Решту ночі Галерист провів у виставковій залі. Спочатку нервово крокував від стінки до стінки, намотавши з десяток кілометрів, а потім всівся на стілець і почав нервово торохтіти пальцями по столу, продовжуючи витрачати енергію без видимої користі для суспільства. Втім користь у цих рухах все ж існувала. Розпорошення сил було необхідним перезбудженому тілу, бо воно намагалося перетравити остогидлу поведінку дружини. Від градусу обурення кожної секунди могло закипіти, а потім розірватися з силою, не слабше від атомної бомби, забравши життя невинних людей навколо.

Ядро цієї бомби безупинно нагрівалося, бо роз’ятреними думками Галериста керували закони емоцій – які не вкладалися в рамки раціонального і могли виробляти роздратування, а потім лють кілоджоуль за кілоджоулем – не маючи кінця. Володар ядра вже стикався з заводськими дефектами своєї зборки і мав у власноруч написаній супровідній інструкції вірний спосіб різко понизити градус напруги, але використовувати його зарікся. Забороняючи собі перейти у світ, де немає конфліктів, нерівності та нав’язливих думок, чоловік зустрівся ще й з поняттям, яке у колі комп’ютерних інженерів називають «за¬висання системи», а у ширшому вжитку - «глухий кут».

Таким колом нейронні системи ганяли його думки від назрілої проблеми до легкого вирішення, аж поки не наштовхнули на компромісний варіант. У шухляді столу знайшлася пляшка коньяку. Вона лежала там, і лежала у забутті, бо Галерист, подружившись з порошком, кинув вірну подружку, яка притуплювала гострі випини життя вже не так вдало. Ця пляшка коньяку з вицвілим акцизом, як стара модель телефону: мала паршиву камеру, потертий корпус, надповільну операційку і коротку, мегабайтну пам'ять - але була хоч якоюсь альтернативою нічому.

Чоловік дістав скарб і, не бажаючи шукати стародавнього надбання цивілізації у вигляді стакану, хильнув рятівного напою просто з горлянки.

Скривився, інстинктивно притис руку до рота, і через мить, коли рецептори перестали галасувати, відчув у стравоході тепло. Галерист відкинувся на спинку стільця і заплющив очі. Організм забув як це бути п’яним від алкоголю. Напій просто розслабить кінцівки, вгасить очманілі думки, авжеж частково позбавить можливості контролювати себе, але ніколи не забере реальність, як це роблять наркотики.

Новоспечений п’яничка зрозумів, що може робити це безкінечно. Напиватися і напиватися, доки світ не стане кольоровим. Він хильнув з горлянки ще раз, вже значно більше. Рецептори знову запротестували, але не так вперто, немов змирилися з тим, що сьогодні їх будуть піддавати тортурам. У тілі відчувалася полегкість. Вперше за вечір міг думати без зайвих переживань. У голові стало вільно.

Чоловік підвівся і зайшов у головний зал. Світло у приміщенні оголило пофарбовані нашвидкуруч стіни, які готували для оглядин замовником, а також ще одну річ. Єдину річ яка пасувала цій будівлі і наповнювала її хоч якимось сенсом.

Він обережно зняв з цвяшка картину Художниці, останню, яку вони ще не встигли продати, і зловив себе на думці, що з його типом натури цей шедевр колись теж доведеться обміняти на гроші. Як і дім, машину та їхні життя. Галерист відчував себе варваром, що через вбогість міняє золото на цукрові скельця – такі смачні і красиві, але які швидко тануть у роті і не вартують нічого окрім миттєвої, швидкоплинної насолоди. І дружина була права – гроші Лихваря його не врятують, не зітруть безславний кінець, а лише відстрочать агонію у часі.

Цей приступ розпачу знову змусив чоловіка заполонити горлянку коньяком. Горло і стравохід як і раніше обпекло, але бажаний результат ставав все ближчим, рухи - менш контрольованими, логічні конструкції з думок хиталися і не давали вибудувати стрункий, послідовний та в’їдливий напад на самого себе.

Він вдивлявся у впевнені лінії картини, сміливу гру фарб, довершені тіні. Жінка, що живе з ним на таке більше не здатна. Обидва без нарікань вперлися головою в стелю, в стелю іграшкового будинку, де все ще жили як інфантильні господарі. З перегорілими емоціями, затоптаними думками та однотипною лінією поведінки. Яким зручно таїти образи і не шукати нового.

Пляшка в руках Галериста порожніла, а голова насупроти - почала наповнюватися зрадливими думками. Підступний алкоголь втихомирив вир роздумів, щоб потім розбурхати з ще більшою силою. Без будь-якого натяку на поновлення самоконтролю.

Чоловік почав нишпорити у робочому столі, який вже давно не використовувався за прямим призначенням, і з-поміж різноманітних обгорток наїдків, рахунків на оплату комуналки та заяложених договорів, знайшов бажане. Зіп-пакет. Улюблене болезаспокійне, думковгамівне та душотранквілізовне.

Він висипав залишки порошку на письмову поверхню та пролетів над ними ніздрями, так низько і майстерно, що якщо би був винищувачем, міг крилами збити кашкет з голови ворожого генерала.

На душі стало легше, й навіть швидше, ніж цей хімічний склад встиг подіяти на нього. Лише одна думка про відстрочку фрустрації давала йому сліпу радість. Втім скупий вміст пакетика радував недовго. Надмала доза не забрала всіх розпачливих думок, а відсіяла найслабші.

Галерист більше не мав запасів, треба було робити замовлення. Він дістав мобілку і набрав номер, що був підписаний в нього як «доставка». Втомлений голос на тому кінці щось неохоче відповів, між чоловіками зав’язався короткий діалог з купою закамуфльованих під піцерійну розмову слів і через 53 хвилини «ліки» були на місці. Ліки, які не виправдовували самоманливої назви, а лише вбивали пацієнта.

Система бартеру передбачала ненатуральний обмін. Поряд з білим пилком з’явилися гроші. Але наркокур’єру не вистачило декількох потяганих сотень, висмарканих з гаманця клієнта. Своє розчарування працівник доставки виказав спочатку кислою мімікою, а потім ножем, який дістав з кишені.

Розуміючи, що розлючений барига вміє застосовувати цей шматок заліза з рукояттю не тільки для приготування салатів, Галерист запропонував йому ключі від машини. Чоловіку у спортивному костюмі не сподобалася виказана ідея, бо на ранок обдовбане тіло забуває все, що з ним відбувалося вчора, і має звичку дзвонити у поліцію з заявою про викрадення будь-чого, чим напередодні розплатилося за незаконне задоволення.

Кур’єр вказав на предмет, який не треба було розбирати на запчастини або ховати у забутих Богом гаражах. Він забажав предмет, який на його думку не коштував доставленої наркодози, але за яким би не влаштували полювання у рамках кримінального кодексу. Предмет, який буде закривати пляму на стіні наркопритону від слідів чийогось блювотиння або крові. Предмет, появу якого на тій стіні ніхто окрім самого кур’єра не помітить, і який через тиждень так само загидять вмістом шлунків загублені у просторах екзистенційних думок наркозалежні відвідувачі специфічного закладу. Додадуть на полотно власне, авторське бачення картини світу.

Галерист звів у подиві брови, хотів було щось сказати, навіть заперечити, але так і не відкрив рота. Він просто посунув картину по столу у бік візитера, відчуваючи, що тепер його дружина отримає за свої випади сповна. Чоловік розраховувався не тільки з баригою, а й виставляв чек коханій за роки спаплюжених сподівань.

Коли єдиний за останні місяці відвідувач галереї покинув її стіни, замовник адресної доставки відкрив пакетик, висипав вміст на стіл і через декілька хвилин відключився під сильнодією, яку так жадав.

У не зовсім здоровому сні він пролежав до ранку, який декотрі вже могли назвати обідом. Його збудило чхання. Ніс чоловіка всю ніч маринувався у купці наркотиків і тільки зараз рецептори вирішили запрацювати. Наступний сигнал тіла, після свербіння у ніздрях, – холод. Вхідні двері лишились відчинені, з них дуло і Галерист промерз до дрижаків. Але найбільше, що зараз хвилювало сонька з періодично зміненою свідомістю – це біль у голові. Округлий набір кісток, нафарширований органами отримання та аналізу інформації, затисли між розрядами блискавки. У вуха ж помістили гудіння, ніби у Слуховий канал течією занесло величезний пасажирський лайнер й хтось з команди почав гукати на допомогу, істерично бавлячись клаксоном, що був здатний зруйнувати звуковими хвилями гірські масиви.

Чоловік знайшов у своїй барсетці рішали з овочевого ринку таблетки і випив їх не штуками, а жменею. Опісля виснажено припав лобом до столу і спробував увійти в медитацію чи транс, завести діалог з болем і вмовити покинути межі тіла. Але біль, як терорист, який влаштував вибухову трагедію на світоглядно-ціннісному конфлікті, не вимагав нічого конкретного окрім як звернути увагу на проблему, яка його турбувала. Нагадував хазяїну, що є не першопричиною, а наслідком. Що прийшов в гості після запросин з коктейлю алкоголю та наркоти.

Реципієнт присягався у діалозі, що більше ніколи не доторкнеться до алкоголю, а тим паче до наркотиків. Але обидва учасники були досвідченими співбесідниками. Біль лишався обманутим, тому щоразу приходив на балачки з новою виховною програмою. Він кочував від печінки й нирок до голови, заганяв його у лікарняне ліжко і змушував відчувати безпорадним. Чоловік не був настільки впертим, впертим були залежності, їм було начхати на все, бо вони, на відміну від тіла, ударів спазматичного батога на собі не відчували.

Поступово, фармацевтичний ворог, який позбавляє фізичних катувань та лише притупляє душевні, розчинявся у шлунку і все глибше проникав у організм Галериста. Таблетки вивільняли заручника, давали шанс продовжити вільне, безглузде плавання у соціумі без як слід засвоєного уроку. Вітер з вхідної двері ставав менш холодним, розряди блискавки і гудіння ставали не такими загрозливими для існування. Здатність нормально мислити, не стоячи під дулом автомата навколішках у болю, поверталася. Чоловік ніби збільшувався у розмірах і наглядач з нахилами садиста, який ще декілька хвилин тому нависав над ним і здавався левом, поступово перетворювався у підкорене, маленьке, безпорадне кошеня, аж поки, через свої мікроскопічні розміри та незначущість, ембріон хижака не загубився у далеких просторах уяви і тіла підопічного.

Опісля гору над почуттями Галериста взяла совість. Хитаючись від сп’яніння, яке на противагу болю не квапилося його покидати, чоловік зайшов до спорожнілої виставкової зали. Нервова система страхувала себе й не дозволяла вірити у жорстоку реальність. Він дістав телефон, щоб перевірити і нервову систему і себе. Слово «доставка» опустило власника мобільного апарата на дно еволюційного розвитку, додало суму у реальність і забрало віру у життя. З шлюбом покінчено. Покінчено з «надіями», «шансами» та «сподіваннями». Коли Художниця піде, він продовжить існувати, але лише як біологічний організм, бо все живе у ньому помре.

Чоловік плакав і не міг себе спинити, почалася істерика. Його охопив стан, який раніше для нього не існував. Розхитана наркотиками психіка збоїла. Він почав дряпати стіну, потім бити кулаком, кричати. Вуличні перехожі з жахом позиркували у бік відчинених дверей, хтось навіть викликав швидку. Але присутність медичних працівників була зайвою, Галерист розумів, що здатен вилікуватись сам. Витер сльози, насилу підвівся, забрав зі столу ключі від машини і, не зачиняючи виставкової зали, відправився у рятівну подорож.

Їхав дуже повільно, та, як йому здавалося, максимально обережно. Втім колеса автівки встигли відчути під собою тротуари, газони; одне з бокових дзеркал залишилося на дорозі як сувенір, бо не витримало зустрічі зі знаком «пішохідний перехід». Бічні сторони бамперу розквітли подряпинами після побачення з ліхтарними стовпами обабіч дороги.

Зрештою Галерист вирулив на рідну вулицю. Під час спроби в’їхати до гаражу - промазав, зніс паркан сусіда, протягнув його через пів ділянки чужого володіння і врешті зупинився. Поряд з машиною лежав перевернутий мангал, літній столик та різнокольорова парасолька, задача якої колись була захищати людей від сонця.

На передньому плані цього ранкового пейзажу красувався Лісничий. Він сидів на пластмасовому стільці, був одягнений у домашній халат, в одній руці тримав чашку з чаєм, у другій - книжку, яка відволікала від довгого чекання. Поряд, обіпершись об стілець, стояла рушниця, яка через декілька хвилин мала вистрелити.

Галерист та Лісничий зустрілися очима. Лісничий усміхнувся, Галерист видав переляк. Обидва сиділи на відстані капота один від одного, і якщо б водій вчасно не витиснув гальма - міг наїхати на сусіда, його халат, книжку, чай та бажано – рушницю. І врятувався б, але не наїхав.

Коли після розгубленості, до мозку Лісничого дійшла інформація про поточний стан справ, він, не особливо переймаючись долею чашки та книжки, коротким рухом відкинув їх у різні сторони (у той момент напевно відчував себе героєм якогось пафосного фільму), взявся за рушницю і холоднокровно, а більше показово, прицілився.

У очах людини зі зброєю не було сумнівів і одурманений розум водія це розумів. Сусід хотів спустити кулю вже давно і не робив цього не через високі моральні орієнтири, а через те, що банально не мав рушниці.

Лісничий, який всю ніч чекав на здобич, дійсно не сумнівався. Він був мисливцем і тримав на мушці дичину, яка непробачно довго не тільки вислизала з його рук, а знущалася і навіть калічила. Чоловік відчув у собі прадавні інстинкти і зрозумів, що сьогодні здобуде для своєї невгамовної самки довгоочікуваний трофей.

Сама невгамовна самка вже встигла прокинутися від звуків зародку конфлікту, пробудити любов до «смажених новин» і увімкнути камеру телефона. Справді захоплена своїм дурнуватим самцем. Вона молила небеса, щоб він не сполохнувся і все ж натиснув на курок, зробив хоч щось видатне у жалюгідному наборі подій, який важко було назвати життям.

Коли заряд рушниці гучно виплеснувся на волю, вона відчула ейфорію.

Поки подружжя Лісничого та Пліткарки ділило шкіру невбитої дичини, сама дичина вмирати не збиралася. Галерист точно знав, що його існування, яких би воно не набуло беззмістовних рис останніми роками, все ж важить більше, ніж здичавіле задоволення та тепло на кінчику пальця сусіда. Тому, не чекаючи пострілу, людина під прицілом різко смикнулася ліворуч, синхронно відкрила двері і вивалилася з автівки. Здобич оглухла на одне вухо, відчула печіння на шиї, але залишалася живою. Заряд рушниці лише обпалив шкіру.

В душі забриніла впевненість, що за можливість валандатися по світу треба боротися. Галерист підвівся і побіг чимдуж до дверей своєї домівки. Сп’яніла мішень малювала вісімки доріжкою, і це її рятувало. Дуло Лісничого гойдалося з боку в бік, аж поки чоловік не відчув, що через мить буде пізно і треба стріляти, хоч і навмання.

Галерист вхопився за ручку вхідних дверей і щойно опустив донизу, шия знову запекла. Але тепер це був в рази сильніший біль, ніби хтось пожбурив занадто гострим камінчиком, який спочатку розсік шкіру, а потім невимушено перерубав котрусь з кісток. Поцілена здобич обважніла і, мов лялька, яку перестали смикати за нитки невидимі господарі, повалилася на землю. Двері домівки відкрилися і заспана Художниця побачила у форматі наживо завершальний акорд ранкового полювання.

Її очі вихопили розбиту автівку, повалений паркан та Лісничого, який виконав місію і задоволено опустив рушницю. Чоловік шкірився, немов чекав аплодисментів від публіки за карколомний трюк. Але аплодисментів не було. Натомість в очах захопленої зненацька жінки набухли сльози. Дружна ще не знала точного лікарського діагнозу, результатів аналізів, прогнозів… та хай йому – не знала чи взагалі коханий ще живий, але відчувала, що трапилося страшне. Вона опустилася навколішки біля нерухомого тіла і дала емоціям вийти з берегів. Обхопила рідну людину і з плачу перейшла на ревіння, яке розкотилося на всю вулицю.

Лісничий зі спокійністю маніяка сів на пластиковий стілець, поставив рушницю поряд. Знайшов у траві чашку, трохи обтрусив її від землі, а потім налив з термосу чай. Нарешті боржок перед Пліткаркою виконаний. За ці декілька хвилин він зробив для неї більше, ніж більшість одружених роблять одне для одного за усе життя. Тепер його думки були вільні. Чоловік підніс до рота чашку з теплою рідиною, відчув запах трав, закрив очі і побачив перед собою єдине місце на землі, де б хотів зараз опинитися, переповнений спокоєм і стверджений у сутності існування. Свою сторожку у лісі.

Через декілька хвилин цю небуденну ранкову картину доповнили логічні сирени швидкої та поліції. На вулиці з’явилися небажані для людської душі атрибути у вигляді наручників та носилок.

Пліткарка вимкнула камеру і відсахнулась від віконного отвору. Притисла до грудей телефон, де зберігалося повернення у світ обожнювання та визнання. Лісничий виконав роль витратного матеріалу і вона була йому вдячна. Тепер він міг котитися під три чорти. Більше він її не цікавив.

Чоловік подивився на спорожніле вікно і відчув, що вперше вона повела себе чесно. Більше не буде слова «кохаю», яке так відгомонювало брехнею.

Налякані копи накинулися на стрілка у халаті своїми тушами і збили з пластмасового стільця. Куйовдили обличчям по траві, намагаючись закувати вже і так не схильні до опору руки. Лісничий пригадав рідкісних і не дуже тварин, яких вбивав через забаганки співмешканки – їхні зойки; глухий звук обважнілого тіла, яке гупалося об землю – так само як і тіло Галериста; шум крил наляканих птахів навколо, що летіли геть від людини, яка чомусь вирішила привнести смерть у чиєсь буття. З обличчям зануреним у бруд, чоловік досі усміхався. Йому став ненависним цей дім, двір, клятий газон, розламаний пластмасовий стілець та термос. А надто – дружина, що за руку підвела до зруйнованого майбутнього. І була щаслива.

Потім на вулиці стало тихо. Різні машини увезли людей з різними емоціями та проблемами у різні краї – скорботу Художниці і прострелену шию Галериста в швидкій, а схиблену усмішку Лісничого в поліцейській. На місці лишилися тільки відчинені двері домівки, знесений паркан, пошкоджена автівка та чашка, яка парувала гарячим трав’яним напоєм на її капоті.

На вулиці стало пусто. Втім ненадовго. На дорогу повернувся один з патрульних екіпажів, члени якого декілька хвилин назад допомагали затримувати Лісничого. На корпусі автомобілю майорів знайомий безхатьку бортовий номер, який пророкував неприємності.

З машини знову вийшло двоє, але наполовину оновленим складом. Серед гостей не було Хулігана, його місце посів молодий, скоріш за все, нещодавно спечений коп. Натомість Ботанік поводив себе як лідер. Він йшов ходою, яка видавала в ньому короля джунглів. Погляд відблискував тривожним сигналом - представник правоохоронного органу задумав щось, що не дуже пасувало його формальному статусу.

- То ти виявляється ще та птаха? – почав Ботанік здалеку, як у розумінні відстані, що була між ним, так і у фігуральній словесній конструкції.

Незнайомець промовчав. Командир екіпажу зиркнув на свого напарника, сумніваючись чи можна довіряти молодику інформацію, яку хотів далі спродукувати його рот. Врешті вирішивши, що людина у формі поряд нічого не варта, гординя начальника взяла гору і він повів бесіду настільки розкуто, наскільки дозволяла нова роль:

- Тож я пробив номери твоєї колимаги…

Ботанік вказав гумовим кийком, який зараз заміняв для нього вчительську вказівку, на фургон. І витримав паузу, намагаючись розгадати реакцію співрозмовника.

Вигляд у нього був серйозний, як у справжнього копа під час допиту. Як у силовика, який має захищати громадян від бандитів і визначив це найважливішою ціллю життя.

Але це був лише жарт. Серйозний вираз обличчя Ботаніка розчинився в сміху. Незнайомець не зрозумів цих емоційних коливань і насторожився.

- Ну й ну, пощастило ж тобі натрапити на мене. А ви там справді ризиковані хлопці.

Людина за столом нічого не розуміла, чому саме «пощастило» і хто такі «вони».

- Як, а головне навіщо, ви поцупили цей фургон зі штрафного майданчика – окреме питання. Але щоб після цього роз’їжджати на ньому містом, ще й торгувати обличчям посеред дороги... Ви геть нас за дурнів маєте? Думали я не знайду що тут і до чого?

На останньому реченні Ботанік посерйознішав, але не для того, щоб підняти престиж поліції, а для того, щоб показати наскільки крутий він сам.

- Друже, нащо було влаштовувати ці спектаклі? Ми ж одного ґатунку люди. Є певні домовленості з вашою… - коп підібрав слово, а потім продовжив. – З вашою організацією. Ми так би мовити партнери, симбіотичні організми.

Незнайомець зрозумів до чого хилить співрозмовник.

- Я там більше не працюю. Тепер сам по собі.

- Ну, ну, розумію… Обережність ніколи не буває зайвою. Але який ти був переконливий тоді: борець за правду і все таке. Я було подумав, що тебе підіслали наші.

Безхатько відчув, що навряд чи йому вдасться переконати одурманену власними думками людину, тому вирішив змістити акцент діалогу у бік більшої цікавості для себе:

- Щось я не бачу поряд твого друга.

Поліцейський питально подивився на безхатька, потім допетрив про що йдеться, пригадав якусь прикрість, і сказав:

- Мій напарник у лікарні. Отримав кулю у живіт від нарколиги… Під час виконання своїх службових обов’язків.

Останній відрізок Ботанік проговорив сухим, бюрократичним тоном, без жодної щирості. Було видно що це брехня. Але потім повів бесіду жвавіше, кажучи правду.

- Можливо його навіть приставлять до нагороди. За героїзм.

Незнайомець скривився.

- Ми обидва знаємо що ніякої героїчності у його діях не було.

Ботаніка ніби обпекли розжареним залізом. Він зіщулився, передчуваючи неприємну розмову.

- Ви просто прикривали дупу свого порошкового барона, - продовжував Незнайомець, - але схоже він був не при тямі. Не впізнав вас?

- Про що це ти говориш, га? – запитав поліцейський радше, щоб виграти час на роздуми, ніж дійсно не розуміючи сенсу слів співрозмовника.

- Я говорю про наркотики. Про ті наркотики, яким ви допомагаєте розповзатися містом. Через які підстрелили твого напарника. І на яких ви будуєте власне «щастя».

Коп занервував. Його колега з молодим обличчям дивився здивовано. У пориві сліпого слідування девізу «Служити та захищати» ця недосформована штатна одиниця дійсно могла спробувати служити і захищати, бовкнути керівництву чогось зайвого. А зайві труднощі в їхній структурі – це завжди дорого і рідше, але - ризиковано.

Ботанік нервово наказав поліцейському без високих звань і нагород сісти у автомобіль, точніше запищав, немов хтось всадив йому електрошоком між ніг. А потім впритул підійшов до безхатька і продовжив спілкування пошепки:

- Ти чого такий вередливий? Я заважати тобі не збираюся - займатися тим, чим ти тут займаєшся. Щоб це не було. Навпаки, я - твій щит. Співпраця, розумієш?

Коп дивися прохально, трохи наївно, бо щиро бажав порозуміння, особливо зараз, коли щойно почав ставати на ноги у цьому непростому світі підпільних послуг, інтриг і кар’єризму.

- Ти не боїшся що тебе теж підстрелять? Чи розгрібуть ваші схеми і будуть судити?

Після слова «судити» Ботанік налякано зиркнув по сторонах, а потім знизив гучність голосу до мінімально можливих вібрацій і сказав:

- Я не жадібний. Мене нема за що здавати. Встановити меншу ціну, ніж я встановив за послуги – неможливо.

Незнайомець показав своїм виглядом, що сприймає слова співрозмовника як маячню, а потім відповів:

- Тобі просто треба відчути себе крутим. Щоб ніхто не посмів засумніватися в тому, що ти можеш дати здачі. Щоб ти більше ніколи не опинився на шкільній перерві, коли заради розваги тебе гамселили персонажі, схожі на твого колишнього напарника.

Ботанік розгубився, бо при згадці про школу, доволі точній і болісні згадці, з новою силою відчув, що його «пасуть». Він з усіх сил хотів домовитися, бо домовився вже з усіма, але відчуття перестороги підказувало йому, що найкращим варіантом продовження цієї розмови – буде забратися звідси подалі. Коп подивися зі співчуттям на опонента, розуміючи, що тому потрібен час щоб збити з голови німб, а потім з хрускотом обламати крила. Тільки тоді життя розкриється перед ним у всій своїй приземленій красі і вони зможуть спілкуватись на зрозумілій один одному мові.

Поліцейський розвернувся, щоб йти до автівки, Незнайомець сказав вже навздогін:

- Якщо не перестанеш кришувати ті притони, отримаєш спільну кімнату відпочинку з твоїм напарником. І повір, про жодну нагороду «За героїзм» там не йтиметься.

Адресат цієї репліки розумів, що якщо розмову «пишуть», треба сказати щось ефектно-рятівне, щоб у суді було легше доводити невинуватість, захищати честь, гідність та ділову репутацію. І він сказав.

- Повторюся – мій напарник герой. І для мене честь посадити тих, хто його покалічив. А щодо Вас, то через кілька годин я сюди повернуся і якщо не прибирете з проїжджої

- частини ці меблі – муситиму застосувати заходи фізичного впливу. В мене все. Приємного дня.

Коп покрокував до машини, а потім, як і минулого разу, швидко зник з вулиці. Звичайно, без жодного бажання і наміру вертатися через озвучені кілька годин.

Тренер не міг дочекатися доки ці теревені безхатька і поліції закінчяться. Він мав власні плани на сьогодні, плани в яких не було довбаних аварій, «швидких» і цих безкінечних балачок.

Коли ж автівка з блималками на даху зникла за рогом, чоловік вдягнув куртку, допоміг впоратися з верхнім одягом дружині, а потім галантно відкрив для неї вхідні двері. Попри ранкові постріли, звуки сирен та запізнення на зустріч з директором клубу, він був доволі безтурботним. Причини цієї безтурботності були незрозумілими для Лікарки, особливо враховуючи бонус у вигляді їхньої вчорашньої сварки.

Але жінка вирішила залишити це розслідуване на потім і переступила поріг з ціллю повернути впродовж декількох наступних годин собі і своєму чоловікові роботу. Вона зробила декілька звичних кроків, але відчула себе незвично: раптом почало нудити, а потім запаморочилося в голові. Тренер ледь встиг підхопити її, щоб не впала непритомною на землю.

Через декілька хвилин Лікарка прийшла до тями від різкого запаху нашатирю. Спробувала підвестися, але забракло сил. Жінка почала перебирати в голові причини вибрику організму, втім знайти переконливу відповідь не змогла. Зранку міряла тиск, температуру, випила таблетки – все було в нормі. Їй захотілося плакати, бо відчувала, що невідома зараза знову атакує. Лікарці стало соромно за цей безпорадний стан і вона спробувала відшукати у очах чоловіка розуміння. Ніби присягалася йому, що такого більше ніколи не станеться і людина в її подобі його не підведе. Лишень би він у це повірив.

- Краще ще полеж кохана. Ти просто перехвилювалася від цієї стрілянини…

- Точно, стрілянина! – випалила жінка енергійно, схопившись за кволе виправдання витребеньок свого тіла.

Тренер погладив дружину по голові, а потім напівнаказним-напівсерйозним тоном сказав до синів:

- Обидва залишаєтеся вдома. Раптом що – телефонуйте мені.

Лікарка була різко проти, хотіла заперечити, але тільки-но спробувала підвестися, зрозуміла що її організм має інші плани на цей день і хоче прикувати господарку до дивану. Душа прагнула до геройства, але мозок тверезо оцінював ризики. Якщо директор клубу побачить як співробітниця знову брикнеться перед ним на підлогу, місце такої співробітниці одразу обійме хтось з більш надійним вестибулярним апаратом та здоров’ям загалом.

Жінка поклала свою долоню поверх долоні Тренера і, відчуваючи турботу, приязно сказала:

- Любий, не переймайся. Головне – поверни нам роботу.

Тренер нахилився до неї і поцілував в лоба. Він усміхався, бо кохав, а ще - в його голові верещали переможні думки.

Перша частина плану була виконана і на серці чоловіка стало легше. Далі чекала співбесіда з директором клубу, під час якої валіза спортивного начальника наповниться грошима, а вуха -солодкими словесними гарантіями перемоги команди у наступному сезоні. Бос поверне йому місце роботи, бо він дійсно гарний спеціаліст, але з працевлаштуванням родичів почне гру з ігнорування під назвою «ваш дзвінок важливий для нас, зателефонуйте пізніше». Зрештою Чемпіоном погидує - через характер, який неодноразово зводив нанівець особистий талант і старання команди загалом, а стосовно Лікарки буде довго перемикати розмову з однієї телефонної лінії на іншу.

Хворобливість робила з неї поганого працівника, більше схожого на пацієнта, якому ще й треба платити гроші за неміч. Директор тримав її, бо це було умовою Тренера на яких той погодився працювати у команді. Команді, яка була очевидно нижчою за рівень навичок керманича. Втім ситуація змінилася. Бос хотів відчути себе у звичному статусі людини, в якої просять, а не яка сама вимушена просити. Тренер це зрозуміє, буде наполягати, запевняти і навіть благати. Задобрений грошима і плазуванням підлеглого, Бос погодиться організувати Лікарці сповідь, після чого подумає над прощенням та її майбутнім. О 8:00 жінці назначать зустріч в аеропорту. Не прийде, не встигне, потрапить у буревій, аварію, бійку, під обстріл магнітних бурь - плани на посаду полетять разом з директором на відпочинок у далекі краї. І звідти не повернуться.

Тренеру подобалася ця гра. Директор немов відчував настрій підлеглого та розумів справжні мотиви. Додому голова сім’ї повернеться героєм, але з повною впевненістю, що дружину звільнять, не встигнувши взяти на роботу. Руками Боса він втре ніс нікчемашному Масажисту та запроторить жінку у тісних стінах своєї любові.

Єдине, що турбувало чоловіка – коробка з написом «спортивний інвентар». Але про це він подбає. Якщо план спрацює, небажана чутлива таємниця одразу ж зникне з їхнього дому - назавжди.

Погляд Тренера вихопив розбитий паркан та автомобіль на газоні сусідів – свідчення того, що може наробити безлад у стосунках, коли жодна зі сторін ними не опікується. Спортивний стратег провів паралелі, але одразу ж зрозумів марність цієї затії. Його сім’я знаходилася у міцній хватці та жила за чітко вивіреним планом. І такого хаосу в стінах рідного дому не буде ніколи.