Мореас Фрост
«ОКО» ДИЯВОЛА
Частина 5. Напередодні Армагедону
Хоч зовнішня і морська, і погодна обстановка за
бортом давно зовсім не цукор, однак все навколо
нас наполегливо продовжувало погіршуватися на
очах. Тепер не тільки нашому багатодосвідченому
капітану, а й, мабуть, усім нам стає більш ніж ясно,
що з волі злісних і непередбачуваних обставин ми
неухильно просуваємося до чогось невідомого та
страшного, а по суті - до епіцентру бурі, чи то саме
він наближався до нас. Це ми за всіма зовнішніми
ознаками і параметрами вже рельєфно відчували
на собі. Ось тільки змінити щось у поточному стані
речей нам ніяким шляхом не видається можливим
... Йшов відлік уже шостої доби нашого стоїчного переходу. І з кожним днем навігаційна обстановка ставала тільки гіршою. Інакше, як знущальною, щодо нас її не назвати, до того ж усе навколо ставало вкрай неприємним і недружнім. Так, безумовно, ми зайшли в зону серйозного впливу нашого неочікуваного і надзвичайно негостинного візаві - підступного і глибокого супертайфуну. І, судячи з усього, присунувся він до нас майже впритул своїм найнебажанішим і найнебезпечнішим боком - правою верхньою чвертю. Вже й не знаю, та й важко було визначити, наскільки високо здіймалася вода, але ці потворні хвилі, ні, не так, гігантські вали, вони кого завгодно можуть загнати в стан жорстокого несамовитості!
Тайфун, подібно до незмірно гігантського живого організму, постійно жив, дихав і підживлювався невідомими нам силами зла, несучи в собі жахливу руйнівну силу й енергію багатьох тисяч атомних бомб. Цей моторошний, запеклий, безжалісний монстр потворно і безсоромно, як пташине перо, нещадно терзав сталеве тіло нашого нещасного, беззахисного суденця, самотньо загубленого в його злобних, хижих обіймах на теренах всесильного Посейдона, немов голка в безкрайній копиці сіна, випробовуючи на міцність залізо, а в його утробі заодно і наш багатостраждальний терплячий екіпаж.
Так, це було реально страшно! А як можна ще по-іншому оцінити ситуацію, коли пароплав кладе на борт градусів під сорок п'ять, а часом і ще крутіше, майже вкладаючи на борт, і то в один, то в інший бік, коли судну спершу доводиться натужно тяжко здійматися, а потім, миттю постоявши на верхівці вала, тяжко перевалюватися через нього, падаючи в провалля улоговини назустріч черговому могутньому валу, аби знову тисячократно штурмувати чергову висоту? І при цьому, як на пекельних гойдалках, то корму догори задирає, то тут же вона стрімко ухає кудись донизу, у прірву... Тут уже мимоволі серце вкотре різко стискається в клубок, і дуже швидко, так само, як і палуба під ногами, нестримно ковзає донизу, кудись ближче до стоп кінцівок, на частки секунди затримуючись злочинним холодком у паховій частині тіла. І до цього звикнути абсолютно не представляється можливим. І потім такий нелюдський режим просто ґрунтовно вимотує...
А як, скажіть, за таких, м'яко кажучи, неприємних впливів на організм можна, приміром, спати після тієї самої нічної вахти або приймати їжу?.. А працювати, щось конкретно робити, виконувати те, без чого ніяк не обійтися, як можна?!...
Ну, якось, звісно, намагалися пристосуватися до сну, заклинивши себе в статичному положенні між перегородкою і зовнішнім бортиком ліжка спеціальними пружними квадратними подушками, що додаються для подібних випадків до ліжок. Щоб ні ногою, ні рукою не можна було поворухнути. В іншому разі, без цих подушок, тебе просто викочує з ложа на палубу каюти, і ніякі бортики тут не в змозі допомогти. Ще й травмуватися можна ненароком під час падіння . Тоді вже краще взагалі стягнути постіль разом із матрацом на палубу, щоб ненароком не вбитися уві сні... Щоправда, можна було переміститися на диван, який стоїть на противагу ліжку, поперек поздовжньої площини судна. Але тоді все одно тебе з нього скине під час кільової хитавиці. Адже бортика у дивана немає. Така ось фіготень!.. Та так недовго і зомбі стати від хронічного недосипу!
Що ж стосувалося приймання їжі, то на них навряд чи приходила половина екіпажу. І то лише спочатку, поки не настільки дико мотало пароплав, і в індивідуальному порядку. Та й як можна що-небудь готувати кухарям за таких чудес природи - легше в цирку виступати, напевно. Так, у спеціальних герметично закритих казанах кухарі спочатку намагалися щось приготувати нашвидкуруч, на кшталт якихось кашок чи макаронів, не особливо переймаючись асортиментом, ну, і якістю теж. Щоправда, скоро і це припинили готувати. До чого себе мучити, якщо екіпаж перестав до годівниці тягнутися? Лише воду для чаю або кави тримали кип'яченою. Так і тут ошпаритися не довго, аж бігом, окріп розливаючи... Хоча й це були зайві клопоти. Майже в кожній каюті був свій чайник або кип'ятильник. І екіпаж вимушено перейшов на сухий пайок, який видавав артільник за обумовленим зі старпомом списком життєво важливих, більш-менш поживних і не важких для шлунка продуктів. У хід йшли і тушонка, і згущене молоко, консерви різні, рибні зокрема, сухофрукти, ну, і, ясна річ, суха ковбаса. Треба тут зауважити, що не у всіх поголовно було присутнє таке поняття, як апетит. Одна третина екіпажу від ступеня глибини витонченої немилосердної хитавиці взагалі лежала на палаубах своїх кают у «зеленому» відчуженому від життя вигляді, по суті, немічними, безпомічними «трупами», зокрема і п'ятеро наших бідолашних дівчат з обслуговуючого персоналу, включно з кухарем і з пекарем. І всім цим нещасним було, ой, як не до їжі!.. Та їм взагалі нічого не треба було!.. Я всім їм не заздрив, природно.
Зате була група товаришів, у яких, навпаки, за таких, здавалося б, критичних і нелюдських для організму умов розвивався неприродний жор. У лавах цієї гвардії значився і я. Слава тобі Господи, що ти забезпечив мій організм таким корисним, стійким і безвідмовним вестибулярним апаратом! Боже! Та мені просто пощастило в житті! Яке це щастя, що мені не доводилося страждати так, як, приміром, нашому шановному лікареві, який на наших очах повільно «помирав» з самого початку виходу в море, лише час від часу присьорбуючи мінералку, яка одразу мимовільно виводилася назад зі стражденного тіла, йому навіть не вдавалося доповзти до унітазу! Про звичайне, в повному розумінні цього слова ходіння приміщеннями пароплава для таких страждальців тут узагалі мову вести не коректно. Але й тим іншим, кого бог милував від мук морської хвороби, краще так зовсім цього робити не потрібно було, зрозуміло, без зайвої на те потреби... Про всяк випадок... Береженого ж і бог береже.
Ось вам характерний приклад таких підступних ходінь. В повному сенсі не зумів уберегтися товариш. На моїх очах Степанич - наш шановний помполіт (ось, справді, нічого поганого не можу на його адресу пригадати, чудова, розуміюча, добрішої душі людина - рідкісна якість для його особливо «клопіткої» посади!), ну, не пощастило бідоласі - як кажуть, на рівному місці дістав найсерйознішої травми руки. А всього-то ми з ним випадково разом опинилися і йшли одночасно, в сенсі сяк-так шкандибали з кают-компані ї, точніше з камбузу. Бо йшли - це надто неправильно і примітивно сказано - просуваючись уперед, перебираючи руками поручні, часом підвисаючи, вчепившись у них (судно - в безперервних коливаннях на всі боки), переміщалися в просторі довгим коридором лівого борту гуськом, він - попереду, а я - за ним. Спочатку він не втримав у хватці праву поручень (був злегка пухкеньким, при тілі, та й віку не дуже молодіжного), тут же його жорстоко відкинуло, припечатав до лівої перегородки (судно різко лягло на лівий борт). Все ж таки, спіймавши момент, він встиг піднятися на ноги в проміжку між хвилями, хоча йому після отриманого удару явно було до того ж і боляче. Але тут раптово корма різко пішла вниз, потягнувши нас назад, і одразу завалившись на правий борт, приплюснувши нас обох уже до правої перегородки коридору, а далі, вже ніс судна пішов дуже круто вниз, і нас потягнуло вздовж цієї перегородки вперед і злегка догори. Тут-то «комісара» і прововтузило голою рукою в районі передпліччя по гачку дверцят протипожежної шафи, що злегка стирчав. Пролунав специфічно моторошний звук шкіри, що лопається, і я з жахом у всіх деталях просто дико вразився жахливим видовищем. Із рваної рани доволі пристойно розпотрошеної правої руки, на палубу в достатку посипалися безформні грудки білого кольору жирових тканин. Ось тут я точно ледве стримався, щоб не вирвати. Принаймні, повітря мені явно стало не вистачати, і мене міцно замутило. Але, що характерно, крові не було. От якби ще й кров я побачив, то точно блеванув би на місці. Можливо, вона і з'явилася, але вже після. Тому що я з криком «тримайтеся, Степаничу!» тут же по-мавпячому, підстрибом, наскільки дозволяли умови, кинувся на верх, на капітанський місток.
Оскільки з «мертвого» лікаря дієвої допомоги очікувати не доводилося, вона виходила від нього лише в присутственно-консультаційному плані, то реанімацією нашого невдалого помполіта під «чуйним і невсипущим» керівництвом лікаря займався в лазареті особисто старпом, знезаражуючи рану і накладаючи на неї пов'язку. Теж, треба зізнатися, екстримний захід за таких погодних умов. Адже кілька уколів треба було робити. А тут на ногах-то сам устояти не можеш, постійно у руху тримаєш себе... Голкою ткнути можна не туди, куди треба...
Що найцікавіше, гачок на тій нещасливій шафі не таким уже й великим був, і не дуже-то й стирчав із кришки, та ще й розташовувався вище плеча, до того ж був винятково гладким з усіх боків. Просто дивовижний і на рідкість унікальний випадок! Ось тобі всього лише прогулявся наш бравий товариш комісар коридорчиком!.. Це я про реальну шкоду зайвих ходінь по судну в момент солідної штормової погоди.
Але при всьому при тому вахти свої нести на робочому місці в радіорубці нам із Сергієм доводилося. І якщо та ж команда, не задіяна на вахтах, могла в цей час пофілонити, відпочити, якщо, звісно, коректно так висловлюватися, то ми, як і штурмани, і механіки, працювали на своїх робочих місцях без жодних поблажок. Хоч це, цілком зрозуміло, було не зовсім зручно і пов'язано з певними труднощами. До того ж наша рідна радіорубка так само, як і капітанський місток, розташована на верхній палубі житлової надбудови. А отже, й амплітуда хитавиці тут максимальна. Але нічого не поробиш, хто ж за нас буде на регулярний зв'язок із Владивостоком виходити, радіограми передавати і приймати, зведення погоди з ефіру виловлювати в певні терміни або регулярно тими самими метеокартами капітана забезпечувати?.. Тут уже хитає - не хитає, а те, що треба, передай ключем і прийми, будь добрий!.. Загалом, вийми та поклади! Ну, нічого, абияк, іноді стоячи, пристосовувалися, і передавали, і приймали радіограми. Щоправда, помилочки на ключі під час передачі виповзають, коли судно різко кидає в провали хвиль, і машинка друкарська, зараза, неприродно танцює на своїй штатній основі під час прийому РДО, ніби норовить вискочити з полону притискних затискачів, коли ні-ні та отримаємо хвилищею по носі. Але, в принципі, все в радіорубці закріплено надійно, як слід, і крісла наші робочі, зокрема, на штормових кріпленнях. А то б просто літали по приміщенню, ось як, приміром, зараз летить, як птах, мій вахтовий журнал з робочого столу в тартарари, чорт, не встиг втримати, позіхнув злегка хвилю, відволікшись.
Тут ось якраз на моїй денній вахті кепу зі служби безпеки мореплавства, від самого заступника начальника пароплавства Кашури (страшний начальник усіх капітанів) - постать, як-не-як, друга особа в пароплавстві - радіограма тривожна прийшла з відміткою «вельми термінова». Хвилюється за нас... Теж там усе бачать, хто де і що... Але ж не дарма ж ми щодня, фактично в один і той самий час доби зобов'язані надсилати, і надсилаємо, будь ти хоч в анабіозному стані, спеціальну РДО QTH* (радіограму про місцезнаходження). А зараз треба б якраз прокрастися на місток, передати мастеру прийняту щойно дуже термінову радіограму. Ось вона.
fm владивосток 18/0915 37 18/10 1444 =
вельми термінова радіо т/х юрій савінов км локотаєву =
терміново прошу повідомити поточну обстановку океані стан судна зпт вантажу предмет зміщення тчк далі прошу рапортувати про обстановку кожні чотири години мені особисто тчк тримаємо вас на постійному контролі =
чзм кашура
Що тут можна сказати про їхній «постійний контроль»? Та будь він навіть хоч і тричі невсипущим! Нам від цього ні жарко, ані прохолодно! Не їх же там, у кабінетах їхніх просторих, у незручну позу раком ставить!.. Чим вони нам тут, у нашій конкретній довбаній точці посеред океану, що танцює і вирує, в змозі допомогти?! Яка нам користь від їхньої непомірної турботи на словах?! Та й крім нас у радіусі, мабуть, тисячі миль навколо навряд чи хто ще перебуває… А якщо й були, то вчасно встигли порозбігтися, як миші, хто куди, подалі від цього вселенського хаосу. І якщо щось трапиться, прости Господи, допомоги нам чекати буде зовсім ні від кого. Це вже всім, навіть, напевно, нашій славній прибиральниці давно стало зрозуміло, як божий день.
Капітан - той уже і днює, і ночує на своєму однойменному містку, не виповзаючи з нього, напевно, вже діб три поспіль, спочатку часом засинаючи на дивані в штурманській рубці, поки це ще було сяк-так можливо, а потім - перекочувавши в закріплене на штормовку до палуби своє капітанське крісло, яке стоїть упритул до лобових ілюмінаторів із правого боку рубки. Тут же, в ньому, він і щось перехоплює з їжі. Але здебільшого разом із вахтовими штурманами, напевно, до болю в очах вдивляється в похмуру далечінь минаючого простору там, за носом судна, намагаючись вгадати, а що ще за близьким горизонтом подарує нам розбурханий не на жарт Нептун... Який наступний фортель підлаштує нам цей підступний хлопець - який зветься супер-тайфуном?.. Ну, і думу гадає, як же тепер із мінімальними втратами... Ех, якби лише так!.. Але, судячи з обстановки за бортом, тут крутіше питання стоїть, як узагалі з цього лайна живими й неушкодженими вийти?!... А, може, з жалем думає про ту свою образливу промашку, ще й ще раз прокручуючи всі варіанти, задаючись одним і тим самим питанням: навіщо внутрішньо повівся на маршрут по цій чортовій траєкторії дуги великого кола?.. А потім, чому завчасно, поки це було ще можливо, не підвернув до цих горезвісних Алеутських островів, щоб уже там, десь у якійсь бухті сховавшись, перечекати... Хоча й там теж за такого надзвичайного розвитку ситуації не менш небезпечно. Бути притиснутим до скель теж не найкращий варіант! Знову ж таки, як можна передбачити, і хто ж міг знати, що цей загадковий монстр просто з місця так жваво і на такій шаленій швидкості зірветься нам назустріч з-під берегів Японії? Адже стояв, як укопаний... Довго і нудно стояв, відлякуючи собою від проходу півднем... Ну, рушив, зрештою, і що з того?.. Ішов-то вальяжно, розмірено, і тут раптом, ніби схаменувшись, що засидівся, рвонув, як очманілий!..
«Адже що прикро, он і чортові японці бездарно прорахувалися з їхньою хваленою точністю прогнозів!.. Тут би в самий раз до Алеутів підвернути, сховатися там за островами!.. Але ж уже не було жодної можливості - не можна було круто йти від хвилі на поворот, підставляти їм свій борт - тоді, за тієї висоти хвилі - просто миттєвий оверкіль*! І все це лише через недбалість прогнозів шановного метеоагентства... Мати іху!.. Упущено потрібний стратегічний момент!.. Тепер ось маємо, що маємо... Мало того, що в непотрібну чверть тайфуну влипли, так ще й, відчувається, не встигаємо проскочити повз його центр. Затягує нас у це проклятуще «око», як у космічну «чорну діру». Бо за всіма ознаками воно до нас стає дедалі ближчим. От якби ще якимось дивом точно знати, що там, у тому довбаному «оці»?! Що конкретно нас там очікує?!... Хіба що один Господь Бог знає... До чого слід готувати себе?!... У підручниках і штурманській лоції пишеться і трактується одне, але от на практиці... як воно?!... Темна це тема! Не один десяток років уже в морях відштормував, а ось, піди ж ти, не доводилося донині в подібну «дірищу» потрапляти. Бог милував завжди... Але, мабуть, не цього разу...».
Може, саме такий хід думок мучив втомленого капітана в його командирському кріслі, до того, як мені належало зазирнути на капітанський місток у процесі моєї денної вахти? Не можу я цього знати напевно. Але дуже навіть могло бути. Мастер, схоже, дрімав, вчепившись мертвою хваткою в поручні крісла (хоча як уві сні можна так вчепитися?..). Його закріплене до крісла звичайним брючним ременем тіло з похиленою донизу головою, не маючи ступеня свободи, лише контурно повторювало всі кульбіти судна.
Стоячи ближче до середини рубки, поблизу рульового - старшого матроса Олексія, вахтовий другий штурман Олександр, розставивши для кращого упору ноги, прикувавши себе руками до поручнів приладової групи біля лобових ілюмінаторів, із зосередженим поглядом свердлячи простір попереду, очевидно, теж про щось вперто міркував, навіть не обернувся. Лише коли я примостився поруч із ним, повторивши його позу, мигцем кивнув мені, вітаючись.
- Ну, що тут, Шурік? - тихо запитав я, бачачи, що майстер не ворушиться, махнувши рукою зі свіжим бланком. - Для шефа, - кивнув головою в бік крісла. - Вельми термінова... Треба б вручити...
- Сам бачиш, нічого нового, а тим паче приємного поки що, - була настільки ж тиха відповідь. - Тільки почекай, не галасуй. Мастер, бачиш, прикимарив наче, не буди поки що. Він і так тут уже як привид. Скоро сам стрепенется, тоді й віддаси.
- Саня, а де ми взагалі перебуваємо зараз? Як ви визначаєтесь у цій погодній клоаці?
- Чого це ти питаєш, як дилетант? Радіомаяки ловимо, звісно, як же ще? Щоправда, це завжди лише приблизне місце розташування. Але хоча б так... Залишили ми позаду Алеути ще вчора, відірвавшись від них... Прагнемо ось невідомо куди тепер... За волею хвиль... І в бік відрулити нікуди не можемо. Головне зараз - хвилю не втрачати. А то відразу ж сильно лупить по морді, та й на борт одразу ж критично кладе теж, поки знову не підрівнюємося під потрібний до них кут.
Поки я протискувався в штурманську рубку, хапаючись за будь-що та лавіруючи, зрозуміло, звернув увагу на дикий і незвичний шум ззовні, який, здавалося, виникав звідусіль. Це навіть був не просто шум, а якийсь неприємно пронизливий нестямний, несамовитий гул, який лякав, зі звірячими завиваннями, немов хтось, ні на мить не перериваючись, нав'язливо і з витонченою блюзнірською нечистотою гучно дмухнув у велетенську трубу. І позбутися цього шуму, що діє на нерви десь на межі з ультразвуком, не було жодної можливості. Він виходив звідусіль і наскрізь огидно пронизував організм... Мені відразу спали на думку стародавні легенди про смертельно небезпечні міфічні сирени, що мучили своїми моторошними голосами моряків, доводячи їх до божевілля. Я зрозумів, це неймовірної сили злісний вітер продукує таку похмуру звукову какафонію, «граючи» з усіма елементами надбудови і такелажу судна. Такого мерзенного музичного супроводу мені за час моїх плавань ніколи не доводилося слухати. І відразу стало якось не по собі... Я озирнувся. Перше, що було незвично і впадало в око, то це зазвичай завжди лише прикриті дерев'яними дверима, що ковзають на роликах, а тепер наглухо задраєні металевими дверима, бічні проходи на обидва крила містка. Не забув поцікавитися про це у свого корефана-штурмана.
- А що, Саньок, ви вже не виходите назовні, вимірювати силу вітру? - кивнув я на штатно закупорені двері, що ведуть на крило. - До речі, яка там зараз швидкість?
- Давно припинили. Це вже неможливо робити, прилад із рук вириває, та й стояти на крилі неможливо, відразу з ніг валить. Запросто або за борт здує, або на переборку відкине, покантує... Останній замір був учора вранці - вітер був понад 40 метрів на секунду. Тепер - куди більший. Чуєш, який потворний високий гул стоїть?!...
Але по-справжньому я здивувався, коли нарешті більш ґрунтовно вдивився вперед, назовні... І ось тут уже я реально жахнувся!..
Картина за склом ілюмінаторів, що неабияк терзалися водяними потоками, розгорнулася переді мною ну просто-таки грандіозно вражаюча! Навіть аховська!
Перше, що кидалося в очі, кругом суцільним місивом мчить вода. Вона при такому страшенно шаленому вітрі просто снувала повсюдно. Мало того, що бездонними потоками сходила з небес, ще й тоннами зривалася потужними гронами з вершин хвиль, одразу ж розпушуючись, перетворюючись на пил. І все це зі швидкістю вітру проносилося повз і всюди, з успіхом кидалося на ілюмінатори, заливаючи їх нескінченними потоками. Таке враження, ніби тропічна злива шарашить, тільки не зверху вниз, у звичному її розумінні, а в строго горизонтальному положенні. Видимість від такої свистопляски була обмеженою, нікчемною, не більше ніж кабельтова*, навряд чи довша за корпус судна. І то - фактично напівзкрита водяним серпанком. Поверхня моря настільки вирувала й кипіла, що була суцільно сивою від піни.
Ну, а на гігантські гірські вали такої глобальної і несамовито лякаючої величини, що шикувалися і накочувалися один за одним з вражаюче потворною і удаваною бездонною глибиною провалів між ними, краще б і очі мої не дивилися!.. Хоч на що наш чималий за розмірами пароплав - як-не-як 150 метрів завдовжки - але на тлі таких велетенських за розмірами громадин-хвиль із висоти містка, де ми з «другим» нині перебували, наше судно виглядало дрібним жалюгідним іграшковим корабликом, який, на перший погляд, немов безпомічно борсався в цьому клекотливому, несамовитому просторі проміж водяних масивів, які на нього накочувалися, то зариваючись у них ледве не до середини довжини корпусу, водночас ховаючись повністю, по самісіньку верхівку, в провалах улоговин між ними, то знову виринаючи, судомно вилазячи на чергову гору, яка наближалася... Загалом, як плавець стилем батерфляй. Проте ні, ми все ж ішли, хоч і щадним ходом, але йшли, і під потрібним і саме життєво необхідним кутом до цих відверто чумних за висотою хвиль.
От тільки куди ми йшли? Дуже схоже, що зовсім не туди, куди хотілося і куди слід було б... Тепер, що ж виходить, усі шляхи ведуть нас до центру бурі? Безперечно, ми натурально потрапили в капкан, не сміючи зрушити свій курс навіть мінімально, не кажучи вже про якийсь маневр, без ризику перекинутися, підставивши свій бік під вплив нещадної хвилі. Будь-якої тутешньої хвилі!..
- Саня, яка ж зараз у них висота, на твій погляд? - як і раніше, щоб не розбудити капітана, тихо прошепотів я, з тривогою вдивляючись разом із ним у водні розводи ілюмінаторів.
- Точно хіба визначиш... Але якщо ми провалюємося між валами по самий клотик, то напевно метрів 20, не менше, а часом, мені здається, і значно більше.
- Охрініти, слухай, а що ж далі-то очікувати, Саньку?...
- Що це ви там, як дві старезні старенькі бабусі, розкудахталися?... Скільки та по чому?!... - мастер ніби як і не спав зовсім. - Славо, давай уже сюди свою «поцілунку»!..
Диктує.
- Вельми термінова радіо Владивосток чзм кашура
на ваш касовий - проставте відповідно - знаходжусь у координатах - Сергійовичу, де ми зараз?.. Даси точку радисту! Загалом, проставиш... - змушені штормувати жорстоких умовах крапка вітер 50 хвиля 20 часом 25 метрів крапка стан судна вантажу нормальний кома остійність хороша точка тиск продовжує падати крапка імовірно рухаємося стіні тайфуну напряму оку
- км локотаєв.
- Все. Ступай, друже, передавай. Потім принесеш видрукувану, підпишу... - і кеп, відвернувшись і вперившись похмурим поглядом в картинку за бортом через свій хитрий ілюмінатор-вертушку*, знову відчужено занурився в позу і роль сплячого.
«Почаклувавши» з «другим» на штурманському столі біля мапи з приводу наших сьогохвилинних координат, я покірно заквапився до свого робочого місця...
--------------------
*РДО QTH - радіограма з позначкою «позачергова» (дуже термінова), що
надсилається в службу мореплавства пароплавства строго за терміном
раз на добу з координатами місцезнаходження судна; якщо після
закінчення цього строку протягом шести годин очікування
пароплавством судно не з'являється на зв'язку, то для всіх суден, що
перебувають у районі судна, яке «зникло», оголошується пошук.
*оверкіль - перекидання судна догори кілем (днищем).
*км - умовне посадове найменування капітана в радіопереписці.
*ілюмінатор-вертушка - відцентровий склоочисник на капітанському містку;
вбудований у звичайний лобовий ілюмінатор скляний диск, що
обертається з високою швидкістю (приблизно 1500 обертів на хвилину)
за допомогою мініатюрного електродвигуна - дає змогу домогтися
ідеальної видимості огляду обстановки під час опадів (для розгону
дощових крапель, бризок, снігу) або розводів від потоків падаючої води.
Продовження в Частині 6…………..