Ми якось зустрілись з Миколкою на березі Азовського моря. Він збирався все таки летіти за кордон разом з Танею, бо в минулому місяці його друг і колега по газеті — Саша Каганович— повісився.
В чому ж причина? Розпач, і безнадія.
Також здається він хворів дипресією...
Та менш з тим.
Це була не перша жертва в ім'я правди і журналістської гідності, та він всеодно не звикав до цього. До таких речей такі люди, як Миколка, не звикають.
Він певно і летів назад в Іспанію, бо емігранта, на мою думку, завше Вітчизна, якщо вона в блядському стані,пожера, як пожера велике місто маленьку людину.
— Він був десятим— мовив він, допиваючи (що він там пив?)
— Не тре' їх рахувати. Це погана звичка— всеодно що рахувати мертвих голубів, яких тобі дарували на день народження, а ти їх, майже як того солов'я з приказки...
— Погане порівняння. Іноді здається...Іди до дядька. Це були все-таки люди, не птахи...— він таємниче та боляче замовчав, добивши залпом віскі. Утворилося пауза— мертвотне, електричне поле, що трималось хвилину, та воно нам не здалось чимось важким...Скоріше чимось вимушеним, і должним.
Він заговорив далі, переводячи тему:
— Я читав ту прозу, що ти мені дав тоді, і ті пару віршів теж. По-моєму це достойно публікації, я думаю.В тебе гарно виходить писати про любов— прозоро, без будь-якої пози. Інтимна лірика просто безподобна— музичності я такої не чув давно...
Він почав п'яніти, компліменти пішли все більш улесливіші.
Врешті він виголосив тост:
— за тебе, дорогий мій Мишко!..За тебе, брат!— він мовив це напівхмільним голосом, випивши чергову склянку вскі. Було ясно— в алкоголі він хотів втопити горе.
Це було видно по його фразам, що зривались з його язика, і через які, як мені здавалось, пробивався біль.
...Потім він купив у бармена пляшку якогось алкоголю, ( чи-то мартіні, чи то шампанського; пам'ятаю що алкоголь був слабкий) і ми пішли по берегу.
Він все пив, дедалі хмілів; я був стійкіший.
Він усе безупину говорив про Іспанію, згадував Таню.
Таня, Тетяночка, Танюшка, Тетяна ..
Скільки в цьому імені було для нього.
Згадується, він, прилетівши разом з нею з Іспанії, познайомив її зі мною, а я, в свою чергу,— з моїми друзями.
Ми зібрались в квартирі одного з них, і там говорили про різне, п'ючи водку.
Саме водку, а не горілку, бо друге звучить занадто пафосно...
Вцілому, я і Тетяна знали його відносно добре, хоча і знав я його, як і вона, недавно.  Доречі, він приїхав сюди уже коли вони познайомились, але  Тетяну він привіз, здається, пізніше...
Коротше, наша з Миколою зустріч відбулась за стійкою баристи, в одній з кав'ярень. Швидко розговорились. Він сказав, що хотів би створити газету.
"В цвіті каштанів"— так прозаїчно вона мала зватись.
Дивна назва для газети, що пише про політику. Я йому сказав, що коли запустите, тоді і прийду. І от— вона запустилась. Миколка не любив блядства з дитинства, хоча він жив переважно в Іспанії, і в союзі був лиш під кінець його існування...
Отак ми і потоваришували, бо і я блядства теж не любив.
Я пропрацював там, в тій газеті, але змінювалась влада, і на чолі держави замаючив наш дорогий Кучма...
Спочатку мені легко натякнули про те, що я маю піти.Все розпочалось  словами, а потім стались дещо "незрозумілі" побої в ментівці.
Чому на зрозумілі? Напевно тому що я очікував, що битимуть сильніше. Ну і я пішов. Обрав компроміс. А Миколка змагався далі.
Закінчилось це все смертями його друзів-колег. Одні вмирали природньо, інші від власних рук, треті— від кучмівських. Так у нього від газети не лишилось нікого.
Мені іноді здається, що я зрадив тоді його. Лишив одного на поталу тим звірям...
Після об'яви про знайдену голову і тіло Гонгадзе, газета майже розпалась і Саші не лишалось нічого як повіситись...
***
Микола багато говорив про газету.
Затим повернувся до розповідей про  Таню. Чогось плакав; розказував історію їх знайомства, хоча я її прекрасно знав.
Вона починається з моменту того, як вони жили в Іспанії на одному поверсі.
Кожен день вони зустрічались на сходах, і щоразу просто вітались.
По такій логіці вони повинні були знати б одне одного, подібно брату і сестрі, але, менш з тим, проходили повз, тільки вітаючись.
Вона давала уроки сольфеджіо, а мій знайомий, виходячи на годину пізніше після її відходу, йшов до редакції. Вони пересікались, коли та йшла додому з ранкового уроку. Вона викладала в тамтешній престижній музичній школі.
Він не викладав ніде в той період, хоча коли потрапивши в еміграцію промишляв усяким— як виявиться пізніш для Тані, вони майже колеги вплані педагогіки, тільки він лінгвіст, що заочно отримав диплом магістра журналістики одного з французьких університетів, а вона— випускниця Мадридської консерваторії, яка до того ж, працює в одному з оркестрів.
Та звела їх доля за інакших обставин.
Загалом їм виключили світло, а так як їй було страшно одній, вона чомусь покликала саме його.
Точніше прийшла до Миколи в квартиру, і пересиділа там до 12, поки включили світло.
Так вони і познайомились. Виявилось— обидва опинились в еміграції в дитячому віці. Він спочатку в Леоні, а вона опинилась в Іспанській столиці.
Що він володів 4-ма мовами, не рахуючи українську і російську, а вона 2-ма (не рахуючи дві майже абсолютно рідні для неї, ті ж самі, що і для Миколи).
І так вони говорили і говорили. Про те, що він не любить собак, і надає перевагу котам; що вона п'є виключно абсент, пиво та біле вино, і впринципі абсолютно все, а він же набагато розбірливіше ставиться до випивки. І т.д, т.д, т.д...
На питання "чи подобається йому Вагнер?" ствердної відповіді не дав. Говорив, що більше подобає Шуберта,  Рахманінова і Шопена. Вона розказувала про Чайковського.
І одностайно вони зійшлися в літературі— Рембо, Кінг і Довлатов.
З рідної літератури вони цінували, по моєму, Підмогильного та Вовчок (хоча це не однозначно, давно це було— не згадаю).
Читали все, що добре написано, одним словом.
Пізніш включили світло, йти вона вже не хотіла назад.
Тоді я обманув вас трохи, що вона перечекала до дванадцятої— дванадцяту перечекала, але всеодно лишилась. Йти не хотілось.
Пити міцного вони не схотіли.
Сіли дивитись телевізор. Крутили "Втечу з Шоушенка".
— Мій улюблений фільм— говорила одна— давно його не дивилась.— вона зручно вмостилась на канапі.— Не бажаєте присісти— сказала вона йому.
—Чому б ні?..— він сів на канапу, дивлячись сцену зав'язки.
— Ви дуже ревний?— спитала вона.
—Важко сказати...Що ви маєте на увазі?
— Наприклад вплані книг...— її щоки побагровіли— не думайте що я питала це відносно жінок...(пауза) Мені здається, що ця сцена починає скидатись на сцену з банального любовного роману.
Вона розсміялась досить важким, як для жінки сміхом.
Але насиченість цього звуку, його густий і, здавалось, налитий тембр, нагадували вишню.
Особливо той період коли ягода не кисла, але і не занадто темно-червона, щоб аж солодка. Того періоду, коли вона ось вже зовсім достигла, і ще не встигла цим же сонцем і пов'ялитись.
Він помічав це все, і навколо цього далеко не тендітного голосу обмальовувалась не менш дозріла статура. Середня жіноча статура з середнім розміром грудей, і з досить великих розмірів стегнами; і ці стегна аж зовсім не віднімали їй вроди, а навпаки домальовували її, надаючи родзинки...
Голос плавно переливався, як вино в склянці; і голос той повів далі:
— І все ж, скажіть— чи ревнували ви вашу улюблену книгу до іншого читача?— її голос хоч і був плавним, але від цього він не втрачав швидкості.
— Так, авжеж. Я іноді думаю, що книги подібні до жінок...Тому, якщо судити моєю логікою, то я занадто ревний вплані жінок. А ви що думаєте? Як щодо вас?
— Ревнощі це не про мене. Вплані книг також. Я ніколи їх так не одухотворяла.
Хоча, мені здається такими живими для нас вони стають через те, що думки-то в них живі, і не важливо скільки років їй— 60 чи 100.
Думки живі, а життя людям завжди подобалось...
— Скажіть, ви любите вишні?..Ваш голос за тембром дуже до них подібний. Чомусь мені так здається... Пробачте.
— Право таких компліментів мені ще ніхто не говорив!— вона розсміялась.— У мене на них алергія...
—Зрозуміло... Неочікувано, хоча воно й не дивно— ми так мало одне про одного знаємо.
—Авжеж, Авжеж. 
Тут образ цієї дівчини змалювався кінцево в його розумінні і її сприйнятті— її очі були великими. Та аж такими, що в них можна було помістити цілий  всесвіт, і легко було загубитись. Волосся лагідно, і зовсім не боялче обпікало, щоки були бліді і злегка червоні.
Губи ж насичено-червоні. І цей червоний не схожий ні на що. Весь аж насичий і оксамитовий. Здавалось, що губи її були зіткані з дуже гарного, дорогого червоного сукна, що був привезений з країни далекої і загадкової...
Ось такою була Тетяна.
За вікном ніч потемнішала. На небі запалали сотнею ліхтарів зорі.
Більшість вікон уже погасли, але в деяких ще було світло.
В вікні Миколи світло ще довго не згасало.
Чай був уже випитий. Тетяна спитала:
— Це точно скидається вже на бульварно-дешевий любовний роман, але тим не менш: людина не може говорити такі речі, якщо вона нікого не коха. Ви когось кохаєте?
— З чого ви взяли?
— Ну зазвичай чоловіки не такі красномовні...Якщо вони звичайно не пишуть що-небудь. Журналістику наприклад, чи яку-небудь прозу...
Не приведи господь, вірші...Певно в знаки дається ваша справа, але скажіть— ви кохаєте когось?
—Ні, я письменник-холостяк, до того ж випиваючий з завидною регулярністю.
З чого ви взяли що я можу когось кохати, і хтось мене?
—Хіба ви письменник?
—Писав дещо...— замнявся Микола.— Взагалі, навіщо цей допит? Так, колись я кохав. Навіть сильно... Але не кохали мене.
— Хіба ж вас ніхто не кохав? Бідолаха...
— Уявіть собі. Хоча це я дурень... Звісно, що мене кохали, та я раніше просто був дуже великий дурень. Я завжди кохав тих, кому я не був потрібен, і кому не потрібна була моя любов непомітно для себе розбиваючи серця тих, хто кохав мене.
Тепер я оснОвно не кохаю нікого, і мене ніхто не коха. Кохати когось голубко, це великий біль...Краще взагалі не кохати.
— Який же ви бідося...Ви сказали, що писали. Чому ж закинули?
— Цікаве питання— все до болю просто: читач тебе візьме, почитає і забуде через дві хвилини. От і все. Ти просто як ніби блазень. Від цього блазнірства я і страждав... Шоу колись сказав "навчіться нікому нічого не розповідати. От тоді все буде добре."
Розумні речі говорила людина. Шкода, що дійшло занадто пізно.
Та не люблю про це.
І знову тиша, довжиною в хвилини дві. Вони сиділи по різних краях канапи, Микола одвернувся.
Він мовчав, і здалось, що він ні про його думки поринули в танок спогадів. Але це не так. Він вималював її образ, точно великий Леонардо усмішку Джоконди. Це була лиш маленька деталь, як ця усмішка, але вона вмістила в собі все. Весь образ.
Але ця деталь не була дзеркалом, в якому відбилось це все. Вона була одночасно і виразником і одночасно елементом цього пейзажу. Він любив пишно, любив яскраво і широко. Він був ніби астроном, що спогляда у свій телескоп усі зорі чумацького шляху.
"Господи, це так прекрасно.Господи..."
А потім прозвучала коротка фраза:
— Можете не вірити,  мені здається, що я кохаю вас, і нікого так не кохав.— фраза була промовлена шопітом, та до вух Тані вона долетіла. Вона сказала:
— Мене, право, ніхто не кохав за голос. І мало хто говорив, що він схожтй на вишню. Всі чомусь любили тільки обкладинку. Ви цілком праві— жінка подібна книжці, але мене ще ніхто далі форзацу і обкладинки не розгортав...Мене ще ніхто так і не прочитав, і мені в дитинстві здавалось, що книжкам неприємно коли їх не читають. Тож будьте моїм першим читатем. Я вас кохаю.
Вони обернулись один до одного, і вони пригорнулись одне до одного, як корабель до піску, і цей поцілунок був такий довгожданний, як злива в кінці випалюючого серпня.
Поцілунок перетік в ніч, і на ранок вони прокинулись в обіймах одне одного.
За вікном світало, загорявся край неба червоним полум'ям, а на вікні сиділо дві голубки, яких спорхнув кіт...
***
Він уже сп'янів до того, що втратив свідомість.
Я взяв його на плече— не міг же я його просто тут залишити.
Море розбушувалось, ніби звір що втратив своє дитя.
І ось цей звір стоїть і виє. Виє, ніби овчиця над трупом ягняти, якого забили вовки. Ніби сталось найбільше горе в житті— утрата сина.
Над ним кружляли чайки.
Вони були ніби ворони, що обступили пагорок, на якому лежоло білочервоне тільце, очі котрого дивлюсь в далечінь...
Микола на плечі щось стогнав, то бурмотів.
Я доніс його до номеру, і поклав на ліжко. Море метало воду по своїм просторам, а я спокійно сидів на балконі і палив цигарку.
В той же час і Микола лежав, і стогнав.
Щось йому привиділось там— в глибині його підсвідомості, підкошеної алкоголем.
А я згадував себе. Я згадував свою свідомість, підкошену алкоголем, і зрозумів— Тарас і Микола, це ніби брати близнюки, що ніколи в житті не бачились.
До того вони схожі, що аж мурашки по шкірі. Не стільки зовнішністю, а долею. Тарасу ж теж доводилось красти, щоби вижити, і не в далекому Леоні, а тут— в його місті.
Різниця тільки в тому, що повісився у Тараса повісився вітчим, а батька він не знав.
Та Миколі від наявності батька було не краще— він постійно кричав, огризався на нього і бив. Дивно те, як взагалі він зміг вступити в університет Парижу... А Тарасику доводилось виборювати свій авторитет в школі. Він постійно зачипав усіх, дійшло навіть до того, що
його виключили зі школи. Але ж я знав його зовсім інакшого.
Це дитина чистої душі... Ангел, що просто впав гразюку, але його так ніхто і не знайшов, і не побачив. І не витягнув з тої гразюки.
Коли він падав, він навічно обламав собі крила, і тепер був приречений на довічне існування в такому виді.
А Миколі помогли піднятись, очистивши грязюку з крил, але забувши відчистити душу...
І іноді ось так сядеш, і подумаєш— а скільки таких янголів ми навіть не помічаємо? 
Можливо вони вже не ангели, тільки тому, що їхнім душам просто не дали шансу на виправлення?...
Я заморився від думок, і просто курив свою цигарку.
Тим часом Микола заспокоївся,  і ,нарешті, заснув.

По вимученому штормом березі шла жіноча статура, в чорній рясі.
Я вибіг з номера і погнався за нею. За моєю спиною почувся голос мого товариша: "ти куди?", який розвіявся як і вітер.
Я вибіг на піщаний пляж; пісок був сірий від води. Ноги загрузали, та бабка шла і шла не відчуваючи перепон...
Вона почула, що я біжу і обернулась до мене. Я зомлів; це чуття... Вона розчиналась на повітрі. Але її вид вселив мені дикий жах. Цей образ переплівся з якимись потайними думками. Якими думками?..
Так спокійно стало, коли зникла бубуля...
І якось раптом, я відчув себе таким одиноким; ніби я стояв посеред поля, а на навколо ні душі— тільки машини розсікають дощовий вітер...
Та це відчуття все-таки влаштовувало мене сповна.
Голос з небес декламував мені "Дівчина співала в церковному хорі..."
Я дивився на це стомлене море після шторму і зосмів заспокоївся.
Я зайшов в номер Миколи, і бахнувся на ліжко.
Через день ми поїхали.
Те, що було тоді на пляжі переплелось з моїм дитячим сном.
Та до чого той сон?...
Я подивився в очі мого знайомого. Вони були якимись сивими очима старого; безмежно-сині.
Я обняв його. Його обняла Тетяна.
Ми їхали в одному автобусі.
Я зрозумів, що все таки— він щасливий...
Хоч цього і не зрозумів.

Диспетчер оголосила маршрут— автобус рушив, а за ним здійнялась гора пилу з ґрунтової дороги.