві, перебуваючи в рейсах. Але для початку необхідно ось цим бульйончиком курячим із плаваючим у ньому яєчком вареним, навпіл розрізаним, зарядитися на злиплий шлунок - фірмова страва тутешня, «волновська» - уже перевірена життям - по-іншому, по-нашому, морському, називається «хорошою морською практикою».

        - Спасибі, рідна! - це я до офіціантки звернувся, яка тільки-но розставила переді мною всю цю, здавалося б, ненав'язливу пишність, таку необхідну і корисну зараз моєму стражденному організму.

       Можна було б сміливо додавати до своєї нехитрої подяки і слово «матір» перед «рідна» - далеко не дівчинка-трясогузка, сороковка їй уже, мабуть, точно минула - мені ж тільки 22 стукнуло, до речі, всього-то кілька тижнів тому, майже одночасно з пароплавом рідним. Офіціантки - взагалі професія інтернаціональна. І віку вони не мають. Тому сприймають усе легко і без образ. Особливо, якщо нашого брата доводиться обслуговувати, стан моряцький. Ну, а око на нас, блукачів морів, у них наметено будь здоров! Знають, ми - народ вдячний, чуйний. До того ж не вибагливий.

       - На здоров'я, рідний! - взаємозамінно отримую таке саме у відповідь. - І приємного апетиту! - тямущо йде, залишаючи мене на самоті, за що я їй теж дуже вдячний у душі.

       Загалом, цілком порозумілися. Я навіть нічого не відповів, зате жадібно схопився за піалу і приник до рятівного бульйону. Віджавши прямо з чаші кілька ковтків, поставив на місце, тут же без зволікання хлюпнувши в чарочку горілки з графина.

     Гарячий у потрібну міру бульйончик, розтікаючись своїми ласкавими хвилями, вже встиг притулитися цілющим бальзамом до стінок стражденного шлунка, ніжним, оксамитовим покровом обволікаючи його з усіх боків. Ось коли починаєш реально відчувати істинно натуральний кайф і непідробне блаженство! Усередині, ніби за чиїмось велінням або за помахом чарівної палички, негайно починає щось конкретно розгортатися, вдячно розкриваючись. І одразу одночасно приходить усвідомлення, що твій організм тепер у всеозброєнні готовий нарешті від душі прийняти рятівну дозу такої життєво необхідної на даний час порції міцного напою. Навіть, знемагаючи, настійно просить... Ось коли всіма клітинами організму відчуваєш, як приходить воно, вкрай яскраво виражене істинне і вчасне бажання саме під-накотити горілочки!..

    Ну, а після першої чарки вже поспішати нікуди. Прагматично і скрупульозно, але вже благочинно і культурно, ложечкою, докушується бульйончик, що залишився, з'їдається по ходу і яєчко, а потім слідує решта салатної трапези під розмірене подавання ще кількох стопочок «елексиру бадьорості», що залишився.

       І ось вона, благодать, здійснилася! Яка краса! Ніби заново народився! І яке чУдне і прекрасне життя, хлопці! Легкість в організмі невимовна, думки починають укладатися розмірено і впорядковано чітко, відчутно, просто на очах спостерігається повний підйом життєвого настрою. І ось уже реальність буття починає сприйматися без будь-яких особливих потуг, як треба, об'ємно і багатогранно, з усією притаманною їй палітрою фарб!.. Загалом, член суспільства знову готовий повною мірою до підкорення нових висот і нових трудових звершень і майбутніх випробувань на міцність! От завжди б так, чорт забирай!..

        Ну, а далі, вже остаточно розслабившись і зручно розвалившись у кріслі, передбачаючи політ у близьку нірвану по-справжньому, з неосяжним задоволенням викурюється перша фірмова цигарка «Кемел». За нею одразу ж невідривно слідує друга - гидота, понапихали буржуїни в тютюн селітри, швидкострільно швидко, просто на очах, мерзенні, тліють...

        Йти не хочеться зовсім, пригрівся класно і душевно. Прошу в офіціантки принести ще й чашку кави. Заодно і розраховуюся з нею - всього-то близько семи рубликів за все про все!.. Зовсім дрібниці життя! Копійки!.. Але вручаю офіціантці, і без жодного жалю, цілий червенець і, зрозуміло, без здачі. Дрібниці в нашому середовищі - ознака поганого тону. Зате як ожив і незвичайно підбадьорився!.. Ага, ні, мабуть, не те слово, розслабився не по ділу!..

        Бо ось тут-то, здавалося б, на такому благородному імпульсі, мабуть, на тлі благодатного відхідняка організму, і почали мерзотно слизько виповзати з мене назовні зовсім свіжими, запаморочливими спогадами всі нещодавно перенесені та засілі всередині страхи та жахіття минулого рейсу з усією своєю невідворотною жорстокістю незабутніх тоскних картин…

------------

*Артелка - провізійний склад на судні, він же свого роду магазин продуктів

для членів екіпажу.

                   Продовження в Частині 2………..