"От стоїш ти на краю провалля, дивишся в вічі богу, і питаєш себе— навіщо я тут? Хто я? Як я сюди потрапив?
Чому саме в цей момент я дивлюся в вічі цьому старому, і не знаю що говорити.
Попросити бути милосердним з собою? Як, якщо ти все життя його хулив на чому світ стоїть, а тепер просиш милосердя з його зовсім білих рук. Які по лікті в крові...
А може сказати йому все в обличчя? Кинути йому купку слів, як кинув їх на палубу Пентагрюель, але то всього лиш купка скупих звинувачень. Ти їх кинеш, а вони вдаряться об його бороду і зникнуть, не долетівши до його вух, вкритих сивиною.
І ти дивишся на його лице, розумієш, що твоє уявлення цього створіння спаплюжила ця блядська  мейнстрім-культура, і стрибаєш на його бороду, лізеш до гори, з ціллю вмазати йому по зморшкуватій пиці, але не долізши до носа падаєш до низу, і упавши, боляче б'єшся об підлогу ребрами. Лунає гучний сміх з усіх боків. І не ясно до кінця, хто сміється— параноя чи соціофобія, чи якісь люди, які певно існують десь там в раю. Мученики в пеклі не сміються— хіба не так? Чи є в них час взагалі, в перервах між стражданнями, на сміх? До кінця не ясно, та я там не був."

Він знову тягнеться до друкарського станка, щоб витягнути з його пащеки сигаретний папір, і покласти його на стіл. Піде на самокрутки.
Він писав частіш прозу ніж якісь статті,  на цій друкарській машинці, яку він купив в Німеччині, коли був там у відрядженні. "Ундервуд". Точно ніхто не сказав йому, якого року цей станок, але працював він ще добре. (Статті писав він олівцем, але на комп'ютері не любив. Він був йому не зручний, і на ньому він частіше дивився щось, чи читав новини, а "Ундервуд" він використовував для своєї прози).
Вона була досить дешева по його мірках— обійшлась йому в 25 євро. Грошей при ньому було близько тисячі євро.
Ігор Хмарокович— так звуть автора рядків про бога, і смерть, і власника друкарської машинки "Ундервуд".

Уже почалась зима. Він любив зимове небо,любив цей синій відтінок, але його непокоїла просто сама пора року, як зима наповнювала його чорною меланхолією, і думками про суїцид. Але він всеодно жив.
Життя продовжувалось, егеж?
Він узяв папірець і почав усе перечитувати, усівшись напроти вікна.
Він жив досить непогано— двокімнатна квартира, котя, Ундервуд, купа книжок, які були поверх його робочого столу.
В коридорі шафка, далі по коридору й на право  кухня.  Як вийти з кімнати, і поглянути на ліво, то позаду опиниться туалет.
А якщо подивитись вперед, то можна побачити досить гарного розміру спальню і ліжко.
Усе те, що було куповане за чесно зароблені, і що служить йому і  тепер.
Окрім, звичайно, "ундервуду", що був купований на гроші того ж таки агентства.
Він сідає на невеличке кріселко в кабінеті напроти вікна, і перечитує уривок, підмічаючи, що це схоже на Жаданів стиль.
Ще б пак, точнісінько так, як пише Сергій. Та хіба ж він винен, що цей чолов'яга пише так добре?
Чи не схоже?...
Він перечитує, влаштовуючи своїм очам ще одне коло марафону по шматку папера.
— Та ні, не схоже... О господи, це нестерпно!
Він жбурля папір в стінку, але він не доліта та безшумно падає на підлогу.
Але знову він піднімає папір і перечитує.
"А як же бог виглядає насправді? Можливо, це більше ніж старий дід. Можливо це почуття? Чуття водять людей за ніс. Секс, хіть, любов, ейфорія. Але що є істинним богом? Може це благо? Але хіба благо приносить щастя? То що ж це?...
Та й хіба той уривок про мене? Чи я, право, соціофоб чи параноїк? Хто ж я такий?"— думає кожен раз він, коли читає свої уривки, не помічаючи за цим уривком очевидних речей. Та й іноді не помічає їх просто в уривках своєї прози, якщо чесно.
Він подивився у вікно. За ним йшов сніг. Ці пухкі, білі бжоли, що летіли з якихось небесних вуликів, щоб померти і не вернутись назад.
— Тварь ли я дрожащая...— він хотів, бува, продовжити, але за нього продовжив хтось інший:
— Или право имею?
—Господи!.. — скрикнув Ігор. Шок оволодів ним сповна, і тому він навіть закляк на деякий час.
— Відповідь там де ти менш усього шукаєш.
Люди весь час шукають істину в далечині неба, забуваючи про те, що є глибінь морська. Люди постійно в щось вірують, і люди набагато частіше видумують божків, ніж видумують папір.
—Блять, хто тут!?— він крикнув це, повернувшись, та раптом упав на підлогу від несподіванки.
Це звучало з вуст, а точніше з писка кота.
***
Перед ним стояв кіт. Так, його кіт— Мартин, і говорив до нього очевидно якусь, схожу на релігійну, проповідь:
—Шукай істину де її мало хто шукає.
— Чекай, чекай— хто ти, мать твою, такий?
—Я кіт... Беньки повилазили?
— Біса ти  говориш?
— Є в кого вчитись, чоловіче.
"Гаразд, кіт то й кіт, подумаєш. Правда, розмовлючий, але то таке."— подумав наш герой.
— Хах— сказав Ігор, трохи заспокоївшись —
Гарна це в тебе можливість. Що ще ти вмієш, про що я ще досі не відаю?
— Багато чого, але зараз я навертаю тебе на правильні думки, тож якого біса ти тут лежиш передімною? Найбільша трагедія вашого покоління в бездіяльності і лінивості, що перетворює даунів і імбіцилів на лінивих даунів та імбіцилів.
Та менш з тим.
Мартин вийшов з кімнати на чотирьох (хоча чому б це він виходив на двох?), а журналіст ще досі лежав на підлозі.
"Яка ще відповідь, яке ще питання, що вбіса тут коїться?.."
Раптом з полиці вплала книжка. "Поезії".
Була розгорнута сторінка на главі "Франсуа Війон". Очевидно, це був великий том зарубіжної поезії, яку він вкрав з бібліотеки. Що це був том було легко вирахувати— він впав з таким гуркотом, що можна було б сказати,
що вибились шибки.
А далі пішла містика: сторінки почали гортатись вітром, і якийсь дивний голос почав декламувати "Баладу прикмет", а Ігор гепнувся на підлогу ще раз.
Він досить здивувався, що ще м'яко сказано, з такого ходу речей, тому рубай Хаяма він не дослухав.
Затим просто вибіг з кабінету, і хряпнув старими радянськими дверима.
Він побіг в спальню, і заперся на замок, а затим дійшовши до ліжка, гепнувся на нього зомлілий— напевно від жаху, шоку і цього колоритного, і такого готичного українського містицизму, який в свій час виплекав і Булгаков, і Гоголь, якого є свій гротескний настрій.