В атмосфері ґрат і бетону голови людей отримують час на примусові роздуми. Висмикнуті з вільного існування, замість планів та буденної рутини, вони стають володарями прямокутного сірого відрізку площі, який заміняє їм продуктовий магазин, перукарню, аптеку, кафе, кіно, роботу, дітей та сотні інших генераторів емоцій і картинок, які складаються в життя. Голови наповнюються клубами думок, інколи розпачливих. Втім не завжди.

Тренер, побачивши холодні погляди десятків вершителів правосуддя, відчувши вогкість камери та ворожість в очах нових співмешканців, думав про наболіле. Не про те, що труїв жінку, а що врешті-решт виявися правий. Його кохана ходить по чоловіках. Він шкодував лише про те, що в один з днів, коли ще міг це зробити, не збільшив дозу ліків до критичного, щоб ніколи не зустрітися з болем, який відчув учора.

Чемпіон, який ще на початку тижня ніжився у масовій любові трибун, нині грубів у скнарій самотності ізолятора. Хлопець, який бачив перед собою трофеї, славу та безкрайні горизонти, зараз уперся широтою погляду у запльовану підлогу камери. Пухлик, на правду, заслуговував того удару по голові, бо відібрав мрію і мусив бути покараним. Шкода лише, що фактично руками жертви.

В атмосфері лікарняних палат і приладів зі складними назвами, голови людей також отримували час на примусові роздуми.

Галерист був героєм сну. Сну - бо він міг робити у ньому все що заманеться. Руйнувати стіни віддихом, переміщатися зі швидкістю світла, читати думки. А дурнуватий цей сон був, бо з усіма цими магічними силами герой не міг відбитися від головних проблем - відповідальності за власне життя та безпорадної дружини, яка тяжіла над ним зі скорботним поглядом.

Намісник ілюзорного світу запроторював жінку у найглибші підвали, скидав з гір, пересував себе у віддалені частини космосу, і хоч якийсь час погляд не переслідував його фізично, залишався у споминах.

Раптом чоловік згадав про наркотики. Він опинився на райському острові, де замість піску простелився білий порошок. Галерист куйовдився в ньому, пірнав, всмоктував через ніс, їв жменями, але вірний помічник не допомагав. Погляд нікуди не зникав, а проблеми, як це бувало наяву, не розчинялися у напливі галюцинацій.

Галерист закричав, і його, без власної волі, перенесло на рідну вулицю. Він побачив Пухлика. Смикнув хлопчину за волосся і той видав зойк, а ще доволі правдоподібно скривився.

Чоловік відчув, що хоч це й сон, але дитина справжня. Обидва дивилися один на одного однаковим переляканим поглядом. Вивчали, ніби туземці. Нарешті хлопець запитав:

- Чому вони мене переслідують?

- Хто?

- Усі ці люди.

Пухлик показав руками навкруги, але Галерист нікого не бачив. По шкірі збитої з пантелику людини пробігли дрижаки.

- Хлопче, хто саме тебе переслідує?

Парубчак почав тицяти пальцями в порожнечу і називати якісь імена. Останнім кого він назвав був Чемпіон.

- Вони всі хочуть зіпсувати моє життя.

Галерист не розумів про кого говорить хлопець, але здогадався, що дитину також переслідують проблеми, вирішити яких він не може, якими б силами не наділив його цей фантастичний світ.

Чоловік втомлено сів на землю і, не маючи змоги перемкнути емоції, бездумно втупився у землю, як робот у якого злетіла прошивка.

Пухлик зрозумів, що не отримає відповіді на перше питання, сів поряд, і давши собі невеличку паузу на роздуми, озвучив друге:

- Ми потрапили в пекло?

Галерист промовчав і залишив питання риторичним. Позаду почулося цокання підборів, до нього знову наближалася жінка зі скорботним поглядом.

Художниця дійсно мала скорботний погляд і крокувала вулицею Білий Світ. Але не у сні, а в реальності. Вона поверталася додому з лікарні, роздумуючи над питанням чому алгоритми світобудови змушують її весь час спотикатися і з хрускотом лускання стиглого кавуна вдарятися головою об землю. Нащо їй чоловік, який робить таке існування ще більше нестерпним.

Коли ці думки вкотре пустили корені, вона стояла біля свого будинку і дивилася на Незнайомця. Безхатько намагався говорити по телефону, але чимось під’юджена Пліткарка заважала йому, раз од разу вставляючи гострі репліки. Ображена Художниця згадала, що і в неї є репліка, яку треба вставити. Точніше бажання, яке так і не загадала.

Незнайомець був засмучений, та, як вже було згадано вище - роздратований. Ці два почуття розбурхали в ньому бунтарство і, як наслідок, - зневагу до законів, яких він не розумів.

Чоловік дістав з внутрішньої кишені піджака мобілку, набрав номер і через декілька хвилин ув’язнений лідер місцевої футбольної команди мав розмову з адвокатом. Колишній лідер.

- Хлопче, в нас з тобою багато роботи…

Чемпіон не давав незнайомій людині з юридичними посилами дістатися суті і почав вивалювати свої страхи:

- Ви маєте знати, я його не бив, точніше бив, але не вбивав! Скажіть їм, вони не вірять!

- Перестань кричати, в нас не так багато часу, не витрачай його на емоції, в тебе скоро заберуть телефон. Ти хочеш допомогти своєму братові?

- Братові? Чому це братові? Ви чий адвокат?

- Я хочу виплутати вас обох з цієї історії. Ти хочеш щоб він одужав?

- Людям у лікарні адвокат не потрібен.

- Ти мене чуєш? Скажи просто «так» або «ні».

- Я вас чую, мені цікаво хто ви такий?

- Єдиний хто подзвонив тобі у в’язницю.

Різким, але правдивим реченням Чемпіону зробили боляче.

- В тебе є можливість виправити все, що ти накоїв. В тебе є невитрачене бажання, і я прошу тебе, не роби дурниць. Вилікуй брата.

Хлопець не захотів чіплятися за брехливе «все, що ти накоїв», натомість акцентував увагу на іншому:

- Яке це бажання?

Незнайомець припнув язика, бо розумів що даремно випустив з рота акцентоване слово.

- Ви часом не той божевільний з нашої вулиці?

Слово «божевільний» різонуло гідність чоловіка, але назрівала значно більша проблема, ніж персональна образа.

Обидва мовчали. Чемпіон розумів, що поцілив у яблучко, а Незнайомець, що вистрілив по горобцях. Хлопець не думав про те, що в нього є шанс повернути родича, він задумався над тим, що дійсно має бажання. І схоже вся ця маячня дійсно працювала. З розряду чиєїсь вигадки, фантазійна історія тільки зараз набула правдивих рис. В очах юнака з’явилося блискотіння, схоже на божевільне, і абонент тихо, але впевнено сказав:

- Мені чхати на того малого. Я хочу грати у футбол.

- Я витягну тебе з клітки. Вони знімуть з тебе всі звинувачення і будеш грати у свій футбол. Тільки не роби дурниць.

Чемпіон чув слова, але вони не були переконливими.

- Я хочу вигравати кубки. Різні. Хочу бігти. Забивати голи. Один гол, два, три, чотири голи…

Хлопець бив ногою уявний м’яч, потім кидав вітально-святковий жест до вболівальників і ловив на собі сповнений любові погляд батька. І поволі сходив з розуму.

На тому боці телефонного сигналу у безнадійну розмову безцеремонно втрутилася своїм криком Пліткарка.

- Бажання він виконує! Ага! Треба було самій брати тебе за шкурятник і викидати з цієї вулиці!

Вказаний набір агресивних фраз випірнув з рота Пліткарки, бо днем раніше жінка отримала смачного професійного відкоша і лише сьогодні мозок знайшов справжнього винуватця невдачі.

В неї були гроші, гарячий матеріал про постріл в Галериста і магія безхатька. Тож, коли вона заходила у кабінет Шефа, дозволила собі кинути сумку з грошима та флешку на його робочий стіл. Нахабно та замість вітання.

- І тобі доброго ранку. Що це?

- Це, - Пліткарка показала на сумку, - гроші, які закриють питання з судовими позовами, що я наплодила. А це, - жінка показала на флешку, – відео про мого сусіда.

- Знову зі своїм сусідом… Про ігри з наркотиками ти вже писала.

- Це не наркотики, його підстрелили. Спочатку подивися, а потім відмовляй.

Шеф неохоче вставив флешку у комп’ютер і ввімкнув запис.

- А хто стрілок?

Пліткарка зробила театральну паузу, відчуваючи силу володіння інформацією, до якої істота навпроти, скільки б разів не посідала високу посаду, не мала доступу.

- Це мій чоловік.

Редактор спочатку усміхнувся, немов оцінив жарт співрозмовниці, але її обличчя залишилося таким же серйозним і демонструвало що це не жарт.

- Ти що, взагалі причмелена?

Жінка видала подив, що переростав в обурення.

- Ти принесла відео, де твій чоловік вбиває сусіда?

- Ну, по-перше, він вже не мій чоловік…

- Ви розлучилися?

- Не розлучилися… - Пліткарка зробила тривалу паузу, щоб підібрати слова, а потім продовжила. - Але якщо він потрапить у в’язницю - чекати на нього не буду.

- То ти його кидаєш?.. – запитав, але більше зробив висновок Шеф. – Людина стільки років поряд була, захищала твого довбаного довгого язика, спочатку поплатилася зором, потім свободою, через цього ж, бляха, сусіда…

Пліткарка не хотіла чекати фіналу розгортання моралізаторської тиради тому перебила:

- Я наче не до священика на сповідь прийшла. Це гаряча новина, сенсація! Чи для серйозних справ вже духу не вистачає?

Шеф зміряв її зневажливим поглядом, частково видавши образу.

- А нащо воно тобі треба? Він тебе бив чи може зраджував?

Жінка не розуміючи для чого лунають такі питання, невпевнено відповіла:

- Та наче ні…

- Тоді нащо ти принесла сюди це відео?

Пліткарка подивилась на редактора, як на телепня.

- Бо я хочу повернутися на роботу. Хочу, щоб мене читали, зі мною рахувалися врешті-решт. Я хочу жити.

Чоловік звів у подиві брови, а потім сперся втомлено руками об стіл, видохнув і спокійно сказав:

- Вали звідси.

Тепер брови у подиві звела Пліткарка.

- Щоб я тебе більше тут не бачив. І бойовик свій забери.

Шеф висмикнув флешку з комп’ютера і так само зневажливо, як це зробила Пліткарка на початку зустрічі, кинув їй перед ніс.

- І гроші забирай. Нехай твої судові пригоди залишаться для нас уроком.

Жінка взяла флешку та пожадливо вхопилася в сумку, показуючи, що й без зайвих слів її тут би не лишила.

- По старій пам’яті хотіла зробити тобі послугу, але забула що сцикун. Цим записом скористаються в іншій редакції.

Шеф махнув рукою, по типу, «ага-ага, давай швидше збирайся і котися куди тобі треба з цією сенсацією», і, даючи фігуральних копняків, вигнав з кабінету. Пліткарка опинилася у новинній кімнаті ображена і з піджатим хвостом. Під погляди колег, які здавалися їй насмішкуватими та осудливими, жінка витримано дійшла до сходів, а потім швидко застукотіла підборами. Ще швидше стукотіли думки в голові, здавалося що з кожним кроком вона опускається не тільки фізично по поверхах, але і морально – тікаючи від сильнішого суперника. Але хотілося швидше сісти у таксі і відвезти себе подалі від ганьби. Цокотіння підборами пришвидшувалося, поки не стало галопом, ритмічні звуки відбивалися частіше, ніж м’яч під час матчу настільного тенісу. У фіналі. Між японцем і китайцем. Вона цокала і цокала, аж поки не перечепилася об свою ж ногу. Поки м’яч не вилетів за межі столу.

Жінка впала, проїхалася тілом по сходах і деякий час просто лежала. Була при тямі, але не мала сил та бажання вставати. Відчувала себе самотньою та спустошеною. Хоч і в оточенні розсипаних з сумки багатств.

Ця історія і стала причиною сьогоднішнього горлання Пліткарки на Незнайомця. Вона перервала його телефонну розмову з Чемпіоном і почала гучне артикулювання претензій вже згаданою реплікою:

- Бажання він виконує! Ага! Треба було самій брати тебе за шкурятник і викидати з цієї вулиці!

Незнайомець, захоплений зненацька, повернув голову у бік джерела звуку і побачив жінку, яка впевнено наближалася до нього.

- Важко працюєш, бідолахо!?

- Можна причини цих криків почути? Чи я маю десь кавову гущу шукати?

Пліткарка зупинилася, театрально поставила руки в боки і сказала:

- Звичайно можна! Ти обіцяв повернути мені славу в професії, а мене викидають зі співбесід, як блохасту дворнягу!

- Можна поцікавитися чому?

- Бо серед колег я тепер - потвора. Торгую чоловіком в обмін на роботу.

- Тобто у журналістських колах ти прославилась?

Жінка відмахнулася рукою від слів Незнайомця, як від невдалої спроби зіскочити з теми, а потім її погляд загострився, бо зрозуміла до чого той хилить.

- Ні, ні, ні. Зі мною така штука не прокатить! Я тобі не Лихвар! Не треба зі мною у слова гратися!

- Треба було чіткіше описувати своє бажання.

- Я просила повернути мені роботу, старе життя. Так, хотіла купатись в увазі… Але ти прекрасно розумів про що я казала.

- Єдине, що я б зрозумів від тебе – це прохання допомогти сусіду з кулею в шиї. Щоб вся ця історія з пострілом твого чоловіка хоч якось зам’ялася.

- Того сусіда маніячели!? Та він хотів мене вбити!

- Він хотів тебе вбити, бо ти написала про нього те, чого писати було геть не обов’язково.

- Головне – я написала правду. І не моя винна, що вона різала очі.

- Ти написала смажену новину, яка окрім переглядів на сайті нічого не дала.

- Його життя і так руйнувала наркота! Я хотіла щоб він отямився.

- Це найбезглуздіше виправдання, яке я чув.

Співрозмовниця замовкла, бо одна з гілок діалогу вдарилася лобом об глухий кут.

Але паузу між претензіями поставила на «плей» Художниця. Зазвичай вона уникала конфліктного спілкування з людьми, особливо з сусідами, особливо з подругою. Та нещодавно на ґанку її будинку стріляли в кохану людину, а ще… жінка просто втомилася уникати. Їй настільки закортіло наповнити існування сенсом, що вона наважилася, хоч і на короткий строк, переступити через себе, а потім через будь-яку людину на шляху. Захотілося стати конвеєром. Який би без угаву видавав образотворчі шедеври. Відчувати красу і розуміти що цю красу створила сама. Красу, яка сліпила б очі. Так з вуст творчині зійшла репліка, яка перекроїла її у власному сприйнятті з пасивної невдахи, на людину, яка кує своє везіння сама:

- Чи не забагато хочеш від життя, сусідко?

Сусідка повернулася до джерела звуку і подивилася здивовано та водночас зацікавлено, бо до цього думала, що окрім неї та Незнайомця на вулиці нікого немає, а ще (що допетрала вже згодом) - бо ніколи не чула від Художниці подібних інтонацій.

- Ти постійно гидиш і не розумієш чому живеш в лайні.

Пліткарка все ще намагалася зрозуміти сусідку. Ніяк не могла повірити, що мумія прокинулася і вирішила напасти на тих, хто заживо закопав її у землю. Але все ж запитала:

- Часом не твоєму чоловікові я нагидила?

- Саме йому.

- А чого це після стількох років ти почала про нього турбуватися?

Художниця кисло усміхнулася.

- Ламаючи його життя, ти зламала і моє.

Пліткарка звела у подиві брови. Співрозмовниця продовжувала:

- Він колись мене надихав. Горів емоціями...

- Ага, і в тому, що своє відгорів винна я… - перебила Пліткарка.

Художниця різко змінила вираз обличчя і з відважного, геройського він став розлюченим.

- Стули рота! Я не договорила!

Легковажність Пліткарки зникла. На мить жінка розгубилася від зміни тональності розмови, а потім, зрозумівши, що видала слабкість, сховала справжні емоції за улюбленою маскою – презирством. Вона подивилася на сусідку зверхньо, даючи зрозуміти, що слова, які та вимовляє, якими б гучними не були, вплинути на неї не здатні. Учень не може командувати вчителем, і якщо він не розуміє, зовсім скоро йому це дохідливо розтлумачать виховним паском з іменною пряжкою. Але і Художниця не збиралася прогинатися під емоційні вправляння опонентки. Єдиним кого мали зараз слухати була вона.

- Ти відірвала від мене добрячий кусень, пережувала і живеш собі далі. І нехай. Я вмію вибачати. Але марнувати шанс на нормальне життя не буду. Тому, будь ласкава, відійди від цього чоловіка і дай мені декілька хвилин на бажання. Інакше я тебе розшматую.

Останнє речення Художниця вимовила з дуже холодною, витриманою інтонацією. Вона була впевнена у тому що говорить, могла без коливань перейти від слів до дій.

Незнайомець зрозумів, що клієнтка, з жагою до миттєвого попиту, - також втрачає глузд. Але якщо Чемпіон втратив його різко, в нервовий момент – після скалічення брата, то ця жінка втрачала його протягом тривалого часу. Протягом усього строку подружнього співіснування. І завершальний етап припав на зараз.

Але Пліткарка цих психозмін не помітила, бо й сама у хвилини люті ставала навіженою. В неї вимикався мозок і вона перетворювалася на людину однієї задачі.

- І що ж в тебе за бажання, що ти раптом стала такою сміливою?

- Ти його знаєш. Воно ніколи не змінювалося.

Пліткарка розсміялася.

- Ти забула хто ти така?

Художниця дивилася з-під лоба.

- Нагадай мені, будь ласка, хто я така.

- Ти невдаха. Людина, що розтринькала талант на банальність. Хоча, який там талант…

- Мої картини подобалися людям!

- На мій подив.

- Мене хвалили колеги!

- Такі ж невдахи.

- Люди надихалися моєю роботою!

- Якщо навіть на мазанину є попит - це дійсно надихає.

Авторка мазанини зціпила кулаки і, обравши улюблений спосіб тутешніх мешканців розв’язувати конфлікти, танком пішла на словесну кривдницю.

- Добре подумай перед тим як робити, - спокійно озвучила застереження Пліткарка. Але сусідка продовжувала марш-кидок.

- Ляжеш у лікарню парою до свого чоловіка. І про бажання можеш забути.

Художниця не зупинялася. Опонентка засукала рукава у передсмаку першого удару і навіть дозволила суперниці його зробити, але не очікувала, що та виконає його настільки вправно.

Пліткарка отримала в ніс і на мить зображенням перед очами перетворилося на чорний квадрат. Відчувся хрускіт і за ним з невеличкою затримкою біль. З носа потекла кров, одежа на грудях слідом за підборіддям і шиєю почала розквітати войовничими візерунками з цівок крові. Але нападниця не збиралася зупинятися. Вона поцілила суперниці у щоку, а потім ногою в живіт.

Пліткарка не встигала насолоджуватись різноманіттям смаку, удари пропускались вже без дозволу, настрій дуелянтки з прогулянкового почав трансформуватись у готовність до сафарі. Вона випадково ухилилася від чергового бокового удару в щоку і почала наступ. В бойовому арсеналі полювальниці не було ударів, жертви зазвичай фіксувались у кошачій зброї – кігтях, і замість тупих ушкоджень отримували гострі. Левиця вчепилася у волосся здобичі і, різко смикнувши, повалила на землю. Голова знахабнілої вискочки билась об землю, допоки господарка макітри не перестала, а радше - не могла чинити супротив.

Коли єдиною турботою Художниці став черепний біль, коли здавалося, що цей череп має ось-ось розколотися навпіл, Пліткарка вдалася до іншого виду зброї:

- Дівчинко моя, щастя і мрії то не про тебе. І якщо ми вже закопуємо у землю наші стосунки, які ти називала дружбою, відкрию тобі очі. Та рецензія, яку ти урочисто обрамила у рамку і повісила в себе на стіні, переважно твоїх рук робота. Мені залишалося перефразувати ниття, яке ти виливала на мене тонами під час «творчих депресій», і взяти псевдонім.

Після цих слів правдолюбка підвелася, однієї ногою притисла руку колишньої подруги до асфальту, а другою замахнулася і соковито вдарила підбором по пальцях.

Синхронно з криком болі Художниці, з домівки навпроти почувся обурений крик:

- Коли це все скінчиться?!

Кричала Лікарка. На неї перевели здивований погляд Незнайомець та Пліткарка, бо не розуміли хто і до кого звертається у такій агресивній формі. Але Пліткарка могла не перейматися. Винуватим був Незнайомець.

- Нас вже майже не лишилося! Я тебе ненавиджу! Забирайся! Забирайся звідси!

Мозок безхатька працював на максимальній потужності. Одна частина все ще залишалась під враженням від бійки сусідок, і перетравлювала результат, друга - намагалася опрацювати діалог з Чемпіоном, бо юнак продовжував виливати свої егоїстичні роздуми через телефонну трубку. Тепер десь мала взятися й третя частина, бо треба було реагувати на претензійний випад Лікарки.

Хоч мозок міг так-сяк відреагувати на усі три збудники, існувала можливість боротися, переконувати, наводити раціональні аргументи, але це здавалося марним. Незнайомець зловив себе на думці, що люди навколо сходять з розуму. Лікарка, Художниця, Чемпіон і він сам також. Гра за логічними правилами скінчилася. Чоловік втомився, йому захотілося натовкти усім навколо пики. Обрати легкий і такий зрозумілий усім навколо вихід. Настав час роздати цим здичавілим створінням на горіхи.

Безхатько стиснув мобілку у руках, уявляючи що стискає горло Чемпіона. Голос хлопця з динаміку поволі слабшав, аж поки не перетворився на тоненьке, пискляве дзижчання.

Але навіть це дзижчання виводило з рівноваги. Тож телефон полетів геть. У центрі цього геть знаходилася Лікарка. Апарат для розмов вдарився об стінку, поряд з головою жертви. Уламки скла та пластмаси подряпали їй обличчя. Цього поки було вдосталь.

Далі погляд Незнайомця вихопив фігуру Пліткарки. Та вловила зміну настрою безхатька і почала задкувати додому, тримаючись однією рукою за скривавлений дружньою бійкою ніс. Вороги відступали, забираючи з собою набридлі обличчя та отруйну словесну зброю. Єдиним подразником залишалася Художниця. Жінка лежала на асфальті і стогнала, притиснувши до грудей руку зі зламаними пальцями.

Незнайомець мав співпереживати, але хотів лише заткнути їй пельку. Чоловік заплющив очі, бо розумів, що не контролює себе. Господарем був гнів. Сфокусувався на диханні. Вдих-видих, вдих-видих. Намагався говорити з собою. Розумів що його дратує схожість з цими людьми. У глибині душі він такий же, як і вони. Він так само сліпо паплюжить своє життя.

Зі світу розмов самим із собою чоловіка висмикнув голос Художниці, який чергував слово «допоможи» зі скиглінням. Потім жінка протягнула зламані пальці і замкнула чергове коло егоїзму:

- Я хочу малювати.

Безхатько на мить закрив очі, не в змозі більше виносити неприємне спілкування, зібрав у собі залишки сил для витриманої відповіді і теж повів себе егоїстично:

- Перестань ридати, підводься і йди до лікарні. На цій вулиці помічників шукати не варто.

Незнайомець відчув у голові початкові розкати болю та відлуння дитячого плачу. Згодом він посилить їхню гучність, бо використає бажання Чемпіона та Художниці. Але не так як вони того забажали.