2.
Він прокинувся, і став пригадувати події, що стались. Голова гуділа, і була дуже гаряча по відчуттям, хоча температури не було.
Це був звичайний мігрень, симптоми, тимпаче, йому знайомі— голова здавалась йому окремим механізмом, що не підкорявся його волі, що активно працював, до того ж, щей перегрівся...
Страх зійшов, як зійшла на нівець і хуртовина за вікном, а потім і зовсім затих.
Було зовсім темно— на дворі, у вальсі, ще досі кружляли сніжки, як на сцені в прожекторі сценічного ліхтаря, який заміняв вуличний.
Та враз він відчув себе виключно паршиво.
Таке відчуття якось непомітно приходить в твою голову. Ніби навколо тебе є багато людей, а ніби й нікого. Це важко описати, але відчути легко. Почуття це легке, як пір'їнка; але діє на твій організм тяжко, мов ртуть.
І справді— в нього було багато друзів, буквально вчора...Але це вчора було рік тому.
І новий рік якось для нього пройшов не помітно. Якось без подарунків, багатого столу і людей що були йому дорогі.
Взагалі, по багатству столу легко визначити— в злагоді в цих людей усе, чи все погано.
Уперше він відчув це чуття в 14— якраз теж після нового року. Мама приїхала з заробітків, але вдома він бачив її рідко. Її можна зрозуміти— все це через бабусю і діда...
Він вийшов з кімнати. Пішов до кухні, і там спав Мартин. Почувши, що хтось таки ввійшов до кухні ( сюди мало хто заходив, бо тут живуть переважно тільки Ігор і він), кіт почав тертись об ногу хазяїна, і просити їсти. Ігор прохання почув, і схотів його виконувати, але взяв його під верхні лапи і дивлячись в його нахабно-егоїстичну пику, мовив: "може мені тебе назвати Бегемотом".
Затим він все-таки потягнувся до корму, але— от бідося!— він опрокинув масло. А це могло значити тільки одне— треба переназивати кота Бегемотом.
Але корм він насипав, масло— витер, потім одягнувся, і без найменшого сумніву покинув квартиру, зачинивши її на замок.
На вулиці було свіжо, також було чути дітей, що катались на санчатах. Звичайна картина для спальника зимою.
Але його це не цікавило. Він думав про своє, коли минав цей клапоть двору. Він думав про маму.
Ось її не було вже два роки, і відчуття пустоти його поїдало. Він щоразу все далі й далі віддалявся від справжнього життя. Затим обірвав контакти з домом кінцево, і поїхав в це місто. Почав пити, відучився в університеті і став писати.
Влаштувався до місцевого агенства, де він працював за вільним графіком.
Багато читав, як вже ясно з його невеликої бібліотеки...
Вивчив накінець англійську, і все ніби стало на рейки і почало котитись. Але раптом постало значне питання, що мучило його з юності, але так і не було вирішено— хто він? Хто його бог? Чого він, врешті, прагне?...
Він почав пригадувати те, про що думав тоді стоячи в кімнаті і дивлячись в вікно. Те відчуття смутку і безвиході накрило його сильною хвилею почуттів. Хто винен, що робити? Поки не ясно було, та все ж маму він любив.
Інших родичів він також любив, але не стільки як її.
Його навіть огортало почуття страху— що як не стане матері, то він лишиться зовсім один. Зовсім один і без нікого. І що в нього є лише вона одна, кому була б потрібна його проза. Вона б одна сказала: " так тримати малий, не здавайся!".
— А я стільки причинив їй болю, стільки її обдурював, а вона хотіла для мене лиш добра. Хотіла, щоб я вкусив шматок цього божого пирога... Звичайно бабка з дідом не краще— та є в чому її винить? Іноді ті, хто хочуть зробити нам добре, вберегти нас від життєвої мудакуватості вдаються до сумнівних рішень— це я знаю напевно.
Але таке відчуття, що моя бабця іноді просто ненавиділа свою дочку, і я часто бачив як вона через це плакала, або щось таке. Та на злість у мене не вистачало чи то сил, чи то якоїсь снаги...Загалом не знаю, варто б купити чого небудь...
"Так. Я все таки купив— подумки мовив він— ковбаса, молоко, сир. "Чернігівське", буряк, картопля...І все таки через що були ці всі гоніння моєї матері? Хіба це виглядало як любов? Це егоїзм, на мою думку. Але яка його природа?...На якому підґрунті він виникає?... На підґрунті "Простоквашино". Авжеж...Авжеж."
І тут його окликнув знайомий голос. В його нотках він пізнавав свого старого знайомого. Голос окріп, але картавість лишилась. Ігор обернувся.
— Привіт Ігорок!
— І тобі не хворать, Тарасику— не ловко прозаїк потиснув руку незваному знайомому і діалог прийняв типове русло.
— Як діла? Шо несеш? Будеш?— він протягнув мені "чернігівське", та я сказав що не вживаю. Як ви зрозуміли, я нахабно збрехав. Тарас харкнув на підлогу, потім якось по ідіотському засміявся. Я подумав: "господи, що з людьми тільки робить чернігівське...Хоча він був ще таким зі школи... Чи можливо це "чернігівське" занадто дешеве?..."
— Та я поспішаю, але тим не менш— можем поговорити. Як справи? Ти закінчуєш вже свій політех?
— Да. Скоро вже...
— Це хто?— почувся нахабний голос дружка мого знайомого.
— Це Ігорьок...Ігорьок— це мій друг— Саша.— Саша не протягнув руки. Ігор не протягнув її теж. Поряд нього йшла якась дівчина. Сніжана. Вірніше не шла, а пленталась, як п'яна косуля.
І вона дійсно була п'яна, і ясно було— рівень "гламурності" цієї персонажки був не нижче, ніж у її кавалера та його друга, по сумісництву мого старого знайомого.
Це був звичайний мігрень, симптоми, тимпаче, йому знайомі— голова здавалась йому окремим механізмом, що не підкорявся його волі, що активно працював, до того ж, щей перегрівся...
Страх зійшов, як зійшла на нівець і хуртовина за вікном, а потім і зовсім затих.
Було зовсім темно— на дворі, у вальсі, ще досі кружляли сніжки, як на сцені в прожекторі сценічного ліхтаря, який заміняв вуличний.
Та враз він відчув себе виключно паршиво.
Таке відчуття якось непомітно приходить в твою голову. Ніби навколо тебе є багато людей, а ніби й нікого. Це важко описати, але відчути легко. Почуття це легке, як пір'їнка; але діє на твій організм тяжко, мов ртуть.
І справді— в нього було багато друзів, буквально вчора...Але це вчора було рік тому.
І новий рік якось для нього пройшов не помітно. Якось без подарунків, багатого столу і людей що були йому дорогі.
Взагалі, по багатству столу легко визначити— в злагоді в цих людей усе, чи все погано.
Уперше він відчув це чуття в 14— якраз теж після нового року. Мама приїхала з заробітків, але вдома він бачив її рідко. Її можна зрозуміти— все це через бабусю і діда...
Він вийшов з кімнати. Пішов до кухні, і там спав Мартин. Почувши, що хтось таки ввійшов до кухні ( сюди мало хто заходив, бо тут живуть переважно тільки Ігор і він), кіт почав тертись об ногу хазяїна, і просити їсти. Ігор прохання почув, і схотів його виконувати, але взяв його під верхні лапи і дивлячись в його нахабно-егоїстичну пику, мовив: "може мені тебе назвати Бегемотом".
Затим він все-таки потягнувся до корму, але— от бідося!— він опрокинув масло. А це могло значити тільки одне— треба переназивати кота Бегемотом.
Але корм він насипав, масло— витер, потім одягнувся, і без найменшого сумніву покинув квартиру, зачинивши її на замок.
На вулиці було свіжо, також було чути дітей, що катались на санчатах. Звичайна картина для спальника зимою.
Але його це не цікавило. Він думав про своє, коли минав цей клапоть двору. Він думав про маму.
Ось її не було вже два роки, і відчуття пустоти його поїдало. Він щоразу все далі й далі віддалявся від справжнього життя. Затим обірвав контакти з домом кінцево, і поїхав в це місто. Почав пити, відучився в університеті і став писати.
Влаштувався до місцевого агенства, де він працював за вільним графіком.
Багато читав, як вже ясно з його невеликої бібліотеки...
Вивчив накінець англійську, і все ніби стало на рейки і почало котитись. Але раптом постало значне питання, що мучило його з юності, але так і не було вирішено— хто він? Хто його бог? Чого він, врешті, прагне?...
Він почав пригадувати те, про що думав тоді стоячи в кімнаті і дивлячись в вікно. Те відчуття смутку і безвиході накрило його сильною хвилею почуттів. Хто винен, що робити? Поки не ясно було, та все ж маму він любив.
Інших родичів він також любив, але не стільки як її.
Його навіть огортало почуття страху— що як не стане матері, то він лишиться зовсім один. Зовсім один і без нікого. І що в нього є лише вона одна, кому була б потрібна його проза. Вона б одна сказала: " так тримати малий, не здавайся!".
— А я стільки причинив їй болю, стільки її обдурював, а вона хотіла для мене лиш добра. Хотіла, щоб я вкусив шматок цього божого пирога... Звичайно бабка з дідом не краще— та є в чому її винить? Іноді ті, хто хочуть зробити нам добре, вберегти нас від життєвої мудакуватості вдаються до сумнівних рішень— це я знаю напевно.
Але таке відчуття, що моя бабця іноді просто ненавиділа свою дочку, і я часто бачив як вона через це плакала, або щось таке. Та на злість у мене не вистачало чи то сил, чи то якоїсь снаги...Загалом не знаю, варто б купити чого небудь...
"Так. Я все таки купив— подумки мовив він— ковбаса, молоко, сир. "Чернігівське", буряк, картопля...І все таки через що були ці всі гоніння моєї матері? Хіба це виглядало як любов? Це егоїзм, на мою думку. Але яка його природа?...На якому підґрунті він виникає?... На підґрунті "Простоквашино". Авжеж...Авжеж."
І тут його окликнув знайомий голос. В його нотках він пізнавав свого старого знайомого. Голос окріп, але картавість лишилась. Ігор обернувся.
— Привіт Ігорок!
— І тобі не хворать, Тарасику— не ловко прозаїк потиснув руку незваному знайомому і діалог прийняв типове русло.
— Як діла? Шо несеш? Будеш?— він протягнув мені "чернігівське", та я сказав що не вживаю. Як ви зрозуміли, я нахабно збрехав. Тарас харкнув на підлогу, потім якось по ідіотському засміявся. Я подумав: "господи, що з людьми тільки робить чернігівське...Хоча він був ще таким зі школи... Чи можливо це "чернігівське" занадто дешеве?..."
— Та я поспішаю, але тим не менш— можем поговорити. Як справи? Ти закінчуєш вже свій політех?
— Да. Скоро вже...
— Це хто?— почувся нахабний голос дружка мого знайомого.
— Це Ігорьок...Ігорьок— це мій друг— Саша.— Саша не протягнув руки. Ігор не протягнув її теж. Поряд нього йшла якась дівчина. Сніжана. Вірніше не шла, а пленталась, як п'яна косуля.
І вона дійсно була п'яна, і ясно було— рівень "гламурності" цієї персонажки був не нижче, ніж у її кавалера та його друга, по сумісництву мого старого знайомого.
Коментарі