Мореас Фрост

                                                 «ОКО» ДИЯВОЛА»

                               Частина 3. На Стоянці в Порту Портленд

    Звичайно, нудного штибу стоянки в іноземних портах

трапляються, і вони не дуже вже й рідкісні. Ось і цього

разу, перебуваючи в Штатах, не можу сказати, що вона

виявилася приємною або дивовижною. Але ж парочка

оригінальних, пікантних моментів за тривалий період

перебування судна біля причалу таки порадувала нас,

трохи скрасивши наше перебування в порту Портленд,

який виявився не зовсім веселим

       А ось, що найцікавіше, особливо чудового ми якраз нічого такого й не очікували від цього візиту до Штатів. Я маю на увазі, щодо комерції. Та й в іншому все виявилося досить прозаїчно, буденно і сіренько. Як і саме проходження до порту цією млявою клоачною річкою - Колумбія називається. Поки йшли річкою, на береги глянеш - і туга пробирає - запустіння дике. Ніби й не по цивілізованій державі прямуємо. Пейзажі лише місцями радували пишнотою зелені. А так здебільшого бурелом лісовий по контуру берега, а подекуди навіть купи будівельного сміття проглядали... І вода в річці неприємно вразила - якась каламутна і брудна... Міль, напевно, сто нею лоцман маневрував, залишивши зліва на вході інший, не менш солідний порт Сієтл, і пройшовши косяк різних за висотою і конструкцією мостів, поки не підійшли до притоки іншої річки, під назвою Вілламетт. Ось тут сам Портленд і розташовується, на самому їхньому злитті. Найбільше місто в штаті Орегон, і його ж столиця. Це практично біля самого кордону з Канадою. Поруч із теж далеко не дрібним їхнім портом Ванкувер. А ще Портленд носить дві неофіційні назви - місто мостів і місто троянд. Мостів через обидві річки не міряно. Усіляких різних. А троянди... їх масово вирощують тут. Приблизно, як тюльпани в Голландії. І не тільки троянди. До речі, Портленд вважається найзеленішим і екологічно чистим містом у США з тридцятки їхніх найбільших. Хоча, якою жахливою постала перед нами річка, цього, ну, ніяк не скажеш... Уявляю, на скільки миль навколо її дельти океан стоками загаджений і вмертвлений!..

        Фіг  знає, куди затягли нас, поставивши до причалу, на відшибі, далеко від цивілізованих міських кварталів... Де там той зерновий термінал? Ясна річ, не в центрі ж міста йому перебувати! А десь ближче до його окраїн, а наш - саме в районі північно-західної околиці. Він тут, звісно, не один. Елеватори тягнуться по берегах обох річок, і в кожного - свій причал. Тому такий тандем іменується поняттям термінал. І саме зерновий термінал.

       Та ще й погода спочатку ні в яку не наважувалася задаватися. Дощило періодично, осінь же як-не-як на дворі! А під час дощу навантаження незмінно припиняють, закриваючи кришки трюмів. Вантаж-то специфічний, намокальний. Ось так і проторчали біля причалу замість очікуваних трьох-чотирьох майже десять діб. Ну, і, звісно, поголовно безвилазно просиділи на пароплаві. Це я про можливі ознайомлювальні поїздки в місто і милування тими ж хваленими знаменитими міськими трояндами, наприклад. Хоча, що нам робити в цій багатій і розжирілій Америці з нашими жалюгідними грошима в кишені? Нехай навіть не якісь там, а повновагі американські долари... Грошима-то їх назвати важко, язик не повертається. Бо вже якось непомірно мало їх виходить у радянського моряка. Особливо, за тутешньої повальної дорожнечі! Вже краще навіть до них не торкатися, тобто зовсім не брати, далекоглядно залишити, приберегти до інших сприятливих часів, для майбутніх незрівнянно значно більш благородних і більш вдячних на віддачу в комерційному відношенні портів заходу. Це називається класти валюту на депонент. Принаймні, не понтуючись, саме так чинять усі розумні моряки, концентруючи в потужний кулак грошові потоки, висиджуючи, як казкова курка золоті яйця, саме свій майбутній урожайний порт заходу. Отже замовляти валюту у агента в Портленді, екіпаж не став.

        Коротше кажучи, в місто ми свого носа так і не висунули. Але от не можу сказати, що все прошелестіло для мене так вже прісно і не залишило свого нехай і швидкоплинного сліду про далеку і чужу для нас державу, яку в народі називають Америка. Однак парочку пікантних гримас американської дійсності особисто я отримав, одну - на початку стоянки, другу - дещо іншого плану - наприкінці.

       Ось, наприклад, перша подія, хоча, в принципі, досить характерна для всього вільного світу, дуже по-своєму повеселила нас. Одним словом, курйоз цікавий...

    У відвертому неробстві стоїмо з Валеркою, вахтовим четвертим помічником. Вигреблися з ним із приміщень житлової надбудови назовні, на пару побродити, просвіжитися трохи, кисню ковтнути. Розмовою перекидаємося, покурюємо, спершись ліктями на дерев'яні поручні борту спардека*, якраз на вході, де верхній майданчик парадного трапа, від якого він спускається до причалу... Трохи осторонь поруч із нами матрос пильнує.

       І тут незайману тишу порушує нахабний і настирливий скрегіт гальм. Дивимося, у нас під носом, впритул до пароплава, по суті, прямо у трапа, хвацько зупиняється таксі. З нього вишкрябуються три громадянки, на перший погляд, невизначеного віку, десь трохи за тридцять (це ми вже потім, під час ближнього контакту, більш детально їх розглянули). Одна з них - чорношкіра, негритянського походження, загалом, конкретна «шоколадка», а дві інших - європеїдного типу: блондинка, явно фарбована, і крута брюнетка. Помітно «веселі», їх пристойно водить, хоча на ногах ще тримаються. І чешуть вони прямо по нашому опущеному на причал і поки що доволі крутому трапу (бо стоїмо ще зовсім не привантаженими). Принаймні, дуже стараються, лізуть наполегливо, мало не на корячках, того й гляди, з нього зірвуться. Тому як п'яненька дамочка, та ще й на шпильках, та по металевих сходах круто вгору - треба прямо сказати, вельми цікава картинка з боку. Але, мабуть, уже чимало досвідчені скелелазки, звичні для них складні виклики реальності. Не лякають їх труднощі, ну й висота теж їм підкорюється. Тим паче їх троє. І кожна у своєму ключі завзято дереться, часом зісковзуючи туфельками зі сходинок, перемагаючи себе й обставини ззовні. Нам їхня поява і наближення з кожним їхнім кроком стає дедалі цікавішою. Нарешті перша з трійці - та, що брюнетка - з'являється перед нашим поглядом, наводить різкість на нас. Решта злегка відстали - все ще десь на середині борсаються, напевно, шпильки на їхніх туфлях трохи вищі, та й, імовірно, з фізпідготовкою в них дещо не склалося... трохи гірша ситуація, ледве підкорюють свій Еверест...

        Спритна дівиця, по-свійськи і нахрапом діючи, напевно продефілювала б повз нас і далі, і вже навіть схопилася за ручку внутрішніх дверей, які ведуть всередину житлової надбудови, якби Валера вчасно не з'явився у неї на шляху, грудьми затуливши їй прохід. Я також прилаштувався поряд із ним. Тут уже їй довелося схилитися до діалогу.

        Хоч і язиком, що заплітається, сказане колоритною і неабияк захеканою дамочкою, все ж спільними зусиллями правильно «оцінюємо» далеко не пусте для неї і, як ми зрозуміли, життєво важливе питання.

      - А в чому справа, власне, що сталося?.. Не зрозуміла!.. Що це Ви мені перешкоджаєте? Я - до свого друга, капітана Фредді... Ось поскаржуся йому!.. - ти дивись, навіть погрожує!..

       Ми спочатку якось не схопили момент. Чого вони хочуть? Яка мета їхнього візиту? Що в них на думці?

      - Е-е, стоп, стоп, леді!.. Не поспішайте так. Вашого улюбленого і ненаглядного Фредді тут точно не знайдете! І взагалі, куди ви так настирливо ломитеся?.. - «четвертий» буквально спантеличив нашу гостю своєю простою запитальною відповіддю.

       Але нам стало вже в загальних рисах прояснюватися, хто перед нами - природно, це були «нічні метелики», що спеціалізуються на пароплавах, які приходять і стоять у порту. Одночасно Валера акуратно і культурно зняв руку дами з ручки вхідних дверей.

        Тим часом вона оторопіло почала озиратися на всі боки, мабуть, шукаючи очима підтримку своїх повільних супутниць. Але, не знайшовши її (не доповзли поки її подруги), все-таки сфокусувала погляд на моєму товаришеві і розродилася черговим зізнанням, яке вже поставило нас у глухий кут своєю прямотою.

      - Так ми ж тут уже цілий тиждень вештаємося... Ну, у сенсі, тимчасово прилаштувалися... Що тут незрозумілого? А ти хто? Щось не можу пригадати тебе... Ми начебто всіх тут в обличчя знаємо... Та й нас усі знають... Ой, які ви приємні і молоденькі, хлопчики!.. - вона навіть почала нам оченята строїти, а Валерці провела рукою знизу вгору і назад по грудях, кокетуючи.

       Поки скелелазка-чемпіонка обробляла мого друга, тут уже мене до кінця осінило.

       - Валерчику, так це ж дівчатка явно з минулого пароплава, що тут стояв до нас! Мабуть, повернулися за старою пам'яттю, а пароплав-то цей - поминай як звали!.. Пам'ятаєш, «англієць», перед нами завантажений, залишав причал одночасно з нашим підходом? Ми ж зараз на його місці стоїмо!.. Ось тобі й розгадка цієї загубленої трійці! До своїх старих знайомих клієнтів заявилися!..

       У цей момент і підоспілі товарки нашої брюнетки «засвітилися» у всій красі. Перед нами стояли досить яскраво і зовсім не бідно, по-святковому вбрані і навіть пристойно приємно пахли, але вже дуже неабияк пошарпані життям панянки, хоч і добальзаківського ще віку, з колись, можливо, і стерпними мордочками, але тепер пристойно позначеними проявами нездорового способу життя і безжальною печаллю часу, присмаченими солідним шаром «штукатурки». Ну, і, природно, далеко не з ідеальними, неабияк постраждалими від того ж нальоту часу пропорціями тіла. Не побоюся сказати, вони були страшненькі. До таких і вдома я нізащо б не ризикнув підрулити... Навіть під солідним «допінгом»... Не кажучи вже про якісь рознарядки інтиму...

      - Ага, красуні, так ви помилилися! Ви ім'я на борту читати вмієте (щоправда, воно пишеться мовою держави, якій належить)? Вам який пароплав потрібен? Чи не той, англійський "Thames Light" ("Світло Темзи")?.. - підкинув Валера нову поживу для роздумів нашим візитеркам.

      - О-о, так-так, а хіба це не він? - це приспіла спритна блондинка, тицьнувши пальцем у палубу і прийшовши на підмогу подрузі, вчасно підключилася до нашої бесіди, поки спантеличена брюнетка з напругою на обличчі, мабуть, міркуючи, згадувала назву того пароплава.

      - Дорогі дівчата, це - радянський пароплав. Мушу вас засмутити, ви запізнилися, улюблений «англієць» ваш давно вже ту-ту додому, ще вчора ввечері прощальний гудок дав. Тож вибачте, нічим не можемо вам допомогти. Шкодуємо, але змушені попрощатися з вами і попросити вас на вихід, зійти з борту судна.

        І тут, як ми зрозуміли, приголомшена трагічною для них звісткою, трійця вчинила між собою дикий галас на кшталт розборок. Зрозуміли, що просто суворо «пролетіли». Мабуть, вони розраховували на довшу стоянку іноземного пароплава. А тих взяли, та й, швиденько довантаживши, відправили геть. Хто ж цих дамочок чекати буде? Вони, ну дуже швидко тараторили, щось настійливо навіюючи одна одній, розмахуючи, як чайки крилами, руками. Але ми навіть не намагалися до кінця перекладати їхні промови для себе, бо не встигали за їхніми швидкоплинними гнівними словесами, що кидалися одне одному. Тим більше там суцільним масивом йшли в хід зовсім неперекладні для нас сленги. Єдине, що ми вловили з їхньої шаленої тріскотні, так це те, що ті славні англійські морячки з якоїсь причини не встигли до кінця розплатитися з ними за надані їм напередодні інтимні послуги. І тепер вони з'ясовували, з чиєї вини таке горе в них сталося. Нарешті всі виговорилися, мабуть, до чогось дійшовши спільними зусиллями, і жвава брюнетка, напевно, найавторитетніша з них, знову звернула свій погляд у наш бік. Заключні літературно перекладені слова, що прозвучали з її вуст, уже нас застали зненацька.

       - А хіба вам не потрібні наші послуги? Чи радянські моряки що, зовсім не чоловіки? Ми недорого беремо... Будь-який ваш каприз...

       - Ух ти ж, ось так оборот!.. - вирвалося в мене.

       Ми тільки й змогли, що переглянутися. Але тут Валера ніби як знайшовся, що відпарувати нашим чумним чарівницям. З його боку для наших мадам злетіла коронна фраза на кшталт тієї, що з радянського кінематографа.

     - Soviet seaman* - обліко морале! Їдьте, дорогі дівчата, по домівках. Сьогодні вам тут явно не пощастило. Приїжджайте десь через тиждень... Коли нас тут не буде... Зате точно стоятиме хтось інший... І тоді, можливо, вам більше поталанить...

      Але тут я не втримався, поставивши останнє запитання непроханим гостям, так, для довідки, інтересу заради.

        - Якщо не секрет, скільки нині коштують ваші послуги, дівчата?

     - О-о, з вас взяли б зовсім недорого, за знайомством, з пристойною знижкою. За кілька годин - усього 50 баксів. Ну, а якщо на всю добу і з повним пансіоном, то за півтори сотні б зійшлися... Але це, якщо тільки з вами, хлопці, і тільки без грубощів... Хочете окремо, а хочете - всі разом, колективно. Для вас такса не зміниться...

       - Ну, не фіга собі такса, Валер! І це - «зовсім не дорого»?!.... Тут за місяць закордону рідна країна відриває від себе трохи більше тридцятника, а їм за кілька годин півтинник подавай! От совість свою зовсім втратили! Краще б на себе в дзеркало подивилися уважніше!.. Це ж просто грабіж серед білого дня!..

     - Ні-ні, рідні, спасибі за пропозицію! Ми вже якось обійдемося... Дотерпимо до дому... - підсумував Валера, і, звертаючись уже до мене, водночас акуратно і дбайливо розвертаючи дамочок у бік трапа. - Гаразд, Слав, час закінчувати концерт, піду-но я допоможу їм спуститися, про всяк випадок. А то не дай боже ще «загримлять» трапом, крутуватий все-таки, або ноги собі поламають, а ми ще й винні будемо... Спускатися для них буде набагато складніше, ніж підніматися, - і він першим ступив на майданчик трапа, щоб, якби щось трапилося, не дати їм зісковзнути вниз, на причал, жестом запрошуючи засмучених подружок піти за ним.

       Ті, все ще не встигнувши до кінця охолонути, збуджено сварившись на свою незавидну долю і чортихаючись, з четвертим помічником в авангарді почали свій героїчний спуск до земної твердіні...

     Я ж у цей час, проводжаючи поглядом розбиту процесію «нічних  етеликів», що крикливо спускаються трапом, отримував ще одну порцію того ще видовища, що не передається словами...

        А ось і прикол номер два. Стався в самий день відходу.

       ... Яким таким добрим вітром її занесло на борт судна серед білого дня, та ще й за невідлучного пильнування вахтового матроса на околицях трапа, ніхто не міг достеменно сказати. Але, мабуть, дивачка ця була дуже спритна і моторна, з чудово відпрацьованим досвідом проникнення на чужі території. Виявили ми її безтурботно сплячою на дивані з невеликим рюкзачком під головою в черговому вахтовому приміщенні (були такі з обох бортів судна), розташованому біля парадного трапа. Там навіть іноді вантажний помічник (він же - другий помічник капітана) приймав стивідорів* у робочому порядку. Ну, і вночі, коли вогко і холодно взимку, вахті можна було відігрітися, чаю попити. Там навіть електрочайник був з усіма супутніми причиндалами. На зовнішній перегородці цієї каюти навпроти трапа, як і в усій житловій надбудові судна, зяяв великий прямокутний ілюмінатор, тож візуального огляду поблизу вхідного трапа легко було дотримано, навіть перебуваючи всередині приміщення.

       Але факт залишається фактом. І досить дивним. Є незнайома міцно спляча дівчина на дивані, яка навіть не реагує на розмови на повний голос між мною і третім помічником Женею, що несе добову вахту. Ну і, зрозуміло, на його розбірки з матросом, повз якого серед білого дня чомусь примудряються просочуватися на пароплав невідомі громадяни іноземного походження. Скільки за часом вона вже перебувала на пароплаві, так і залишилося таємницею, бо й сама вона толком не зуміла відповісти на наше запитання, бо годинника у неї не було. А щойно опинилася на дивані, то миттєво заснула. Напрочуд міцна нервова система виявилася у приблудлої дівчини. Або, можливо, а так воно й виявилося насправді, як незабаром і з'ясувалося, дуже втомленою була ця незнайома мандрівниця.

        На вигляд їй було років 18 - 19. Але ми явно помилилися з віком. Їй, як потім вона сама розповіла, був 21 рік. Світла шатенка з не дуже довгим, підрізаним, але, що дивно, доглянутим волоссям, безсумнівно приємної зовнішності, струнка. Як для дівчини, можна сказати, досить висока, навіть довгонога. Чому так вирішили? А поділ її спідниці виявився, мабуть, у процесі сну дуже навіть непристойно високо задертим, аж до нижньої білизни оголюючи її білясте голе стегно. Треба зізнатися, дуже апетитно еротично вона лежала на дивані, підігнувши до себе ближню якраз цілком оголену ногу. Загалом, зовсім навіть нічого так собою була ця подружка на зовнішність. Я б назвав її відверто сексуально привабливою особою, навіть красунею. Безумовно, на якусь зачуханку-бродяжку вона своєю досить доглянутою зовнішністю ніяк не тягнула. До того ж, на диво, цілком непогано пахла. Значить, все-таки намагається тримати форму і по можливості стежити за своєю гігієною. Це - безсумнівно їй у плюс.

           Звичайно, нам довелося її розтормошити. Тому що, як не крути, Євгенію - вахтовому офіцеру, офіційному представнику, який відповідає за вся і все, що відбувається на пароплаві, в даній ситуації належало владу вжити, як до невідомої сторонньої особи, яка незаконно перебуває на борту судна. Так би мовити, до відповіді закликати... І він, природно, закликав, привівши-таки до тями нашу сплячу красуню.

        Перші її слова після пробудження привели нас у деяке замішання, одночасно пробудивши в нас людинолюбні почуття.

         - Вибачте мене, будь ласка, що я у вас тут... це... прилягла і приспалася... Не змогла втриматися. Дві доби зовсім не спала... Дайте, будь ласка, що-небудь поїсти... Якщо, звісно, у вас є... і не шкода... У мене зараз зовсім немає грошей, і я ще нічого не їла з учорашнього дня...

         Ось так номер! Ну що ми - зовсім уже останні жлоби, щоб відмовити людині, яка бідує, яка потребує і страждає? Звичайно, ми погодували нещасну дівчину, чим бог послав...

      Ми порадилися між собою, і Женя, мабуть, не менше за мого перейнявшись до сумної долі незнайомки, люб'язно, але ненав'язливо і потихеньку повів її до своєї каюти, розташованої на другій палубі (поверсі) надбудови для «подальшого з'ясування обставин», ну і щоб та не маячила на очах у всіх, очі нікому не муляла зайвий раз. Та й вельми цікавою здалася нам ця особа в плані психологічного портрета і людського спілкування, а тим більше в умовах тих нудних буднів нашої неабияк тривалої стоянки. Позбутися її присутності не становило особливих труднощів у будь-який момент, якщо це буде потрібно. Ризику тут жодного. Хоч суб'єкт і не перевірений, але під нашим невсипущим контролем на пароплаві перебуває. Єдине, що бентежило нас - «комісар» - якщо дізнається, може не зрадіти цій нашій приватній ініціативі. Посада в нього така, недовірлива - скрізь і всюди каверзи шукати, підступи ворогів припиняти... Хоча, якщо за великим рахунком, то він цілком адекватним вважався, прогресивним. Знову ж таки, якщо підходити до справи з офіційним підходом, то однозначно можна було вивернути її таким чином, що, мовляв, у службовому порядку з'ясовуємо особу й обставини появи «порушника спокою». Та й поки до нього інформація просочиться і дійде, все, найімовірніше, давно вляжеться в минуле. Адже за будь-що на носі відхід судна. Ось, мовляв, з'ясували, хто і що, і відпустили собі геть. І прецедент не вартий підвищеної уваги, а повноважень і компетенції вахтового помічника цілком достатньо для вирішення такого незначного, навіть дріб'язкового питання.

       Коротше, я в цей час швиденько зганяв на камбуз, і вивудив звідти у наших дівчат дещо з того, що залишилося з обіду.

         Тут ми і познайомилися предметно з нашою зальотною дамочкою.

       А поки я бігав на промисел, Женя, провівши задушевну бесіду, вивідав деякі подробиці з приватного життя нашої відчайдушної мандрівниці, якими одразу ж поділився зі мною.

       Звали її Елліс. Сім'я її проживає на східному (протилежному) узбережжі США, цілком забезпечена, заможна, займаються фермерством. Але вона ось уже три роки, як відірвалася від сімейного коріння. Спочатку вчилася в університеті, недалеко від дому. Але потім у навчанні розчарувалася. А тут, зіткнувшись зі своїм таким самим молодим бойфрендом, махнула з ним на його батьківщину, в цей бік Штатів, на Захід. Незабаром із ним «побила горщики», і ось тепер - у вільному польоті. Подорожує автостопом по всьому узбережжю, ніде не засиджуючись особливо. Одного чудового дня і тут, у Портленді, опинилася. Пробавляється випадковими заробітками. Ночує в основному в дешевих хостелах, та й узагалі, де доведеться. Кочовим життям не обтяжується, навіть цікаво світ пізнавати. Побутовими умовами особливо не переймається, звикла до спартанського стилю життя. І повертатися в рідні пенати до батьків абсолютно не має бажання. Робота на ізмор з ранку до ночі на ранчо батька зовсім її не приваблює. Та й посварилася вона з родичами в прах. Бачити нікого не бажає. А так вона сама собі надана. Живе собі на втіху. Що хоче, те й робить, куди хоче, туди й іде, а то й їде. Якщо набридає на одному місці, то переміщається куди-небудь далі. І тут, найімовірніше, надовго не затримається. Збирається махнути на Аляску. Але там, знає, дуже холодно. І треба буде трохи грошенят на теплий одяг підзаробити. Поки що над цим розмірковує. Ось так і живе красуня поточним моментом... А останніми днями, так вийшло, зовсім повитрачалася, а вчасно десь підзаробити не вийшло...

       О, який дивовижний птах перелітний нам попався! Нічого від життя людині не потрібно!.. Усе її влаштовує, жодних глобальних питань і тим більше проблем. Цілковита розкутість організму від умовностей навколишнього світу. Так, власне, перед нами і постав натуральний громадянин світу, якому скрізь добре і досить.

      Я приніс їй і тарілку гарячого супу, і від другої страви дещо м'ясне перепало. Ну, а каву ми їй тут же, в каюті, приготували. І самі заодно попили за компанію. Вона все їла-їла, постійно нахвалюючи їжу, не забуваючи при цьому щохвилини дякувати нам, благодійникам.

        - А документи, ну там паспорт взагалі є в тебе? - поцікавився Євген, поки вона все ще із задоволенням розправлялася з другою котлетою.

       - Ну так, а як же... - і вона, залишивши на деякий час їжу, полізла у свій рюкзачок, по ходу вивільняючи з нього скромні пожитки, жіночу білизну в тому числі...

       - Та годі, годі, віримо ми тобі! Продовжуй далі їсти!.. - спробував зупинити її завзяття Женя.

       Але вона все ж таки дістала свою «книжечку». Я вперше у своєму житті тримав у руках документ, що ідентифікує особу громадянина Сполучених Штатів.

     - Так, Женя, солідно оформлений документик! Наш - «молоткастий-серпастий» - явно ні в яке порівняння не йде, навіть близько з ним не стоїть!.. Прямо жалюгідний документишко якийсь на тлі американського!.. Утім, що казати, і наш паспорт моряка, хоч і одного кольору політурки у них, поряд з «американцем» ніяк не витягує!.. Хоча незрівнянно солідніший за наш цивільний...

        - Це вже точно, небо і земля! - погодився Женя.

     Далі, допивши кави, наша добровільна «ув'язнена», мабуть, остаточно освоїлася в обстановці, знову злегка здивувавши нас проханням.

       - Вибачте, а у вас тут можна десь помитися?..

       Ми з «третім» переглянулися. Нам, звісно, були зрозумілі потреби цілком адекватної дівчини щодо її турботи про свою гігієну. Тим більше в її такому специфічному становищі. Взагалі-то, каюти командирського складу на нашому пароплаві були, що називається, повністю упакованими, з усіма зручностями, з окремим санвузлом: і з душем, і з туалетом. Побут наш був на висоті. І причин для відмови дівчині в елементарному людському заході не було.

       - Та нехай собі викупається, якщо швидко, чи шкода? Тільки ти посидь поки що в каюті, покарауль її, хіба мало що, а я поки що на деякий час покину вас, за службовим обов'язком вийду назовні, обхід судна зроблю. А то ми тут засиділися злегка. Заодно розвідаю, про що там наш народ чесний тріпоче між собою з питання нашої блукачки, і чи взагалі мусується тема ця?..

       Він ще провів Елліс до санвузла, показав їй усе банне приладдя, навіть пожертвував своїм чистим рушником, і покинув каюту. Не було його хвилин п'ятнадцять.

       Я, всіма очима витріщаючись на неї, ґрунтовно втратив дар мови, бо вже дуже вид для мене відкрився неймовірно приголомшливий, та що там казати, відверто забійний! У неї була чудова, заворожуюче шикарна фігура, дуже стрункі, довгі й міцні спокусливі ноги, а її середніх розмірів стоячі, литі груди - так просто вищі за всякі похвали, без коментарів.

        - Як класно відразу стало!.. Добре ви тут живете, все у вас під рукою, - вона анітрохи не бентежачись, присіла на своє звичне місце на дивані, поруч зі мною, поклавши речі збоку від себе, все ще куйовдячи волосся, але вже обома руками. - Єдине, чого мені часом не завжди вистачає в моєму житті, так це води для тіла...

       Я ж так і залишився сидіти, гранично прикумарений, навіть очманілий, під неабияким враженням від настільки нахабно близької присутності переконливих, убивчих дівочих «аргументів». Слів для розмови вже не знаходилося, плуталися вони в голові, бо чоловічий інстинкт міцненько охопив мене, все затьмарюючи собою.

       «Напевно, їй не вперше так себе позиціонувати перед чоловічою статтю, якщо абсолютно не проявляє елементів сорому. Скоріше за все їй не вперше доводилося ночувати на пароплавах, практика є…» - закралася дохідлива думка в голову, а сам я навіть змокнув від напруги, а заразом і від отриманого елементарного імпульсу дикого збудження. Головне - по ділу. І одночасно перейнявся загальним хвилюванням. Аж надто несподівано якось усе це сталося...

          - Ну... так... так... Щоправда, нам тут... ще й працювати доводиться... між іншим... Елліс, ти... ось що… вдяглася б... А то сюди... хто завгодно зазирнути може... Припишуть чорт знає що потім...

        - А що, у вас із «цим» суворості? - не вгамовувалася Елліс. - Це дуже дивує. Мені поки що не доводилося бувати на радянських пароплавах. На інших - так... У них усе просто, - таки «видала» вона себе, я мав рацію у своїх роздумах.

       - У нас... на жаль... не все настільки просто... - я ні-ні та поглядав на її «чуйні» принади. Вони до біса магнітили, настійно приковуючи до себе погляд. З цим нічого не можна було поробити…

       - Ти мене соромишся? - вона навіть усміхнулася. - От уже не думала... Просто я не звикла залишатися в боргу. Ну гаразд, звісно, зараз я одягнуся... жодних проблем... - і вона взялася за одяг. - Але я в будь-який момент готова бути вам обом корисною, надати посильну увагу...

       Тут і Женя підійшов. Елліс уже перебувала у всеозброєнні, тобто в одязі. Сиділа, забравшись на диван, зручно підібгавши під себе ноги і відкинувшись на спинку дивана, кайф ловила, покурюючи цигаркою у відчинений поруч ілюмінатор. Я коротко повідав йому про пропущене ним «шоу», яке солідно вразило мене.

       - Ну, так і за чим зупинка? Що ж ти губишся? Якщо все настільки відверто просто? Користуйся моментом! Я зараз можу злиняти з каюти, а ти двері зачиниш зсередини... І всі справи!.. Багато ж часу на цю приємну справу не треба. Краля помітна, навіть шикарна, все при ній... Сам же оцінив наочно і в деталях... Лови й далі кайф, тільки вже в натуральну величину!..

        - Е-е, ні, Жека, ти мене так суворо під танки не кидай! Я, звісно, і радий би був, і я - нібито не боягуз, але тут я елементарно боюся... З ким тільки вона не була за своє блукаюче життя!.. Не вистачало мені ще якусь злісну болячку американську імпортувати на батьківщину! Ти от сам краще спробуй приголубити цю красуню, якщо сміливий і затятий такий! Вона абсолютно без комплексів. І відкритим текстом пропонувала себе нам обом.

        - Ні, друже, я ж як-не-як при виконанні. У будь-яку секунду можуть д омагатися в каюту, вишукуючи мене. Той же мастер, наприклад... Тим паче, пароплав ось-ось довантажиться... А я тут, розумієш, вправляюся з невідомою особою американського походження... Скандалу потім не обернешся... І... тоді - прощавай кар'єра! А що до твоїх страхів, то в мене в шухляді столу пачка «презиків» валяється, міг би з успіхом скористатися...

     - Знаємо ми ці «презики»!.. Знайшов захист!.. Хіба що суто психологічний... Ні вже, Жека, береженого і бог береже! Обійдуся якось, від недовготривалої стриманості ще ніхто не вмирав! Взагалі-то, пора її вже виводити з пароплава, і чим швидше, тим краще. А то перед-відхідна біганина скоро почнеться, «світитися» тут зайвий раз будемо перед керівництвом, на погані їхні запитання відповідати... Я зараз до наших кухарів підійду, буханець хліба свіжого в них випрошу, ну, і по засіках подекуди пробіжуся, консервів якихось у народу прихоплю для нашої підопічної. А ти тут потихеньку морально готуй подругу до виходу. Мовляв, скоро тікаємо... Ось якраз волосся в неї встигне просохнути, поки я ходжу.

        - Десь ти, звісно, й маєш рацію. Але дуже вже подружка рідкісно приємно фотогенічна... Ех-х, шкода, як же шкода з такою просто так розлучатися... Пам'ять-то якась залишилася б від візиту до Портленда!..

        - Ось саме, що пам'ять, не приведи Господи!..

       Проводи Елліс на причал і прощання з нею пройшли вдало, гладко і без наслідків. Вона навіть розплакалася, коли розлучалася з нами, щохвилини розсипаючись у подяках за те, що ми вщерть набили її рюкзачок продуктами, та й узагалі, що не прогнали, а проявили розуміння і чуйність... Але й у нас на душі було не менш приємно, що ось допомогли милій дівчині, чим могли... Як кажуть, простягнули руку допомоги нужденній...

       Ми, тепло попрощавшись з Елліс і наостанок помахавши їй, піднялися трапом назад на судно і сховалися в надбудові, розійшовшись у своїх повсякденних перед-відхідних справах... Женя пішов запускати в роботу своє завідування - ґірокомпас, а я подався на верхівку, до радіорубки, на допомогу начальнику.

       Сергій опинився на мосту і вже копошився, як завжди, незадовго перед відходом перевіряючи роботу радіолокаційних станцій. Приєднався до його старань.

      На капітанському містку було людно. Капітан щось ретельно виглядав через лобовий ілюмінатор у напрямку всіх п'яти повністю відкритих трюмів, над чимось зосереджено розмірковуючи. І старпом із другим помічником були тут же. Навіть «дід» (старший механік, по-морському) «залетів» так високо. Мабуть, між ними намічалося якесь важливе обговорення чогось.

       - Олександре Сергійовичу, - це майстер звернувся до вантажного (другого) помічника. - Ви особисто перевіряли постановку протипересипних щитів у всіх без винятку трюмах?

    - Так, звісно, Сергію Леонідовичу! Все було поставлено правильно, без жодних порушень. Особисто сам був присутній при процесах в абсолютно всіх трюмах. Все суворо бралося мною на олівець.

       - Це добре. А скільки на цю хвилину вже вантажу?

     - Десять хвилин тому майже досипали останній носовий трюм. І всього було за даними з терміналу 12350 тонн без копійок. Можу, якщо треба, уточнити на цю хвилину...

   - Добре, поки нехай забивають до позначки 13000, як спочатку домовлялися. Як справи з «вантажною маркою»*? Вписуємося по зимі?

      - Поки що складно дуже точно «зловити» цю «марку» і зафіксувати, тому що недовантаження в носовому трюмі. Тому невеликий диферентик утворився. Але я тримаю на контролі цей нюанс.

     - Коли на терміналі зафінішують обумовлені 13000, неодмінно до мене з доповіддю за всіма пунктами! Зараз ми прикинемо тут зі стармехом, що можна ще качнути з борту, щоб забити трюми під жвак. Я пройшовся по всіх уже завантажених, і бачу, що можна ще підсипати трохи в кожен, ущільнити під саму кришку. І для переходу надійніше, і з преміальними буде непогано. Загалом, ще, я так на око прикинув, тонн 150 засиплеться, якщо постаратися. Разом буде понад план 300 тонн. Це вже непоганий показник. Але не преміальні мене хвилюють за великим рахунком. Не самоціль це. Найголовніше - у вантажу менший ступінь свободи буде до пересипу з боку в бік під час хвилювання, якщо трюми до самих країв законопатити. Та взагалі не буде. Уже, ой, як спокійніше на душі... Георгійовичу! - це майстер уже до стармеха звернувся. - Скільки у нас зараз питної води в ахтерпіку і форпіку*?

         - На ранок у форпіку залишалося майже 50 тонн, в ахтерпіку - 150.

        - Скільки треба вам для машини з підстраховкою?

       - Ну, думаю, тонн 50 буде достатньо. А якщо що, то опріснювачем трохи попрацюємо.

       - Раз так, то ось воно і вирішення питання: скидай просто зараз у річку цю воду - 100 тонн з ахтерпіка, і повністю осуши форпик. Ось вони - потрібні нам 150 тонн. І після виходу запускайте на всі потреби опріснювач на повну силушку.

        - Добре, зрозумів, Леонідичу, зробимо!

       - Чудово! Чув, Сергійовичу? Будеш зараз буквально пресувати трюми, але щоб, як миленькі, лягли ці 150 тонн додатково!

       - О`кей, Сергію Леонідовичу, вас зрозумів. Зараз зачеплюся зі стивідором, попрошу додаткові 150.

      - Ось і починай діяти! Тепер, Віталію Петровичу! - звернувся мастер до старпома. - А ви по виходу оголосіть екіпажу, що ймовірний перехід на режим економії по воді. Води для технічних потреб уже «нуль», скинули. Нічого, не тропіками йти будемо. Обійдемося якось без зайвого полоскання тіл. Тепер без ліміту отримувати воду буде тільки камбуз. І то, нехай не розраховують на некерований водоспад. Суцільного потоку навіть для них не буде. А мені зараз головне - щоб навіть зернятко не перекотилося від одного борту до іншого!..

         - Добре, проведемо відповідну роботу з екіпажем.

      - До речі, про сам перехід. Тут радисти карту погоди підкинули і ще прогноз по північному сходу. Але краще б я її не бачив таку... Циклони - один за одним, як змовилися... Хвиля розгойдалася місцями до десяти метрів. Але нічого, прорвемося з божою поміччю. Ну, похитає трохи... Не звикати... Нам би до Командор проскочити, а там, вважай, дрібниці життя!..

       Послухавши всі ці промови майстра, собі подумалося: «Ех, добре було б скоріше та без проблем до цих «дрібниць життя» підібратися! А ще й цей водний режим чортів зовсім оптимізму не додає!.. Ось же життя моряцьке - вічна боротьба за якісь частковості!..».

        І в цей же самий час наш старий знайомий - супертайфун, що вже давно роздувся і розжирів у теплих водах субтропіків, - розкидавши хижі щупальця спіральних гілок загадково-непередбачуваною траєкторією, уже майже підібрався, тицькнувшись своєю периферією до південних берегів острівної високогірної Японії, трішки й там підібравши у своє ненажерливе смертоносне нутро спекотного водяного пару. Але цього разу злісний монстр не став випробовувати на міцність узбережжя. Трохи постоявши ніби в роздумах і, нарешті, підштовхуваний мусонними вітрами, поки що дуже ліниво, наче знехотя, але з кожним днем дедалі впевненіше потягнувся вздовж узбережжя. Ну, а далі, поступово виповзаючи на широкі океанські простори, він припустився ще крутіше розпалювати свої хижі підступні амбіції.

-----------------

*спардек - на вантажному судні палуба, де розташований головний вхід

                    усередину житлової надбудови і де зазвичай кріпиться парадний

                    трап; як правило, розташовується вище головної (вантажної)

                    палуби.

*soviet seaman - радянський моряк, у перекладі з англійської.

*стивідор - юридична особа, що здійснює контроль за ваентажно-

                    розвантажувальними роботами в порту.

*вантажна марка - знак граничної осадки, що наноситься на обох бортах судна

                    в середині його довжини (вантажна ватерлінія). Її зображують у

                    вигляді кола, пересіченого по центру горизонтальною лінією, яка

                    показує найбільшу допустиму осадку судна в вантажі влітній і

                    зимовий періоди плавань.

*Ахтерпік і форпік - відповідно кормовий і носовий танки (ємності) для

                    зберігання питної води.

                      Продовження в Частині 4………..