Розкажý тобі сьогодні те, чого не знаєш, Те, чого не чекаєш. Розкажу як я, задихаючись на самоті, Досі так ніжно тебе люблю. Безрезультатно борючись за тебе в цьому житті, Ще лиш тобою живу.. Мовчу... хоча так хочеться спитати, щоби всю правду розгадати: "Чому ти іноді такий сумний? І враз стаєш німим? Чужим? Невже зовсім байдужа я тобі?" Ти добрий, але робиш так, що в грудях "щось" болить.. І це нестерпно тут, на самоті. Грішний ти, не думаєш? "Чому ж?", – жартуючи спитаєш. Очі опустивши відповім: "Бо мене без жалю ти ламаєш…". Посерйознішаєш тоді в мить і відійдеш на крок, Серце в мене зразу ж заболить, а ти так і не засвоїш цей урок. Колись багато ти хотів про мене дізнатись, І я не тікала, говорила тобі.. А що тепер? Залишилося тільки боятись.. А що тепер? Дай Бог, не помру в боротьбі.. Так. Не сильна я, й хоробрості в мені не "через край", Але хочеться вірити – ти подаруєш мені той самий рай. Я не можу як ти, одним поглядом дізнатись, що людина відчуває.. Мені не просто зрозуміти, що в тебе на душі. І деколи здається, що ти мене за це караєш.. А я все ще не можу догадатись, Чи душа в тебе в огні, Чи її холод поїдає... Люблю я мріяти, і думаю, знаєш про кого.. Такого сильного й смішного.. Не важко здогадатись... Тоді, чому ж ти змушуєш мене боятись? Ні.. не тебе.. Не твоїх, а своїх почуттів. Створюєш, ніби, море сумнівів в мені. Тільки не злись читаючи ці рядки.. прошý. Я ж не за "просто так" тебе люблю.. А за перед сном такі щирі слова. За допомогу в страху момент. За доброту й обережність, на пару з "one love", І за цей безцінний пам'яті фрагмент. За обійми "ведмежі", теплі й сильні такі.. У них я себе відчувала ну точно не на Землі... І тепер, коли ти повільно зникаєш із мого життя, Можу чесно сказати й піти на каяття, Що я себе за це безглузде кохання щоночі кляну.. Непомітно зі щоки витираючи сльозу.. Щоб ти не побачив мене таку, Бо інакше сказав би: "Дитиною наївною тебе назову". І якось, зустрівшись з твоїм поглядом байдужим, Серце мре, бо ти думаєш, що ми можем.. Можем просто так розійтись і забути все про "нас". Ні, помиляєшся.. Я й досі стараюсь нагадати тобі: "Ще не час.." А я ж зовсім не вмію крізь сльози сміятись, Мені легше ними в тебе на очах захлинатись.. Буває, іноді, зможу посміхнутись, ховаючи в душі біль від твоїх гострих слів, Та це лиш один випадок із сотень таких днів. Коли вже зрозумієш, що не варто давати людям надію, а потім бездумно її ж відбирати..? Коли усвідомиш, що це рівносильно тому, щоб серце з грудей виривати..? Чи може, ти не знав цьогó? Не знав, що я сприйму все так серйознó? Не знав, що лише твій образ буде в моїй голові? Що тепер твоя байдужість для мене як лютий хуговій? І.. варто мені лиш побачити твій необачний крок на зустріч мені, І душа зразу ж рветься в політ у передчутті, Й сльози щастя миттю з'являються на очах, Вони гарячими струмочками збігають вниз по червоних щоках. Дурне сердечко знову тремтить в сподіванні, Що Ваша Величність зможе зрозуміти й прийняти моє кохання.. Але згодом знову стає ясно, Що не все так мило і прекрасно, Хоч і згадую той раз, Коли в думках враз з'явилось стільки образ, Тоді я вже думала, що ти не прийдеш, Що мене навіки забудеш.. Але.. помилилась.. Ти.. "залишився". Твої ніжні обійми знову сховали нас від жорстокого світу, Давши змогу змученим душам побачити яскраве світло. Його Величність тихо говорив про біль утрати, А я все більше розуміла: він справді вартий.. Вартий вірної любові, Щоб завжди поруч була. Вартий чесної, вояцької крові, Щоб волю його несла. Так, мій король мужній і гордий. Характер у нього дууже загадковий. Душа його ховається за міцною бронею. І мені хочеться сказати йому на вушко, Що жаль, та напевно, не я стану його дамою, Що залишусь просто "сірою мишкою". Коли думати про тебе стає нестерпно, І розум питає: "Невже все справді так чесно?" Залишається тільки просити: "Дозволь мені, Боже, повернутись туди, Де ще не було кого любити. Де я ще не знала такого життя, Туди, де ще не вила вовком від журби, Де ще не покохала свого короля..." Просидівши в роздумах таких не одну ніч, Раптом спогадів тепло торкається пліч, І я згадую, як підлітком слухала татові слова, Що він говорив без підстав: "Не сумуй.. Борись. Нехай, він чужий, але не спішись. Ніжно обійми й зупинись. В очі йому подивись і побачиш там тýгу. Стань в ту мить йому найкращим другом…". Тому я у відчай не впадатиму, і перед сном собі тихо казатиму: "Ох, король мій, король ненаглядний.. Чому ж себе ти так губиш? Серце твоє давно в пітьмі непроглядній, І нехай, мене ти не любиш, Я крізь неї зі світлом пройду І ще сильніше тебе кохатиму, кожного ранку від самотності рятуватиму. Мені згодом точно вдасться твої "стіни" зрушити І ти будеш змушений, Прийняти цю щиру любов, Кожного дня розуміючи, що не дарма звільнився з душевних оков..." 02.12.18