Лихвар був забобонним і знаки долі били по його життю сильніше, ніж це міг зробити ніж в руках хулігана чи надбита пляшка у руках п’яниці. Щойно чоловік побачив безпритульного біля свого дому, то ноги почали підкошуватися. Він ледь дошкандибав до будинку і, насилу закривши за собою двері, впав навзнаки і весь день пролежав немічним. Уявляв різні сюжети, які може уявляти лише людина налякана до глибин душі. У цих сюжетах конкуренти підступно відбирали кредитну контору, хтось перепродавав дім, гроші безупинними ріками розходилися по чужих руках, а він чомусь лише безпорадно за цим спостерігав. Усю ніч Лихваря проймали судоми, рясно обливав піт, а потім знобило, кидало з однієї емоції в іншу, аж поки раптово і стрімко не пронизала рятівна думка.

Чоловік, ніби й не було того безсонного напівмарафону, підтюпцем пробіг по сходах, що вели на горище, і відкривши двері до найнадійнішого банку, - видихнув з полегшенням. Простір під дахом так само як і вчора, і позавчора і вже багато років поспіль займали коробки. Їхня кількість з часом збільшувалася і нині місця майже не лишилося - що поставало окремою тривогою для їх хазяїна. Але зараз його це не турбувало. Скрудж МакДак полегшено огледів володіння і відчув, що шалене гупання стривоженого серця почало заспокоюватися.

Цей орган часто завдавав йому клопоту, нерівномірно постукував, іноді й зовсім збоїв – що додавало роботи лікарям, але кожен раз як перед очима з’являлися ці коробки – пульсації у грудях заспокоювалися і знову ставали у стрій.

Проблеми з серцем передавалися у сім’ї нервового багатька як спадок. Вже не перше покоління чоловіків отримувало генами такий ненадійний орган і чимдуж боролося за виживання. Лихвар пам’ятав свою неміч, постійні благання та навіть блазнювання у пошуках грошей на нове серце батькові. Він бачив щедрість і жадібність, співпереживання та закриті двері, ситих та голодних, які без прямої залежності від становища підтримували його родича у боротьбі або ж полишали сам на сам.

Лихвар зберіг з того часу страх, який надалі підганяв чоловіка день за днем, не стишуючи галопу. Він працював, обманював, інколи просто крав – робив усе, щоб наповнити ті кляті коробки на горищі. В його домі майже не було меблів, Лихвар обходився лише диваном та кухонним столом. На кухні доживала віку газова плитка та буркотливий холодильник, який вічно підтікав. Чоловік прав руками, розігрівав їжу в сковорідці і постійно читав. Здебільшого взяту в бібліотеці медичну літературу. Оселя давно потребувала ремонту, але настрахана людина наповнювала коробки. Купюра до купюри, перенасичена гіркою мотивацією, йшла до того, щоб убезпечити життя. Від всіх негараздів. Таємних, явних та тих, що не існували взагалі.

Господар закрив двері горища, бо відчув, що страх поступово стишився. Він поклав у нагрудну кишеню невеличкий аксесуар, який з тривогою протримав у руці всю ніч. Не відпускаючи пальця з екстреної кнопки, яка гарантувала йому наряд швидкої у будь-якій точці світу і за будь-яких обставин.

Лихвар відчув, що більше не безпорадний, відшукав у собі рішучість. Згадав про того безхатька перед домівкою, дістав мобільний і подзвонив в поліцію, готовий дати бій ворогам та зрадливим думкам.

У той час як бентежний повстанець робив спроби перемогти власну безпорадність, у сусідній домівці війна з видозміненим клоном цього відчуття лише починалася. Художниця вперше за багато тижнів взялася за олівець і зрозуміла, що сьогодні нарешті вичавить з себе щось схоже на ескіз. Її Хан Соло приніс до спорожнілих просторів Республіки радісну звістку і мав бути віддячений своєю Леєю сповна. Жінка швидко накидала обриси неба, потім на полотні з’явилися нерівні трикутники – дерева, переважно хвойних порід, кострубаті квіти, контури заблукалих та невідомих оку тварин.

У кімнаті на яву (яку у роки плодовитої праці називали майстернею) вигулькнуло сонячне світло. Творчиня вхопила цей елемент і перенесла на фантазійне полотно. Промінець розрізав картину навпіл, а згодом у лівому куті з’явилося і саме джерело - жовте небесне світило. Художниця схопилася за новий задум і почала малювати дівчину. Героїня, родом із декількох сторічь тому, у святковому, пишному вбранні, характерному для тогочасних балів, – втекла посеред свята від світської метушні, надибала десь плетений, сільський кошик і пішла в ліс по гриби. Втомлена від нічної прогулянки, зараз вона лежала на покривальці, спершись головою об руку, і розглядала світанкову природу навколо. Поряд скупчилася живність, але приховано - у лісовій гущі, бо не звикла до товариства людини.

Коли тіло та одежа знайшли своє місце, олівець почав вимальовувати обличчя. Панянка отримала губи. Втім не одразу. Майстриня у пориві стирала й малювала, аж поки не вгамувала вибагливі вишукування. Вдовольнившись сухими, підібганими губами, вона перейшла до очей. Ті знайшли себе одразу – два нерівні овали з пишними віями та зеленими, у тон оточення, райдужними оболонками. Далі ніс. Спочатку гострий. Але знову не те. Тому приріс горбинкою. Зачіска. Одразу каре, але це каре виглядало якимось надто охайним, ніби леді щойно вийшла з перукарні. Коли волосся за довжиною опустилося до покривальця і набуло хвилястості, поряд з зображенням дівчини з’явилася корзинка. Художниця вагалася чим наповнити цей аксесуар, зрештою – він обважнів ягодами різномастих кольорів. Не вистачало лишень чогось абсурдного. Робота на мить вгасла, а потім на картині вигулькнули зорі, які от-от мали зникнути і поступитися ранку, серед хмар прорізався вогонь, і, нарешті, – космічний апарат. Апарат, який потерпав від аварії і стрімко скорочував відстань до землі, за спинами учасників тихомирного пейзажу.

Творчиня встала зі стільця і відійшла, щоб подивитися на зародки мистецтва здалеку. Контраст присутній. Спокій у нижній частині і тривога у верхній. Лісова поляна з вишуканою, трохи втомленою від одноманітного укладу ретро-дамочкою протиставно межувала з майбутнім, яке не личило часам дуелей та карет. Бентежність від недолугого космічного апарату з питаннями – «хто там?», «що там?», «що це таке взагалі?» – зберігалася. Звичайно, потім на полотні з’явиться антураж, Художниця подумає над набором кольорів, тінями та іншою кавалькадою того, що робить з ескізу закінчений твір. Але поки непогано.

Жінка відчула полегкість. Вона поверталася до старого життя, де було місце творчості, емоційним салютам та заздрісним аплодисментам. Цю радість хотілося поширювати. Окрилена богиня заплескала голими ступнями по дерев’яних сходах, щоб застати Аполлона перед від’їздом до галереї. Щоб той поглянув на олімпійський ренесанс.

Але щойно потрапила до світу смертних (спустилася на перший поверх), її обличчя змарніло, а кутики губів затяжіли до низу. За всіма канонами сімейних відносин мала б розлютитися, але відчула себе немічною. Жінку висмикнули з-під блискоту небесних софітів і кинули на задню парту «художки». Помістили у брудну банку затхлого минулого, де вона отримувала остогидлі двійки, бо не могла довести жодної картини до пуття. Те, минуле, де не було сенсу та тотожного йому кохання. Складових, що дарували приємний супокій.

Погляд жінки вихопив розчахнуті двері підвалу. В пітьмі, яка заповнювала занурене в землю приміщення, лежав її чоловік. Промені коридорного світильника вихоплювали його руді кучері з нальотом білої порошкоподібної речовини та перекошене, висохле обличчя. Натхнення Художниці почало розчинятися у палітрі чорно-сірих емоцій. Вона не думала, що партнеру по обручці потрібна поміч. В голові не стукотіло, що саме зараз він може балансувати на грані смерті. Вона цього хотіла. Була зла за безпорадність. Його та свою.

У домі знов западе вбивча тиша, яка іноді віддаватиме першість скандалам. Втомлена дівчина та космічний апарат так і не отримають необхідних кольорів та тіней. Від рук навіженої творчині нагорі почнуть розлітатися запилені знаряддя праці, потім на шматки - очі, хвилясте волосся, плетений кошик, заблукалі тварини впереміш з хмарами і планами членів екіпажу врятуватися з полону оповитих вогнем стін зоряного корабля.

Хоч цього не було видно по результатах, Галерист не мав на сьогодні планів лежати без тями у підвалі. Попереду чекала надважлива робота. Вперше за багато місяців його галерея могла наповнитися людьми, а відтак публікаціями в інтернетах, газетах, обговореннями у кафе, барах та ресторанах. Дружина мусила надихнутися героїчним подвигом, отримати смачний поцілунок і очухатися від дії отруйного яблука, яке ввело її у стан вічного кокона.

Замість сієсти у підвалі планувалась зустріч з художником, улюбленцем «віп-кола», коло у яке Галерист так давно не мав допуску. Його виставка стала б поштовхом до нового життя. Через це чоловік нервував. Потрібна була підзарядка, не відчувалось над собою контролю. Нервова людина спустилась у погріб та знайшла зіп-пакет, який давно обіцяла змити в унітаз. На руці простяглася біла доріжка, полежала з виглядом невинних цукру чи солі, а потім зникла у тунелях ніздрь зі швидкістю тяги пилососа. З кінцевим призначенням небакалійної групи товарів.

Бажаний заряд пронизав тіло, але невдовзі перед Галеристом з’явився батько. Мозок підказував, що ці довбані бариги знову чогось намішали, але родич виглядав дуже реалістично. Глядач чудувався деталізацією. Батько дивився буденно – трохи задиркувато. Син чудово розумів цей погляд і що несправжній рідняк хоче ним сказати.

Він згадав про подаровану татом галерею, конкурентів та занепад. Ворожі «колеги по бізнесу» були як ті хлопчаки, що легким кокетливим поглядом відбивають твою дівчину просто через те, що природа одарувала їх невидимою силою ваблення. Вони могли говорити дурниці, робити гидкі вчинки, навіть бути незугарними але все одно за якимись невідомими законами притягували успіх. Художники бігли до них наввипередки, знаменитості розсипалися в компліментах, приводили за собою натовпи далеких від мистецтва людей, що мали ситі гаманці. А для існування галереї це було головним. Гроші сипалися на них з неба за просто так, Галерист за дурно отримував лише борги та забуття. Без будь-яких пояснень згори. Як він гадав – для рівноваги білого та чорного у Всесвіті, а може ще якихось полярних кольорів.

Цей занепад засмоктав у смердливу гущу і Художницю. З серією нових, «провокативних» картин вона потрапила під холодний дощ байдужості. Хотіла відбитися від старого стилю, а у підсумку відбилася від життя.

У розпорядку Галериста з’явилися наркотики, а у Художниці – журнали з рецензіями. Вони замінили для них стимули, задачі та сенси, власні думки та судження про світ – на чужі. Дурман та кислотні словесні конструкції спочатку виїли в них все живе, а решткам наказали вважати себе нездарами. І обидва були з цим беззаперечно згодні. Обидва не могли підтримати один одного, бо не могли підтримати себе. Галерист ховав свою порошкову проблему по різних кутках домівки, тікаючи від осуду, а Художниця свій осуд виставила навселюд і маніячно смакувала. Найбільш в’їдлива рецензія перекочувала з журналу під захисне скло фоторамки і урочисто повисла на стіні її майстерні. Щоб нагадувати якою нездарою вона була і є насправді.

Але зараз у цьому темному підвалі, заряджений світлою причиною негараздів, Галерист був готовий почати все спочатку. Він отрусився від думок про дружину і батька, налаштований чистим стати до рішучих практичних дій, і зробив крок. Втім одразу ж зупинився, бо вихопив з монолітного звукового ряду неодноманітні сигнали поліцейської машини. Рефлекторно присів і позадкував у дальній кут погребу.

Його серце почало стукотіти швидше, а думки зрадливо видавали на-гора найгірші варіанти розвитку подій. Він дивився на світло у дверному отворі і чекав появи чоловіка в уніформі. Розбурхана уява підкинула сюжет, у якому копи заберуть енергетик і зроблять з цієї поживи якийсь безглуздий доказ. Відправлять лежати у сховище допоки один з продажних лягавих не винюхає порошок сам чи продасть комусь на вулиці. Тривожність за втрачені грами пересилила страх в’язниці. Галерист висипав решту пакетика просто на підлогу, і почав жадібно втягувати заборонений законами вміст. Коли знищення загрозливої для свободи суміші дійшло кінця, один з копів вже стояв поряд і світив ліхтариком підозрюваному в міжгалактичній наркоторгівлі босу в очі.

Галерист згадав якусь статтю з Конституції; крикнув, що хтось має право мовчати і відчув, що точно не він, бо зараз його єство прагнуло до самовираження. Не встигнувши закінчити зі статтею, наркобарон почав голосити, що має право на адвоката і нізащо ні перед ким не стане на коліна. Хоч вже й стояв. Потім у копа несподівано виросли крила. Галерист витягнув з-за своєї спини меч з бажанням порубати ці ангельські нарости. Коли лезо було в долі секунди від шматування апгрейду стража правопорядку, порушник отримав сильний удар в лоб. Визвольний рух зупинила полиця з консервацією, і командир легіону впав. Останнім відчуттям перед тим як відключився, стало ясне усвідомлення, що обдовбався і все навколо наркотична галюцинація. Він просив Бога, щоб у такому стані його не бачила дружина. Щось бубонів, щось за інтонаціями схоже на молитву, але текст якої – мішанина букв. А потім втратив свідомість.

Звуки поліцейської сирени чули й у домівці Тренера, бо сирени, на відміну від решти деталей з історії Галериста, були реальними. Ці звуки перервали мовчазну задуму. Її причиною стала бійка Чемпіона, програш, штрафи і виключення усіх з команди. Збентежені появою до болю знайомих поліфонічних мелодій родом зі вчорашнього місива, члени сім’ї боязко перевели погляди у вікно. У цьому прямокутному відрізку незабаром мала розгорнутися конфліктна сцена, яка витіснить з їхніх голів задуму на доволі тривалий час.

Впритул до столу безхатька під’їхала автівка копів – вона ледь-ледь торкнулась розбитим у якійсь ДТП бампером до його дерев’яного пожитку на чотирьох невпевнених ніжках. З машини вигулькнуло два тіла у доволі поганій - фізичній та затасканій - поліцейській формі, але обидва - з показним відчуттям сили свого жетону, а надто - гумового кийка та пістолета. Вони огляділися по сторонах, оцінюючи обстановку, а потім неохоче підійшли до маргінального джерела екстреного виклику.

Один з цих копів був схожий на шкільного хулігана. Хулігана, який після закінчення навчання не встиг сісти у в’язницю за дрібну крадіжку чи розбій у пошуках легкої гривні, а зметикував, що теж саме, але вже без будь-яких проблем з законом, можна робити озброївшись статусом поліцейського.

Другий з цих копів був схожий на шкільного ботаніка. Ботаніка, який у старших класах різко захотів стати крутим, почав видавати з себе відморозка і силувався зберегти характерний наліт тупості на обличчі. Що виглядало комічно.

Ботанік нахилився до місця дотику бампера зі столиком, нащось дістав рулетку і почав робити заміри. Шкільний Хуліган, який походив на головного у цій парі, дістав з машини стос з протоколами. Його настрій був показово піднесений.

- Ой-йой, як невдобно вийшло… - почав командир жартівливим тоном. - Лише ранок на горизонті, а вже перша ДТП. Ще й з поліцейською автівкою.

На цих словах він нахилився до пошкодженого бампера, похитав головою, ніби трапилась якась велика трагедія, і продовжив:

- Ще й з такими наслідками. Бампер ледь тримається.

Дістав блокнот і почав записувати, тихцем промовляючи:

- Вирівнювання, фарбування, штраф…

Загалом ці два копи вели себе як погані актори. Ще й з поганим режисером. А також костюмами, гримом, сценарієм та оператором. Коли Хуліган закінчив коментовану писанину, то перейшов до другого акту. Він мовчки підійшов до рекламної таблички безхатька, пробіг по ньому поглядом і, від усвідомлення отриманої інформації, звів у подиві брови.

- Скільки було на моєму віці волоцюг, таке бачу вперше.

Його колега нарешті покинув вдавані заміри місця ДТП, і підійшов до таблички, щоб також ознайомитися з її змістом.

Коли обидва стражі закону начиталися вдосталь, Хуліган нарешті почав розмову з Незнайомцем, - третьою дійовою особою, яка поки не розуміла своєї ролі у цьому спектаклі.

- То ти виходить чародій? Чи може аферист?

Чоловік за столом спробував видавити приязну усмішку і хотів було відповісти, але коп не дав йому втілити наміри:

- Бо не знаю де тебе закривати – у психлікарні чи у в’язниці.

Незнайомець дочекався поки поліцейський договорить і вставив коротку репліку:

- Я не чародій.

Людина при формі пропустила повз вуха відповідь, бо їй не була потрібна розмова, вона хотіла виговоритися:

- Через таких як ти, чародій ти там, аферист, якась сьома стихія чи Мікі Маус – байдуже. Ми кожен божий день відволікаємся від вбивств, зґвалтувань, крадіжок. Виїжджаємо на ось ці костюмовані шоу, щоб повитріщатися на схиблених персонажів.

Співрозмовник витримав невеличку паузу і відповів:

- Я думав вбивствами, зґвалтуваннями і крадіжками займаються бандити.

Поліцейський награно усміхнувся, як людина, яка має самоіронію і гарне терпіння. Але це була лише гра. Через мить на його обличчі показалося роздратування та різка тяга скоротити довгі, непотрібні розмови.

- То значить тобі смішно, так? Ти значить гуморист?

Незнайомець відкрив рота, щоб відповісти, але охоронець державного права не дав йому видати з себе ні звуку.

- А я значить дурень, так? Дійсно, як мене ще назвати! Ти в нас представник іменитої династії. Династії туберкульозу, сифілісу, дерматиту – чи що там ще в твоєму букеті хвороб? Може в кишенях знайдеться ніж, пістолет чи уламок скла? Давай я пошукаю…

Наприкінці речення поліцейських почав говорити нервовіше та дістав гумового кийка. По його обличчю було видно, що ніякого обшуку не буде, він лишень декілька разів пройдеться кийком по особливо чутливих місцях тіла безхатька, поки той не замовчить і не почне покірно слухати монологи про несправедливість поліцейської буденності.

Беззбройний опонент оцінливо окинув оком Хулігана і сказав:

- Яким би поганим не було твоє життя, втім воно подарувало тобі непоганий годинник.

Коп збентежено подивився на свій зап'ясток і рефлекторно заховав виразний аксесуар під рукавом сорочки.

- Зарплатою поліцейського таким не розживешся, - продовжив Незнайомець.

- Це подарунок… - почав виправдовуватися полісмен, а потім схаменувся і зістрибнув з програшної інтонації. - А взагалі - це не твоє собаче діло який в мене годинник!

Людина з офіційним дозволом застосовувати силу знову взялася за кийок і декілька разів плеснула ним по долоні, показуючи, що їй не подобається тон і тема розмови потенційного злочинця.

- Перед тим як дивитися на чужі годинники, дай раду собі. Спершу помийся хоча б, чи що.

У Незнайомці почала зароджуватися лють, він хотів відповісти щось у стилі співрозмовника, але стримався. Натомість Хуліган знову взяв слово:

- Щось наша розмова затягнулася… Я так розумію, без додаткової мотивації ти з дороги не звалиш?

Опонент трохи подумав, а потім відповів:

- Звалю.

Поліцейський здивувався.

- Але наприкінці тижня, - доповнив безхатько, і промінь сподівання у душі копа згаснув.

- В тебе вже є штраф за ДТП та нічогенька сума компенсації за розбитий бампер. Але я бачу, тобі мало. І ти наполегливо обираєш неправильні відповіді на мої запитання…

Після цієї репліки Хуліган подався вперед, але відчув на плечі руку напарника. Ботанік прошепотів, що їм треба дещо обговорити і поспішно відійшов у бік. Розлючений коп підкорився бажанню колеги і пішов за ним. Так само пошепки та дуже обережно поліцейський другого плану почав розмову:

- Тобі не здається, що він не дуже й то схожий на безхатька…

Хуліган насурмився, не розуміючи про що йдеться.

Ботанік зиркнув по сторонах, немов чекав якоїсь небезпеки, а потім продовжив:

- Взагалі-то у безхатьків не буває машин. А у нього нехай і задрипаний, але фургон.

Людина з кийком на мить задумалася, потім ніби вловила на що натякає співрозмовник і відповіла:

- А-а-а, то ти думаєш він його спер? Ха-ха, зараз ми притиснемо цього недобитка до стінки… Пробий поки номери.

Налаштований рішуче чоловік вже хотів було йти, але Ботанік схопив колегу за руку.

- Ні, я не про це… Я думаю що це якась підстава. Дуже награно якось все виходить. Він розсівся посеред дороги, одразу почав про твій годинник випитувати…

Коп зробив паузу, вагаючись чи слід оприлюднювати підсумки своїх умовиводів, потім все ж нахилився до напарника і ледь чутно сказав на вухо:

- Я думаю нас «пасуть».

Напарник скептично усміхнувся, як людина, яка побачила перед собою адепта секти під назвою «Все навколо нас – теорія змови».

- Та нащо ми комусь здалися, ми дрібні сошки.

- Дрібні не дрібні, а обороти останнім часом виросли. І слід бути обережнішим – ось про що я.

Хулігану дуже не подобалося до чого йде їхня розмова, бо хотів як слід відлупцювати цю вискочку за столом.

- Слухай, якщо ми з кожним таким вилупком будемо обережніше, нас з поліції через тиждень попруть. Треба хоч іноді роботу імітувати. Чи хочеш десь на дядю за зарплату ішачити?

Командир роздратовано дивився в очі підлеглому, і той, відчувши страх, який він відчував перед кожною перервою в школі, – страх бути побитим, розгубив назбирану рішучість.

Хуліган відштовхнув не схильного до ризику колегу, знову підійшов до безхатька, сперся на стіл і сказав:

- Тобі не здається що ти вибрав не найкраще місце для того, щоб розкласти свої манатки?

Незнайомець мовчав, і розбійнику у формі це подобалося, бо означало, що жертва потребує більш зрозумілої мови викладення. Ногою поліцейський вдарив по столу і цим ударом, ніби смикнув скатертину. Але ефектно - всі бокали залишилися на місці. Де скатертиною були меблі з чотирма ніжками, а бокалами – Незнайомець. На мить скляний цирковий реквізит завис у повітрі, а потім відчув магію сили тяжіння і впав на асфальт.

Коп нарешті замахнувся кийком, чекаючи, що волоцюга полізе у бійку. Але той лише перевернувся на спину і підняв руки, щоб захистити від ударів обличчя.

Синхронно з розгортанням суперечки, з рації патрульної автівки прорізався голос диспетчера:

«Перестрілка на розі вулиць Соборної та Зеленого яру, усім екіпажам поруч, негайно прибути на місце інциденту. Повторюю, перестрілка на розі…»

Обидва поліцейські наполохано переглянулися. Було видно що ця адреса їм добре знайома, а ще - надзвичайно важлива.

Ботанік підбіг до рації, і, хоч вони знаходилися далеко від озвученої адреси, сказав:

- Це екіпаж 238. Ми поряд. Беремо виклик на себе.

Після секундної затримки у відповідь пролунало:

- Екіпаж 238, вас зрозуміла. Прийнято.

Ботанік дивився на колегу, і все ще відчуваючи страх, не ризикував до нього говорити. Він молив Бога, щоб процес мислення у великій, але надто порожній голові командира взяв курс у правильний бік.

Хуліган дивився на Незнайомця. Не хотів залишати його без ударів кийком, але водночас розумів, що чекають важливіші справи. Тільки зараз він побачив у вікнах прилеглих будинків обличчя непотрібних свідків, і остаточно очуняв, що знаходиться не на перерві в школі, а на службі і на ньому не шкільна, а поліцейська форма. Що, хоч і зовсім трошки, зобов’язує бути обережнішим із застосуванням сили.

Ботанік знайшов у собі кволий натяк на сміливість, увімкнув проблисковий маячок, показуючи, що готовий витискати газ і мчати на місце події. Місце, яке важило для них більше, ніж поліцейська дільниця та дім матері - наркопритон, який вони кришували.

Хуліган розумів, що без вожацької настанови залишати безхатька не можна. Непокаране зло породжує ще більше зло. Він сховав кийок, нахилився до волоцюги і тихим, пронизливим голосом сказав:

- Якщо залишишся на цій вулиці до мого наступного приїзду, я сприйму це як особистий виклик. І ти відчуєш на собі усю силу правоохоронної системи.

Незнайомець бачив, що коп очікує від нього відповіді, тому сказав те, що хотів почути співрозмовник:

- Якщо поїдеш на ту перестрілку - мене більше не побачиш.

Ця фраза містила в собі двозначність, але Хуліган, маючи проблеми зі складними формами спілкування, трактував її для себе тільки так, як звикла сприймати відповіді людина, наказам якої мусять коритися.

Він випростався, ще раз окинув безхатька поглядом, і у найкращих традиціях підлої вуличної бійки збив наостанок ногою рекламну табличку. Залишивши по собі гидотний осад на душах усіх, хто за цим спостерігав.

Поліцейська автівка по-хлоп’ячи посигналила клаксоном, увімкнула сирену і швидко зникла за рогом. Коли небезпека з боку людей, які мають забезпечувати безпеку, зникла, на вулицю рішучою ходою заявився головний постановник цієї вистави - Лихвар. Він все ще виглядав хворобливо, але на обличчі вилискувала усмішка. Нею чоловік демонстрував усьому світові, що виклик копів це його рук справа і так буде з кожним, хто зазіхне на означені ним володіння (тим паче розум та емоційний стан). Втім усмішка протрималася недовго, бо Лихвар за вдачею, а швидше за звичкою, не міг довго радіти. До голови повернулися вірні подружки та головна рушійна сила - бентежні думки. Уява змалювала обкрадену кредитну лавку і вмить нутро неспокійної людини запалилося, він відчув знайомі поколювання у серці і пришвидшив крок.

Вулиця вже була готова до появи нового героя.

Цим новим героєм був Лісничий. Він також спостерігав за ситуацією з поліцією - настільки, наскільки йому дозволяв ще не повністю одужалий зір. Вичекавши поки лягаві зникнуть, чоловік схопив напівпустий пакет зі сміттям та вийшов на вулицю. Недовикористана тара видавала в ньому поганого конспіратора, а невпевнені позиркування на вікна своєї кухні – куратора засекреченої операції. Нашпигований настановами дружини, Лісничий відчував себе десантником, що знаходиться на території супротивника, в умовах наближених до бойових. У окресленій надскрутній обстановці солдат мав провести переговори з невідомим радикальним осередком, який окупував частину їхньої дороги і поки керувався загадковими мотивами, що уміщалися у лаконічному надписі рекламної таблички. Ціллю завдання було з’ясувати вимоги та, за можливості, використати сили потенційного джерела небезпеки у власних цілях.

На правду, єство Пліткарки розпирала цікавість. Побачивши безхатька посеред дороги, жінка взяла за мету будь-якою ціною довідатися що це за істота. Найкращим кандидатом на роль розвідника виступав її чоловік, бо, по-перше, життям ризикувала не вона, по-друге, в кадровому складі більше не було бійців, по-третє, - тих, що без натяку на обговорення наказів, сліпо (фігурально і реально) рвалися в бій.

Лісничий дійсно був воїном, втім який через слабкість натури завжди воював на чужих полях битви. Ці поля розгортали для нього усі, хто мав хоч трошки міцнішу волю, ніж він. У дитсадку, в школі, в університеті, на численних посадах і роботах чоловік підсвідомо шукав людей, які спрямували його хоч кудись. Як людина без стійких вподобань, думок та уявлення про світ, Лісничий встрягав у словесні та фізичні бійки, бо був кимось підбурений. За бойові дії він не отримав жодної медалі, бо був наймитом, наймитом, який впритул наблизився, а потім без сумніву застрибнув у розуміння, що власне існування не має сенсу. Чоловік знайшов заспокоєння у службовій сторожці посеред лісу, де його ніхто не чіпав і він був сам собі господарем. А природа виконувала роль мовчазного друга.

Але потім у сторожку ввірвалася Пліткарка. Почала тикати в нього диктофоном та випромінювати остогидлий заряд життєвої енергії. Лісничий скривився, бо розумів небезпечність такого типу характеру для себе, і почав її виганяти. Під час короткої перепалки, яку згодом обізвали «репортажним нарисом», жінка намацала у ньому головну якість, яку потребувала у людях – слабину. Лісничий, на свій жаль, відчув у ній силу – яка проти волі мала вести за собою і надавати існуванню чужої осмисленості. Того дня на шиї одного з учасників перепалки з’явився ошийник, а в руках другого - поводок.

Зараз морально закріпачений агент дійшов до сміттєвого баку, викинув пакет і зупинився біля об’єкта операції, зафіксувавши процес на фазі спостереження. Лісничий передчував, що чергова діяльність мозку та язика дружини знов призведе до якоїсь метушні, яка так радувала її і так висмоктувала сили з нього. Чоловік все більше тяжів до сторожки, але не міг зробити боляче жінці, яка казала що кохає його. Хоч це й було неправдою.

Поки Лісничий невпевнено стовбичив біля місця скупчення відходів і споглядав за діями Незнайомця, той встиг так-сяк привести до ладу понівечені поліцейським пожитки, сісти за стіл та видавити усмішку. Безхатько тримався правою рукою за ребра, які після падіння нагадали про старі травми, але силився показати, що ні болісного минулого, ні дратівливого сьогодення у вигляді сутички з копами для нього більше не існувало.

Лісничий вловив цей видавлений позитивний сигнал і зрозумів, що якщо хоче успішно закінчити спецзавдання, то час для цього відповідний. Зиркнув на вікно свого будинку, отримуючи дозвіл з Центру, і підтриманий офіційним кивком начальства у вигляді дружини, висунувся до зони надсекретних дій.

- Добрий день… - почав чоловік невпевнено, бо не знав як звертатися до співрозмовника. – Хоч з огляду на вранішні пригоди, навряд чи він для вас добрий.

Незнайомець не хотів чіпати тему бійки, але увага людей була ціллю його приїзду, тому важливіше за власні почуття.

- І вам добрий… Поїхали й на краще. Таке життя.

Лісничий з розумінням усміхнувся, показуючи, що про «таке життя» теж має що сказати.

- Та їм лише аби лупцювати. Колись й мене такі законам вчили… - почав чоловік запопадливо, але спіткнувся об усвідомлення з ким розмовляє і плавно змінив хід думок на наступальний. - Але ж, на правду, і ви провокуєте.

У речення просочилося неспівставне з безхатьком «ви».

- Провокую?

- Угу, всілися по центру дороги. Тут ніби люди їздять.

Лісничий знову використав непідхожу поважну форму звертання.

- Поки до мене дійшов лише один лист з претензією, - відповів Незнайомець з ноткою гумору, намагаючись сточити гострі кути.

Обидва усміхнулися. Безхатько щиро, співрозмовник - тримаючи щось бічне на думці.

- То ви тут, щоб вручити мені друге?

- Ні, ні, я без претензій! Ви сидіть, хоч лягайте, хоч живіть - будинків порожніх навколо достобіса.

Лісничий наждаком проїхався цим «ви» по мозолю, але поспішив продовжити.

- Я взагалі з іншого приводу. Мене цікавить ваша профільна діяльність.

Чоловік показав пальцем на рекламну табличку, подумки завваживши про чергове вимовлене видозмінене «ви».

- Уважно слухаю. Які проблеми вас турбують? – запитав безхатько з інтонацією пропаленого досвідом юриста або лікаря – людини, професія якої зараджувати чужим негараздам.

Партнер по діалогу обдумав свою відповідь, переважно для того щоб позбутися чужорідних набридлих звертань. Потім подивився навколо, бо не хотів приклеїти до розмови зайві вуха. І коротко відповів:

- У мене проблема з сусідом.

Незнайомець мугикнув у відповідь, передчуваючи тематичний спектр ускладнень, а потім запитав:

- Яка саме?

- Їх загалом багато і я не хотів би витрачати…

Чоловік загальмував через потенційне кляте «ви», але, зрозумівши делікатність моменту, продовжив і без вагань вставив набридле слово у кінцівку речення:

-… не хотів би витрачати ВАШ час на їхнє вирішення…

- Але для цього я тут і сиджу, - перебив Незнайомець.

Прохач усміхнувся, видаючи натяк на надокучливу поспішність співрозмовника, і знову взявся за слово:

- Так, але мені потрібна допомога у вирішенні лише однієї проблеми. Інструмент так би мовити…

Лісничий підібрався до самої суті, але відчув вагання. Від нервовості в нього почали труситися руки, погляд гарячково забігав від загадкової людини за столом до вікна своєї домівки.

Пліткарка не могла спокійно дивитися на нерішучість і посилала недвозначні, навіть дещо вульгарні, сигнали жестами (які з огляду на етичні застереження бажано не відтворювати ні на папері, ні на екрані комп’ютера), щоб той зібрав рештки чоловічої гідності і довів справу до кінця.

- То що це за інструмент ви кажете? – запитав Незнайомець, завершуючи біганину навколо суті.

Переборюючи відразу до брудного співрозмовника, місцевий абориген нахилився якомога ближче до джерела іммігрованого дискомфорту і тихо сказав:

- Мені потрібна рушниця.

Безхатько подивився спочатку питально, потім застережливо.

- Ви впевнені, що це саме те, що вам потрібно?

Завербований викидач сміття відчував, що Незнайомець почав нервувати і з’їжджає з теми. Операція опинилася під загрозою провалу. Він знову перевів погляд на вікно, очікуючи команд від Центру, але Генштаб продовжував надсилати вульгарні сигнали.

- Так, це саме те, що мені потрібно, - сказав Лісничий з натяком на твердість і випростався, намагаючись імітувати рішучий настрій.

- І нащо вона вам?

- Для захисту.

- Від армії?

- Від сусіда! Він кидався з кулаками на мою жінку! Та й з зором через те проблеми...

- Але ж були причини?

- Ні.

Лісничий по-дитячому схрестив на грудях руки, видаючи легку образу, а потім, відігнавши дошкульні думки, тишком сказав:

- Він наркоман. І йому не дуже сподобалося коли про це дізналися усі. Хоч і жінці не слід було про це писати.

Незнайомець дивився на гостя імпровізованого вуличного офісу недовірливо. Йому дуже не подобалося до чого хилиться розмова і хотів будь-якою ціною відвернути чоловіка від озвученого вибору.

- Ви впевнені, що рушниця зарадить?

Клієнт починав дратуватися від безглуздих питань, особливо від тих, на які не мав переконливих відповідей.

- Слухайте, я не в школі, чого ви мене за вуха осмикуєте? На табличці написано - «Вирішу будь-яку проблему». Якщо не відповідаєте за слова, не буду гаяти час, його і так відвели небагато.

Очі Незнайомця розширилися: було видно, що така відповідь налякала співрозмовника. Він раптом відчув знайомі болі в голові, і рефлекторно притиснув до скронь руки. Перед ним поставала Темрява та набирав дзвінкості оглушливий дитячий плач. Безхатько ставав їхнім рабом і не мав сил боротися.

Лісничий закляк, дивлячись як чоловіка розбивають конвульсії. Йому теж стало страшно. Він не знав що це: спонтанний вибрик чи періодичний стан незнайомої людини. Не розумів що робити і як на це реагувати.

Збройний прохач почав задкувати у бік свого будинку, перекладаючи відповідальність за безпорадність співбесідника лише на нього самого. Незнайомець почув шерхіт кроків, підняв голову і крізь біль сказав-напівкрикнув:

- Стій! Я дам тобі ту кляту рушницю!

Безхатько насилу підвівся зі стільця, застиг у такому положенні на декілька секунд, опановуючи непевність тіла. Потім важкими кроками, майже наосліп, підійшов до фургону, відкрив багажник і знову завмер. Зрештою, дістав з машини робочу, але не найкращого вигляду рушницю, і простягнув Лісничому.

Той трохи присів від несподіванки, а потім налякано подивився по сторонах. Впевнившись, що навкруги немає сторонніх очей, він швидко, немов крав цю рушницю, вихопив її з рук безхатька і заховав під футболкою. З-під футболки стирчав і приклад, і дуло – загалом будь-хто міг зрозуміти, що так незграбно ховає чоловік. Але Лісничий чомусь відчув себе впевненіше. Не сказавши більше ні слова, він перебіжками, в умовах пересіченої місцевості, вирушив на базу – бо відданий наказ був виконаний.

Пліткарка хоч і не чула розмови чоловіків, але їй було достатнього того, що недовоїн повертався додому з переможним трофеєм. Решту - могла дофантазувати. На горизонті майоріла сенсація. Але хотілося ще й спецефектів. Якщо на вулиці пролунає постріл – про це говоритимуть усі. А надто – вона сама.

Пліткарка засмикнула шторку на вікні і рефлекторно стала до раковини мити посуд. Жінка нащось також потребувала маскування, а ще – цей рутинний процес допомагав обдумувати сюжет. Уява почала домальовувати деталі, емоції, відтінки. Світ чекав на її історію.

У пориві почуттів вона скоро обніме його і скаже сумнівне «кохаю», а Лісничий як завжди промовчить, бо такого відчуття безсумнівно не має. Він лише, як солдат, підкорюється генералу, бо життя відвело йому місце рядового; та живе за текстом присяги, бо має обов’язок перед обіцянкою, яку дав біля вівтаря перш за все собі.