Він ішов собі вулицею, намагаючись не думати про тих, кого він зустрів.
Але щось його не покоїло; щось не давало йому йти повільно, злагоджено.
Його всього трясло, і трясло до тої міри, що він аж виронив ключі, коли відчиняв двері.
Двері клацнули, клацнув в них замок (Ігор мав звичку закривати їх з середини). Поклав пакет на стіл, роздягнувся, і подивився на себе в дзеркало.
Він був вимучений; вимучений всим— реальним світом, хто куди їздив, цими імбіцилами. Він розумів— таких критинів повно, і на нього повільно, як пудовий свинець, почала давити вся оця ситуація— повість, що ніяк не йшла; купка ідіотьських знайомих, ці всі націоналісти, політики і т.д, т.д, т.д...
Як же забагато цих "т.д".
Знаєте, один поет в свій час писав:
"С антресолей достану «ТТ»,
покручу-поверчу —
я ещё поживу и т. д.,
а пока не хочу
этот свет покидать, этот свет,
этот город и дом.
Хорошо, если есть пистолет,
остальное — потом."
Пістолета в Ігоря не було, зате був відчай, друкарський станок (вони обидва йшли в одному комплекті) — 2 шт., пиво, "чернігівське"— 1 шт, і розпач. Останній в штуках не порахуєш, а як порахуєш— то сказишся.
З таким послужним списком пряма дорога в запій; загалом— усе так і починається у нього. Пляшка пива, потім похід за новою, і далі, далі, далі...
Закінчується все ясно чим— він засинає п'яний на вулиці, в глибокій ночі, прокидається на ранок і чимчикує додому.
Сяде на диван, розкине руки по його бильцям і буде дивитись на стелю. В нього все є, все є— простіше навіть сказати чого нема...

Зоря заходила на вечірній, точніше переднічний, круг марафону по небу, і не дивлячись на своє поранення, бігла, забарвляючи небо в червону, дивно-космічну кров.
Ігор тяжко встав. Запій ішов 5 день, за котом якось не доводилося дивитися, раптом він там сконав?...
Загалом, до нього ми ще повернемось;
Ігор підвівся, перечипився через пляшки,  пішов до дзеркала. Дивився він на себе в ванні, і думав, розтягуючи, як гумку, думу.
Що в нього є? Що, і найголовніше хто? За великим рахунком, простіше сказати, чого немає.
Він опинився в повній самотності якось швидко і чомусь безболісно. Швидко і безболісно... Тільки він і друкарський станок; кіт, який з'явився невідомо звідки, і все...
Майнула думка— а чому б не продати все це к чортам, і купити собі кімнатку в якійсь хрущівці, або ж продати— і звалити на Кубу. Туди, куди він завжди прагнув.
На роботу не викликають, і не викликатимуть ще тиждень, певно, тож він має спробувати. Обов'язково.
Бо Куба це те, чого він, бляха, прагне. Куба це райський куточок десь між океаном і бездуховностю заходу...

Він проходить між пляшками, і сідає за станок. Нічого не виходить; знову, знову, знову. Зоря зайшла, потім вийшла, як дешева проститутка після сеансу; він заснув на станку...
І от світанок своїми лапами пробрався до його обличчя, він прокинувся.
Боліла голова, він пішов на кухню, дістав банку з пивом, і трохи надпив, паралельно прикладаючи трохи до лоба.
Затим він взяв, плюнув на все і знову пішов спати. Прокинувся о десятій з наміром продати свій станок.
Зробив з себе нормальну людину, зробив яєчню, погодував кота, щоб той не здох, і пішов собі на двір з станком під пахвою.